Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Василь Семенович Стефаник



(14. 05. 1871 - 07. 12. 1936) - видатний український письменник, майстер експресіоністичної новели, суспільний діяч.

Народився і похований в Русові Снятинського району. Учився спочатку в Коломийській гімназії (з 1883), з якої був виключений за участь у таємному гуртку, потім у Дрогобицькій гімназії, по закінченні якої вступив на ме­дичний факультет Краківського університету (1892 р.). У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників „Молодої Польщі" (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканам та іншими відкрили Стефанику, за його власним висловом, „дорогу в світ".

Знайомлячись із сучасною західноєвропейською літе­ратурою, Стефаник поступово втрачав зацікавленість медициною і зрештою покинув університет (1900 р.). Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 р. в чернівецькій газеті „Праця" надруковано кілька його новел з життя покутського села („Виводили з села", „Лист", „Побожна", „У корчмі", „Стратився", „Синя книжечка", „Сама саміська"). У 1899 р., теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника „Синя книжечка". Літератуна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: „Камінний хрест" (1900), „Дорога" (1901), „Моє слово" (1905). На кінець минулого і перші роки XX століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською та ін. мовами. Тож коли 1903 р. Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 р. у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. По одруженні Стефаник в 1904 р. оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя, а в 1910 р. перейшов на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні Просвіти". В 1908-1918 рр. працює послом австрійського парламенту, виступає у справах оборонцем селян. У 1916 р. Стефаник повертається до літературної творчості (новели „Дитяча пригода" і „Марія"), яка триває до 1933 р. Усього за другий період він написав 23 новели та автобіографічні спогади. Частина новел увійшла в останню збірку „Земля" (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні „Твори" (1933). Крім того, залишилася велика кількість листів Стефаника, які мають не менше літера­турне значення, ніж новели („Моя література, - писав він, - в моїх листах").

Уже в перших збірках новел виявився великий літературний талант Стефаника. Більшість цінувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, „поетом мужицької розпуки". Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою від­творив і нужденне його життя, і прив'язаність селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі („Камінний хрест"), ті, що з розпуки пропивають останнє („Лесева фамілія", „У корчмі"), щоб іти в найми („Синя книжечка"), проводжають, як на смерть, рекрутів („Виводили з села"), які у війську часто гинуть не лише від ворожої руки, але й самі накладають на себе руки („Стратився"). Але його творчість мала набагато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знайомого йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сільського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним у показі „мужицької розпуки" були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав: „Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?.. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою, се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика сугестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача". Побут покутського села і його типи по­служили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам Стефаник як свою власну („І все, що я писав, мене боліло"). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника. Особливості стилю Стефаника походять також з його негативного став­лення до літературних штучностей, композиційних штампів і клеймованих мотивацій. Звідси - цілком новий в українській літературі жанр малої експресивної новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості („Образ без рамки", за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді і драматизмом. Тим самим негативним ставленням до „літератури" пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відобразити літературною мовою.

З погляду мистецької форми у творчості Стефаника після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчости з'являється лише в тематиці: лихоліття Першої світової війни („Дитяча пригода", „Вона - земля", „Пістунка" та ін.), ознаки пробудження національної свідомості („Марія") та катастрофічна поразка змагань українського народу за державну самостійність („Сини"); помітне також повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість.

Сила мистецького образу і неповторна своєрідність стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників, починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) і до найновіших часів. Особливо помітний він на творчості Ю. Яновського, О. Довженка, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика та ін.

Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецтвом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 р. відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Тому в УРСР аж до 1939 р. його перестали згадувати. А з 1939 р., через 3 роки після смерті письменника, радянська література представляла його як прихильника радянського ладу. В 1949-1954 рр. вийшли твори Василя Стефаника в 3 томах.

У низці новел змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення („Morituri", „Дурні баби", „У нас все свято" та ін).

Стефаник Василь // Геник С. 150 великих українців. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001. - С. 227-229.

Оновлено 23-06-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика