Те, що передає живий спогад

Книга „Журавлі повертаються...'", що вміщує листи Богдана Леп­кого до своїх сучасників, розкриває перед читачем невідому грань життя і діяльності видатного письменника. Знаний літературознавець Володимир Качкан, що упорядкував книгу та склав до неї примітки, справедливо зауважує, що якби дослідники творчості Б. Лепкого були ознайомлені з його епістолярною спад­щиною, то їх студії про нього напевне були б ґрунтовнішими і глибшими, і справа не тільки у „відслоненні" листом позатекстових рамок, а й у тому, що епістолярія є своєрідним видом літературної критики, листи вводять читача в творчий процес: у листах письменник розкриває свої творчі задуми, дає оцінку творам інших письменників, причому у більш відвертій, аніж робив би не в статті чи рецензії, позначеній для друку: в листах найбільш повно виявляються і творчі симпатії та антипатії. Ще один важливий аспект: у певних обставинах листування якоюсь мірою компенсує відсутність публічної критики, а таких обставин у житті Лепкою було немало, зокрема в час Першої світової війни та в перші міжвоєнні роки, коли письменникові довелося зазнати долі вигнанця. Свого часу історик Дмитро Дорошенко відкреслював, що коли наші сусіди „цінять все те, що допомагає створенню і збере­женню традицій - різні мемуари, спомини, записи, листи, все те, що переховує і передає від покоління до покоління живий спогад і традицію", то в нас такої уваги не було. Це мало, щоправда, вагомі причини: розірваність українських земель між різними державами, вимушену розки­даність діячів культури по різних континентах, а відтак і розпорошеність листів у різних архівах, що утруднює їх збирання та систематизацій!. Ці труднощі відчув і упорядник листів Б. Лепкого В. Качкан, але він усе-таки зумів подолати їх і створити корпус документів, крізь призму яких не тільки виразніше вимальовується постать самого письменника - автора листів, але й просвічується атмосфера суспільно-культурного життя Гали­чини першої половини XX століття.

До появи книги „Журавлі поверта­ються..." частина листів Б. Лепкого до літературознавця і культурного діяча Кирила Студинського була опублікована в збірнику „У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891-1941)" (Київ, 1993). Книга „Журавлі повертаються..." укладена за тим самим принципом, з тією, щоправда, різницею, що містить не вибіркові найхарактерніші зразки листування, а все, що вдалося виявити з епістолярної спадщини письменника.

У листах Б. Лепкого можна виділити кілька тематичних ліній. Зокрема, у багатьох із них йдеться про обставини особистого життя письменника, праце­влаштування, видавничі та фінансові справи. Саме цей аспект листування містить найбільше „відкриттів". Вияв­ляється, що кожний крок на життєвій дорозі Б. Лепкого був пов'язаний і нема­лими труднощами: йому доводилося долати важкі перепони, щоб влаштуватися лектором у Кракові, пережити роки нелегкого життя у Відні, Вецлярі, Берліні, доки знову вдалося повернутися до Кракова - на цей раз на посаду професора Ягелонського університету. А при цьому всьому - постійна фінансова скрута, за­тримки скромного гонорару за видання книжок та публікації в періодиці.

Через передчасну смерть батька Богданові як найстаршому і синів доводилося постійно підтримувати родину коштами, а потім дбати про влаштування на роботу брата, сестри,   тітки...

