Щасливий кінець бібліотечної одіссеї

Протягом останнього півтора року увагу  перехожих  привертали жваві роботи щодо реконструкції великої кам'яниці на вулиці Пушкіна, 22. Нарешті наприкінці минуло­го року сталась давно очікувана подія - гостинно відкрила свої двері для читачів обласна бібліотека у новому приміщенні.

Обласна універсальна бібліотека ім. І. Франка цього року має всі підстави відзначати своє 125-річчя. Початок першій публічній бібліотеці дала збірка польського повстанця проти російського царату, політемігранта В. Смагловського, яку він подарував містові 1872 р. Він став і першим бібліотекарем. Первісна збірка нара­ховувала 3500 томів. Через деякий час до неї долучились даровані збірки драматурга Я. Камінського, бібліофілів Ширіна та Венсовича.

А ось із приміщенням бібліотеці всі ці роки не щастило. При заснуванні вона розмістилась у реальній школі (тепер вул. Незалежності, 17). Після смерті засновника у 1883 р. почались мандри бібліотеки по різних школах. XX століття бібліотека зустріла в магістратській кімнаті, упакована в шафи, зашиті в полотняні чохли, без читачів. За польських часів вона тривалий час займала кілька кімнат другого поверху на Галицькій вул., 7, а напередодні встановлення совєтської влади опинилась у щойно відбудованій ратуші.

Не щастило бібліотеці і в комуніс­тичні часи. Відведена для її розміщення приватна двоповерхова кам'я­ниця на вул. Пушкіна, 1 не витримала ваги книжкових стелажів, десь 1980 року дала тріщину, почала руй­нуватись. Приміщення для неї знайшли в колишньому монастирі сестер Васидіянок, потіснивши сільгосптехнікум, що його займав. Збудувати спеціальне приміщення так і не змогли, хоча двічі розроблялись ескізні проекти.

В незалежній Україні за рішенням обласної Ради народних депутатів довелось повертати монастир його законним власницям,  а містові - шукати чергове приміщення для біб­ліотеки. Таким став будинок на вул. Пушкіна, 22, що його донедавна зай­мали обласний та міський суди.

Цей будинок має багату подіями драматичну історію. Вона починаєть­ся 1911 р., коли у міщанки А. Боської була придбана земельна ділянка для побудови великої кам'яниці. Замовниками будови були москвофіли, пізніше їх називали старорусинами. Москвофільство - це реакційна те­чія в українському русі, яка запере­чувала існування окремого українсько­го народу, закликала до єднання нав­коло російського царя. Водились такі й у тогочасному Станиславові, тут вони були об'єднані в „Русскій Народный Домъ". Для цього товарис­тва й зводився будинок.

За розробку планів узявся здіб­ний архітектор Ф. Януш, відомий авторством кількох споруд у місті. Про­тягом 1912-1914 рр. одночасно будувалися чотири чудові кам'яниці за його проектом: „Уніон" (тепер го­тель „Київ"), „Австрія" (готель „Дніс­тер"), Гаусвальда (магазин „Силует") і згаданий „Народний дім". Будинок здано в експлуатацію у травні 1913 року. Він є одним із перших зразків конструктивізму (що відповідало твор­чій манері Ф. Януша) в архітектурі нашого міста із застосуванням залізобетонних конструкцій. Сюди все­лились „Народний дім", банк „Са­мопоміч", перший поверх було відведено під крамниці. Четвертий - під квартири.

Недовго тішились господарі сво­їм надбанням. З початком Першої світової війни, в якій Росія ставала ворогом Австрії, для москвофілів настали сумні часи. Частину їх було заарештовано, частина виїхала від гріха подалі. В цей час народовці провели перевибори до управи „На­родного дому", обрали туди своїх людей і, за дорученням староства, 1916 р. перебрали будинок у свої руки. Після проголошення ЗУНР у листопаді 1918 р. кам'яниця стала штабом української громади міста. В ній працювали філія „Просвіти", „Українська бесіда", „Молода гро­мада". Будинок бачив у своїх стінах відомих діячів Галичини Л. Бачинського, В. Яновича, Ю. Олесницького, І. Мирона. Навесні 1919 р. в залі „Молодої громади" на другому по­версі виступали М. Грушевський та С. Русова. Тут того часу проводила репетиції славна згодом на всю Європу й Америку Республіканська капела з Києва під диригентурою О. Кошиця.

Віце-президент ЗУНР і голова Ук­раїнської радикальної партії адвокат Л. Бачинський мешкав у цьому бу­динку від 1920 р. до смерті в 1930-му р. В. Стефаник, який був близь­ким приятелем Л. Бачинського, у нього гостював, на цю адресу надходили його листи з Русова. Вулиця, де стоїть колишній „Народний дім", порівняно вузька, щільно забудована. Не кожний перехожий зво­дить очі для розглядання верхівки його фасаду. А дарма! Бо завершу­ється фасад рельєфом із зображен­ням лева, що спинається на скелю, - гербом Галичини. Старожили стверджують, що в минулому рельєф був розфарбований - золотий лев, синє тло. Встановлене це кам'яне зображення, очевидно, під час пе­ребування будинку у власності ук­раїнських товариств.

Після утворення польської держа­ви москвофіли-старорусини оговта­лись і розпочали судовий процес з метою вилучити будинок в україн­ців. Це був чи не найгучніший про­цес у місті в 20-х роках. Сумно і гірко - судились дві українські гро­мади на радість полякам. Від това­риства „Русскій Народный Домъ" виступали позивачами В. Труш, о, Г. Литвинович, О. Гандяк та кілька інших. Очевидно, за їхню справу не захотів узятись жоден український адвокат з міста, тому їм довелось вдатися де послуг якогось Ю. Сьокала з Бурштина. Інтереси україн­ських товариств представляв відо­мий адвокат Й. Партицький. Судові документи Й. Партицький провадив українською мовою, та ще й не за­бував раз у раз вимагати, щоб так робили інші сторони у процесі. Ю. Сьокало писав сумнозвісним суржи­ком. В Росії вже давно не було царя, довкола якого хотіли єднатись мос­квофіли, була проведена реформа правопису. А тут у документах ще вживаються архаїчні яті та єри. Ото вже дійсно - парафіяни святіші за патріарха...

Справу розглядали три роки. Піс­ля місцевого суду - львівський апеляційний та вищий у Варшаві. Остаточне рішення було на користь старорусинів. На початку 30-х років українські товариства були вимушені перебратися в інші приміщення. Остан­ній польський перепис населення 1939 р. показує, що в будинку є 14 квар­тир. Серед мешканців - відомі міс­цеві інтелігенти інженер Б. Пристай, лікар Н. Пристай-Полотнюк, подруж­жя лікарів Й. та О. Гробельні.

Варто згадати, що в 1941-1944 рр. у будинку розміщувалась філія Українського Центрального Комітету, яка намагалась захищати інтереси місце­вого населення перед окупаційними властями. Тут бував, приїжджаючи з Кракова, голова УЦК професор В. Кубійович - відомий географ та історик. А очолював філію викладач місцевої гімназії М. Лепкий, молод­ший брат знаменитого письменника Б. Лепкого.

У цьому багатому на події будинку завершила свою одіссею обласна бібліотека. Будівельникам і бібліотечним працівникам вдалось відмити, відчистити від судової казенщини стіни, освіжити фасади, теплом жіночих рук, мистецьким почуттям оживити інтер'єри. Навіть пасажирський ліфт примудрились посадити у сходову кліт­ку, хоч він жодним проектом не передбачався.

У лютому в бібліотеці вперше по­бував міністр культури Д. Остапенко. Він захоплювався побаченим, тим, що вдалось зробити в нинішній скрутний час, дав найвищу оцінку заповзятли­вості директора бібліотеки М. Альби, начальника обласного управління культури А. Грицана.

Те, що найбільша книгозбірня об­ласті з її 400-тисячним фондом знай­шла дах в історичному будинку, по-своєму символічне. Адже він трива­лий час був пов'язаний з культурни­ми подіями в краї, з іменами бага­тьох видатних людей України та Га­личини.                             

Михайло ГОЛОВАТИЙ

Головатий М. Щасливий кінець бібліотечної одіссеї : [з історії ОУНБ ім. І. Франка та будинку, в якому вона знаходиться] / М. Головатий // Галичина. - 1997. - 14 черв. - С. 7.