МИХАЙЛО ДЯЧЕНКО – МАРКО БОЄСЛАВ – ПОЕТ УПА

Я з моїм братом Степаном були у другій клясі української гімназіїу Станіславові (тепер Івано-Франківську) і мешкали в бурсі вже другий рік. Учні першої і другої кляси мали у своїй кімнаті наглядача. Він називався цензор. Це був звичайно старший учень із сьомої або восьмої кляси, який дбав про порядок у кімнаті. Пильнував, щоб учні не дармували, щоб пильно вчилися. Він питав нас кожного вечора, чи ми добре приготува­лися на наступний день до школи. Коли хтось не годен був відповісти правильно на його питання, діставав один бук, тому ми всі його боялися. Така була в ті часи бурсацька система. Нашим цензором був учень сьо­мої кляси Любомир Головацький.

Йому помагав черговий один з мешканців кімнати, який кожного дня мінявся. Його головним завданням було замітати кімнату рано.

Кімнати були так поділені, що в одній мешкали учні першої кляси, в іншій учні другої кляси й в іншій - з третьої. Учні вищих кляс жили мішано.

З нами мешкав Михайло Дяченко, який теж був учнем другої кляси і належав до нашої кляси, відділ Б.

Десь восени приїхав був до Михайла Дяченка його старший брат Микола на відвідини. Він уже в тому часі був студентом. Він брав його до міста й довго розмовляв з нами і від'їхав. Лишив йому літературний жур­нал, якого я пізніше ніколи не стрічав. Не пам'ятаю його назви. Я його читав, і там був вірш, з якого я собі запам'ятав такі слова:

А дівчина синьоока була горда страх -

Дивилася ізвисока на зубрвацький фах.

Дуже скоро потім Дяченко зорганізував гурток поетів і письменни­ків з-поміж нас. Пригадую собі, що між ними був Петро Ткачовський, Євген Дмитровський, Зеновій Федьків, я і ще дехто. То був його літе­ратурний гурток.

Ми сміялися з того, що в тому часі була тенденція вигадувати українські слова замість міжнародних, як: дентистичний, що мало заступити зубрвацький, та інші, які ми вичитали в тому журналі, що воно дуже невдале.

У нашій діяльності було одним із завдань читати поезії найсильніших наших поетів. А також ми робили вправи, вишукуючи найгарніші рими в їхніх творах.

Я собі купив „Кобзар" Тараса Шевченка. То була неоправлена книж­ка, але приготована так, щоб її переплести. Я міг її собі купити, бо її ціна була дуже знижена з уваги на невикінчений стан.

Я мав тоді мале своє „підприємство": стриг своїх товаришів з бурси купленою машинкою до стриження. Ми всі в бурсі мали стригтися „на нульку", цебто так коротко, як машинка стригла. Пізніше, коли знов уже треба було стригти хлопців, я собі купив твори Руданського, де були зі­брані більше гумористичні вірші.

Дяченко був зі мною в пластовому гуртку „Хорт", в якому я був провідником.

Ще у третій і четвертій клясі, хоч ми з братом уже не мешкали в бурсі, ми ще з Дяченком були в тій самій клясі. Аж у п'ятій клясі він мені десь загубився. Я не знаю нічого більше про нього.

Михайло Зорій був у бурсі на одну клясу вище від мене, і ми заприязнилися з ним. Він мав малярські здібності. Коли був у вищих клясах, він мені дав книжечку своїх малярських вправ і „Звіт дирекції державної гімназії у Станіславові", які я заховав як добрі пам'ятки від свого друга. Ще доте­пер застановляюся, у який архів здепонувати мені ту книжечку. Звіт мені часто придається при різних нагодах.

Ось тепер я шукаю, що сталося з Дяченком після того, як він скінчив з успіхом третю клясу в 1924 році. Звіт не подає інформації за 1925 рік, а за 1926 рік подано, що Дяченко закінчив з успіхом четверту клясу. Вихо­дить, що Дяченко стратив той рік або мусів повторити четверту клясу.

У вступній статті Петра Дрогомирецького подається, що Дяченко закінчив у 1930 році станіславівську гімназію та „обирає собі місцем навчання університет у Львові, записавшись на правничий факультет".

У пізнішому часі, коли я вже був на волі, я чув про Марка Боєслава, але довго не знав, що то він, Михайло Дяченко, такий собі гарний псев­донім підібрав.

Я дуже радий, що громада його рідного села Боднарова хоче відкрити музей його імені, щоб його належно вшанувати.

Я постановив відшукати збірку його творів, написати і прислати до музею літературну оцінку його творів.

Тішуся, що можу хоч цією короткою згадкою про нього поширити історію його життя.

У червні 1992 року я їхав через село Боднарів і бачив, що вони буду­ють величаву церкву, і тоді я згадав був Марка Боєслава.

