„БРАТИ ГРОМУ” МИХАЙЛА АНДРУСЯКА: СИНТЕЗ ІСТОРИЧНОЇ І ХУДОЖНЬОЇ ПРАВДИ

Через півстоліття крізь морок жахливих заборон і втрат приходить на Україну час правди про нашу історію, яка писалась кров'ю її героїчних дочок і синів. Історія заговорила вустами самих персонажів у художньо-документальній повісті Михайла Андрусяка „Брати грому". Висока образно-публіцис­тична манера викладу засвідчила для літературного кола критиків й рядових поціновувачів української книжки, що така „література має високі завдання й велетенську роль у відро­дженні духу нації" [2, 5].

Письменник-публіцист, володіючи вмінням аналітично, абстрактно-логічно мислити, побудував свій твір так, що правда факту, яку переповідають безпосередні учасники цих подій, плавно і невимушено переходить у правду художню, через яку, власне, й створюється ефект присутності реципієнта, ефект сповідальності героїв. Час щирих спогадів настав. Хоча про те, що він таки буде, мав цілковиті підстави засумніватися колись філософ Микола Шлемкевич у своїй праці „Загублена українська людина": „Серед безмежжя просторів плаче українська людина. Що її страждання, що її біль? Що всі великі ідеї, намагання, жертви, героїзм? Чи не залишається одне для неї - забуття?!" [5, 39]. Але „трагічні оптимісти" - ця яскрава заграва блискучого дня нашої літератури" [2, 285] - мріяли про волю для своєї неньки-України. Прагли цього навіть тоді, коли, щоб не здатися ворогу живими, на одночасний рахунок вистрілювали один одному в серця: „...Смерть героя має щось будуючого, бо була вона його моральним тріумфом над ворожим світом, перед яким ніяка сила не змусила його схилити прапора" [2, 188]. Через такі жертовні обставини свобода для України була приречена прийти, і вона прийшла, щоб словом правди освятити своїх героїв. Жорстокість реалій їх життя часто змушувала відмовлятися від свого імені, своїх родин, йти в глибоке внутрішнє підпілля: „Ми говоримо про волю, мріємо про неї і боремося за неї, а в душі нашій тюрма! Наш великий скарб унутрі - в'язень!" [5, 126].

Повість-реквієм Михайла Андрусяка „Брати грому" навічно відкрила для своїх героїв святе прагнення до свободи реальної й надто свободи душі. Правда історичного факту й правда художня, що в цьому творі інтегровані міцно, дали змогу автору не тільки правильно відобразити дійсність, а й глибоко проникнути у внутрішній зміст подій, уміло стати на позиції передових естетичних ідеалів. Адже тільки у правді - найвища краса мистецтва слова, а неправда в літературі руйнує її зв'язок із життям. Як художник, Михайло Андрусяк відкриває для нас усіх, для світу всього (тонко творячи за законами образності й чітко сповідуючи наукові засади публіцистики) цілу планету патріотів, що мають повне моральне право бути ідеалом для наслідування.

Сотенний „Кривоніс" (Мирослав Симчич) - шість років воював у лавах УПА проти німецьких, мадярських та біль­шовицьких загарбників: „Тіло моє існувало поза свідомістю. Втиснуте у військовий однострій, окутане густим чорним димом, лежало воно посеред палахкітливої кімнати. Пожерливі язики полум'я отруйно шипіли довкіл. Проте йому, безди­ханному, було байдужісінько і до вогню, і до куль, що дзигкотіли поруч. З небесної високості я відсторонено спосте­рігав власне тіло, розпластане хрестом посеред смолоскипу хати. Ось-ось воно спалахне факелом..." [1,12]. Кривоніс 11775 днів і ночей провів у комуністичних концтаборах і в'язницях.

Політвиховник УПА "Теодор" (Василь Блясецький) - чотири роки в підпіллі ОУН і в лавах УПА, 10 років на каторзі і все життя під чужим іменем: „Сьогодні заявляю всім, і друзям, і ворогам, що я - політвиховник Української Повстанської Ар­мії друг Теодор - Василь Блясецький із Хлібичина на Снятинщині - вижив, друзям на радість і ворогам на зло!" [1, 273].

