„Йому до всього діло є”

Саме завдяки вченому В. Качкану у нашій вітчизняній історико-філологічній науці, зок­рема в етнології, відбувся кардинальний по­ворот до персоналізації як напряму. Володи­мир Качкан, працюючи не одне десятиліття на полі пресології, фольклористики, історії літератури й культури, утверджувався сам і переконував своїх колег, що невідкладним - і то першорядної ваги - завданням українсь­кої науки є повернення за архівними, першоджерельними матеріалами, раритетами на національне етнополе сотень і тисяч імен виз­начних українських істориків, літераторів, фольклористи, етнографів, редакторів, ви­давців, суспільно-громадських та просвітниць­ких діячів, церковнослужителів, чий інтелек­туальний досвід, публікаторський набуток то­талітарною ворожою ідеологією минулого був пофальшований, поскрибований, а імена їх творців - заборонені.

Важка науково-пошукова архівна, акаде­мічно-бібліотечна праця над текстовими ма­теріалами та фотодокументами, починаючи з далекого 1963 року, коли він, студент другого курсу історико-філологічного факультету Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника, розшукуючи на Солотвинському терені могилу літератора священика Антона Могильницького, продов­жувача традицій „Руської трійці", зіткнувся з „охоронцями" державного спокою, які і  „по­вернули" відповідними методами з журналу „Радянське літературознавство" уже підготов­лену до публікації його розвідку „Боян га­лицької раті: причинки до біографії А. Могиль­ницького". Та він своє робив. Роками й деся­тиліттями повертав українській культурі спо­чатку через шпальти найпрогресивніших газет та журналів, авторські радіо- і телепрограми „Українське народознавство в іменах" на Ук­раїнському радіо, а з 1995 р. - на обласному радіо, відтак - через названі книги, численні публікації в колективних монографіях, нау­кових збірниках, альманахах, матеріалах все­українських та міжнародних конференцій, „круглих столів" і симпозіумів - імена ви­датних синів і доньок нації своїй же ук­раїнській історії і культурі. Омелян Партацький і В'ячеслав Будзиновський, Василь Щурат і Петро Франко, Сиверина Кабарівська й Ольга Дучимінська, Василь Доманицький і Олег Целевич, Юліан Романчук і Володимир Навроцький, Михайло Мочульський і Антін Лотоцький, Осип Назарук і Іван Кревецький, Микола Андрусяк і Євген Пеленський, Богдан Бора і Володимир Залозецький, Іван Джирджора і Юрій Кміт, Іван Брик і Роман Купчинський, Олекса Іванчук і Лев Лепкий, Василь Ільницький і Кость Горбаль... За цим переліком імен - важкість пошуку, але щедрість вивертів, чи­тацька вдячність за талановиті книги.

Дуже близькою до цієї грані багаторічної діяльності є його науково-документальна творчість. Це та ділянка дуже нелегкої і склад­ної роботизни, коли спочатку на стіл лягають численні записи, виписки з різних джерел, родинні документи, спогади або й зафіксовані диктофоном живі свідчення, „шматочки" не­підробної біографії, листи. Вся оця „руда" ви­стоюється, вилежується, вивіряється попер­вах часом, автор енну кількість разів підступає до неї і чекає якоїсь благовісної хвилі, коли до серця проб'ється невидимий стукіт: можна, пора! Тепер наступає ніби другий етап: слід увесь огром матеріалу „прожорнувати" в голові, перепустити через триби раціонально-емоційного, „скропити" теплом душі, і, знай­шовши відповідну форму, - „розрадитися" словом. Як непросто писати документально-художній нарис, есей, повість про визначну постать у сфері культури (письменник, артист, художник, майстер народних ремесел, учений, композитор, режисер) - треба на якийсь час ніби перевтілитися, перебрати на себе всю таїну осмислюваного виду творчості, необ­хідно справді стати вченим на цій ділянці, а вже відтак, пірнувши з головою у колодязь натхнення, зачерпнути з глибини народного й власного досвіду те найсокровенніше і найвідвабніше слово, яке понесе, мов корону, зблиск і бархат думки.

Ніхто не скаже сьогодні однозначно скільки часу „спалено", скільки доріг і стежок сходжено горами і долами України за не одне десятиліття, щоб на своєрідній, тільки ним Володимиром Качканом, твореній гілці нашої літератури заяріли, як дозрілі плоди, „Барви веселки", „Гори і доли", „Дивосвіти", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Каштанове свічадо", „Жива глина" ... Завдяки його послідовній науково-творчій увазі „узаконювалися" в нашій етнокультурі нині такі видатні майстри опішненської кера­міки, як Олександра Селюченко, широко зна­на в цілому світі школа петриківського роз­пису, художники з великої літери Олександр Саєнко та Іван Гончар, Анна Василащук і Параска Хома, Марія Приймаченко та Ва­силь Заяць, династія Корпанюків і Михай­ло Мурафа, Валентина Джуранюк і Василь Пилип'юк; маги українського мелосу Ніна Матвієнко й Анатолій Мокренко, Василь Зінкевич і Михайло Сливоцький, Оксана Білозір і Павло Дворський; „Росинка" Хри­стиян Михайлюк і Марія Стеф'юк, Михай­ло Кривень; знані у світі чаклуни народної музики Василь Верховинець і Анатолій Авдієвський, Петро Терпелюк і брати Мартищуки...

Про книги Во­лодимира Качкана мовлять добре сло­во вдячні читачі на презентаціях і кон­ференціях, його працю високо по­ціновують літерато­ри, учені літературознавці, історики, філософи, етнологи.

Тарас САЛИГА

// Українська мова та література. - 2000. - № 34 (верес.). - С. 11.