Михайло Андрусяк: Історію можна приховати, змінити ж - ні!

Наш видатний земляк має багато талантів од Все­вишнього. За фахом він перекладач і педагог, який завершив свого часу успішно студії у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка і володіє німецькою, англійською та іншими мова­ми. Але, будучи б/п (безпартійним, про котрих тоді гірко говорилося - безперспективним), наприкін­ці минулого сторіччя змушений був учителювати в сільських школах Коломийщини та Косівщини. Із закінченням віку спадало ярмо. Михайло Андрусяк був у гурті сміливців, які з 1988 року видавали патріотичний часопис - першу в Укра­їні демократичну газету! - під назвою «Агро». Там же захопився видавничою справою, якій від­дав душу й серце, і ось уже 14-й рік очолює популярну в регіоні Коломийську друкарню імені Шухевича. Поєдналися в його душі письменство і копітка видавнича робота. Сьогодні ведемо бесіду з п. Михайлом про головну справу його життя.

-  Патріотизм - властива спон­танна риса кожного нашого края­нина. Але він є, якщо можна так сказати, притаєним, для себе, і е для чину.

-  Я знайомий з дуже багатьма людьми не з західних регіонів Укра­їни, які є справжніми патріотами своєї нації, своєї держави. Самі ж слова - патріот, патріотизм - не вельми люблю вживати. Може, тому, що з дитинства запам'ятав злісно-зневаж­ливе сичання деяких людей до моїх батьків: «Ти, патріоте! Сиди тихо, це тобі не самостійна...» А з проголо­шенням незалежності ці люди стали враз великими «патріотами» України. Можливо, причина і в тому, що ок­ремі люди чи групи людей проголо­сили з невідомих причин власну мо­нополію  на патріотизм... Знаю чи­мало людей, які, на противагу самопроголошеним патріотам, скромно, без галасу і метушні виконують свою щоденну буденну працю, приносячи людям і державі користь. Такі люди заслуговують на повагу.

- До «Агро» не міг прийти пе­ресічний журналіст: на той час це був вчинок, за який можна було й «загриміти»...                     

- До редакції газети «Агро» я потрапив як перекладач завдяки до­помозі мого технікумівськрго прия­теля Михайла Негрича та розумінню засновника газети Василя Ткачука, керівника агрофірми «Прут». Я вдяч­ний їм понині. Стаючи ж до праці в «Агро», щонайменше розмірковував над власними подвигами чи героїз­мом. На той. час я був досить-таки добрим перекладачем, непогано во­лодів рідним словом. Що ж до реп­ресій, то до них був готовий змалку завдяки батькам та їхнім друзям-конспіраторам, які тверезими очима ди­вилися на радянську дійсність. Поріг редакції «Агро» я переступив 33-річ-ною людиною, встигнувши побувати чи не в усіх республіках тодішнього СРСР. Особливо добре «ознайомлений» був з його сибірськими та да­лекосхідними регіонами. Здобуті за рахунок кількох освіт (технікум: «мо-реходка», університет) знання та на­вички з 19 років керівної праці, а також досвід спілкування з різними людьми і спортивний гарт дозволили дуже швидко стати своїм у редакції газети. Журналістом мені допомага­ли ставати прекрасні люди - Василь Лесів і Павло Федюк. Про якісь високопарні речі ми з друзями-однодумцями ніколи не говорили. Працювати було не вельми легко, проте цікаво, оскільки кожен виконував свою мі­сію. Ми були свідомі того, що стали на герць з безжальною і потужною, хай уже трохи заіржавілою, машиною - комуністичною системою. А також були переконані, що слово наше не тільки руйнує «імперію зла», але й починає відроджувати мрію наших дідів і батьків - незалежну Україну. Нашу героїчно-трагічну минувшину, нашу велику історію, якою б гордилася будь-яка нація, могли на якийсь час приховати, навіть украсти якийсь її «шмат», змінити ж її не міг ніхто!

-  До речі, як Ви дивитесь на те, аби видати краще з «Агро»?

- Думаю, що газета «Агро» ще дочекається свого зацікавленого до­слідника, на її матеріалах писатимуть наукові, праці. На сторінках «Агро» було так багато цінних літературних, народознавчих, історичних, фольклор­них публікацій, що їх можна і сьо­годні видавати без жодних змін. Що ж стосується власних матеріалів у «Агро», то нині не відмовлюся від жодного слова, написаного майже два десятки років тому. Мені не доводи­лося ні прилаштовуватись, ні перелаштовуватись. Я такий, який є...

- Наскільки знаю, вже перші Ваші літературні проби мали характер?

- Першою моєю більш-менш сер­йозною пробою пера були записані мамині спогади, які викристалізува­лися  в  невеличку повість  «Студені милі» і лягли на папір 1985 року. Лише через три роки я поділився написа­ним зі  «сторонньою»  людиною - письменником і журналістом Василем Лесївим, з яким ми на той час встиг­ли подружитися. Окремими уривками «Студені милі» публікувалися в «Агро» та в журналі «Чорногора» 1990 р. і лише через рік повість з величезни­ми потугами була видана окремою книжечкою здебільшого завдяки гро­мадянській позиції й мужності редак­тора Василя Рудковського та дирек­тора Снятинської друкарні Володими­ра Карого - моїх щирих приятелів. Зі швидкістю вітру «Студені милі», розлетілися всією Україною. На ав­тора посипалися листи зі словами болю, вдячності, здивування... Надхо­дило й чимало погроз.

-  Отже, Ви підійшли до вели­кої справи Вашого життя - солід­них книжок. Як вони творилися?

-   До «Братів грому» і «Братів вогню» дорога була довга і не зав­жди рівна. Збирання матеріалів розпочав ще у 80-х роках минулого сто­ліття. На початку 90-х пощастило познайомитися з Василем Федюком - повітовим провідником ОУН «Ку­рявою», якого моя мама знала ще з часів підпілля. Ми хутко порозуміли­ся і вирішили взятися за справу, тоді ж бо жило ще багато повстанців. Проте доля розпорядилася так, що працювати над спогадами ми продовжи­ли з Мирославом Симчичем - со­тенним УПА «Кривоносом», людиною героїчно-трагічної долі, великої сили волі і твердості духу, справжнім ук­раїнцем. Кількарічні мої «допити» Симчича вилилися в книгу «Брати грому». Мені повсякчас допомагали сотні людей, давали цікаві факти, знаходили фотографії, за що їм щира дяка. За час праці над «Братами...» довелося побувати чи не в усіх кар­патських селах, на місцях боїв, які описуються, пройтися маршрутами бойових відділів УПА.

         Праця з Василем Федюком над «Братами вогню» виявилася теж не­ймовірно цікавою. Легендарний про­відник ОУН мав світлий розум, на­дзвичайну ерудицію, знав кілька іно­земних мов, до останнього подиху (14 грудня 2006 р.) залишався взір­цем не лише гіровідника-українця, але й людини. Найбільше вражали його принциповість, вимогливість до себе і надзвичайна скромність. І Мирослав Симчич, і Василь Федюк - головні герої „Братів грому" та „Братів вогню" - безумовно, люди ХХІ століття, яким долею було відведено виборювати силою зброї і слова Ук­раїнську державу в 40-50-х роках. Ми, теперішні, маємо на кого рівнятися,

-  Світ за такі речі дає авторам найвищі нагороди. Чи не так? А як з поцінуванням Вашого доробку?

-   Працюючи за письмовим сто­лом, мандруючи горами-долами в пошуках матеріалів, спілкуючись з людьми, аж ніяк не думаєш про якісь нагороди. Є тільки бажання зробити якомога більше й високоякісно, мате­ріалізувати на папері задумане, бо­дай частково компенсувати борг пе­ред тими, хто вже не зможе сказати за себе, чиї кості загребені на всьо­му обширі колишнього СРСР, але душі витають тут, над Україною, яку вони так любили і яку виборювали. При­суджені Мені за написані книжки лі­тературні премії імені Василя Стефаника, Тараса Мельничука, Леся Мартовича вважаю не тільки і не стіль­ки своїми, як тих людей, про яких сказав. Те ж саме стосується і вису­нення обласною організацією Націо­нальної спілки письменників України «Братів грому» і «Братів вогню» на присудження Національної премії Ук­раїни імені Тараса Шевченка.

         Найбільшою ж нагородою за пра­цю для мене є добре людське слово, сотні читацьких листів, які потверджу­ють, що я на добрій дорозі. Кажу це щиро. Однак я вельми вдячний тим людям і організаціям, які відстоювали мої книжки перед Комітетом з Націо­нальної премії їм. Тараса Шевченка. Не можу не згадати про організато­рів зустрічі зі студентами і працівни­ками Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Євгена Ба­рана та Степана Пушика, її активних учасників Ольгу Слоньовську, Неонілу Стефурак, Ярослава Дорошенка, Пав­ла Добрянського і Василя Добрянського, Олександра Смоляка. Назавжди за­лишаться в пам'яті і серці теплі зу­стрічі в Торговиці на рідній Городенківщині та в Середньому Березові на любій мені Косівщині. Найщиріших слів дяки заслуговують Василь Лесів, Ольга Козубська, Дмитро Гриньків, Іван Липчук, Лук'ян Вардзарук, Петро Парипа, Оксана Палагнюк, Микола Симчич, Дмитро Арсенич, Михайло Василенко та багато-багато інших...

- Пригадуєте вислів, що собака гавкає, а караван іде? Думається, звідси мусите виснувати одне: якщо хтось хоче побороти, нашкодити, - значить, написане є не просто прав­дою, а істиною. Вона ж буває лише одною. Що у перспективі?

- Було б неправдою, якби ска­зав, що за свої твори отримую вдячність чи похвалу. Аж ніяк ні! Пошта вряди-годи приносить напоєні отрутою злоби і ненависті, нерідко й заздрос­ті рядки, які аж обпікають душу. Пишуть „колишні" зі сьогоднішніми персональними українськими пенсіями, галасують нашвидкоруч перелицьовані, і скроєні „патріоти", шарпають люди з претензіями на - письменництво і науковство, даються знати про себе псевдоповстанці, число яких збільшу­ється в міру відходу в потойбіччя справжніх героїв... Я свідомий того, що покликаний на війну з ними, тому просто воюю, як годиться воїнові. За зброю мені - слово. Допомагають у боротьбі тверде переконання у пра­вильності вибору та відчуття плеча друзів, яких чимало в письменниць­кій спілці та поза нею. Впевнений, що десятьох згуртованих левів не загризуть і тисячні зграї шакалів, а на їхнє голодно-перелякане завиван­ня не варто зважати. Український караван мусить рухатися вперед. Нашу роботу за нас ніхто не виконає. За­кінчую працю над заключною книгою трилогії «Брати просторів» і маю подальші творчі плани - дав би Бог здоров'я.

- Кожен, хто торкається теми визвольних змагань, пересвідчився: є два пласти, які ще треба підня­ти. По-перше, невольнича поезія. По-друге, стрілецькі, повстанські і просто патріотичні пісні, їх коло­рит є болючо-правдивим і щемним. Пісні слід би зібрати і видрукува­ти з нотами, роздарувати патріо­тично налаштованій молоді. А з матеріалами до 65-річчя УПА видати й поезію. Тут Ваша позиція може стати вирішальною.

- Тему українських національно-ви­звольних змагань вважаю неозорою цілиною, яку ще орати й орати, щоби підняти всі пласти, тим паче що й плугів і плугатарів негусто, та й дотації на найвищому державному рівні найближ­чим часом «цілинникам» якось не сві­тять, либонь, і невольнича поезія, і повстанські та інші пісні, і спогади самих повстанців життєво необхідні нашому зденаціоналізованому, збитому з пуття народові. Охоче візьмемося за видан­ня будь-яких високоякісних і потрібних повстанських матеріалів, і не тільки до чергового ювілею. Як приклад послі­довної праці на „повстанській" ниві можна назвати молодий колектив Цен­тру досліджень визвольного руху у Львові, який очолює, знаючий та ініці­ативний Володимир Вятрович, і науко­во-редакційний відділ „Реабілітовані іс­торією" при Івано-Франківській ОДА під керівництвом невтомного Лук'яна Вар-дзарука. Цілину, щоб вона дала хліб, муситься обробляти щоденно.

         Читачам бажаю незгасного заці­кавлення своєю минувшиною, особ­ливо повстанською, а також щастя, здоров'я, міцності духу!

-   Вам також, пане Михайле, щастя і здоров'я, довгих і плід­них творчих літ!

Вів інтерв'ю заслужений журналіст України

Богдан ФІГОЛЬ.

Андрусяк М. Історію можна приховати, змінити ж - ні! : [інтерв'ю з письм. / розмовляв Богдан Фіголь ] // Галична. - 2007. - 7 черв. (№ 81-82) - С. 16.