І ЗНОВУ „БРАТИ…”

Нова книга Михайла Андрусяка про національно-визвольні змагання українського народу

Маємо третю книгу документально-художнього серіалу Михайла Андрусяка про "Братів..." - " Брати просторів". Ця назва, можливо, дещо прозаїчніша, аніж назви двох попередніх книг /"Брати грому" (Коломия, 2001) та "Брати вогню" (Коломия, 2004)/, однак вона точно відображає суть усієї книги, в якій автор продовжує розробляти ту ж тематику, що й у попередніх своїх книгах про долю українців у XX столітті.

Одразу ж зазначу, що ключовим моментом "Братів просторів" є показ національно-визвольної боротьби українського народу не як явища галицького, а як загальноукраїнського. Тому назва книги, в якій присутні розлогість і широта, видається доволі вмотивованою, а водночас "прив'язаною" до попередніх книг згаданого книжкового серіалу.

Часто публікації про українську історію XX століття своєю, з одного боку, правдивістю, а з іншого боку - заштампованістю, перестають привертати читацьку увагу. Дехто просто стомився від одноманітного викладу фактажу, де постійні болі, муки, смерть, пригноблення і пригнічення. Читачеві, особливо молодому, хочеться позитивного героя, який не просто був жертвою обставин, сліпо корився недолі, а ще й якось впливав на перебіг подій, вийшовши, врешті, переможцем. Особливістю книжки "Брати просторів" та інших книг Михайла Андрусяка є їхня документальна достовірність. Тобто, сам автор їх називає документально-художніми, ставлячи на перше місце документалістику. Базуючись на документальному матеріалі, прискіпливо йдучи за фактами, автор дозволяє собі реконструювати діалоги, ввести якісь описи, водночас педантично дотримуючись життєвих реалій. Появі кожної книги передує велика пошукова праця. Особливо ж така праця притаманна дослідникові української історії, бо найчастіше доводиться іти невтоптаною стежкою, робити відкриття, стаючи літописцем доби. У книзі Михайла Андрусяка таких відкриттів дуже багато, але він, з притаманною письменникові прискіпливістю і тактом, не зациклюється на них, не паразитує на якомусь факті, "затоптуючи" його, а через відкриття йде сам і веде за собою читача. Читач має "чисту", відфільтровану інформацію без "кухні", яка дала змогу її отримати. Це посилює читабельність книги, робить виклад матеріалу легшим, вмотивованішим. Натомість "чистий" історик при науковому підході якраз би вдавався до аналізу джерел, точок зору, позицій.

Кажуть, що найвибагливіші сюжети будує життя, тому письменникові не треба нічого вигадувати, достатньо вміти спостерігати. Це, передусім, стосується художньої літератури. По-особливому це торкається художньо-документальних творів. Михайло Андрусяк для свого твору обрав не фрагменти з доль багатьох людей, аби творити художньо правдиву "клаптикову" картину. У нього було значно складніше завдання: знайти головного героя, доля якого відповідала б багатьом критеріям, була цікавою для читача. Причому, тут можна олітературювати окремі епізоди, штрихи, але не біографію. І письменник такого героя знайшов. Він простежує долю Пантелеймона Блажуня (згодом жив під вітчимовим прізвищем Василевський).

Канва життєвої долі Пантелеймона - основа, на якій вишито-виписано портрет української нації, подекуди скупими стібками, подекуди - розлого і багатоколірно. Головний герой повісті - виходець із нинішньої Хмельниччини. У творі постає доля сім'ї Блажунів. Тут і цікаві подробиці з життя родини, і багато матеріалу про саме село. Автор добре володіє матеріалом, бо дає описи подробиць побуту та сімейних стосунків, не впадаючи, однак, в етнографізм. Змальовуючи тогочасний портрет свого героя, письменник вдається до такого ходу: "Малий Моньо любив перехилятися через цямрини й зазирати в прохолодну таємничу глибінь, звідки на нього видивлялося окате стрижене хлоп'я". Ідилічним є епізод, коли п'ятирічний Пантелеймон ловить рибу, тоді як його 102-річний дід косить очерети. А далі - життєві злигодні, провісником яких стала загибель песика, вбитого п'яними мисливцями. Це ніби віщування великої трагедії народу. Говорячи про колективізацію, Михайло Андрусяк не лише демонструє розуміння ситуації, а й проникає у психологію українця, дивлячись на оту суцільну несправедливість з точки зору тисячолітнього селянського світогляду, де основоположними каменями життя були засади приватної власності: "Відбирали не тільки працю попередніх поколінь, нищили звичаї, обряди, віру, позбавляли свята творення хліба". Оце "свято творення хліба" - суголосне розумінню селянської праці, що відобразилось у багатьох українських митців, у тому числі й у Стефаника, бо щастя в розумінні селянина - це праця на своїй землі (а ніяка не трагедія і ніяка не обмеженість, як то нам втовкмачували в голову більшовицькі ідеологи).

Автор показує нищення засад хліборобства, боротьбу добра і зла, механізми, які спонукали людей до зміни способу життя. Ось вони, штрихи: сільські активісти викрали у Блажунів пару коней; прискіпуються до людей, що служили у війську Петлюри; нарешті, примусове відривання людей від рідного Грунту (виселення в Сибір).

У таких обставинах гартується характер не лише старших, а й формується світобачення головного героя повісті - Пантелеймона. Саме під час виселення родини до Сибіру (їхали також діти) Пантелеймон стає міченим системою: у дорозі він пробує з вагона зачерпнути сніг, але багнет конвоїра пробиває долоню восьмирічного хлопчика.

Розуміння життя до нього приходить на просторах велетенського Радянського Союзу, і саме тут він братається з просторами, долає страх відстаней, тож згодом рідна Україна здаватиметься йому не такою й великою. Для нього стає можливим у юному віці побувати в Архангельській області, а потім правдами і неправдами вирватись із чужини до ріднокраю. Сповненим пригод є й повернення на рідну землю матері Пантелеймона, Насті, яку, вбравшись у міліцейський мундир, викрав із заслання брат її померлого чоловіка Сергій, та так це вдало було зроблено, що навіть через багато років усюдисущі більшовицькі органи правопорядку не змогли докопатися до правди. Можливо, саме тут Пантелеймон бачив приклад для своїх майбутніх героїчних вчинків, спрямованих, проте, не на порятунок однієї людини від нелюдського режиму, а на визволення всього народу. Письменник вдало знаходить у біографіях своїх героїв цікаві, захоплюючі епізоди, що дає змогу повість наповнити духом молодечого запалу, подекуди навіть авантюризму.

Герої твору, здебільшого, не відчувають себе приреченими на смерть на рідній землі, хоч їм і доводиться переховуватися, жити під чужими іменами. Михайло Андрусяк у творі вдало показує, як українці на початку 1930-х рр. не визнавали верховенства Москви, чинили тихий опір системі. Відображено це й в епізоді зі школи, де йдеться про "оник" - нуль. Учитель згадував Скрипника, Чубаря, Петровського, українських комуністичних вождів, але мовчав про Леніна і Сталіна.

А далі був геноцид українського народу - штучно спровокований голод. Автор ненав'язливо вводить читача у суть справи, наголошуючи саме на штучності голоду, бо ж влада нищила народ, зокрема, й у ході боротьби з "колосковими злочинцями", яких більшовицький режим за те, що не хотіли помирати, не реабілітовував аж до 1953 року. Ще одним цікавим епізодом є показ того, як фельдшера Василевського, вітчима Пантелеймона, змушували фальшувати причини масових смертей людей. Письменник вивів надзвичайно сильний за своєю трагічністю епізод: чоловік, якого заживо поховали з померлими від голоду у спільній могилі, знайшов силу, аби прийти до сільради доводити свою правду. І тоді голова сільради просто вбиває людину, яку вже раз поховали. Не менший вияв цинізму влади у ставленні до людей виписано й у епізоді з підпалом скирти горохової соломи, в якій знесилені голодом люди шукали собі поживу... Власне, у книзі голод - то не безлике слово "голодомор", яке нині багато хто просто пропускає повз вуха, а реальна трагедія народу, просякнута болем і стражданнями.