Співай, поете, клич до бою!

Співай, поете, клич до бою! Оце є те, що взяв собі за ціль поет УПА Марко Боєслав, який присвятив Україні все своє життя в Чорнім Лісі ра­зом з блискучим героєм-лицарем, якому ім'я Грегіт - „Різун", який у лісі села Болохів не один завзятий переможний бій з ворогами зводив. Він ще малим хлопцем почув те слово щире - борись! І ним він жив.

Поете, батьків заповітам будь вірний!

Ти раб - чи Отчизни новий трубадур.

От так то доля дряпала, мов рись -

Ні серця теплого в людей, ні жалю -

Та слово щире я почув: Борись!

Борись! - товклосьв душі... А я ж дитя

Дурне. Та в серці слово стало сталлю -

І вперто з ним пішов я у життя.

Це слово „Борись" і „Співай, поете, клич до бою" розв'язує загадку, чому Михайло Дяченко взяв собі псевдонім Боєслав.

Так само „Я все віддав тобі, Україно" свідчить про безмежну любов до України, про що він багато разів у різний спосіб повторяє.

Тобі, Україно, пісні лебедині,

Тобі наші серце і кров, і життя!

Щоднини і ночі до Господа лине

Молитва за Тебе, Вкраїно Свята!

І я щасливий, німфо люба,

Вкраїна - Щастя і Краса.

Живу Тобою, Рідний Краю,

Нехай і в пазурах судьби!

„У 1949 році моя мати, - пише його дружина Марія, - Анастазія Савчук, ризикуючи життям, їде до Боднарова і востаннє зустрічається із зя­тем, щоб переконати його нелегально виїхати на Волинь. Але відповідь була ляконічною і однозначною: „Я з цієї дороги, мамо, не зверну нікуди! Я присвятив Україні все своє життя".

Вставай, народе, з ярма неволі

Розкутий, розкутий!

Помсти за кайдани, жорстокі рани

І кнути!

Отак у муках дні і ночі,

Мов раки, лізли, воліклись,

Та я співав пісні охоче -

В терпінні трудом я моливсь

За У країну.

Я все віддав Тобі, Вкраїно:

Родину любу, рідний дім

І все, що дав мені у віні

Великий Бог, мій дух, мов грім.

Вставайте, дивіться - свої, наші рідні!

Чи Довбуш преславний з вояцтвом воскрес!

Свої! - загули верховини погідні,

І линула радість до Божих небес.

Любов Бога у нього також має першорядне значення, як Україна, як іде до наступу, то „Веди до бою нас Єгово", - просить Марко Боєслав.

Щоднини і ночі до Господа лине

Молитва за Тебе, Вітчизно Свята.

Воскресла! - заграють розкуті уста.

Отче, послухай, як гнівно душі борців гомонять

Ми йдемо Заповіт Твій сповнити святий -

Україно, - Тобі ми клялись Його Словом:

Храм і волю скупаєм у ворога крові

І воскреснете в величі - Мати і Ти!

Я не співаю, лиш кричу, кричу:

- Вкраїну розп'яли! Рятуйте діти!

О, Боже, Боже, в небесах почуй!

Кинь грім! Хай світ горить! Хай воля світить!

Прекрасно описує бій. Короткі, грімкі накази безстрашного команди­ра Різуна й торохтіння скорострілів - це ще раз підкреслює, чому він собі прийняв псевдонім Боєслав.

Готові будьте! Час надходить!

Чи вже нагострені мечі?

Колони - струнко! До походу!

Зневіру й жах мечем січіть!

Мов дух грізних верхів, Різун

Накази кида, наче громи.

То йде горою, то внизу, -

Не зна геройське тіло втоми.

Бий! Слава! Смерть катам! У-р-ра!

Ревуть, мов тури, скоростріли.

Карай, грізна руко, карай!

О, розкипілась кров гаряча, сміла!

За білу зброю, друзі! В наступ! Слава!

Наказ повстанський горами потряс.

- На вістрях розтерзаєм кляті лави

За Тебе, Рідний Краю, любий наш!

Кличі до бою

Вставай, народе, з ярма неволі,

Розкутий,розкутий!

Помсти за кайдани, жорстокі рани

І кнути!

Вставай в лави тверді, незламні!

До зброї! До зброї!

Не знати ні жаху, ані прокляття.

Герої!

Та, ні! Я вірю - знов новим акордом

Ще сміливіш загомонять бої!

Мрії про майбутнє

Марко Боєслав незламно вірить у краще майбутнє України.

Благословенна будь, моя Вкраїно,

Ти - вічна правда і любов!

Як тисяч сонць, засяєш на руїнах,

Бо Ти свята - з Тобою Бог!

Моя весна прийде, мов вихор.

Мов янгол, горда і нова!

Замовкне рабське лихо,

І кожна хата заспіва.

Допоможи нам здобути державу,

Ісусе! Ісусе!

Наш поклик у бій за славу

Вже рушив!

У нього в цій збірці вірші переважно дво-, часом тристрофні, дуже рід­ко чотиристрофні. Є тільки чотири довші вірші: „Бій на Лопаті", „Смерть генерала", „На Холмській горі" та „Молитва повстанця".

В поезіях строфи переважно чотирирядкові. Але в деяких віршах є додатково п'ятий рядок. У деяких це тільки продовження думки, а в деяких доданий цілий рядок.

Переважно є повне, гарно дібране римування. Також є багато гарних асонансів. Деколи такі, що їх нелегко пізнати, але треба добре вслухатись, щоб почути тяжко вловиму їхню співзвучність: гомін - слово, але зате є добра рима в першому і третьому рядку (стор. 21)

Римуються рядки так, що звичайно другий рядок римується з четвертим. Нерідко є так, що перший рядок римується з третім, а другий з четвертим, але рідко є у нього, що рядок перший римується з четвертим, а другий з третім. Є і так, що римується перший рядок з другим, а третій з четвертим.

Я дістав „Пісні УПА" від Літопису Української Повстанської Армії (том 25), які зібрав і зредагував Зеновій Лавришин. Видавництво Літопис УПА. Торонто-Львів. 1996 рік.

Це велика книга на 556 сторінок. Передмова двома мовами: українсь­кою і англійською, а в кінці примітки, показник, зміст і пояснення про видавництво „Літопис УПА". Не всюди подано, хто є автором пісні, а хто - мелодії.

Моїм завданням було відшукати пісні, автором яких був Марко Боєслав.

Багато є пісень, які не мають згадки ані про автора слів, ані про авто­ра мелодії, а слідують після пісні, в якій написано, що її автором є Марко Боєслав.

Є у цілій збірці тільки дві пісні зазначені, що їхнім автором є Марко Боєслав, а решта - чотири колядки Марка Боєслава:

Співай, шуми, зеленіш боре Пісня сотні „Шума"

Співай, шуми, зелений боре,

Співайте, громи весняні,

Заграй, трембіто, на всі гори,

Світіть у путь святі вогні!

Йде сотня наша, наче вихор -

Із нами наш сотенний Шум,

Хоч смерть грізна і люте лихо -

Ми йдем помстить катівський глум!

На сторінці 410 під числом 591 є пісня „Ревіли вихри дні і ночі".

Пісня куреня „Дзвони". Пам'ятний зимовий рейд 1946 року. Про неї написано, що її автором є Марко Боєслав, а музика М. Добоша. Ця пісня є на сторінці 28 у книжці Михайла Дяченка „Я все віддав Тобі, Вкраїно", але не зазначено, що музика М. Добоша. Тяжкий стан куреня:

Ревіли вихри дні і ночі -

Шаліла люта заметіль,

В яругах вили стада вовчі -

Серця давив жорстокий біль.

Ми йшли голодні, з ніг валились,

Ордою ворог наступав.

Ми в ката ласки не просили,

В нас честь Батьківщини свята.

Та все-таки, хоч два упівці загинули, наступ ворога не вдався: „Встели­ли шлях нам трупи ката".

Курінь „Дзвони" мав світлу перемогу в геройському бою, бо ж на то­му тлі постала пісня. Це свідчить, що автор мав книжку „Я все віддав Тобі, Вкраїно".

Колядки

Між колядками під числом 512 є, я сказав би, пісня Марка Боєслава „Нині радости свято, Вкраїно", бо не зазначено, як звичайно, на який мо­тив її співати, як у наступній колядці під числом 529 „Вставай, народе, з ярма-неволі", що її належить співати на мелодію „Витай, Ісусе". Вона є на сторінці 25 у згаданій книжці між піснями.

Ще є дві колядки М. Боєслава під числом 533: „Не плач, народе" і 534 „По Україні дзвонів не чути", обидві на мелодію „Возвеселімся", і це є доказ, що кожна є авторства Марка Боєслава, і її належить співати як колядку.

Під числом 546 є колядка М. Боєслава „На столі на сіні" на мелодію „Дивная новина".

Це наразі стільки я міг написати про мого шкільного і бурсацького приятеля Михайла Дяченка - Марка Боєслава, про його щиру віру в Бо­га й самостійну Україну, про яку він завжди мріяв і був готовий за неї по­мерти - і дійсно загинув у бою.

Я тішуся, що він був поетом Української Повстанської Армії, що він співав і кликав до бою під гаслом: нам воля або смерть. Тішуся, що його мрії сповнилися, і ми вже живемо більше десяти років у власній державі.

Микола КЛИМИШИН

Климишин М. Михайло Дяченко - Марко Боєслав - поет УПА / М. Климишин // Визвольний шлях. - 2002. - № 8. - С. 93-99.