Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

„Нове з поля українознавства”



Володимир Качкан народився 1940 року в селі Рибне нинішнього Тисменицького району на Івано-Франківщині. Першими „університетами" було спілкування з тіткою Марусею, зв'язковою УПА, та ролі у вертепі. Будучи покликаним до війська, щасливою долею опинився у школі авіаторів, а потім, попри службу, вивчав культуру, літературу німецької нації.

1962 року, приїхавши з Німеччини, став студентом історико-філологічного факультету Державного педагогічного інституту ім. Василя Стефаника - і почав активне дописування до газет, журналів, на обласне радіо... Роки праці в обласному телерадіокомітеті дали змогу об'їздити, сходити всі закутки краю; найсильніші, найглибші враження - при зустрічах із жителями далеких сіл, горянами. Там-бо збереглася наша етнокультура, її національний предковічний код, там - незаперечний досвід, народна мудрість.

1972-1995рр. - це роки київських вершин. Праця у Київському державному університеті на факультеті журналістики доцентом кафедри теорії і практики преси, згодом - в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, де Володимир Качкан став доктором філологічних наук, професором, академіком АН Вищої школи, завідував ка­федрою журналістської майстерності. Потім було омріяне повернення на рідне Прикарпаття. На новоствореній кафедрі українознавства в Івано-Франківській державній медичній академії вивершуються нові плани і мрії талановитого українознавця.

- Пане Володимире, завершився ще один етап роботи над історико-літературознавчим серіалом „Хай святиться ім'я  твоє..." - вийшла з друку 6-7 книга задуманого десятикнижжя. Що відчуваєте по завершенні роботи?

- Якесь душевне роздвоєння. З одного боку, перед моїми очима, наче живі, і досі ходять, бесідують, сперечаються, мріють і творять щось неперехідне, непроминальне в нашій історії, культурі, літературі - Олександр Барвінський, Іван Кревецький, Сильвестр, Богдан, Микола та Лев Лепкі, Микола Бутович, Ольга Дучимінська, Іван та Юрій Липи, Володимир Залозецький, Олена Кульчицька, Роман Купчинський, Іван Раковський, Іларіон Свєнціцький, Володимир Січинський, Мелетій Кічура, Степан Чарнецький ... - сотні і сотні імен, визначних постатей, що залишили глибокі сліди в національній духовній скарбівні та, на жаль, і досі або не видобулися з-під бетонної товщі колишніх комуно-заборон, або ж малознані й дотепер через наше лінивство, нерішучість - і так і не введені до наукового обігу.

Ось на цьому полі і працюю уже не один десяток літ, явивши читачам двотомник „Українське народознавство в іменах" (К.: Либідь, 1994, 1995), ще кілька книг з українознавства, а відтак уже й 7 томів задуманого серіалу.

З другого ж боку, - я вже весь у наступних книжках, адже здобуто й опрацьовано гори архівного матеріалу (що вартують тільки понад сімсот листів Богдана Лепкого та до нього; більше тисячі листів Марії Крушельницької до чоловіка Антона та синів Івана й Тараса, адже через цей історико-культурологічний та почуттєвий пласт можна збагнути досі незнані, пофальшовані сторінки нації), перечитано, переосмислено, проаналізовано силу-силенну першопублікацій давньої періодики, творів авторів через першовидання, значну кількість яких реконструйовано за автографами, перелопачено словесні копиці віддаленої і наближеної до нас у часі критики, виважено у традиційно-поступальному ключі не одну філософсько-естетичну концепцію - і вже думка не дає спокою, практично щодня щось народжується з-під пера. Так, уже „сходять", ось-ось „заколосяться" студії про поета-упівця, що пішов за Україну у безсмертя в 22 роки, - Мирослава Кушніра, про публіцистичний талант Симона Петлюри, культурологію Зенона Кузелі, Івана Пулюя, Івана Раковського... Але це вже зі жнива майбутнього.

- У Вашому науковому доробку переважають праці з питань українознавства. Чи таки насправді потрібно захищати українознавство в Україні?

- Найперше, уточню: у моєму розумінні українознавство - це система знань, духовних вартостей. Тому, з дозволу сказати, моє українознавство сягає глибин українського мовознавства, фольклористики, літературо-знавства, етнографії, пресології, історії, філософії, права, педагогіки, редакційно-видавничої діяльності і т. п. в ретроспекції. Нинішній стан справ в Україні, історичні екскурси у минуле потверджують, на жаль, переконання: ми як нація то воскресаємо-відроджуємось, то власними віхтями й чужинецькими кирзаками так затоптуємо власне ймення, що відтак потрібні десятиліття або й сторіччя для ренесансу - і знову починаємо майже з азбучного стану. З'являються новітні українофіли, відживають ідеї старого москвофільства, тотальний шовінізм та доморощене упідлення, запроданство та мамлюківство - все це, як блощиці, невидимо розповзається територією етносу, спричиняється до поглибленого раноутворення на тілі й душі значної частини українства.

Задумаймося: визначний поет-молодомузівець Василь Пачовський писав 20 січня 1909 р. зі Львова до Івана Кревецького, дійсного члена НТШ та багатолітнього директора бібліотеки Товариства: „... Каламутна филя дня покрила міменою нашого духа і нічого не твориться в культурі, а мелеться старі булки на завтрашній хліб. А берись за що-небудь по своїй силі, обкинуть тебе намулом і покриють темрявою без сонця. Куди ж родитися духови на такій яловій ниві...

Не дурно один письменник пішов на посла, другий ґаздує в парцелянта, третій пише від руки поправляючі задачі анальфабетів, четвертий пише про гній, бо скорше знайде узнанє і пошану, та не скаже йому патріот нашого времени, що псує папір пожиточний...

Бути письменником в нашій безісторичній епосі занепаду, треба героїзму і страшенної енергії перед тьмою апатії до всего творчого, що виходить поза „завтрій день".

Скажіть: не вбачаєте паралелей з днем сущим, не звучать слова архиактуально? Ось Вам і одна з причин поглиблювати, ґрунтовніше досліджувати, популяризувати, утверджувати - і, звичайно, захищати від завуальованого та відкритого ворогівництва та псевдонауки українознавство саме в Україні.

- А ось персоналізація українознавчих питань - чи не є це звуженням самої проблеми?

- У Вашому запитанні-натяку прихована протилежна відповідь. Чому? Ось послухайте: питаю студентів-філологів, аспірантів, досвідчених вчителів, що вони знають про Леся Гринюка, Богдана Бору, Олександра Бойківа, Михайла Ломацького, Володимира Целевича, Юліана Панькевича, Заклинських, Юрія Кміта, Василя Ільницького, Григорія Цеглинського... У кращому випадку, хтось натякне на те, що, мовляв, чув про те або інше прізвище.

Здивуєтесь?..

Читаю один з розділів кількатомного поважного видання - про драматургію. І теж подивований, бо там навіть через кому не згадано Григорія Цеглинського, саме того автора, з-під чийого пера вийшло більше 40 драматичних творів („Ворожбит", „Кара совісті", „Соколи", „На добродійні цілі", „Тато на заручинах", „Шляхта ходачкова", „Аргонавти", „Торгівля жемчугами"), з чиїм іменем досить критичний Іван Франко пов'язував бурхливий розвиток театрального мистецтва не лише в Галичині, а й у всій Україні та за її межами.

І так майже у кожній дисципліні, науковому напрямі. Тому-то і збагнув давно, що допоки не повернемо на українське етнополе сотні і тисячі знищених, поскрибованих, колись заборонених та й досі замовчуваних імен, доти і будемо „переповідати" своїм дітям та онукам неправдиві сторінки великої і насправді величної книги національної історії, замінюючи штамповані загальники, типу: „на принципах соцреалізму" - на словесні викрутаси: „на засадах правди, справедливості".

Переконаний: тільки персоналізація галузей науки є найперспективнішою, найневідкладнішою справою не поодиноких вчених, а передусім відділів науково-дослідних інститутів, регіональних центрів. Повернувши нації із забуття максимальну кількість персоналій, матимемо підставову можливість говорити і писати про неперервність традицій, про спадкоємність досвіду попередників, зрештою, - про процес у літературі, культурі тощо.

Усвідомлюючи це, і творив власні книги. Тішуся, що на цій царині плідно працюють історики, філософи, етнологи, пресологи, літературо- та мистецтвознавці Володимир Сергійчук, Юрій Шаповал, Анатолій Погрібний, Сергій Білокінь, Володимир Ляхоцький, Наталя Сидоренко, Ірина Матяш, Олександр Мукомела, Степан Хороб, Володимир Панченко...

- Володіючи такою джерельною базою, чи ж не було у Вас спокуси спробувати себе у написанні белетрезованих біографій, адже досвід власне художнього осмислення життя у Вас теж достатній?

-  Тут, пане Євгене, ймовірніше виглядає не спокуса, а потреба. Звичайно, що за плечима досвід значний. Вивчаючи свого часу народне мистецтво у найрізноманітніших видах та проявах, життєво-творчий шлях найвиразніших його представників, я видав документально-художні романи, повісті, нариси, есеї „Барви веселки", „Гори і доли", „Анатолій Мокренко", „Світло високого дня", „Чари верховинської книги", „Грона любові", „Жива глина" та ін.