Підпільниця Христя (Дарія Кошак) боролася з ворогом словом, а відтак - довга неволя. Юний повстанець Жук (Юрій Паєвський) у сімнадцять років засуджений на тривалий термін; Хмара (Мельник Петро), Хмара (Білінчук Дмитро), Сибіряк (Білінчук Василь)... Реальні герої правдивої історії їхньої боротьби і життя, що мають моральне право бути ідеалами, а „справа народу дивитися на ідеал" [5, 62]. І вже справа совісті та честі кожного, чи йти за ними, чи сповідувати їх...

Письменник поставив перед собою завдання (воно, по суті, стало наскрізною художньою концепцією повісті) про суворе дотримання життєвої й художньої правди, і саме цим змусив літературу перестати бути „кривим дзеркалом". „Брати грому" стали, кажучи словами Дмитра Донцова, „...чистим, простим, може страшним, але правдивим дзеркалом життя" [2, 278]. Тому ми тут стаємо свідками того, як правдивість ху­дожня досягається не тільки самою щирістю автора: багатство творчої уяви дає можливість майстру пера узагальнювати факти, щоб читач пізнав той світогляд героїв, який дав їм силу не зломитися, вистояти й перемогти. Із сторінок твору читач довідується, як часто борцям доводилось бути у граничних (межових) ситуаціях - між життям і смертю.

Кожен із названих і не згаданих персонажів „Братів грому" мав вибір: бути воїном-патріотом до кінця, або стати порушником присяги, зрадником народу. Але саме та межовість і творила дива надлюдських терпінь і мужності. Етнопсихолог Володимир Янів дає цьому явищу таке пояснення: „Межовість - творить центральну проблему української духов­ності, а звідси є одним із первнів національної ідентичності" [6, 205]. Тому „малий світ" - мікрокосмос внутрішнього життя замкненої в собі людини - став для нас осередком всесвіту - „макрокосмосом". І ми із пасивного читача стаємо учасниками (хай і уявно) тих подій, співпереживаємо разом із героями, бо перед нами справжній мистецький витвір, що примушує думати, хвилюватись, спонукає до історичних медитацій, актуалізує їх.

„Мистецький твір, що не зворушує, що не накидає (надає. - Я.В.) нам настрою, переживань - мертвий", - свого часу застерігав Микола Шлемкевич [5,111]. Повість-реквієм „Брати грому" щасливо уникла цього. У літературознавчому аналізі твору бачимо, як два крила авторської естетичної свідомості - світогляд і художність - взаємозв'язані. Часто монологи-сповіді бійців пересипані образами-деталями, образами-символами, образами-алегоріями. Досить цікавим є той факт, що у творі пліч о пліч з людьми - реальними персонажами, бореться, допомагає переживати болі й трагедії природа Кар­пат. Вона у вустах героїв-патріотів давала можливість вижити, часто рятувала, а іноді й ставала за рідну домівку. „Близько до сили природи стоїть сила фатуму, призначення, долі, свободи, - влучно спостеріг Дмитро Донцов, - і конечності, питання активного чи пасивного відношення до світа болю, смерти і змагання; питання змісту життя" [2,181]. Власне, Ми­хайло Андрусяк у цілій серії епічних оповідей доводить, „чому ми такі єдині із довколишнім світом краси".

„Зелено-золотавою крисанею ліс тягнувся до сонця, що покликувало вечір із-за гори. Осінь вляглася в стоги запашного сіна. Чарівного жовтневого вечора я, Кривоніс, правцював до куреня Липея. Табір на суміжжі Космача й Микуличина зустрів вилиском ватр і збудженим гамором. Стрільці торжествували першу перемогу над німцями" [1, 28]. Єдність карпатських краєвидів із внутрішнім світом героїв - це не що інше, як патріотичний порив задля волі рідного народу, краса самопо­жертви в ім'я України. Це не художня фантазія авторського задуму, а життєва правда, що живе не тільки на сторінках історії, а й у людських душах, які так щиро сповідаються перед сучасними й грядущими поколіннями.

