ТЕМАТИЧНЕ Й ЖАНРОВЕ РОЗМАЇТТЯ ПАВЛИЧКОВОЇ ЛІРИКИ 90-Х
"Один з головних рушіїв Павличкового поетичного руху, — пише Іван Дзюба, — це почуття національної справедливості. Саме воно, бувши, в свою чергу, складником щирого почуття правди, надає особливого, павличківського характеру мотивам патріотизму, національної гідності. Це патріотизм самооборони й самоствердження, а не експансивної гордині чи екзальтованого месіанізму. Поет не хоче для своєї нації більшого, ніж для інших, але він обстоює її право на буття серед інших. Отже, національна справа робиться і справою моральності людства, справою гуманізму, справою перспектив роду людського".
Тематичний спектр лірики Д. Павличка 90-х дуже різноманітний. Палітра поета все так же яскраво просвітлена "барвами українського поля, людської душі і філософського роздуму". Митець звертається до минулого України, закликає до боротьби за утвердження незалежності й державності, засуджує манкуртизм і національну безликість. А ще у його творах порушуються такі теми, як провина і кара, роль поета в суспільстві і відповідальність за слово, порив до гармонії і щастя як одвічного ідеалу людства.
Для зб. "Покаянні псалми" (К., 1994), що складається з десяти тематично різних розділів, характерне загострене відчуття власної екзистенції, поетичне самозаглиблення, щільно пов'язане із національною свідомістю, культ Духу і Правди, орієнтація на вищі зразки західної та світової культури. Тут переплітаються минуле й сучасне, любов до рідного краю й народу, глибока пошана до інших націй, поетизація дитинства (ретроспектива ліричного героя, який жив спогадами), висвітлення актуальних проблем буття.
Поезію Павличка завжди вирізняла пошана до форми, лаконічності, вишуканої поетичності, тяжіння до образів-символів. Ці якості збережено й у ліриці 90-их, де побачимо етичну гостроту й глибинну філософічність, зрівноважену емоційну мудрість і вишукану наповненість слова.
"Критики давно помітили, — слушно пише Олена Никанорова, — що Дмитро Павличко належить до тих поетів, які зосереджуються головним чином на внутрішній суті явищ і менше на їх зовнішніх виявах... Виявлення внутрішньої суті зображуваного — розумна оцінка. За такою "схемою" розгортається його поетичне мислення. Характер його надзвичайно активного, рухливого, темпераментного ліричного героя визначають дія, вчинок, боротьба і — думка, як одна з форм людської активності"
Це спроектовується й на зб. "Покаянні псалми".
Поезія Павличка не старіє, вона і далі випромінює авторські емоції, "обертаючи їх на енергію почувань нинішнього і майбутнього читача", кажучи словами самого поета.
А ще вона глибоко асоціативна. За своєю природою ці поетичні асоціації мають виразно загальнолюдський характер, є своєрідним мостом, що з'єднує віддалений у часі та просторі досвід ("Лючка", "Киптар", "Облітає з вишні цвіт", "Я перший був у дівчини тієї..." та ін.) з нашим днем, апелюють до емоцій універсального характеру.
Домінуючими в творчості поета залишаються патріотичні мотиви. Однак поет не обмежується темою уславлення: його вірші наповнені вагомими філософськими сентенціями., глибокими проникливими медитаціями, вони позбавлені декларативного фальшу, риторики, образне слово — яскраво асоціативне, гранично щире.
Приміром, один із програмних віршів "Жити, дайте жити" сприймається як емоційно наснажені потужною асоціативною силою "короткі удари" (вислів Л. Новиченка):
Десь клекочуть води —
Це надії зов.
Визволяйсь, народе,
З вікових заков.
Зцілюй давні рани,
Воскресай з біди,
І свої кайдани
На мій гріб склади (106).
Деякі образи настільки щільно співвіднесені з реальним життям і водночас з тією чи тією ідеєю, що переростають в особливі символи, базовані на особистих переживаннях: "Десь танки гуркотять, клекоче горно крові, / Ненависті і зла прорвавсь жахний потік! / Вділи ж мені, Литво, хоч крихітку здоров'я, / щоб я померти міг, як вільний чоловік" (130).
Як і раніше, в поезії 90-х вихідними основами Павличкових образів залишаються прості й споконвічні нива, зерно, любов, дитя,, життя, і смерть. Між ними він і сьогодні незмінно знаходить нові несподівані зв'язки, що відкриваються йому з висоти літ і життєвого досвіду. Поет і далі утверджує філософію оптимізму, тему смерті й безсмертя, слави і подвигу, провини й кари.
Щодо тематичного розмаїття циклу, то виокремлюються тут мотиви філософського осягнення часу, роздуми над людським буттям, історичні ретроспекції, пейзажно-акварельні інтонації, сповідальні мотиви, засудження національної безликості тощо.
Окремі мініатюри побудовані за принципом антитези, де часто протилежні, антагоністичні начала виступають як нерозривна єдність, базована на власному життєвому досвіді:
Два пастушки, як херувими,
В кошулях маминих, з крильми
Сиділи на траві Над ними
Двадцятий вік носив громи.
Спитати страшно, страшно знати,
Де ті невинні дітлахи,
Котрий загине од гранати,
Котрий напише ці рядки? (13).
За формально стильовими ознаками більшість віршів збірки — лірико-медитативного плану, де фінал — своєрідна кульмінація, часто спресована до вибухового афоризму.
Окремі мініатюри зроджені заради цікавих несподіваних словесних знахідок: "Я, пійманий піснями туги", "Морозів атомних мара", "Бути не лиш світлом, а й вогнем". "Ах, сивину ще змив би, наче грим, — / Де ж діти дух, нажитий у покорі?" (13); "Жив я гірко на страшнім проклятті, То світивсь, то знову каменів" (16). Такий афоризм не обов'язково завершує вірш, він може бути вкраплений і в перший катрен або ж і відкривати другий.
А ще Дмитро Павличко — поет епічного складу і способу мислення. Важко знайти в українській поезії XX ст. автора, який би не віддав данину епічним жанрам: поеми В. Сосюри, М. Терещенка, М. Бажана, І. Муратова, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського. Епіка Павличка, безперечно, виростала саме на цих вершинних творах, вбираючи в себе все найкраще.
Воднораз поет завжди залишався шукачем нових, ще не торованих шляхів у літературі. Його епічні полотна захоплюють ліричною силою, емоційною стихією і високими філософськими роздумами, щирою людяністю й глибокою трагедійністю.
Поет завжди напружено й динамічно будує фабулу твору, яскраво й усебічно змальовує діючих персонажів, Павличкові-епіку чужа безконфліктність, утверджувана в українській радянській літературі. Уникаючи описовості, поет позбавляється сюжетної аморфності, композиційної рихлості, статичності.
Відбувається постійне збагачення ритмомелодики, розповідна форма поєднується з живими діалогами, авторські відступи — із внутрішніми монологами героїв, філософські міркування — з побутовими описами. Ліро-епічні полотна Павличка "Петрик", "Дума про Богдана", "Чигирин", "За нас..." сприймаються як цільні, схвильовані й логічно рухомі розповіді про людські героїчні долі, подані в розвитку, дії, русі, хоча окремі епізоди пов'язані більше єдністю поетичної думки, ніж дії.
Але домінуючий мотив зб. "Покаянні псалми" — мотив сповіді, щирого самоспалюючого каяття. Вважаючи пройдений у минулому шлях помилковим, поет вирішив з'ясувати причини й наслідки цих помилок. Водночас це й сповідь за своє покоління — зламане, понівечене, з'яничарене — від імені якого поет не раз брав голос і має на це право й сьогодні:
Соромтесь нас, бо ми раби,
Встидайтесь нас, онуки,
Бо ми жили не з боротьби,
А з підлої принуки.
Але не наша в тім вина,
Бо ми зросли в неволі,
Як під плитою гін зерна,
Сліпорожденні й кволі
Нещасні наші матері
Кормили нас олжою,
І страхом, що гниє внутрі,
І мовою чужою! (108).
Здається, жоден із потаємних закутків своєї душі він не приховує. У світовій літературі знайдемо не так уже й багато таких відвертих творів сповідального характеру, передусім своєрідний наказ собі самому — вірш "Ти не кажи", що водночас є зверненням до всіх, хто виріс і сформувався в тоталітарному режимі.
Ти не кажи, що за тобою
Нема й зерна неправди.
Лжа Росте, прив'ялена ганьбою,
Твоя ж таки, а не чужа
В епоху живучи нещиру,
Ти духом праведним блудив.
Не говори... Бери сокиру,
Вирубуй зло, що насадив (9).
"Покаянні псалми" — це не тільки моє каяття, — пише Д. Павличко в листі до мене. — Навіть більше скажу. Це каяття багатьох людей, каяття доби старої, спроба сказати правду про той час, коли ми були грішними, вірніше, мусіли бути такими. Це каяття митаря, який не корчить із себе праведника. Це так само глибока незгода з фарисеями, які гордо ступають і вважають, що вони безгріховні, а тому мають право на посади, на пошану, на народну любов. Фарисеї мені не пробачать моїх провин, але я не потребую їхнього фарисейського благословення. Я – митар. Мені може сказати осудливу правду тільки Бог і народ устами далеких, майбутніх поколінь української нації". Тема вини і кари, прогріху і покаяння проймає всю творчість поета 90-х. Цілком закономірним і природним видається у збірці цикл "Вірші зі Стопчатова" близько двох десятків поезій останніх кількох років, — вони міцно прив'язані до певної життєвої конкретики (переважно вірші-спогади).
Точність психологічних штрихів, вражаючі за емоційною силою деталі забезпечують надзвичайний емоційний ефект, де крупним планом подаються непомітні, на перший погляд, вагомі деталі.
Був час, коли Дмитро Павличко відкривав нові обшири (60-ті pp.), і був час їх освоєння (70-90-ті). Схематично цей шлях можна окреслити такою парадигмою: від простоти до вишуканості й повернення назад до простоти, але уже в новій якості. Сьогодні поет залишається напрочуд простим (але не спрощеним), ясним.
Я вибігав на дощ Лилось тепло блаватне
За обшивку. Я ріс під літо благодатне,
До вересня ставав міцнішим А було,
Заскочивши в цебер, купався я в дощівці,
Де хмари йшли на дні й, здавалося, що вівці
Несуть мене кудись у вовні, як стебло (75)
Саме в цьому краса, велич і сила Павличкової поезії. В цьому, хочеться вірити, і її непроминальність.
Ігор РАВЛІВ
Равлів І. Тематичне й жанрове розмаїття Павличкової лірики 90-х / Ігор Равлів // Слово і час. – 1998. - № 9-10. – С. 86-88.