Символом українського духу, що проходить через усю книгу, є Шевченків "Кобзар", придбаний Блажунями на початку XX століття. Книга була часткою Батьківщини під час скитань Пантелеймона та його рідних просторами більшовицької імперії: і під час заслання до Сибіру, і тоді, як вони переховувались від ОГПУ на Вологодщині чи на Кубані.

Михайло Андрусяк, створюючи тло, на якому розгортаються основні події твору, підбирає яскраві епізоди, веде мову про відомі постаті. Так, у його повісті з'являється розповідь про знаного борця Івана Піддубного, про його ставлення до денаціоналізації. І хоча він не має безпосереднього стосунку до Пантелеймона Василевського, проте, Піддубний дотичний до долі головного героя повісті: він також жив у Єйську на Кубані, і, як і Пантелеймон, боровся проти русифікації та денаціоналізації.

Доля Пантелеймона - ідеальний для письменника матеріал, бо ж на його основі можна показати ціле XX століття, позначене не лише українською революцією, колективізацією, голодом, а й війною. І знову Михайло Андрусяк, через конкретні епізоди, а не через умовиводи і судження, розкриває особливості Другої світової війни, яка була продовженням геноциду українського народу. Пантелеймон, недавній студент, отримує гвинтівку і десять набоїв. Спосіб боротьби з наступаючим ворогом - німцями - політрук пояснює молодим червоноармійцям так: "Стреляйте врага глазами". Що це, як не ще один вияв геноциду?

Михайло Андрусяк у своїх книгах з упертістю першопроходця веде мову про невідомі, мало знані, замовчувані сторінки історії. Мовить він про загін самооборони одного з таганрозьких заводів під командуванням донського козака Миколи Назаренка. Найцікавіше тут те, що це був антикомуністичний загін. Власне, автор пише не лише про історію воєнних дій, а й про суто людські відчуття. Так, він показує смерть першого вбитого Пантелеймоном ворога: рудого німця, заколеного багнетом у рукопашному бою. Такі епізоди не раз описували письменники, але Михайло Андрусяк знаходить свої слова, свої фарби, бо ж герой його повісті відчуває по-своєму.

Герой твору, людина дивної долі, ніби народився для того, аби пройти всі кола земного пекла. Під час бою Пантелеймон отримав поранення, до тями не приходив сім днів. Аби розповісти про долю героя, автор робить екскурси в минуле чи майбутнє. От і в епізоді з пораненням Пантелеймона Михайло Андрусяк "забігає" на чотири десятиліття вперед, аби ще раз підтвердити: доля людська дуже складна, здатна то розводити людей, то зводити їх знову, як це було із зустріччю колишнього фронтового лікаря з колишнім своїм пацієнтом.

Автор не лише йде вслід за долею героя твору, а й осмислює явища тогочасного суспільного життя. Йому цікаво знати, чому частина людей дотримується тих або інших життєвих принципів, а інша частина - топче все святе, що є у їхнього народу. Відповідь до банальності проста. Образний вислів "безбатченки" під пером автора набирає реалістичного тлумачення: на службу до НКВД часто набирали тих, хто не мав сім'ї, кому не передалося з малих літ традиційне розуміння національних цінностей.

Михайло Андрусяк, відтворюючи перипетії життя Пантелеймона Василевського, підводить читача до думки, що знання не пропадають, а дають шанс людині вижити в скрутних ситуаціях. Видно це з низки епізодів твору, в тому числі й того, де йдеться про службу героя в мінно-підривному дивізіоні. Доля - великий режисер кінострічок нашого життя. Пантелеймон Василевський пережив полон і втечу з полону. Як гімн вірі та надії, показано в повісті зустріч Пантелеймона зі своєю матір'ю в окупованому німцями Єйську, всупереч тому, що їй на сина прислали вже дві похоронки.

Тут, в окупованому ворогом містечку, Пантелеймон із жертви обставин і тоталітарної системи перетворюється на борця. У вересні 1942 року він зробив свідомий вибір: став членом ОУН. Тепер Пантелеймон знав, що ризикує життям не за більшовицьких вождів, які силою тримали в покорі десятки народів, а за рідну землю, за долю свого народу. Цікавий факт: даючи клятву, він не підписував жодних документів, а просто клявся перед друзями, перед собою і рідним народом.

Михайло Андрусяк веде мову про мережу ОУН, яка діяла ледь не в кожній кубанській станиці. Він наводить факти про існування в Маріуполі друкарні, яка друкувала підпільну антибільшовицьку та антифашистську літературу. Показує цікаві моменти, цитує багато оригінальних документів, зокрема й російськомовних, які видавали українські націоналісти для мешканців цього регіону. Автор описує обставини діяльності підпілля, веде мову про героїзм та зраду. Постійно підкреслює вміння героя орієнтуватися в непростій ситуації, його відвагу, яка часто рятувала від загибелі не лише самого Пантелеймона, а й багатьох людей.

Письменник, залежно від мовленого, вдається то до художніх описів, то до науково-публіцистичного тону, не рідкість у книзі й діалоги. Доречними видаються російські та німецькі вислови, які характеризують героїв, надають творові достовірності.

Певною мірою ідеалізуючи свого героя, Михайло Андрусяк не ідеалізує людських якостей узагалі. Він не ділить безоглядно людей за національними кольорами чи за партійними ознаками. Не обминає одвічних людських пороків та слабкостей, почуттів і порухів душі. Веде мову про героїв та зрадників, відважних чи безпринципних людей, зневірених та тих, які заради грошей готові на будь-що. Тому й не дивує, що влада грошей допомагала сховатися від недремного ока ОГПУ чи отримати документи в час німецької окупації.

Хотів він того чи ні, Михайло Андрусяк показує причинно-наслідковий зв'язок подій. Причому, цей зв'язок можна трактувати не просто реалістично, а й десь навіть на містичному рівні. Наприклад, врятувавши у серпні 1942 року від знищення медсанбат, герой, ніби отримавши винагороду за зроблену добру справу, і сам рятується від СМЕРШу.

У повісті показано державну репресивну машину (причому, майже однакову як у німців, так і в більшовиків), якій притаманні безглузді закони, за якими клаптик паперу (довідка, комсомольський квиток) спроможний урятувати людину від смерті.

У "Братах просторів", на основі документальних матеріалів, автор показує мережу українського націоналістичного підпілля, починаючи з Прикарпаття і Буковини, й завершуючи Північним Кавказом. Письменник подає цікаві епізоди про побут і діяльність українських повстанців на Кубані, про їхні впливи на тогочасне життя, зокрема, й на долю головного героя твору. Описуючи перебування Пантелеймона у сотні Шума, письменник показує український дух Кубані, робить екскурси у біографії героїв, у т. ч. й самого Шума, нащадка запорізьких козаків. Приділив автор місце й описові однієї з бойових операцій сотні Шума - захопленню поїзда із в'язнями. Мовить він і про бій сотні Шума на Пшадських водоспадах з уп'ятеро переважаючими силами червонопогонників. Не можна оминути і такого важливого моменту, як показ інтернаціоналізму УПА, де були й вірмени, й грузини, і представники інших народів.

Мінлива доля головного героя твору: війна, операція, праця на заводі, виконання підпільних завдань, які своєю відчайдушністю і складністю є гідними пригодницької книги. Тут найцікавішим є епізод із отриманням з радянських військових складів вантажівки, зброї, обмундирування, боєприпасів, харчів. Усе це - для повстанців з УПА. Михайло Андрусяк ще раз ілюструє тезу про те, що знання ніколи зайвими не бувають. Кмітливість героя, його вміння блискавично орієнтуватись у складних ситуаціях, добре знання мов і географії, все це врятувало операцію з доставки зброї на Буковину (епізод зустрічі із "земляком-ярославцем" під час переправи через Дністер).

Новою сторінкою у долі Пантелеймона стають Чернівці, куди він, за завданням українського підпілля, переїхав на навчання. Тут ще раз пересвідчуєшся, що автор вмотивовано назвав свою книжку "Брати просторів", бо Україна для героїв книги - то величезні простори від Карпат до Кавказу. Автор показує відлагоджену комунікаційну вісь, ключовими точками якої були Єйськ і Чернівці, що єднали українців з передгір'я Північного Кавказу та Карпат. Саме вилиті у Єйську на шрифтоливарному заводі українські літери Є, І, Ї для друкарських машинок потрапляли у криївки на заході України, де друкували листівки та іншу пропагандистську літературу.

Письменник показує не тільки університетські студії Пантелеймона, що були прикриттям для підпільної роботи, а й Чернівецький університет загалом, з одного боку, багатий на українських підпільників, а з іншого боку - нашпигований донощиками радянських спецслужб. Та навіть у цих умовах кмітливому розвідникові вдається зірвати таємну операцію із вивезення буковинців до Сибіру. Він, завдяки колись завченій напам'ять фразі грузинською мовою, уникає арешту під час поїздки до Вижниці. Це лише дещиця з того, що робить герой повісті Михайла Андрусяка у Чернівцях. А коли Пантелеймона вистежили, і його, з валізкою літератури, було заарештовано у потягу, автор показує твердість характеру героя: ні побої, ні шантаж, ні провокації не можуть похитнути його рішучості, що, врешті, рятує від арешту та загибелі багатьох людей. Цікаво, що навіть слідчий МГБ задіяний у роботі українського підпілля, даючи Пантелеймонові знати, що, крім підпільної літератури, на нього тут більш нічого не мають. Загалом же, письменник, добре обізнаний з особливостями діяльності НКВД-МГБ, розкриває методи їхньої роботи з дізнання, притаманні тогочасній системі. Чого вартий моторошний епізод, у якому описано коридор обласної о МГБ у Чернівцях із криками катованих та запахом паленого людського м'яса. Навіть у цій ситуації герой твору був непохитним, продовжуючи свою війну із більшовицькою системою. І ще цікавий штрих: Михайло Андрусяк, описуючи процес дізнання, в якому було задіяно інформацію ще з довоєнного минулого Пантелеймона, по-своєму переосмислює відоме більшовицьке гасло: "Никто не забыт, ничто не забыто", тобто, мовляв, при цій системі будь-який вчинок не забувають і, при потребі, обертають проти людини.

Як своєрідний фарс показує автор і суд над Пантелеймоном та іншими в'язнями, в ході якого головний герой отримав 25 років ув'язнення. Поїздка у Сибір - ніби відгомін дитинства, бо тут Пантелеймон побував півтора десятиліття тому. Михайло Андрусяк описує обставини життя та побуту, торкається непростих питань взаємовідносин у різношерстому середовищі в'язнів.

У Республіці Комі доля зводить Пантелеймона з багатьма цікавими постатями. Це дає змогу Михайлові Андрусякові розширити тло оповіді, доповнити його супутньою інформацією. Так, маємо у повісті цікаві подробиці з життя Миколи Соколовського (згодом - відомого письменника Миколи Сарми-Соколовського) та Акопа Джаракянца (старшого наукового співробітника Пушкінського дому в Москві). Тут автор подає й цікаві моменти, які стосуються політики російського царизму щодо України, а також окремих аспектів історії української культури (стосовно картини Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові"). Цікавими вкрапленнями у картину оповіді в повісті є згадки про епіграми Миколи Хвильового на більшовицьких вождів, легендарна оповідь про загибель Михайла Драй-Хмари. Тут, загалом, знайшлося місце і для розповіді про долю людини в більшовицькій системі, де не рятували від сваволі ні заслуги, ні подвиги.

Повість - не лише життєва епопея Пантелеймона Василевського, а й збірний портрет українця XX століття, який не міг терпіти чужинської наруги та свавілля над своїм народом. " Брати просторів" - це своєрідна енциклопедія боротьби і табірного життя. Написати її можна було, лише близько перейнявшись долею людей, які пройшли пекло комуністичних таборів.

Окремо слід говорити про "Справу "Юди", що, по суті, є своєрідним документальним детективом. Михайло Андрусяк не спокусився на окремий літературний виклад твору, а ввів текст у свою книгу як документальне джерело. До речі, письменник потратив багато сил і часу, аби просто правильно прочитати рукопис. Він попрацював і над тим, щоб зробити коментарі. Розуміючи цінність публікації, Михайло Андрусяк навіть не побоявся ввести у тло книги свої примітки до цього документу, що надає публікації більшої достовірності. Адже не дивино, що публікуючи документи, деякі сучасні місцеві та зарубіжні українські дослідники не вдаються до коментування, бо це, з одного боку, річ забарна, а з іншого - треба мати добрі знання, володіти матеріалом, тоді як значно легше опублікувати "згідно з оригіналом".

"Справа "Юди" - документ, який свідчить про роботу СБ, тобто, Служби безпеки ОУН. Він читається як детектив, хоча не задумувався як окремий твір, а склався в нього внаслідок запису реальних подій слідчим СБ. Слідчий веде записи, пов'язані з пошуком у лавах українських повстанців зрадника. Шляхом зіставлення фактів, логічних умовиводів він поволі доходить до висновку, хто міг "сипати" своїх. Маємо тут і спостереження психологічного плану, й аналіз агентурних даних, і чіткий виклад фактів. Здається, це ні до чого не призведе, бо кандидатуру одного з підозрюваних він відводить міркуванням: " ...всі ми знаємо душу Дзідзя", отож, мовляв, він того зробити не міг. Але сліжчий добивається успіху, зрадника викрито.

Попри суто літературний ефект, "Справа "Юди" проливає світло на форми та методи контррозвідувальної роботи в лавах УПА, дає багатий матеріал для дослідника, який вивчає роботу органів держбезпеки СРСР щодо боротьби з УПА Особливо цінними є тут відомості про провокативні боївки НКВД-МГБ які діяли під виглядом українських повстанців. Про них в Україні писали ще з першої половини 1990-х рр., а з 2007 року, розкривши архіви радянських спецслужб про їх існування офіційно заявила Служба безпеки України.

"Справа"Юди", що органічно вписується в контекст повісті", дає змогу читачеві відчути дух часу, разом з реальними героями пережити багато перипетій повоєнної пори (основні події розгортаються 1947 року). Це - полігон, на якому в боротьбі добра і зла людина має вирішити, на чий бік стати, піддатися на "юдження" і врятуватися, навіть призбирати грошей, чи терпіти муки, загинути, але не зрадити людей і не заплямувати свого сумління.

Візуалізувати те, про що мовиться у повісті, дають змогу численні фотознімки якими проілюстровано книгу. Тут світлини не лише тих, хто безпосередньо причетний до оповіді. Михайло Андрусяк, щоб передати дух часу, врятувати від забуття, ввів у книгу понад шість сотень знімків українських повстанців, тих людей які стали на прю з режимами Сталіна й Гітлера. Тут багато фотографій, які публікуються вперше. Найновішою знахідкою, оприлюдненою в книзі, є 33 знімки, знайдені 2007 р. у селі Воскресінці Коломийського району, що на Івано-Франківщині. Як бачимо, життя дивує новими відкриттями. Не сказано ще всієї правди про українців у XX столітті, які боролися за своє визволення.

Багато для відкриття цієї правди робить Михайло Андрусяк, один із молодших братів грому, вогню і просторів, небайдужий до того, як жило і боролось покоління старше.

Микола ВАСИЛЬЧУК

Васильчук М. І знову „Брати..." : нова кн. М. Андрусяка про нац.-визвол. змагання укр. народу // Перевал. - 2008. - № 1/2. - С. 209-215.