Кожен із героїв повісті через неймовірні страждання (фізичні й моральні), через півстолітній відгин у часі у своїх сповідях-монологах демонструє збережені „красу і гармонію, енергію і силу" (Дмитро Донцов). Вслухаймось у розповідь мужньої героїні-патріотки Христі - Дарії Кошак: „Постано­вила собі не казати ні слова, так само затявся і політвиховник Левада. Вранці нас заштовхали до стодоли, а там лежать тіла наших друзів - без одежі, без чобіт, а з піднятими за голови руками, за які їх волокли кіньми в село. Знову катування, знову запитання... „Кто тот? Кто ето? Связі? Клічкі?..." Били, ставили до стіни, стріляли, підвішували за руки... Мовчання... Болю не відчувала. Єдине бажання - вмерти, вмерти, вмерти... Господи, допоможи, вмерти!.. Голодна, напівзмерзла, пока­лічена, я торжествувала маленьку власну перемогу. Витримала, не зламалася, нічого не сказала на тортурах енкаведистам, ніхто через мене не страждає..." [1, 227]. „Це якась насолода терпіння" (Володимир Янів), що спостерігається у повісті-реквіємі із першої до останньої її сторінки, й часто в оповідях самих персонажів (непомітно для них самих) переходить у торжество катарсису. Тут доречними будуть міркування Дмитра Донцова з його праці „Дві літератури нашої доби": „Головні емоції, які переважають у нашім письменстві, то серед них треба назвати почуття суму, жалю і милосердя" [2,36]. Саме вони дають можливість Михайлові Андрусяку бути чесним у правдивості зображення стану своїх героїв, у їх пограниччі між життям і смертю.

Для поколінь, що прийшли чи прийдуть після таких реальних і художньо довершених образів-персонажів, усе це створює національний виховний ідеал - демонструє нашу українську ідентичність, власне, через наше духове „я". Отже, тут маємо справу не просто із історично-документальною повістю, а справжнім мистецьким твором, що наче екстрапо­люється у наше прийдешнє життя. „Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія людства...". Ці слова генерала Романа Шухевича, що взяті за епіграф „Братів грому", були пророчими, як і такі його рядки: „На героїзмі УПА і визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління". Можна додати - не тільки пророчими, а й у пев­ному сенсі трагічними для наступного покоління, що ввійшло в нашу історію як „шістдесятники", і котре народило нову добу опору-спротиву.

Скажімо, твір Михайла Осадчого „Більмо" - це теж документальна оповідь про те, як ідеали героїв-патріотів УПА підхопили молоді дівчата й хлопці й сміливо йшли за них на етапи, в тюрми. А там їх чекали нові зустрічі вже з легендар­ними, але живими носіями цих святих понять. Тому й у в'язни­цях не народжувалось покаяння за спротив, а, навпаки, нове переконання у необхідності боротьби з існуючим режимом. Читач „Більма" у захопленні знайомиться із сином генерала Тараса Чупринки (Шухевича) Юрком Шухевичем, який з дитинства перебував у „совєтських" тюрмах, але ніколи й нічим не зрадив свого покійного батька-героя. „Високий, сутулу­ватий, в окулярах - Шухевич. Його батько був одним з керів­ників проводу УПА. За батька Юрко з чотирнадцяти років сидить у таборах суворого режиму: уже дев'ятнадцятий рік" [4, 90]. Чи могло щось після такого факту змінити напрям боротьби молодих людей у 60-ті? Скажу категорично - ні!

Можливо, аж надто прискіпливий літературний критик закине, що слід поглиблювати літературно-критичний аналіз цих творів, а не надміру дошукуватися там ідейно-політичних спонук героїв, обставин суспільного буття. Почасти він буде правим. Але ж хіба історична і художня правда у творі літера­тури не поєднується, хіба байдуже, яким проступає до нас герой такої літератури? Адже „...не могла вона (література. - Я.В.) вповні віддати цілої сили зворушень, зв'язаних з великим напруженням волі, з великою вірою, з великою самопосвятою, з великою любов'ю" [2, 51].

У такій творчості (Михайла Осадчого і Михайла Андрусяка), де персонажі не видумані, а реальні, ми не маємо ні громадянського, ні морального, ні дослідницького права діяти тільки за науковими, літературознавчими критеріями. Тому земля із простого символу (він є наскрізним у повісті „Брати грому"), в якій первісно закладено добро, переходить у сенс життя всіх поколінь. У творі відбувається таке характеротворення героїв-персонажів, коли „українська форма не тільки „для домашнього обіходу". Вищі і найвищі форми не позичені, а Україна - в серцях, Україна - в чотирьох стінах власної хати, Україна - на перелозі незайманім та вільнім; Україна - не з червоною плахтою, лише з Володимировим Тризубом. Україна зроджена не з чужої науки, лише з власного чуття, духа, і волі!" [2, 91]. Така висока морально-естетична чуттєвість-вразливість вимальовується у створених Михайлом Андрусяком героях, й розуміємо, що вона чи не найосновніша риса української в дачі. А за нею спостерігаємо, як вивищується у його персонажів генетичне глибинне почуття любові, яке є домінуючим у духовному житті кожного українця. „Українці приступні найглибшим відрухам любові..., але часто почуття обертається в свою протилежність, у розумову незбаг­ненну, але чуттєво зрозумілу ненависть" [3, 19]. У творі „Брати грому" патріоти ведуть розмову про те, що їхню боротьбу проти ворога все ж окрилювала любов, котра часто називалася вселенською.

У „Братах грому" надзвичайно цікавою є роль пись­менника, який зримо не присутній, однак його участь у внут­рішній і зовнішній структурах повісті спостерігаємо повсякчас. Пошуки автора, манера його письма і стилю витримані у найкращих традиціях публіцистичної літератури. І найго­ловніше  прочитується із кожної сторінки твору, що сам Михайло Андрусяк сповідує ті ідеали, які проповідують його герої: самопожертва в ім'я України - свята ідеологія для всіх поколінь. Відтак „Брати грому" творять енергетичний сві­тогляд, в основу якого лягли героїчні емоції людей-патріотів, що на вогняний жертовник клали свої молоді життя задля свободи й незалежності майбутніх поколінь. Вони діяли подвижницьки, з великим сподіванням, що їх героїчний чин оцінять не тільки покоління незалежної України, а й схилить перед їх героїзмом голови й весь європейський світ. Бо окциденталізм (європеїзм) має право на торжество в Україні саме за таких обставин. І як тут не згадати прекрасно трагічних рядків із поезії Дмитра Павличка, викликаної до художнього життя сторінками повісті Михайла Андрусяка, зокрема образом „Кривоноса":

Україно, час на правду, час...

Помолись за нього, наче мати,

Він в У ПА пішов й каземати,

Щоб тебе від смерті рятувати,

Сам себе на хрест віддав, як Спас!

До цього лише додаймо - національна література збага­тилася твором, якого чекало не одне покоління українців.

1. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - 797 с. 2.

2. ДонцовД. Дві літератури нашої доби. - Торонто, 1958, - 350с.

3. Мірчук І. Світогляд українського народу. - Мюнхен, 1958. - 220 с.

4. Осадчий М. Більмо.  Львів: Каменяр, 1993. - 268 с.

5. Шлемкевич М. Загублена українська людина. - К.: Фенікс, 1992. - 160с.

6. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - Мюнхен, 1993. - 225с.

Ярослава ВАСИЛИШИН

Василишин Я. „Брати грому" Михайла Андрусяка : синтез історичної і художньої правди / Ярослава Василишин // Сівач духовності. - Івано-Франківськ, 2003. - С. 306-312.