ЗГАДАЙМО ЙОГО ІМ'Я

В Газеті „Галичина" за 29 серпня 1991 року була надрукована стаття богородчанського журналіста Миколи Дмитріва під заголовком „Ми схиляємось перед Вами...". В ній йшлося про ґімназійного професора Василя Пашницького, організатора обласної наукової бібліотеки їм. І. Франка, викладача Станіславського вчительського інституту, знищеного енкавеесівцями в перший день війни.

У зв'язку з публікацією звернення ради Народного музею освіти Прикарпаття до населення области присилати матеріяли про педагогів, які спричинилися до розвитку нашої культури і освіти, відзначились у боротьбі за нашу державність для занесення їх у Книгу відомих вчителів Прикарпаття, на нього відгукнулися автор згаданої статті п. Микола Дмитрів і дочка професора Пашницького п. Іда Пашницька. Вони передали в музей деякі магеріяли, що стосуються життя і смерти В. Пашницького, раніше не публіковані. Вважаю за свій обов'язок цією публікацією ще раз нагадати громадськості про великого патріота, самовіддано­го бібліофіла і чудову людину Василя Пашницького, якому торік сповнилося би 90 років.

А ти пішов, і оглядавсь...
До смертної години
Я не забуду погляд твій
У ту важку хвилину.

Та на Голгофу пішов сам,
З мертвих тобі не встати...
Хоч би й скопав геній-тиран,
Не верне дітям тата.

Нам стала ніч у ясний день,
У двадцять друге червня.
Розбито все. У п'ять годин
Душа на віки вмерла.

(З вірша дружини проф. Пашницького Софії з приводу втрати чоловіка)

Народився Василь Михайлович Пашницький 1903 року в с. Вовчинцях (Зараз в межах Івано-Франківська) в родині шевця. Після закінчення виділової школи вступає до Станіславівської української державної гімназії. Йде перша світова війна. Розвалюються дві величезні імперії - Російська і Австро-Угорська. Сходить зірка волі для багатьох пригноблених ними народів. Зірвалася до боротьби за свою державність і Україна. Свідома, молодь Галичини добровільно зголошується під національні прапори. Серед неї багато студентів та гімназистів. Зголошується добровольцем до УГА Василь Пашннцький. Було йому тоді п'ятнадцять років. З УГА він пройшов увесь тернистий шлях її перемог  і поразок.

Повернувшися у Станиславів, записується до третього класу гімназії, з якої пішов захищати волю України. Серед тринадцяти­річних школярів вісімнадцятирічний юнак виглядав батьком і дійсно був їхнім опікуном. Утримувався репетиторством. З усієї родини в нього залишився тільки батько, який сам перебивався з хліба на воду, жодної матеріяльної допомоги не міг дати синові. Василь доношував військову форму та чоботи, голодував але вчився на відмінно і тому одержав безплатне місце в учнівській бурсі. Крайні нестатки і голод супроводжували весь період його навчання в гімназії, бо майже всі зароблені репетиторством гроші він витрачав на книжки. Вже тоді був пристрасним бібліофілом. Його шкільний товариш, пізніше професор Львівського університету Юліян Редько згадує: „Серед крайньої нужди і голоду закінчив гімназію. Мав одну пристрасть: був вродженим бібліофілом. Міг не їсти, але не міг не купити книжки".

В гімназії був активним учасником пласто­вого руху і одним з керівників (сотником) пластового куреня їм. гетьмана Мазепи. Тоді ж захоплюється комуністичними ідеями і стає членом КПЗУ. (На поч. 30-х років виходить до партії, одружившись з дочкою священика та розчарувавшись у комуністичній ідеології у кумуністичній ідеології у зв'язку з голодом та репресіями в УРСР).

Після закінчення гімназії в 1927 році вступає до Львівського університету на гумані­тарний відділ. На прожиття заробляє „лекція­ми" і далі майже всі гроші витрачає на книжки. Він частий гість букіністичних книга­рень, його бібліотека налічує понад тисячу томів. Не маючи де їх тримати, зберігає частинами у товаришів, які мають свої помешкання. Навчаючись в університеті, зай­мається й науковою працею: збирає матеріяли з фольклору та етнографії. Ці матеріяли пізніше лягли в основу книжки „На лемківсь­ко-бойківській промежі", що була видана польською мовою 1935 року в співавторстві з Й. Фальковським. Вільні від навчання та заробітків години проводить у бібліотеці НТШ та у фондах Національного музею, часто користується консультаціями М. Возняка та І. Свєнціцького.

Після закінчення студій з 1 жовтня 1936 ро­ку займає посаду контрактового учителя у Станіславській українській державній гїмназії. Викладає польську мову і літературу. В результаті перенесеної хвороби горла голос мав слабий, який можна було сприймати тільки за ідеальної тиші, і така тиша завжди панупала на лекціях Пашницького, настільки цікаво умів подати учням матеріал. Його колишній учень М. Дмитрів згадує: „Коли в нашому класі почав викладати польську мову і літературу професор Василь Пашницький, він спершу не викликав у нас особливих симпатій. Голос у нього був тихий, іноді начебто застрягав десь у глибині горла, і нам треба було напружувати слух. Але незабаром ми довідалися, що такий голос - це результат перенесеної важкої хвороби туберкульозу горла, і відтоді на уроках Пашницького панувала ідеальна тиша.

Минув  місяць-два,   і ми   переконалися,  що новий  викладач має неабиякий педагогічний талант і величезну ерудицію, що він ставиться до кожного учня з щирою приязню і добро­зичливістю. Ми тягнулися до нього зі своїми проблемами, сумнівами, горем, І він кожному , з нас допомагав  порадами,  розвіював наші сумніви, заряджав нас бадьорістю й опти­мізмом".  

Професор Пашннцький, сам зазнавши бідности, старався допомогти бідним учням чим міг. М. Дмитрів згадує, як Пашницькнй допоміг йому отримати стипендію „Просвіти", часто запрошував у гості, дозволяв користуватися своєю величезною бібліотекою.

З приходом Червоної армії все змінилося. Українська державна гімназія була ліквідова­на, на її базі створена СШ № 3. Велика бібліотека-гімназії, де було багато унікальних видань, до збирання якої причинився й Паш­ницькнй, була вивезена і знищена. Пашницькому доручено створити в місті обласну бібліотеку. Наказом від 19 січня 1940 р. по Станіславському обласному відділу народної освіти В. Пашницький призначається директо­ром обласної державної бібліотеки. Нарешті він опиняється у рідній стихії. 3 яким, ентузіазмом Пашницький збирає рідкісні ви­дання, комплектує твори світової й вітчизняної літератур, різних галузей науки! Можливості для цього були великі - чудові приватні бібліотеки, залишені людьми, що не сприйняли більшовицького „раю". Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення. Днював і ночував на роботі. Крім того, з 1 березня 1940 р. йому було запропоновано викладати українську мову й літературу у новоствореному учительському інституті. Зберігся текст виступу Пашницького перед студентами у перший день занять. У своїй промові професор згадав минулі важкі, роки для української молоді, особливо бідної, про ламання душ у колишній польській школі, про прекрасне майбутнє, яке очікує їх. Навчання улюбленої спеціяльности і радісна праця для Батьківщини. І жодного слова про мудрого вождя і вчителя всіх народів та його партію. Такі речі тоді не забувалися.

Поки що жодна хмарина не закриває небосхил родинного щастя Пашницьких. У Ва­силя є улюблена робота, Соня займається вихованням двох чарівних дівчаток. Та невдов­зі ударив грім. Наприкінці літа з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи бібліотеки. З якою гордістю директор показував членам комісії зібрані скарби, з якою насолодою хвалився рідкісними примірниками. Та не бачив чомусь захоплення високої комісії, навпаки, обличчя її членів ставали щораз суворішими, а репліки сухіши­ми. Врешті, побіжно оглянувши бібліотеку, комісія зробила висновок, що тут зібрано багато макулатури. Наказали подати каталог, і голова комісії засів за „роботу". Червоними „птичками" позначав книги, що підлягали вилученню як контрреволюційні, націоналіс­тичні і клерикальні. Не допомогли докази Пашницького, що це унікальні, безцінні видання, які необхідні бібліотеці.

Ось як, з його слів, згадує про цей факт Ю. Редько.

„Одного разу одержав повідомлення, що приїде висока комісія з Міністерства культури на перевірку роботи бібліотеки. Радів. Мав чим похвалитися. Хай дізнаються у столиці, які скарби нагромадив для визволеного народу.

Приїхали. Похвалили за порядок, що в не­давно створеній бібліотеці вже так багато книжок.

-  Але тут у вас, певно, чимало барахла? - кинув один із членів комісії.

- Як це розуміти? - здивувався Василь.

-  Покажіть каталоги. Комісія засіла їх переглядати.

-  А що, хіба не казав я? - голова комісії червоним олівцем ставив „птички" коло більшости книжок.

- Що це значить? - питав Василь, - Що ви відмічаєте?

-  А все те, що треба негайно знищити.

- Як знищити? Чи ви здуріли? Це ж дорого­цінні речі! Це раритетні, унікальні видання.

-  Це барахло! Контрреволюція, націона­лізм, мракобісся, попівщина!

Молодші члени комісії стали дертися по драбинах на стелажі і за списком скидати прямо на долівку відмічені червоним твори. Понад півтори сотні томів „Наукових записок" Товариства ім. Шевченка, вісім великих томів „Історії України-Руси" М. Грушевського, його ж „Історія української літератури", всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Британського біблійного товариства, варшавське 16-томне видання творів Шевчен­ка, річники „Літературно-наукового вісника"... Все нові й нові книжки летіли на долівки. За українськими полетіли зі стелажів книжки німецькі, польські.

Василь стояв, мов скам'янілий, непритомними очима дивився на роботу комісії.

-  Що... що з цими книгами хочете робити? - насилу видавив з себе.

- Як що? Знищимо! Зараз же знищимо!

- Василь опритомнів. З його уст вирвалась справжня лавина обурливих слів:

- Ви невігласи! Неуки! Варвари, вандали! Ви знаєте, що робите? Вам свині пасти, а не книгами займатися! На книгах ви розумієтесь, як вовк на зорях! Це злочин, те, що ви хочете робити!

- Да, товаришу Пашницький... З вами буде ще в нас окрема розмова. Мусимо поставити питання про можливість залишення вас на посаді директора... Взагалі про вашу особу... Будем імєть в віду, - докинув російською мовою.

Вилучені  книжки  звалювали  жужем на великі вантажні машини й везли у невідомому напрямі".

Погроза не забарилася. Наказом від 5 серпня 1940 р. Пашницького було переведено заступником новопризначеиого директора з тим, щоб, протягом короткого часу передав йому бібліотеку. 23 серпня Василь Пашницький був звільнений і з цієї посади. Для нього це був великий удар. І не так втрата улюбленої роботи вразила його, як неспромога зрозуміти найсправедливіший у світі лад, який нищить духовні здобутки людства, щоб не допустити до них своїх громадян.

Залишилась у Пашницького тільки посада викладача учительського інституту. Але і там він був білою вороною. Викладачі, в основному вихідці із Східної України та Росії, до всього місцевого ставилися з підозрою, якщо не сказати - вороже, в усьому добачаючи націоналізму. А Пашницький не завжди вмів та й не хотів приховувати свої думки. Не знав, що за кожним його кроком уже стежили. 18 червня 1941 року він підписує трудову умову про читання циклю лекцій та практичні роботи для заочників з курсів історії української та старослов'янської мови. А 22 червня коли над Станіславом загули німецькі літаки і на місто упали перші бомби, В. Пашницького арештували.  При обшуку забрали всю його величезну бібліотеку, де були унікальні видання, куплені ціною великих особистих обмежень. Книжок було стільки, що ледь умістились у вантажний автомобіль.

Відомо, що Пашницький був розстріляний на третій після арешту день. А через тиждень до міста вступили угорські війська. Рідні і близькі арештованих кинулися розшукувати їх. Безліч трупів було знайдено на подвір'ї тюрми під свііжопокладеним асфальтом і в казематах НКВС. За твердженням В. Дмитріва, в останньому місці було знайдено і труп В. Пашницького. Його дружині Соні, яка розшукувала свого чоловіка, про це не сказали, боячись травмувати (очікувала дитину, яка народилася через два місяці і була названа Ідою).

Жодних документів, крім постанови про арешт, в архівах незнайдено (ні звинувачення, ні протоколів допиту, ні вироку), що давало підстави довгий час обласній прокуратурі відмовляти дочці Пашницького Іді в реабілітації її батька. І тільки 17 квітня 1991 року Василь Пашницькнй був реабілітований. Залишилось ще віддати гідну шану його пам'яті. В обласній науковій бібліотеці, основи якої закладав Василь Пашннцький, один з відділів, хоча б краєзнавчий, слід назвати його іменем. І бажано було б оформити невеликий  меморіяльний куток, присвячений Пашницькому. В   цьому велику  допомогу   могла б надати молодша донька Пашницького, вчителька Іда Василівна, яка зберегла фотографії і деякі матеріяли, що стосуються його життя і смерти. Цим ми хоч трохи спокутували б провину перед нею та її батьком за брак пам'яти.

Юрій УГОРЧАК

Угорчак Ю. Згадаймо його ім'я : [проф. В. Пашницький] / Юрій Угорчак // Новий час. - 1994. - 7 трав.