Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Володимир Качкан : „Мене живить моє генне коріння”



- Пане Володимире, Ви один з осно­воположників у вітчизняному українознавстві персоналістики. З чого почалося це ґрунтовне захоплення?

- Я починався як історик-філолог. Так склалося, що після закінчення шко­ли одразу не вступив до вищого на­вчального закладу, бо хворіла мати, там важилося - жити чи не жити, і колосаль­ний вплив у вихованні мала бабця Софія. На щастя, я виростав у аурі добра, всо­тував дух бандерівщини. Усі мої тітки по лінії тата витрощені комунією, і нині є лише одна, яка, десятки років пробувши по сибірах, у Рибному, звідки я родом, ще живе. По маминій лінії вуйко і тета також були вивезені в Хабаровський край. Тому я змалку знав, що треба го­ворити, а що думати. Пригадую, як сі­дав на підвіконня у бабці і співав пісню, яку навчився від тети Марусі, зв'язкової сотенного. Пісню пам'ятаю по нинішній день: „Хрест березовий несуть, на цвин­тар його кладуть, а за ними дівчатонька дрібні сльози ллють. Хрест березовий не­суть, ще й обведений вінцем, заплакала Україна жалібним плачем". Потім я до­відався, що пісню цю склала моя тета. Я не розумів, може, що я белькочу, а люди йшли з поля і стишували мене. Дід мій був великим просвітницьким діячем, ішов кандидатом до австрійського парламен­ту, війтом був, за його проектом побудо­вано читальню в Рибному. Мама була дивної краси і мала невимовно прегар­ний голос. Тому генне коріння мене жи­вило й живить досі. Я змалку знав, що все треба робити, як казала моя бабця, durch, алєґантсько, а не навідліґ. Коли я служив у війську, раптово помер батько, залишилися мама і молодший брат. Тому я, навчаючись, увечері ходив розванта­жувати вагони, хотів бути міцним - тя­гав „залізо". І з другого курсу історико-філологічного факультету Івано-Франківського педінституту пішов працювати на обласне радіо. Ще до того дуже ба­гато писав і друкувався, мої оповідання звучали на радіо в літературній переда­чі. Коли пішов у кореспонденти, то до­водилося їздити багато. Мене не цікави­ли голови колгоспу, я шукав старих лю­дей, котрі мали добрі бібліотеки, розшукував малознані постаті, вичитував про них, писав про носіїв народної культури. В області немає такого села, де б я не був бодай раз. Так почалася культурно-дослідницька робота, я вилапував пер­ли народної говірки. Пригадую, коли в Київ переїхав, відкривав Марію Приймаченко, почув, як вона сказала синові: „Федоре, та одчини кватирку, пусти ж краси до хати". Не повітря, а краси. Від­чуваєте?

- Вона так сказала?

- Отак сказала. Неймовірно. Проста така малограмотна жінка. Отак пішла моя праця журналістська, але не інфор­матором я був, а душа хотіла побавити­ся словом, виписатися. Я товкся, шука­ючи носіїв глибинної народної культури, і відчув тоді: оце моє - оте бездоння, отой океан, де можна збагатитися.

Ми розуміли абсурдність того, про що мусили писати. Хоч я був редактором прикарпатських новин, та робив передачі вихідного дня, передачі про мистецтво. Ми розуміли глупоту, яку нам треба було дати в ефір. „Сьогодні відбувся пленум обкому партії. На засіданні взяв участь і виступив..." - мусило бути „взяв участь і виступив", а якщо сидів і дрімав, то просто - „взяв участь другий секре­тар". Тому кожен з нас мусив шукати собі невидимий поріг, через який пере­ступивши, як ото в церкві, міг збагатити­ся. Про Ніну Матвієнко, заслужену артистку солістку хору ім. Верьовки, я написав повість „Український соловейко на галуз­ці калини". Вже книжка була готова, а мені дзвонить видавець і каже: „Завтра ранесенько до нас із великим портфе­лем - що візьмете, то ваше. Книжка йде під ніж". Книжку готували під ніж тому, що Ніна взяла шлюб з Петром, сином переслідуваного Івана Гончара. Це був 1986 рік.

