„Я відстань відстанню пригорну до тепла” (щоденне подвижництво Володимира Качкана)
У наш час, мабуть, уже навіть у найприскіпливішого песиміста в світі не викликає сумніву: Україна надзвичайно врожайна на таланти. Чи причиною цього явища є феноменально родючі українські ґрунти, чи, за Іваном Франком, „дух, що тіло рве до бою" - невситима потреба метафізичної душі нації зберегти себе в екстремально несприятливих історичних ситуаціях, чи це прояв внутрішнього аристократизму народу, який є улюбленцем Божим, а тому й випробовується Господом на міцність і силу щоденно, а за витримані випробування й нагороджується відповідно, - ніхто не знає. Відомо тільки, що в найпрестижніших ВНЗ Європи й Америки професор чи академік як не єврей, то українець. І якщо й досі Україна з причини багатолітньої своєї бездержавності й штучного відсунення то на периферію Польщі, то Росії не має жодного нобелівського лауреата, то це ще нічого не значить: половина удостоєних Нобеля або родом з України, або були чи є пагонами з українського коріння могутнього дерева батьків, дідів або прадідів. Дивні діла Твої, Господи!..
Та ця інформація так, для наведення загальних контурів стану справ і для вступу. Конкретно хочеться сказати про подвижника, невтомного вченого, працелюбство якого межує з дивовижною фізичною здатністю вергати брили, дослідника нашої безмежної пустелі минулого, де в гарячих пісках й досі зберігаються такі шедеври, перед якими торопіє світ, - Володимира Атаназійовича Качкана. І йдеться не про знахідки матеріальні: не про золоті злитки, саркофаги і мумії, якими й нині приголомшує відкривачів Сахара, а про вічно живі й спонукаючі нащадків до наслідування пориви духу кращих синів і дочок України. Кожного разу, коли розгортаю одну з кількох фундаментальних книг Володимира Качкана „Хай святиться ім'я твоє", подумки кажу собі: „Це неможливо: скільки опрацювати, перегорнути в архівах, переосмислити, не збитися на загальні фрази, вибрати найдоцільніше й найважливіше. Тут роками цілі наукові установи не дали б ради! Це непосильний труд. Ця людина одержима працею! На таких у всі віки трималася справжня наука..."
Моє перше особисте знайомство з Володимиром Атаназійовичем відбулося років десять-дванадцять тому. З першої зустрічі вразило розумне, аристократичне обличчя, чіткий бездоганний профіль, гострі очі, в яких світився високий інтелект з ледь вловимою іскрою тієї галицької насмішкуватості, яка завжди допомагає нашим талановитим краянам найбільші випробування сприймати трішечки іронічно. Тоді, в середині дев'яностих, Володимира Качкана запросили з Києва в Івано-Франківськ, наобіцявши золоті гори. Чи вірив він у реалізацію цих обіцянок високих можновладців? Лукавинка в очах видавала: ні. Інша річ, що напрацювавшись до сьомого поту в столичних внз і збагнувши, що адміністративна робота вимотує, та достойного сліду залишити по собі не дає, спрагло забажав додому, в рідну Малу Батьківщину, де міг, нарешті, всього себе присвятити науці, улюбленій справі, де ще можна було надолужити те, що в радянські часи робити не дозволялося категорично, а згодом хоч офіційно вже й не перечили, та так навантажували обов'язками то заступника з наукової роботи декана, то заступника директора інституту, що й вгору глянути не було коли.
Кажуть, античний титан тримав небо на плечах, поки ногами впирався в рідну землю. У казках, щоб перемогти ворога, герой набирає в чоботи рідної землі й завжди відповідає супротивникові, що на своїй землі стоїть. Цілюща, життєдайна сила Галицького П'ємонту подесятерила потугу творчості Володимира Качкана. Хоч і до цього часу він мав чим похвалитися: натхненний доробок у журналістиці, відкриття імен таких нині відомих талантів, як Оксана й Ігор Білозіри, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Христина Фіцалович, Михайло Сливоцький, Михайло Кривень, десятки книг, сотні наукових публікацій, чудових виступів, високо оцінені спеціалістами наукові монографії, а критиками - поетичні збірки, та саме Івано-Франківськ надихнув нашого краянина на монументальну працю його життя - історію української літератури та культури в персоналіях. Скільки буде томів цієї книги, поки вона виллється в монолітну багаторічну працю, один Бог відає, але задум геніальний, і робота не стоїть на місці (то в невдах і ледарів не стоїть на місці час, у трударів і самородків - робота).
А коли архіви й щоденний труд в Медичній академії, де Володимир Качкан очолює кафедру українознавства й де на його лекції студенти йдуть, як по свячену воду, адже майбутній лікар мусить бути не просто рятувальником від хвороб і мук, а ще й високодуховною особистістю, здатною усвідомлювати, якого народу він жива гілка і якій нації зобов'язаний завдячувати й гостротою свого розуму, й майстерністю рук, висотують до решти, вчений завжди має нагоду почерпнути животворящі сили з тих найкращих у світі сільських місцинах, де народився й виріс. Рибне, звідки родом батько, й Павельче, звідки мама, завжди готові приготувати цілющий напій кришталевого повітря для свого струдженого сина, зачарувати знайомими з дитинства й такими несподівано ніби наново відкритими дивними краєвидами, війнути запахом білої черемхи чи достиглої малини, одухотворити спогадами, утвердити у думці: ми, українці, тут жили тисячі років і житимемо ще тисячі, і ніякому самовпевненому зайді чи хитрому перевертню не віддамо ні цю райську красу, ні свої чорноземи, ні могили батьків, ні живі, ні навіть зруйновані кадебістами села та храми, ні мову, ні своє право в скорому майбутньому бути чільним народом на планеті.
Минуле батьків і цілого роду, що не ламав присяги і не кривив душею (дід був війтом, заможним господарем, не здатним на компроміси, за що й поплатився життям, яке забрали в нього ковпаківці в кривавому сорок четвертому; тітка Маруся, зв'язкова сотенного УПА, яка маленькому хлопчикові старалася розповісти, що таке Україна і чому вимагає самопожертви доти, доки не стане соборною і самостійною), органічно підсилило Богом даний Володимирові Качканові талант. Його патріотизм природний і глибинний, бо це не тільки вишиванка, яка, до речі, дуже й дуже личить Володимиру Атаназійовичу, не тільки сповідування звичаїв і обрядів рідного народу (бачила, які одухотворені, просвітлілі обличчя були в пана Володимира та його дружини Ольги в церкві під час Всенощної на Великдень), не тільки вишукана й чиста українська мова, не тільки стиль поведінки, уклад життя, а й глибинна потреба бути зі своїм народом в горі й радості й говорити від імені народу правду, якою б тяжкою вона не була.
Гортаю нову поетичну книжку В. Качкана „Вогонь твоїх очей" - і дивуюся великій кількості справжніх поетичних знахідок: „пізньовечірнім храмом" постає літня ніч, коли з-поміж хмар витикається місяць-молодик, обнімаються молоді коні в білих туманах, тривожиться через роки серце за тією коханою, яка була „посутньою", бо одною-єдиною на все життя, для розуміння, відчування, навіть осягнення якої в митця свої привілеї („Навіщо мені окуляри - я бачу тебе тілом"), а перед огромом зоряного Всесвіту чи залитого сонячним промінням, золотого-золотого і вічного в порівнянні з людським життям, „стоїть, як сірничок, мала людина", яка, попри всі випробування й життєві втрати, „дякує долі, що ходить повз неї", і в молитві просить хоч найважчого, та водночас і найважливішого гарту:
Покарай мене, Боже, любов'ю...
Возроди мене, Боже , любов'ю,
Над любов'ю - любов вознеси...
Відомий в Україні та за її межами вчений, доктор філологічних наук, академік Академії Наук Вищої школи України, громадсько-культурний і просвітницький діяч, талановитий письменник Володимир Атаназійович Качкан нагороджений Міжнародною премією імені Воляників-Швабінських (США), Республіканською премією імені Братів Лепких, Американським Біологічним Інститутом відзначений Золотою медаллю за визначні досягнення в галузі українознавства, за плідні труди протягом короткого часу став лауреатом літературно-мистецьких премій імені Івана Франка, імені Василя Стефаника, академічної премії в галузі науки і техніки імені Ярослава Мудрого. Але це земні нагороди. Найвища небесна нагорода Володимира Качкана - це дана Богом висока працездатність, гострий розум, непересічний талант, справжня людяність, щира доброзичливість і вроджене вміння дивитися на світ оптимістично й упевнено.
Ювіляр відсвяткує дату, подякує друзям, прийме квіти і побажання. Це буде гарний день підбиття підсумків. День, коли Велика Людина переводить подих, дає собі короткий відпочинок, щоб назавтра знову приступити до виснажливої, але такої дорогої, бо улюбленої, праці, яка вже зачекалася, яка не стоїть на місці.
Ольга СЛОНЬОВСЬКА
// Галичина. - 2005. - 11 серп.
