Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Поет гармонії й краси



     Богдан-Ігор Антонич – осібне явище в українській поезії. Йому не минуло й 30 років, а він уже утвердився як поет. Закоханий у природу натхненний лірик, якого Іван Огієнко назвав „сонячним”. Митець з неповторним баченням і відтворенням світу. Художник європейського рангу.
     Народився поет в селі Новиці Горлицького повіту на Лемківщині, в родині священика Василя Антонича. Початкову освіту здобував дома під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у Сяноку. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення. Про свою батьківщину він згадував так:
                    Тут сиве небо й сиві очі
                    у затурбованих людей.
                    Сльота дуднить і шиби мочить,
                    розмови стишені веде.
                    Під сивим небом розстелилась
                    земля вівса та ялівцю.
                    Скорбота мохом оповила
                    задуману країну цю.
                    Як символ злиднів, виростає
                    голодне зілля – лобода.
                    Відвічне небо і безкрає,
                    Відвічна лемківська нужда.
     Восени 1928 року Антонич переїхав до Львова вчитися в університеті, де спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність, стилістику, що для лемка було зовсім не просто.
     Ще в студентські літа, у 1931 році, Антонич видав першу поетичну збірку „Привітання життя”, а поява другої – „Три перстені” (1934) – збіглася із закінченням навчання в університеті. Відтоді Антонич зайнявся журналістською й літературною працею; певний час він редагує молодіжний журнал „Дажбог”, живучи від одного гонорару до другого. Багато працює над собою, пройшовши за короткий час значну творчу еволюцію. Спочатку, йдучи в руслі творчості модерних поетів, кубофутуристів, він привносить у свою поезію чимало формалізму:
                    Лисніє липовий, липневий липець,
                    липучий і лискучий в білім збанку.
     Антонич же другої половини 30-х років – це вже цілком сформований неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв'язків. Він пропонує нам читати велику книгу природи, бо саме в ній можна віднайти підказку загадки нашого буття.
     Одна за одною виходять його збірки („Книга Лева” (1936), „Зелена Євангелія” й „Ротації”, що побачили світ вже по смерті поета (1938)). Сім років творчої праці, п'ять поетичних збірок висунули Антонича на місце, якому міг би позаздрити не один з довговічних поетів.
     У багатьох формальних і поетичних аспектах остання збірка Антонича „Ротації” розкриває нові грані у його поетичній концепції. Урбаністичні теми стають у ній своєрідним символом „антиприроди”. У високомайстерних, часто гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо апокаліптичні видива міста-марева, міста-пекла.
     Можливо, цією збіркою Богдан-Ігор Антонич відкривав нову дорогу перед своєю творчістю: перехід від неоромантизму до похмурого експресіонізму, від стверджування до заперечення. А можливо, це була тільки тимчасова криза світогляду або психологічна криза особистості, передчуття недалекої смерті.
     Але з нами залишається атмосфера його духовно просвітлених книг, де живе, сміється й плаче лемківська доля, промовляють до нас краєвиди і побут, обряди й звичаї лемківського села:
                    В квітчастій скрині співний корінь,
                    п'янливе зілля, віск, насіння
                    та на самому дні три зорі,
                    трьох перстенів ясне каміння.
                   
                    В червонім дзбані м'ятний трунок,
                    зелені краплі яворові.
                    Дзвони, окриленая струно,
                    весні шаленій і любові!
     Одержуючи премію за книгу „Три перстені”, поет сказав: „Несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам'яніле і неосвіжувальне. Тут тобі хвала, сивобородий Уолте Уїтмене,  що  навчив мене молитися стеблинам трави. В корчмі „Під романтичним місяцем”, п'ючи палючу і похмільну горілку мистецтва, разом з тобою звеличую найтайніше і найдивніше явище: факт життя, факт існування”.
     Помер поет якось нагло й несподівано, підхопивши запалення легенів, вже одужуючи після операції апендициту. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Янівський цвинтар до могили, розташованої біля підніжжя гіллястих дерев, серед густих трав. Смерть передчасно забрала поета, змістом творчості якого було оспівування життя („Гімн життя” – так промовисто називається один з його віршів), захоплення усіма його буйними, нестримними, сказати б, язичницькими проявами:
                    Я, сонцеві життя продавши
                    за сто червінців божевілля,
                    захоплений поганин завжди,
                    поет весняного похмілля.
                   
                   




                    АВТОБІОГРАФІЯ

В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені.
А як зійшов із гір гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
Мої пісні — над річкою часу калиновий міст,
я — закоханий в життя поганин.
                   
                   
                    АВТОПОРТРЕТ

“Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені”.
“Я — закоханий в житті поганин”.

“Привітання життя”. З першої книжки “Привітання життя”

Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

Оновлено 26-04-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика