МИХАЙЛО АНДРУСЯК: ”Я таки встиг щось зробити на цьому світі”

Михайло Андрусяк - письменник і видавець, директор Коломийсько­го видавничо-полігра­фічного товариства «Вік», автор чотирьох книжок прози, три з яких («Студені милі», «Ув'язнена скрипка» і «Грані болю») - документальні оповіді про українське підпілля і героїв УПА. Право торкатися цієї теми дає йому не лише дар слова, але й те, що п'ятеро осіб з його родини загинули від рук енкаведистів, а батьки сповна скушту­вали гіркої табірної неволі. Голодне ди­тинство, примусове переселення - та­кими були перші віхи його біографії. Сходинка за сходинкою (сільська шко­ла, Коломийський технікум механічної обробки деревини, мореплавне учили­ще в Тарту, факультет романо-германської філології Київського державного університету) наполегливо піднімався він суспільною драбиною, покладаючись лише на власні сили, здобуваючи дос­від і знання. Стрімким було і його фа­хове зростання. Після закінчення уні­верситету вчителював у школах Коло­мийського та Косівського районів, пра­цював в агрофірмі «Прут», в газеті «Агро», доклав рук до створення в Коломиї видавництва «Світ», а відтак і «Віку», видавничо-поліграфічного това­риства. З 1993 року очолює Коломий­ську друкарню їм. Шухевича. Виховує трьох синів. Вільно володіє німецькою та англійською мовами. Член Спілки письменників України з 1995 року.

-   Пане Михайле, епіграфом до своєї книжки документальних оповідей про УПА «Грані болю» Ви взяли слова генерала де-Голля: «Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французької землі». Та ж ми мали таку армію! То чому стільки чобіт (і німецьких, і польських, і, російських) топтали нашу землю? Тому що ми не мали своєї держави?.. Але тепер ми нарешті маємо свою державу, та чи спроможемося на таку армію, як УПА?

-   Щоб спромогтися на таку армію, по­трібно мати такий могутній дух, який мали воїни УПА. Це були навіть не залізні, а якісь кремінні люди. Скажімо, я знаю чоловіка, який п'ять років відвоював в УПА, тридцять два з половиною роки (три терміни) провів в тюр­мах і таборах, нині має п'ятдесят копійок в кишені, але йому нічого не треба, він щасли­вий, бо має свою державу...

-   Але ж ця держава не здатна його захистити! У нього мізерна пенсія, його діти і внуки не спроможні заробити собі на шматок хліба, вони зневірені і голодні, на кого їм сподіватися, за кого голосува­ти на наступних виборах?

-  На відміну від багатьох ура-патріотів я не вважаю, що народний обранець повинен бути такий самий бідний, як народ. Я за тип українця американського плану, для якого його добробут і честь держави - поняття нероз­дільні. От скажіть: якому нормальному аме­риканцеві прийде в голову продавати свою державу? А в нас її продають поодинці і кланово на різних рівнях. Хіба не через та­ких запроданців люди, які відбули табори і десятиліття колгоспної неволі, животіють на мізерні пенсії, тоді як відставні енкаведисти мають пенсійні забезпечення в десять разів більші?

- Епіграфом до свого документального нарису «Ув'язнена скрипка» Ви взяли сло­ва громадського діяча викладача Львівського університету Йосипа Лося: «Гряде епоха, за якою меч буде поборений силою духу, темряву ненависті здолає любов, сила ста­не обов'язком, згода подарує щастя...». Що це за епоха і скільки її чекати?

-  Якщо вірити філософам Сходу, які ствер­джують, що ми живемо в епоху «Калі-юги», то нової елохи нам чекати ще довго, але я думаю, що треба не чекати, а творити в ній свою епоху - епоху справжнього українського відродження.

-  Але хто її буде творити?

- Наші діти. Я в цьому переконаний, і це додає мені оптимізму. Це люди не лише ін­шого покоління, але й іншого світобачення. Скажімо, якщо я був (хотів того чи не хотів) піонером, то мої діти, усі троє, - пластуни. Це чесні безпосередні і відкриті люди. Вони не виховуються на лжеідеях, не затруєні об­лудною ідеологією - кому, як не їм, бути будівничими нової України.

-  "Зором художника і християнина" (як пише у передмові до Вашої збірки новел «Біла душа» наш земляк письменник Ва­силь Клічак) Ви побачили звичайну просту людину. Але сьогоднішніх реалій у «Білій душі» майже немає. Чому? Час, не спри­ятливий для прози? Чи просто немає часу?

-  Справа в тому, що всі оповідання у "Білій душі" автобіографічні. Я згадую себе і близьких мені людей з відстані часу. У мене збереглося чимало нотаток, де присутні сьо­годнішні реалії; скажімо, я міг би видати цілу книжку новел «З-за ґрат» (записи робив, коли працював викладачем у Товмачику, в «зоні»), але не вистачає часу.

-  Досить поширеною є думка, що гені­альні твори мистецтва з'являються на світ з Божою допомогою, талановитих митців вважають людьми,  наділеними  "Божою іскрою".  Але хто навчить видавця розріз­няти Боже і людське, талант і претензійні потуги графомана? І чи, зрештою, останні мають право бути оприлюдненими, адже вони засмічують і без того далеку від чистоти та гармонії суспільну свідомість?

-   Це питання для  мене дуже болюче. Щоб вижити, мені (як видавцеві) доводиться йти на компроміси. Але якби не було, ска­жімо, десяти книжок графоманів, не було би і "Чаги" Тараса Мельничука. Та й (з другого боку)  чим  завалені сьогодні  полиці, наших книгарень? Прекрасно виданою, але російсько­мовною літературою... Тож хіба не краще своя?.. Яка не є...

-  Чи знайомі Вам особисто муки творчості? І в чому вони виявляються в пошуках теми, сюжету, прототипів чи у прагненні бути речником своєї епохи?

-  У мене стільки мук виробничих, органі­заційних, що муки творчості для мене солод­кі. Я просто не маю коли ними мучитися - заїдає буденність.

-  А не шкода Вам витрачати свій творчий  потенціал  на  буденність,  адже  Ви змогли би написати щось таке, як, скажі­мо, свого часу Стефаник... До речі, хто для Вас ідеал письменника?

-   Якраз Стефаник... імпонує мені і Хемінгуей. Може, тому, що читаю його в ори­гіналі, як і Ремарка, якого теж дуже люблю.

-  Ви вважаєте себе людиною удачли­вою, щасливою?

- Залежить, що вважати удачливістю. У свої 42 роки я мешкаю з дружиною і трьома синами в малосімейному гуртожитку на 23 кв. м, але таки встиг щось зробити на цьому світі! За три роки у друкарні вийшло 250 книжок, і це тоді, коли таке видавництво, як «Дніпро», спроможне видати сьогодні лише 10-12 найменувань на рік.

-  Що найбільше цінуєте в житті?

-  Свободу, і справжні товариські стосун­ки між людьми, коли люди бачаться рідко, але у важку хвилину приходять на допомогу, квапляться підставити плече.

-  Чого Вам найбільше тепер бракує?

-  Двох мільйонів доларів.  Якби я мав ці гроші, в Коломиї була би потужна книжкова фабрика і про наші досягнення в царині сло­ва знав би весь цивілізований світ.

Розмову вела Неоніла СТЕФУРАК

Андрусяк М. Михайло Андрусяк : „Я таки встиг щось зробити на цьому світі" : [інтерв'ю з письм. Михайлом Андрусяком / розмовляла Неоніла Стефурак] // Галичина. - 1997. - 12 квіт. - С. 6.