Володимир Качкан: „Ми як нація то відроджуємось, то... затоптуємо власне ймення”

На тернистому полі рідної культури я працюю вже не один десяток літ, явивши читачам двотомник „Українське народознавство в іменах", ще декілька книг із цієї проблематики, а відтак уже і сім томів задуманого серіалу. Перед моїми очима наче живі й досі ходять, розмовляють, сперечаються, мріють і творять щось неперехідне в нашій культурі, літературі Олександр Барвінський, Іван Кревецький, Сильвестр, Богдан, Микола та Лев Лепкі, Микола Бутович, Ольга Дучимінська, Іван та Юрій Липи, Володимир Залозецький, Ольга Кульчицька, Роман Купчинський, Іван Раковський, Іларіон Свєнціцький, Володимр Січинський, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький - сотні й сотні визначних постатей, що залишили глибокий слід у національній духовній скарбниці, та, на жаль, і досі або не видобулися з-під бетонної товщі колишніх заборон, або ж мало знані через наше лінивство, нерішучість, а тому так і не введені до наукового обігу.

- Володимире Таназійовичу, працюючи над літературознавчим серіалом „Хай святиться ім'я твоє", Ви перечитали, переосмислили та проаналізували силу-силенну першопублікацій давньої періодики, заглибились у найпотаємніші закутки нашого українського єства. Що почерпнули у цих прихованих для стороннього ока запилених від часу фоліантах нашої минувшини?

- Моє українознавство дійсно сягає глибин мовознавства, фольклористики, літературознавства, етнографії, пресології, історії, філософії, права та педагогіки. Екскурси в минувшину дали мені розуміння того, що як нація ми то воскресаємо-відроджуємось, то буває, що своїми ж руками та чужинецькими кирзаками так затоптуємо власне ймення, що потрібні десятиліття або й сторіччя для ренесансу. І тоді знову починаємо майже з азбучного стану...

- Колись вичитав, здається, таки у Вас, про те, що тотальний шовінізм та доморощене упідлення, запрданство і мамлюківство - все це як блощиці невидимо розповзається територією етносу, спричиняється до поглибленого раноутворення на тілі й душі значної частини українства.

- Мамлюківство, запроданство та упідлення - стара наша українська недуга. Саме пор неї 20 січня 1909 року в листі до дійсного члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка та багатолітнього директора бібліотеки цього Товариства Івана Кревецького писав ви­значний поет молодомузівець Василь Пачовський. Дозволю собі зацитувати витяг з цього листа: „Каламутна филя дня покрила міменою нашого духа, і нічо­го не твориться в культурі, а мелеться старі булки на завтрашній день. А бе­рись за що-небудь, по своїй силі, - обкинуть тебе намулом і покриють тем­рявою без сонця. Куди ж родитися духове на такій яловій ниві... Недурно один письменник пішов на посла, дру­гий ґаздує в парцелянта, третій пише від руки поправлячі задачі анальфабетів, четвертий пише про гній, бо скор­ше знайде узнане і пошану, та не ска­же йому патріот нашого времени, що псує папір пожиточний... Бути письмен­ником в нашій безісторичній епосі за­непаду, треба героїзму і страшенної енергії перед тьмою апатії до всього творчого, що виходить поза „завтрій день". Скажіть, хіба не звучать ці сло­ва і нині архіактуально?

- Володимире Таназійовичу, з оп­рилюднених Вами у монографічному українознавчому серіалі листів пред­ставників галицької мистецької елі­ти відхиляється завіса над їх осо­бистим та громадянським життям. А ще в них порушується широкий спектр соціально-політичних, громад­сько-культурних та філософсько-етич­них питань і проблем того часу.

- Маєте рацію. Візьмімо, наприк­лад, листи до Богдана Лепкого. Кожен із них (а було їх усього 114) - то неоціненна сторінка нашої минулої, та, на щастя, непроминулої історії, поступу наці до власної державі. У них ми подибуємо незгладимі часом враження й оцінки фактів і подій. Для авторів цих листів Б. Лепкий був навчителем і порадником, близьким побратимом, то­варишем, редактором, політиком-прогностиком, людиною, котрій можна було повідати про свій душевний стан, кот­рій можна було бодай у листі виплака­тися словом. А жмуток листів пись­менниці Катрі Гриневичевої! Її листи - то своєрідні сповіді, розкриття потаємнощів душі. Їх амплітуда сягає від буденних подробиць до невидимих ви­сот ірраціонального. Вчитаймося у рядки одного з них: „У безпримірній шарпа­нині послідніх літ я стала видіти, як на моїх очах вимліває нарід, як клониться з отвертими без світла очима на руки мені, і я хочу в розпуці лиш одно: збаночок води прихилити до сих уст, облиплих чорною кров'ю. Не можу ніяк передати потрясаючого вражіння від кожного повороту сеї появи. Поду­мати тільки - вимліває нарід!.."

- Ви, пане професоре, володієте колосальною архівною базою. Чи не виникало у Вас при цьому спокуси написати белетризовані біографії на­ших подвижників на ниві літератури і мистецтва?

- Вивчаючи свого часу народне мистецтво у найрізноманітніших його проявах, я не міг оминути життєписів найвиразніших його представників і написав та видав документально-художні романи, повісті, нариси, есеї „Барви веселки", „Гори і доли". „Анатолій Мок­ренко", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Гроно любові". „Жива глина" та інші. Брався і за до­кументальний роман про Михайла Павлика. Запитаєте, чому саме про ньо­го? А тому що, як це не парадоксально, ми так і не спромоглися видати бодай двотомник вибраного цієї ви­значної постаті, яку ставлять поруч з Іваном Франком. Та завершити цей задум мені так і не вдалося. Можливо, як не зможу вже більше товктися ар­хівами та науковими бібліотеками, то сяду маком та й занурюся в потаєм­ний світ того ж таки Павлика і його рідні. .

- І насамкінець традиційне запи­тання: над чим працюєте тепер?

- Завершую роботу над великим навчальним посібником - хрестоматією „Нарис історії української культури в персоналіях". Підготував до видання рукопис поетичної книжки „Вогонь твоїх очей" (ліричні медитації у розповні літа). А на столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я  твоє". А ще час від часу підганяю розділ роману „Небесія"...

Роман ГЛАДИШ

// Галичина. - 2004. - 24 квіт. - С. 9.