Усі ці житейські клопоти найповніше постають у листах до двох найближчих письменникові людей, по суті його опікунів - суспільно-культурного діяча і вченого Олександра Барвінського, який був радником Двора, послом до австрійського парламенту, а потім до сейму Галичини, та вже згадуваного вченого філолога, голови НТШ К. Студинського. Власне, листи до цих двох впливових діячів займають більшу частину всієї книги. Якби не постійна підтримка цих людей, невідомо, чи зміг би Б. Лепкий стати таким, яким ми його знаємо сьогодні. Саме в листах до них він найповніше розкриває свою душу, ділиться своїми планами, висловлює свої політичні переконання та естетичні погляди. Людина, яка безпосередньо не займалася політикою, не належала до жодної партії, Б. Лепкий дуже гостро переживав непорозуміння і чвари в українському політичному середовищі, вловлював ті болючі точки, які роз'їдали національний суспільний організм. „В історії ми були м'ячом між Польщею, Москвою і Туреччиною, Іваном-перекидьком,  безглуздником і спомин тої дільчої гри остався, мабуть, у нас донині, - писав він у листі до О. Барвінського 8 листопада 1908 року. - Не один у нас скоріше змосковщиться, обусурманиться, зляччиться, ніж погодиться зі своїм братом, нім простить йому дійсну або мниму  обіду".

Цікавими для сучасного читача будуть і міркування письменника про творчі справи. Так, на початку своєї діяльності він болісно переживав, що критика обходила мовчанкою його перші збірки, вважає це не тільки несправедливістю, а певною, висловлюючись сучасною мовою, корпоративною солідарністю. До цієї теми він повертався у багатьох листах. „Про критику не згадуй, - писав 3 серпня 1900 р. К. Студинському. - То така висока пані, що носом перед нею пори, на колінах до її престола лізь та стій мирно і терпеливо ходи, щоби тобі „дурень і єть" сказала. Та я їм за їх ласку дякую красно, хай її для  себе сховають та хвалять одні других аж до скуки. Я обійдуся".

Особливо вражало авторське само­любство молодого письменника мовчання І. Франка, і саме цим можна пояснити тодішню недооцінку деяких Франкових творів. На основі вміщених у збірнику листів можна було б винести враження, що таке ставлення не змінилося. Насправді це не так. Згодом письменник утвердився на своїх позиціях, став на міцний ґрунт, і його оцінки стали більш виваженими. Б. Лепкий зрозумів, що був несправедливий щодо ставлення Франка до нього, коли той високо оцінив його польський переклад: „Слова о полку Ігоревім", а в новелах і віршах відзначив „м'який, вразливий і поетичний характер", „м'якість колориту і ніжність почуття". Уже в зрілому віці Б. Лепкий  написав книжку „Три портрети",  присвячену трьом постатям, які відіграли  в його житті і творчості найважливішу роль, - І. Франкові, В. Стефанику та польському  письменникові В. Оркану.

В. Стефаникові адресовано тільки одного листа - привітання з шістдесяти­літнім ювілеєм, до якого через роки зберіг якнайтепліші почуття.

Хоча період міжвоєнного двадцяти­ліття не відбився так повно в епістолярії Б. Лепкого як перше двадцятиліття, усе ж за спорадичними листами бачимо, що не знизилася інтенсивність його творчої праці (тоді творилася художня епопея про гетьмана Івана Мазепу), не послабилося зацікавлення літературним процесом. Так, у листах до В. Гнатюка бачимо захоплення стилем К. Гриневичевої, її психологізмом, з поетів він виділяє Р. Купчинського, О. Бабія, з перекладачів Ю. Липу, триво­жить його довге мовчання М. Яцківа, який „сам себе підкосив".

А яку діяльну участь узяв Лепкий у підготовці Української Загальної Енцик­лопедії, що виходила у 30-ті рр. за редак­цією Івана Раковського, обстоюючи при ньому перевагу українського матеріалу у цьому виданні.

Одне слово, листування Б. Лепкого збагатило і поглибило наше уявлення про життя і творчість найпопулярнішого на теренах Галичини після І. Франка україн­ського письменника.

Збірник „Журавлі повертаються..." може бути прикладом і зразком для цілої серії видань такою характеру, переконливо доводячи, що листи - важливий жанр художньої літератури, який розкриває те, що стоїть текстом чи поміж текстом і таким чином допомагає глибше зрозуміти і художній твір і перипетії літературного процесу.

М. ІЛЬНИЦЬКИЙ

// Жайвір. - 2001. - № 7 (листоп.).