Я любив студентом їздити до крає­знавця Олександра Феданка із Солотвина. В інституті була така унікальна людина, як Володимир Полєк. Людина-енциклопедист, він був тоді головним бібліографом і мене до цієї праці за­просив та прихилив до наукової пошу­кової роботи. І нині в мене на столі біб­ліографічні картки, коли щось цікаве читаю - зразу фіксую. Отак я і відчув, що ця наукова стежка моя. Так заро­джувалася персоналістика. Друкував­ся в журналі „Архіви України". Їздив до архівів, шукаєш одне - знаходиш інше. Відкриття. Все це ручкою, без ксерок­са і комп'ютера, а я і зараз принципо­во не працюю на комп'ютері, хіба щось прослухати (Володимир Атаназійович ставить диск із мелодіями у виконанні камерного оркестру „Нагтопіа NоЬіІе" - Авт.). Марудна робота. Але мене ця науково-дослідницька робота перело­мила. Окрім того, фольклористика - я писав рецензії як критик, літературо­знавчі студії. Далі дорога моя пішла че­рез Федора Погребенника в аспіранту­ру. І тоді дослідницька праця ніби взя­ла верх, пішли дослідження, книжки. Але, очевидно, в мені було закладено кілька касет, як рамок у вулику. Не одна. Тому займався і творчістю, коли бачив, що нудно, втомливо стає, бо одне раціо працює, робота пошукова, архівна, читання монографій, періоди­ки давньої. Уявіть стан душі - береш в руки журнали і газети, видані 100-200 років тому...

Далі пішла викладацька робота. Став викладати журналістику, очолив кафед­ру, став заступником директора Інститу­ту журналістики, відкрив єдину на весь Союз кафедру журналістської майстер­ності. У мене творчі майстерні вели ви­датні люди, нині, на жаль, їх нема. Тепер робиться щось глумливе там, я не знаю, куди доведуть науку.

- Ви з такою теплотою згадуєте своїх інститутських викладачів. Ви тривалий час є членом спеціалізо­ваної вченої ради із захисту доктор­ських та кандидатських дисертацій з філологічних наук у Київському нацональному університеті імені Тараса Шевченка. У ліричному романі „Небесія" кількома рядками прохоплюєтеся і про проблеми сучасної науки...

- У час мого навчання блискучі були педагоги, такі як доцент Мазецький  читав зарубіжну літературу, Омельченко - поет, член Спілки, учас­ник війни, мав такий великий розлом на чолі, що ми бачили, як там пульсує мо­зок, завжди у вишиванці ходив, мово­знавець Верещака. Тоді професорів не було, тоді найвище наукове звання було кандидат наук, доцент, але які це були педагоги і фахівці! Яке було став­лення у студентів до науки! Такого не могло бути, аби на семінар не прийти. Дві причини могли бути - або захво­рів, або, не дай Боже, похорон в роди­ні. А тепер студент платить за навчан­ня і не ходить на заняття. Я не розумію цього. Чи це деградація, чи перепад у суспільній свідомості?

Річ у тому, що нашу освіту взагалі треба ставити з голови на ноги. Оце, що ми нині цвірінькаємо, ніби ми входи­мо в Болонський процес, - це є погиблище, це не перспективи. Адже він пе­редбачає, що студент може поїхати в будь-який університет Європи і там прослухати якийсь курс. Хіба це сьогодні-завтра реально?

Роман „Небесія" - не перший Ваш прозовий твір, Ви автор кількох збірок новел, поетичних кни­жок. Однак, як на мене, він найпоміт­ніший. Хоча б з огляду на стосунки двох, бо тему зведено сьогодні до банальщини, як мінімум, а то й до бруду.

- Хто сказав, що від книжки до книжки все має бути краще? Зовсім ні. Можна в 20 вибухнути, а потім нема ні­чого, а можна і в 60 писати глибоку по­езію... Люди, прочитавши, мене пита­ють: „Це коли написано"? Кажу: „Тепер". Говорять: „Не може бути. Що, ви так відчуваєте, так може людина лю­бити? Такі можуть бути стосунки чоло­віка і жінки?". Я кажу їм: „Ну, у глухо­го чоловіка таких не може бути, а в того, в кого така амплітуда почуттів, як у ковальського міха, - може". Скіль­ки мені років, тоді цікавляться. І я кажу, що почуваюся нині краще, як у 40. Є досвід, є вміння, Бог пам'ять не забирає. Моя стилістика - то моє єс­тво, мій спосіб думання й вираження, мої почуття. Готую продовження рома­ну і пишу новелу „Дорога до віри".

Л. ТУГАЙ

                                                                                                                                      // Галичина. - 2010. - 16 лют. - С. 7.  

 

Оновлено 22-05-2018
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка