Михайло Дяченко: штрихи до літературного портрета

Чим більше відкривається заслона над життям і творчістю поета і громадського діяча Михайла Дяченка, ще не відомими широкому загалові і малодослідженими, тим виразніше про­ступає його профіль талановитої людини, борця і просвітителя, розростаючись до літературного явища. Заповідався поетичний талант, неприручений, щедрий і рясний. У його життєвій і літера­турній незвичності йому не пророкувалося спокійне буття та са­мовираження - і доля поклала на цей самобутній талант свого трагічного знака.

Галичина була Михайлові краєм, де він побачив світ 25 бе­резня 1910 року в селі Боднарові Станиславівського повіту (те­пер Калуського району Івано-Франківської області). Розлогі луги, мальовничі закутки річки Лукви стали йому місцем дитячих забав і не могли не будити палкої уяви майбутнього поета. Михайло Дячєнко був четвертою й останньою дитиною в селянській сім'ї Марії та Василя Дяченків.

Прізвище Дяченко для тодішньої станиславівської округи було рідкісним. Можливо, торгові люди з Наддніпрянщини або запорізькі козаки поселилися тут, у Боднарові, на берегах Лукви неподалік древнього Галича і започаткували рід Дяченків. Як зна­ти?

З раннього дитинства ніби випробовувалися характер і воля селянського сина. В дворічному віці померла мати Марія, а вже до десяти років залишився Михайло круглим сиротою. Батька Василя, колишнього фронтового санітара Австрійської армії, ско­сив післявоєнний тиф.

Осиротів хлопець, та не втратив самовідданої і турботливої опіки старшого брата Миколи, студента філософії, а відтак - слухача Української Сільськогосподарської Академії в Подєбрадах біля Праги. Непересічні здібності в науці старшого брата та його просвітницька діяльність були добрим прикладом для на­слідування Михайлові.

Микола Дяченко вже утоптав важку стежку до української гімназії в Станиславові, нею ж і пішов Михайло, не маючи нічиєї, крім братової, підтримки. В гімназії поруч із навчанням Михайло розширює коло своїх зацікавлень, розвиває поетичний хист. Він учасник літературних вечорів, член „Пласту", один з найкращих спортсменів гімназії.

Старший брат Микола мав неабиякий вплив на гімназиста Михайла - допомагав йому в навчанні, привозив книжки зі Льво­ва та Подєбрад, Микола побачив у Михайла ще в дитинстві по­етичне обдарування. Він першим слухав і поціновував його гімназійні вірші. Все своє коротке життя поет Михайло Дяченко із вдячністю згадував брата і присвятив йому вірш „Спомин", що увійшов до поетичної збірки „В хоробру путь" (1947).

У 1930 році Михайло Дяченко закінчує Станиславівську гімна­зію та обирає собі місцем навчання університет у Львові, запи­савшись на правничий факультет. Вир студентського життя втяг­нув юного Дяченка в громадську та політичну діяльність. Тут він стає членом ОУН. Обов'язковий, вдумливий і ретельний у всьо­му, Михайло Дяченко привернув увагу не тільки своїх товаришів, але вже із 1932 року потрапив у поле зору станиславівської та місцевої поліції, яка аж до 1939 року вела за ним безперервний і пильний нагляд. В одному з донесень місцевого постерункового (дільничного поліцая) знаходимо таку характеристику на Михай­ла Дяченка: „...поважний, інтелігентний, добрий організатор, бистрого розуму, мовчазний, надзвичайно ґречний та вмілий конспіратор".

Громадське та культурно-освітнє життя галицького Боднарова в 1930-х роках завдячувало подвижницькій діяльності братів Дяченків. Михайло Дяченко - член багатьох громадських това­риств у рідному селі: читальні „Просвіти", „Рідної школи", „Сільського господаря". Він очолив місцеве спортивно-патріотичне товариство „Сокіл", пізніше працював директором район­ної молочарні. Сільський „Сокіл" неодноразово здобував перемоги на спортивних змаганнях у Станиславівському повіті та Львові. 18 червня 1936 року М. Дя­ченко виступив на змаганнях сокільських команд у Львові і посів друге місце з бігу на 100 метрів.

Передвоєнний період у літе­ратурній діяльності Михайла Дя­ченка позначився продуктивною творчою смугою. Одна за одною виходять три поетичні збірки - „Іскри" (Станиславів, 1936), „Юні дні" (Станиславів, 1938), „Село" (Львів, 1939); невелика прозова брошура „Земля плаче" (1936) та багато поезій, що друкували­ся в тодішній українській періо­диці Галичини. Поетична різно­жанровість, своєрідне світоба­чення і безперечна версифікаторська сміливість змусили при­вернути увагу критики на першу книжку 26-літнього поета „Іскри": від палкого схвалення до неприйняття. Ця збірка була ви­дана коштом читальні „Просвіти" села Боднарова, а виручка від її реалізації передавалася на по­будову Народного дому в цьому ж селі.

У передмові до своєї книжки автор писав: „Шановній читачу! Прийми отцю книжку так радо, як я Тобі її даю. Знай, що гроші видані за неї - це жертва українській культурі. Чистий дохід із цеії книжки жертвується на будову Народного дому в Боднарові"

Перші спроби пера Михайла Дяченка не по-юнацькому ви­могливого і суворо до себе і свого поетичного дару звучать так само суворо, як і карбовано твердо. У поетичній твердості і непо­кірності відчувається життєва максима поета. Напевно, це і зава­дило пробитися назовні його чутливій і сонячно-ліричній душі, яка була настроєна в унісон на ту ж хвилю світосприйняття, що й у молодих Тичини та Сосюри. Але на відміну від цих поетів, метрів чистої лірики, часу для самореалізації Михайлові Дяченкові не було дано зовсім. Вся, до решти його життєва і творча енергія була підпорядкована боротьбі і лише боротьбі. А крім того, раз і назавжди відсунувши набік „хуторянську" поезію, Дяченко орієн­тувався на сучасні йому європейські зразки, де кумирами моло­дої поетичної порослі були Є. Маланюк, О. Ольжич. Тому мимо­вільний вплив останнього знайшов добре підготовлений ґрунт у поезії і світовідчутті М. Дяченка. Не знаючи обставин і деталей біографії та підпільної боротьби молодого поета, який поклав своє життя на вівтар ідеї волі України, перша критика дещо роз­губилася перед цим поетичним явищем: на карб йому ставили голосні його кличі до боротьби, деяку оголеність поезій-аґіток, але й добачали добірні зерна лірики, лірики високої проби.

Оця роздвоєність - природний хист поета-лірика й усвідом­лення свого місця у боротьбі за народну волю поета-політика і позначилися на всій першій, як і, зрештою, подальших збірках поезій. На це вказують уже хоч би лиш заголовки окремих віршів: „Юність" і „Перед бурею"; „Весняний ранок" і „Тріюмф Перемо­ги"; „До моєї музи" і „Борець" та інші. Співзвучні заголовкам і тексти поезій.

Епоха вимагала своїх співців, і гідним продовжувачем, а по­части й наслідувачем Донцова, Ольжича, Маланюка та револю­ційних І. Франка, Лесі Українки у своїй ранній поезії стає Михай­ло Дяченко. І цього йому тодішня критика, вихована на спокійних класичних зразках, вибачити так і не захотіла, Але й заперечити потужного ліричного струменя його поезії їй було не під силу. Серед прихильників поетичного таланту Михайла Дяченка знаходимо відгук Б. Жарського: „Так. Косач, Гординський, Маланюк, Антонич - кілометрові стовбці на дорозі всесвіту; Отаманець, Дяченко - метрові тільки, а все-таки стовбці, що по­казують рух уперед, або хоча взагалі рух. Бо рух - це переду­мова поступу".

Щасливим даром нагоро­див Бог поета Михайла Дяченка: вмінням розуміти людей, слуха­ти їх та співпереживати з ними. Одні шукали знайомства з ним, інші щиро товаришували, ще деякі намагалися знайти в нього відповіді на ті повсякденні про­блеми, яких самі не могли роз­в'язати. Багато ровесників, старші люди й зовсім молоді од­носельці та неодносельці з вдяч­ністю зараховували себе до кола друзів й однодумців.

Найближчим товаришем й приятелем молодого поета Ми­хайла Дяченка в 30-х роках був його гімназійний однокласник Василь Чижевський із Бабина-Зарічного Калуського повіту (Боднарів на той час належав до Станиславівського повіту). Він - частий гість у домі Дяченків, де старший брат Миколі підібрав цінну велику бібліотеку. Юнаки збиралися не тільки на дружню розмову, але й перепроваджува­ли разом збори молоді, обговорювали просвітянські, сокільські та партійні справи (обидва були членами ОУН). Зі свого боку Михайло Дяченко часто складав візити пішо або на велосипеді своєму побратимові в Бабині-Зарічному, що над Лімницею. А 22 квітня 1933 року він навіть з командою боднарівського „Сокола" приїхав сюди на футбольну зустріч з місцевою командою.

Спільна мета - просвітницька робота єднала активного члена багатьох українських організацій Боднарова Михайла Дяченка і з однодумцями сусідньої Вістової. Так, відомо із доне­сення місцевого постерункового до повітової жандармерії (у 30-х роках за громадськими діячами та членами ОУН польська поліція і дифензива вели недремний нагляд), що 12 вересня 1933 року в читальні „Просвіти" Боднарова Михайло Дяченко зустрівся з вістівським просвітянином Смольським Іваном, сином Данила. Коло їхніх зацікавлень - налагодження тісних контактів гро­мадських установ обох сіл.

Нерозлучним другом Михайла Дяченка на довгі роки зали­шався привезений із Праги братом Миколою фотоапарат, з яким він часто подорожував уздовж Лімниці, фотографуючи краєвиди та знайомлячись із культурною і просвітницькою роботою сільських осередків. Ці подорожі селами Калуського повіту ста­вали йому не тільки відпочинком, але й приносили натхнення, народжуючи нові й нові поезії, які лягли в основу його першої по­етичної збірки. Вона була надіслана поштою 8 червня 1935 року з Боднарова до Праги, в редакцію журналу „Пробоєм". Відомо­стей про тодішнє празьке видання цієї збірки, що була поперед­ницею уже знаної нам „Іскри" (1936), не вдалося віднайти.

1937 рік. Над Боднаровом та краєм нависли зловісні хмари передвоєнного лихоліття. Саме в цей час активізує свою діяльність пропольсько налаштована група жителів села, яка 27 травня вчинила провокаційний напад на читальню місцевої „Про­світи" і тяжко побила Михайла Дяченка. Ця подія набула широко­го розголосу в Галичині (місцеві газети - станиславівські та львівські подали інформацію про замах на М. Дяченка). Газета „Станиславівські вісті"  навіть змусила посла сейму Біляка приїхати 6 червня 1937 року до Боднарова, щоб на місці з'ясувати причини жорстокого напа­ду на активіста українських товариств. Проте „візитація" посла не мала жодних наслідків для місцевих властей. Це розв'язало руки польській поліції і вже 17 червня вона провела в домі Дяченків та в районній молочарні обшуки, заарештувала Михайла Дячен­ка і, закутого в кайдани, відправила до Станиславівської слідчої тюрми, де він пробув до вересня 1937 року.

Звільнений з-під варти Михайло Дяченко повернувся в рідне село. За ним установлений пильний нагляд поліції. Майже що­тижня впродовж року дільничний поліцай посилав до повітової жандармерії донесення про громадську та літературну діяльність поета в селі Боднарові і цілій окрузі (шифр таємної облікової кар­тки на М. Дяченка - ІІІ, Д-31). Скрупульозно фіксували кожен крок опального поета, його зустрічі з діячами „Просвіти", „Рідної школи", кооперативного руху та членами ОУН.

Світлий розум і тверда школа підпільної боротьби за націо­нальне визволення викували характер і вирізьбили селянському синові шлях - здобути економічну освіту і бути корисним краєві. З жовтня 1938 року Михайло Дяченко виїхав до Львова на вищі торговельні курси.

Навесні 1939 року поет за свою громадсько-політичну діяльність вдруге потрапляє до Станиславівської тюрми, в якій залишався до вересня 1939 року. Про своє тюремне ув'язнення він згадав у нарисі „Підполковник Михайло Ведмідь" (1947): „...аж ось налетів ураганом 1939 рік. Я в тюрмі в Станиславові. Моно­тонне пливуть дні між в'язничною братією-злодіями та батярами різнонаціональної суматохи".

Перед вступом радянських військ до Станиславова ув'язне­ний поет 18 вересня 1939 року втікає із залишеної поляками напризволяще тюрми. Зайшов пізно увечері в рідне село до бра­та Миколи, щоб переодягтися з арештантського одягу і захопити найнеобхідніші книги - Біблію, „Кобзар" Шевченка та власні збірки. Того ж вечора, попрощавшись з братом і його сім'єю, він покинув рідне село і нелегально виїхав на Холмщину, рятуючись від нових репресій та переслідувань.

Період еміграції на Холмщині (вересень 1939 - листопад 1941) позначений появою віршів у періодиці та збірки поезій „Вони прийдуть" (1941), що вийшла у видавництві „Пробоєм" у Празі. Всю свою увагу й енергію емігрант з Галичини зосередив на гро­мадсько-просвітницькій діяльності в холмських селах Брусі, Волосковолі і містечку Володаві. Тут Михайло Дяченко організував навчання сільських дітей, викладав рідну мову та історію України. Для молоді і дорослих у селі Брусі заснував драматичний гурток. У сусідньому селі Волосковолі (під час вистави „Невольник") поет познайомився з Марією Савчук, з якою одружився 23 листопада 1941 року. Не полишив М. Дяченко літературної і підпільної діяльності. Він часто їздив до Кракова, де зосереджувався на той час центр української еміграції, в громадських і видавничих справах. Ймовірно, що в Кракові Михайло Дяченко міг познайомитися з провідними діячами ОУН Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. З початком радянсько-німецької війни Михайло Дяченко в червні 1941 року за дорученням ОУН переходить кордон і до ли­стопада 1941 року перебуває в Галичині.

Під час німецької окупації (листопад 1941 - вересень 1944) поет проживав у рідному селі Боднарові, куди він переїхав із сім'єю в кінці листопада 1941 року із Холмщини. М. Дяченко в цей період працював у тимчасово відновленому „Сільському госпо­дарі" в Станиславові, керував роботою сільської читальні „Про­світи". В українських часописах „Дорога", „Наші дні" публікува­лися вірші Михайла Дяченка, здебільшого ліричної та патріотич­ної тематики.

Світовій поетичній практиці відомий феномен - національні поети зверталися спеціально чи спонтанно до дитячої поезії. Михайло Дяченко теж не обминув цього порога, входячи до на­ціональної поетичної світлиці. Ще молодий, але вже відомий у Галичині, гість цієї світлиці на початку 1940-х років звернув свій погляд на дитячу лірику.

Найхарактерніше те в дитячих віршах поета, які з'являлися часто на сторінках популярного журналу „Малі Друзі" (1940-1944), що в них не тільки складався гімн природі, будилася до­питливість, але й закладена велика потуга поривання у високості маленької душі - у світ широкий. Своїм поетичним даром моло­дий Дяченко знизив розуміння життєвого порога до дитячого ус­відомлення буття, але не спрощуючи його.

Світле, радісне дитинство і породжує таку особистість. Ми­хайло Дяченко своєю поетичною інтуїцією відчув та інтелектом збагнув цей непорушний закон. І тому його дитяча поезія яскравіє розмаїттям барв, несе в собі ореол весни, добра, щирої усмішки і непідробної радості. Напоєна цим трунком душа „вік не охоло­не" до порядності, духовності і відчуття спорідненості з приро­дою, народом.

З національної потреби та педагогічного обов'язку (бо вчи­телював у сільських школах на Холмщині в 1940-1941 рр.) на­роджувалися зразки дитячої поезії Михайла Дяченка. Його не­довге перебування на еміграції мало найширшу амплітуду актив­ної громадське-освітньої діяльності: від навчання і виховання ук­раїнських дітей у холмському селі Брусі до організації краєзнав­чих екскурсій історичними місцями Галицької Русі та заснування драматичного гуртка. Любов до дітей, співчуття і повага до них як маленьких громадян України були у поета з Галичини справжні­ми і щирими. Вчитель Дяченко (сам звідав раннє сирітство), дізнавшись, що багато дітей організованої ним школи в селі Брусі не має змоги відвідувати уроки через відсутність одягу, просить свою наречену Марійку Савчук пошити цим бідним школярам платтячка із суконь свого Гардеробу.

Невеличка збірка поезій „За волю" (Постій, 1945) стала пер­шим наріжним каменем у підпільній творчості поета Михайла Дя­ченка, який більше відомий у 1945-1952 рр. під літературним псевдонімом Марко Боєслав (рідше під криптонімом М. Б.). Ця книжечка-зшиток у 24 сторінки машинопису зовсім не відома сьо­годні, її не згадують дослідники творчості поетів УПА в діаспорі Л. Полтава та Я. Славутич. Критичний аналіз першої збірки підпілля на історичному тлі її появи дає можливість збагнути і генезу всієї літературно-журналістської діяльності Михайла Дячен­ка періоду 1945-1952 рр.

Підпілля для Михайла Дяченка почалося з осені 1944 року, після невдалої спроби емігрувати за кордон. На такий відчайдуш­ний (і запізнілий) крок поет відважився тільки заради збережен­ня сім'ї - дружини Марії і дворічного сина Святослава. Крім того, вдома він не відбувся сповна як поет і прозаїк через складні і дра­матичні колізії. Та й своїм інтелектом Михайло Дяченко вже пе­редбачав подальший хід подій у рідному краї. Якби доля була прихильніша до поета, то сьогодні поруч з Є. Маланюком, Т. Осьмачкою, В. Вовк, В. Баркою, Я. Славутичем та ін. ми могли б поба­чити і прізвище нашого краянина Михайла Дяченка.

Та життя розпорядилося по-своєму - Михайло Дяченко на довгих сім років став речником підпільної боротьби ОУН-УПА на теренах Карпатського краю. З початком 1945 року Михайло Дя­ченко працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно поет редаґує підпільний часопис „Шлях Перемоги", що почав ви­ходити з 1 травня 1945 року. Свої вірші під літературним псевдо­німом Марко Боєслав Михайло Дяченко вперше надрукував у цій же газеті. В періодиці воєнних років (1941-1944) можна ще зуст­ріти статті, підписані криптонімом М. Б., які за стилістико-контек­стуальним аналізом можуть належати перові Михайла Дяченка.

Літературний псевдонім поета Марко Боєслав у загальному уособлював дух та героїку тих буремних років, протягом яких до­велося йому жити, творити і боротися. Слово „Боєслав" само со­бою не створює труднощів і вже промовисто говорить про себе. Поетові імпонували слов'янські складні імена на -слав, типу Ми­рослав, Ярослав, Святослав. Недарма свого сина-первістка він назвав Святославом. Собі ж на противагу цьому придумав „Боє­слав", тобто „бойова слава" чи „славити бої", що цілком відпо­відало потребам часу.

Слово „Марко» в псевдонімі Михайла Дяченка за однією з версій може походити від латинського „мартос" - березневий, народжений у березні, марті (поет справді народився 25 берез­ня 1910 року). Цікаво зауважити, що в псевдонімі „Марко" і в справжньому імені Михайло початкові букви однакові, співпада­ють вони і в словах Боєслав та Боднарів (назва села, де народив­ся поет). Ці міркування дають підстави трактувати криптонім М. Б. як і Марко Боєслав, так і, правдоподібно, Михайло з Боднарова, Михайло Боднарівський чи Михайло Боднаренко. Відомо, що поет уводив назву рідного села до псевдоніма, підписуючи свої твори Марком Боєславом із с. Боднарова.

„Марко" Михайло Дяченко міг ще взяти за аналогією із сло­вом Марс (бог війни у стародавніх римлян), від якого походять латинське „Маркус", грецьке „Марксе" і старослов'янське „Марькь". В цьому значенні „Марко" можна трактувати як во­йовничий, переможний. Правдоподібно, що псевдонім „Марко" Михайло Дяченко вживав уже для своїх гімназійних віршів (окре­мо або в поєднанні з іншими словами). Він захоплювався в юності античною літературою та міфологією, про що свідчить часте вживання у перших віршах назв міфічних богів та героїв.

У такому значенні слово „Марко" добре поєднується із сло­вом „Боєслав" і в загальному контексті вони означають перемо­жець, звитяжець, який прославляє бої, перемоги. Цей варіант псевдоніма також відбиває тематику творчості поета цього пе­ріоду.

До першої підпільної збірки Марка Боєслава „За волю" увій­шло 23 вірші. Збірка скомпонована не хронологічно, а має своє­рідний ідейно-тематичний стрижень: тут - ще „гаряча" поезія, написана щойно до бою або після нього, та вірші, що вже друку­валися в періодиці початку 40-х років, зокрема - „Дорога" та „Наші дні" („Співаю дням", „У дні завзяті"), і для тих і для цих по­езій властива спільність тематики: непохитність свого чину та всесильне прагнення волі,

У першій збірці підпілля, як слід було сподіватися, знаходимо відгомін побуту і перших походів його учасника самого поета Марка Боєслава. В кожному слові поезій струмує заклик до муж­ності, самопожертви, мимовільно проявляються надлюдська вто­ма та сподівання ліпших часів. Поезія, ніби вишикувані перед на­шим поглядом вояки на плацу, - не подібні між собою, різноха­рактерні. Біч-о-біч сусідять поезія доволі високого звучання та й така, що мала суто, так би мовити, утилітарне підпільне призна­чення для тих часів.

Цікава книжка Марка Боєслава ще й тим, що вона служить точкою відліку його наступних поезій, які ввійшли до подальших підпільних збірок і є своєрідним екраном для показу еволюції творчості поета. У співставленні поезій цієї збірки та пізніших (1946-1949) яскраво вимальовуються філософічність бачення підпільного буття, усвідомлення святості боротьби та передчут­тя її неминучого трагічного кінця.

У своїй підпільній первістці, а відтак і в інших збірках поет ут­верджує себе гідним свого життєвого подвигу літературним псев­донімом Марко Боєслав.

У 1946-1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чи­мало віршів повстанської тематики, що увійшли до таких збірок поезій: „Непокірні слова", „Вітчизна кличе", „Протест", „В хо­робру путь", „Із днів боротьби", „Хай слава луна" та інших (бага­то ще віршів, пісень, колядок гіпотетичне належать перові Марка Боєслава). Серед багатьох віршів, що писав поет у криївці чи в перервах між боями під відкритим небом Чорного лісу для підтри­мання бойового духу повстанців, зустрічаємо й ліричні та філо­софські поезії уже зрілого таланту, що становлять чи не найкра­щу частину його поетичної спадщини.

За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність поет Марко Боєслав (ООП 22) був нагороджений Срібним Хрес­том Заслуги (Постанова УГВР від 28 серпня 1948 р.). Більшість своїх віршів, нарисів, спогадів поет друкував на сторінках підпільного журналу „Чорний ліс", органу Станіславського відтинку УПА, який неперіодичне виходив у 1947-1950 роках. Правдоподібно, що він і був редактором цього часопису.

В багатогранній творчій спадщині поета особливе місце по­сідає духовна поезія. Вона не визріла раптом, несподівано, а була підготовлена життям - коротким і жертовним.

Спогади про Великдень, Різдво, Зелені свята з волі вольної подвоювали тугу в підпіллі за цими празниками, і творча уява Михайла Дяченка - Боєслава шукала адекватного вираження своїх релігійних почуттів. З душі поета виливалися та лягали на папір десь у криївці чи під відкритим небом Чорного лісу рядки колядок, щедрівок, гаївок. Глибокі релігійні переконання були кредом у творчості Михайла Дяченка і залишилися такими до останніх днів його життя.

Михайло Дяченко загинув у бою 23 лютого 1952 року біля села Дзвиняча Богородчанського району на Івано-Франківщині (вер­сія документально не підтверджена). Могила поета не відома, а його тлінні останки спочивають десь далеко від рідних порогів, усупереч мріям, бажанню жити і бути похованим у рідному селі Боднарові. В діаспорі Михайло Дяченко відомий тільки як Марко Боєслав. 1951 року за кордоном вийшла поетова книжка „Не­покірні слова", що вмістила всі знані підпільні збірки. В 1960 році в Турині в перекладі італійською мовою вийшла книжка вибраних підпільних поезій Марка Боєслава „Сором за боягузливе покоління". Вірші переклав Сильвестер Татух, передмову написав італійський літературознавець Армандо Капрі, в якій подав ґрунтов­ний науковий аналіз творчості українського поета. 1968 року в Торонто Товариство колишніх вояків УПА в Америці, Канаді, Європі видало антологію української поезії „Слово і зброя" (упорядник Леонід Полтава). В ній повністю передруковуються збірки Марка Боєслава 1951 року. В бібліографічній довідці цього видання де­кількома реченнями подаються скупі відомості про підпільну діяльність поета.

Петро ДРАГОМИРЕЦЬКИЙ

Дрогомирецький П. Михайло Дяченко : штрихи до літературного портрета / П. Дрогомирецький // Краєзнавець Прикарпаття. - 2005. - № 6. - С. 45-48.