Збирався зробити документальний роман про Михайла Павлика, цю визначну постать, яку без перебільшення називають поруч з І. Франком. Та ось така парадоксальність: Франкові все ж таки видали 50 томів, для М. Павлика - не спромоглися і на двотомник вибраного.

Але-але... Все ж таки пересилює мою силу усвідомлена потреба робити саме те, чим зайнятий по вінця. Можливо, як уже не зможу товчися архівами та науковими бібліотеками, „сяду маком" та й занурюся у потаємний світ того ж таки Павлика та його рідні.

- Останні декілька років Ви зайнялися дослідженням епістолярної спадщини Богдана Лепкого. Як результат - книга „Журавлі повертаються" (Львів, 2001. - 920 с.), де вперше опубліковано 500 листів Б. Лепкого, великий ілюстративний розділ, обсягові студії у 5, 6-7 книгах серіалу „Хай святиться ім'я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ-ХХ ст.)". Це був усвідомлений вибір чи до певної міри прагматичний?

- Ну, будь-яка усвідомлено-доцільна праця має прагматизм. Що стосується Лепкого, то давненько, може, років з п'ятнадцять тому, працюючи в архівах, я надибав листи Б. Лепкого до В. Стефаника, О. Кульчицької, І. Раковського, З. Кузелі та ін. І десь саме тоді ворушився той ембріон, що варто і далі „полювати" за листами, бо саме у них приховані незнані нам риси характеру письменника, потаємощі його особистого, його політичні й естетичні прогнози.

Коли ж згромадився солідний масив конкретики, відбулося щасливе знайомство з Романом Смиком зі США, який і підтримав лепкознавчі студії.

Повірте, уже стільки нового я нашпарував, що аж „випирає" - сісти б та втяти біографічний роман. Та на перепоні тут оте „але-але", про яке я уже повідав...

- Ви є завідувачем кафедри українознавства Івано-Франківської державної медичної академії. Чи не відчуваєте внутрішнього незадоволення, що Ваш величезний джерелознавчий, історико-літературознавчий, педагогічний досвід не має власне філологічної аудиторії?

- Гадаю, що це запитання борше мало би дотикати когось іншого, а не мене. Річ у тім, що, пропрацювавши 23 роки у Києві, я повертався свідомо перш за все додому, до старенької матусі, а не їхав за посадами. Мені думається, що я вдало „запродався" ректору академіку Євгенові Нейку: з його благословіння та допомогою створив кафедру, яка є сьогодні базовою для однотипних у системі вищих медичних навчальних закладів України. Цим, очевидно, сказано немало.

З філологією маю найтісніший стосунок, бо ж запрошують читати лекції вчителям області, працюю у докторській вченій спеціалізованій раді в Інституті філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, в експертній раді з філологічних дисциплін ВАК України, є членом редколегій ряду фахових видань журнального типу. Як бачите, живу філологією повнокровно.

- Володимир Качкан - письменник (поет, прозаїк, публіцист, документаліст), вчений (фольклорист, історик літератури, пресолог, етнолог), педагог. Яка з цих іпостасей є для Вас найближчою і визначальною?

- У моїй життєтворчості постійно присутня амплітуда: сьогодні я працюю з документами, повзаю підлогою, як павук, визбирую оком, що до чого - тоді завантажую раціо. Робиться наука. Праця та неймовірно важка, іноді аж запаморочення від перевтоми, багатогодинного пересилення самого себе...

А завтра може промінь сонечка, якась дивовижа пісенної тональності, запах першого підсніжника так вразити серце, так жальнути-впечи або ж дихнути у душу теплом, що розпелюститься щось невидиме - і попливли рядки чи поетичні, а чи прозові. От, Вам, пане критику, і таїна творчості.

Взагалі, люблю все, за що беруся, робити ретельно, ґрунтовно, серйозно. Ненавиджу приблизноробів, бажаючих галопорезультатів, особливо ж, коли йдеться про працю пером...

- Останнє запитання - традиційне: що з творчо-наукових планів можете оприлюднити?

- Завершується робота над великим навчальним посібником-хрестоматією „Нарис історії української культури в персоналіях", проситься до видавництва рукопис поетичної книжки „Вогонь твоїх очей (ліричні медитації у розповні літа)". А на столі... На столі - все нове й нове до наступного тому серіалу „Хай святиться ім'я  твоє...". А ще час від часу вкрадуся та й піджену розділ роману „Небесія"...

Євген  БАРАН

// Слово Просвіти. - 2004. - Ч. 23 (3-9 черв.). - С. 6 ; Західний кур'єр. - 2004. - 22 квіт. - С. 8.

Оновлено 19-07-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка