МЕДОВА ЩЕМЛИВІСТЬ ЛЮБОВІ
Читаючи поему Дмитра Павличка "На Спаса"
Світ у кожного свій: у когось він цільний, наче яблуко, а в когось строкатий, як ряднина. Спас у кожного теж свій: у одних він християнський і пісний, а в інших – язичницький, яблунево-медово-маковий.
А от у відомого поета Дмитра Павличка Спас багатовимірний: медовий і кривавий, язичницький і християнський, давній і сучасний. Більше того, Спас Павличка – це блискуча, сказати б, динамічна історія власної долі, родини, роду, народу, подана у відграненій поетичній формі.
Дитинство... Щасливий час, коли власної історії ще немає, коли жадібно вдивляєшся у світ дорослих та переймаєшся їхніми почуттями, традиціями, – час, коли закарбовується назавжди: "Свято матері моєї – Спаса, // Празник яблуні та калача". Отже, яблуня – це і символ, і реальність. Вона квітувала в саду майбутнього поета з дідів-прадідів.
Був журавель у нас, що воду тягне,
А недалеко яблуня росла,
Її садив Микола, син Палагни,
Що прабабусею мені була.
Я свого діда не застав на світі,
А батько мій Василь, в народі – Базь,
Любив ту яблуньку взимі і вліті,
Тому вона так гарно розрослась.
А звалася та яблунька Сколоздра,
І мала душу – це не таїна.
Родила напоказ: була підозра,
Що в журавля закохана вона.
І ця майже містична любов між яблунею та колодязним журавлем, яку побачив поет "дитячими очима надосвітку із нашого вікна", вже не полишала його ніколи. Бо який же то поет без любові? Без любові його душа – німа. Тому-то й згадалося аж тепер:
Дівчатко з'їло повну миску меду,
Аж під сорочкою щось виросло спереду,
Крізь пупчик вийшла золота сита,
А я, щоб доню не сварила неня,
У припливі хлоп'ячого натхнення,
Той мед страшний злизав із живота.
І тепер, у поважних літах, у ньому промовляє щемлива любов:
Жінки з-під Києва – кремезні молодиці –
На ринку в місті продають суниці.
Он молодиця, наче мед, густа,
П'янить мене прикрита нагота.
Сором'язлива і гріховна плоть,
Що кличе й каже ніжно: "Не підходь!".
А там суничка, що мене красою
Зітнула юного, немов траву косою.
Вона згубилася колись між рідних трав,
Вона дивується, що я вже сивим став.
З роками любов поета стає мудрішою, вона поширюється не тільки на медове жіноцтво, а й на отих стрільців загиблих і поранених "з розбитого в бою роя":
Щоб їх серця, вже порозривані,
В гуцульські вбрати сорочки,
І щоб на віках поприбивані
Були з тризубами шапки.
Велика любов поета – Батьківщина. Її страждання, її доля все більше змучують уяву. Начебто зненацька приходить видиво золотих грушок "десь ніби в космосі, в сузір'ї Лева". Проте не запашним літом наповнюється картина, а палахкотить святим вогнем і праведною кров'ю від "братньої" помсти росіян, що спалили до решти "батуринське бароко" ("Палахкотять церкви Мазепи, // Грушоподібні куполи й хрести"). І гнів, і біль наповнюють серце поета. Тому зрозуміла і цілком вмотивована його позиція: він відкидає християнську смиренність, релігійну толерантність і кидає у вічі Богородиці пекучі запитання:
І я спитав: "Чому в найвищому законі
Призначено синам померти на хресті?
Чому не рівні всі перед обличчям Бога,
Чому до матері немає співчуття?
Скажи, чому мій брат, колючим дротом скутий,
У тім'я стріляний, помер, як твій Ісус?
Чому цей світ кричить, мов кінь, мечем проткнутий,
Чому на смерть ідуть і Марченко, і Стус?
Чому?"
Де шукати відповіді? Сам Ісус не врятувався від Голгофи, як не врятувалися від неї мільйони українців. Де ж справедливість? Де ж Бог-захисник? Лише вона – рідна Мати – здатна вгамувати цей біль, лише вона зможе захистити ліричного героя перед жаским світом.
Пречиста плакала. А мати встала з гробу
І мовила мені: "Не плач! Твій брат воскрес!".
Це вона – українська селянка – вказала шлях до спасіння, до воскресіння:
Безсмертні мученики й супостати,
бо воскресає все: добро і зло,
А той не жив, хто не спромігся встати,
Коли його землею занесло.
Хто переможе – сатана чи геній
Добра і правди, знати не дано.
Та наш рятунок в боротьбі щоденній,
За хліб, за сіль, за честі знамено.
Звідси й батьківське напуття: "Як берешся до роботи, то помри – але зроби!". Тому-то й не знає спокою душа поета. Вона немов на перехресті доріг та світів. Вона – провідник там, де найважчий шлях долає українська держава. І в ім'я цього вона зобов'язана трудитись "і день, і ніч, і день, і ніч", – як сказав інший поет.
Ти зустрінеш мене під горою в стодолі,
Де на сіні я спав, як скоцюрблений пес.
Ти зустрінеш мене у бандерівській сотні...
Ти зустрінеш мене в станіславській в'язниці...
Ти зустрінеш мене над могилами Львова...
Ти зустрінеш мене у кремлівському залі...
Ти мене не знайдеш, бо ж і сам я не знаю,
Де я жив і помер, де з'явився і щез.
Вийди в поле, вдихни синю далеч безкраю,
Де праворуч – ячмінь, а ліворуч – овес.
Та хвилина слабкості минає, і приходить усвідомлення Божого покликання. Доля України бачиться поетові через бурштинову краплинку меду, в якій завжди є і гірчинка, і сльозинка.
Не скорбний прах, не розпач некролога,
А невмируща пісня і любов –
Це вічне всемогуття Бога,
Що смерть свою так само поборов!
Ірина МОЛЧАНОВА
Молчанова І. Медова щемливість любові : Читаючи поему Д. Павличка "На Спаса" / Ірина Молчанова // Київ. - 2007. - № 3. - С. 183-184.
