"В Хайяма взяв я форму..."
Рубаї Дмитра Павличка
Рубаї — поетична форма, що прийшла до нас із літератури Близького та Середнього Сходу. Родом вона з усної народної творчості персів і таджиків, де мала відповідно назву дубайти і таране. У писемному варіанті рубаї з'явилися в ІХ-Х ст. І з того часу поряд із газеллю незмінно служать для вираження ліричних тем із переважанням філософських роздумів. Далі рубаї розповсюдилися в арабській, тюркських літературах, у літературі урду. Ця жанрова форма досягає найбільшого розвитку в середині XI ст., але з другої половини XII ст. помітно поступається місцем газелі.
Усесвітню славу своїми чотиривіршами завоював Омар Хайям, неперевершений майстер цього жанру. На відміну від інших поетів Сходу. Хайям був послідовним прихильником рубаїв. Нам він відомий завдяки збірці цих філософсько ліричних чотиривіршів «Рубаят».
Найбільшу популярність рубаї мали на Сході (Рудакі, Абу ПІакур Балхі, Іб-Сіна, Гафіз та ін.), проте були його прихильники й на Заході, зокрема в Іспанії — Гранде Лара Фелікс. Англійською мовою «Рубаят» переклали Едуард Фіцджеральд і Роберт Грейвз, українською — харків'янин В. Мисик.
Однак лише Дмитро Павличко зміг прищепити рубаї на українському літературному ґрунті, видавши збірку оригінальних чотиривіршів східного походження «Рубаї» в 1987 році. Проте ця книжка стала певним завершальним етапом на шляху писання чотиривіршів східного походження, які він творив майже од сампочатку свого зародження як поета із 1957 року. Цей поет, перекладач, дослідник розробляв, з одного боку, класичний вірш, продовжуючи тим самим традиції І. Франка та М. Рильського, а з другого — був за своїм духом новатором і прагнув одійти од класичних канонів і привнести в літературу щось зовсім нове Так з'явилися в нього білі сонети, а пізніше газелі та рубаї, які до того в українській поезії ніхто не створював. М. Ільницький у своєму дослідженні «Дмитро Павличко» наголошує зокрема: «Перша частина диптиху «Саїда» написана газеллю. А згодом, через деякий час, поет облюбовує форму традиційного чотирирядкового вірша рубаї, що стане органічним для нього, і завдяки йому набуде неабиякого поширення в українській радянській поезії. /.../ Рубаї виявилися природною для Павличка літературною формою, з їх дисципліною думки і вимогою летючого афористичного вислову...»
Як бачимо, один із провідних дослідників творчості Дмитра Павличка Микола Ільницький позитивно оцінює експеримент поета в жанрі рубаїв, наголошуючи насамперед на природності, мислительній викінченості та афористичності українською Павличкового «рубаяту». Інший дослідник творчості Д. Павличка Іван Денисюк, спиняючи аналітичний погляд на класичних поетичних формах митця, отже й на рубаях, виділяє уміння модернізувати старі строгі форми, поєднувати в них ratio з emotio, унаслідок чого в статичній зовнішній формі з'являється внутрішній вогонь почуття: «Є в Павличка одна хороша й прикметна якість — уміння раціоналістичний момент подавати невіддільно від пристрасно емоційного. Навіть у класично строгих, підтягнутих формах сонетів, рубаїв і притч, пейзажних образків затамовано гарячі почуття. Не вірте їх позірному спокою» [Прапор, 1979. № 9]. Звичайно, цих окремих суджень українських дослідників про рубаї Д. Павличка недостатньо, щоби збагнути ідейно-тематичний зміст та естетичну своєрідність цієї форми, її роль і місце в структурі всієї поетичної творчості першого українського автора рубаїв та його художнє новаторство. Наше завдання й полягатиме в тому, щоби всебічно й якомога повніше проаналізувати «східні чотиривірші» майстра строгих форм, яким є Д. Павличко, вияснити, наскільки органічно ця східна форма прижилася на українському древі поезії.
У першому рубаї Д. Павличко зізнається: «В Хайяма взяв я форму рубаї, Вподобавши за лаконізм її». І турбується, чи його думкам не буде занадто просторо чи занадто тісно в цій формі. Тож для дослідника тут одразу постає питання, а в яку ж «національну одіж» вдягає наш поет рубаї, щоб вони органічно перетекли з перської в українську мовну основу.
Чи взяв іще щось, крім форми, європейський лірик XX століття у східного мудреця-жартуна Омара Хайяма, яких розділяє майже тисячоліття? Чим Д. Павличко та іранський класик подібні в мотивах, темах, ідеях, а в чому відмінні? Чи зміг український автор внести своє нове, оригінальне в тисячолітню поетичну форму, а то й перевершити в цьому змаганні крізь віки й віки арабського генія?
Як свідчать деякі дослідники Омара Хайяма, і сучасним читачам різних народів близька й зрозуміла його творчість, адже східний поет відтворив у художньо довершеній, часто відточено афористичній формі уявлення людей Сходу про загальнолюдські духовні цінності, про життя і смерть, Бога та релігію, добро і зло, правду і кривду, соціальну справедливість, дружбу і любов, прості земні радощі буття. Добро, свобода, чесність — це той ідеал, який оспівує поет. Поезія Хайяма, власне, про велич духу людини, що прагне до справедливості. Основні мотиви рубаїв — філософський, любовний, релігійний. Вірші східного класика глибокодумні, але наповнені водночас неймовірно різнобарвною гамою почуттів: від сонячно ліричних, життєрадісних до елегійних, іронічних і сатирично-саркастичних. Влучні, часто дотепні афоризми, яскрава, виткана своєрідними східними мотивами образна тканина творів приваблює читацьку увагу й справляє незабутнє враження.
Чим же Омару Хайяму відповідає Дмитро Павличко? Найзначніший мотив його рубаїв — філософський, і в цьому він близький своєму східному колезі. Його теж хвилює тема смерті й безсмертя, ненависті й любові, добра й совісності. Однак є в нього й мотиви, котрі навіяні сучасними подіями життя, суто українськими реаліями, є мотиви, котрі Омару Хайяму майже не притаманні, зокрема постійно наявний у Д. Павличка мотив паралелізму людських та природних явищ, мотив споглядання й осмислення явищ природи, передачі людських почуттів та думок через природні процеси. Звичайно ж, і образна основа віршів у двох віддалених у часі й просторі, різних у способі національного життя поетів теж вельми різниться.
Практично перша думка Д. Павличка – про безсмертя, яке він дивним, сказати б, ідеалістичним чином вважає властивим усім людям. Чому? А тому що, наголошує поет, якщо людина зробила бодай одну «безсмертну» справу, то має право на життя у пантеоні вічності:
Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, хто не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.
Можна би пополемізувати з автором: мовляв, і дитина помре колись, адже життя лиш естафета поколінь, і пісня, ще й єдина, може з часом розподобатися слухачам-читачам, і вони її навіки забудуть, і посадити ялину ще не означає увійти в безсмертя. Однак розумієш прагнення лірика донести до нас думку, що тільки роботяща, творча людина має право бодай на спогад про себе, на вічне життя в пам'яті наступних поколінь — тільки так людина може вважати себе безсмертною.
Тему смерті й безсмертя Д. Павличко розвиває і в інших рубаях. Ось чотиривірш, де цей мотив пов'язаний із самою природою: «Вмирають буки. Листячко червоне Вітри розносять за далекі гони, І чути, як своїм товаришам Там бамкають смерек зелені дзвони». Картина доволі об'єктивізовано-констатаційна, ні яскраво виявлених думок, ні таких же почуттів ми тут не спостерігаємо, лише відлунням проходить жаль смерек, які, треба думати, бамканням своїми «зеленими дзвонами» проводжають в останню путь товаришів.
У цих двох рубаях думка розвивається в традиційному руслі звичних тематичних мотивів, не забарвлюється свіжою емоцією автора, образи віршів (у першому рубаї вони взагалі відсутні, а в другому є доволі ризикована метафора: за якою асоціацією треба почути «намальоване» бамкання дзвонів смерек? Окрім того: буки вмирають, а в них «листячко», а не листя; не вельми почуєш за далекими гонами й бамкання) не викрешують іскор сильного читацького переживання. Очевидно, ці рубаї належать іще до ранніх спроб автора, і не все відтак удається передати з належною художньою міццю.
Значно сильніший метафоричний образ символ є в рубаї про смерть і вічність:
Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди, —
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!
Це вірш про належність до України, про патріотизм, який живе в серці настільки сильно, що проявиться грудкою рідної землі в будь-якому місці. Єдине питання: чи ж побачить і зрозуміє хтось ту «грудку», котра проросте з поетового серця? Чи це декларація автора лише для нас, людей з України, себто посвячених?
Іще одну спробу адекватно осмислити колізію смерті й вічності робить Д. Павличко в інших рубаях. У основному йдеться про споглядання матері з дитиною — одвічний мотив світового мистецтва і, зокрема, дуже сильно виписаний у Шевченковій поезії. Не відходить од світового мотиву й автор українських рубаїв: «Пригадую мадонну Рафаеля — Мистецтво вічне, вічне бо життя!» Тут поет дещо перелицьовує, видозмінює відому латинську крилату фразу: « Ars longa, vita brevis est» — «життя коротке, мистецтво вічне». Думка глибока, адже конкретна людина дійсно смертна, але якщо вона митець, то шедеврами може продовжити своє існування в віках, і приклад Рафаеля тому яскраве свідчення. Однак максималіст Павличко і тут уперто розвиває свій власний мотив безсмертя: і життя вічне, і мистецтво! Чому ж вічне життя? Відповідь та ж, що і в першому розглядуваному вище катрені: якщо ти зробив добру справу, зокрема виховав дитину, то ти безсмертний. У цьому випадку жінка народила дитину, і це є для поета привід її обезсмертити на рівні Рафаелевих творінь, адже й славетний митець на полотні подарував вічне життя мадонні.
У цьому чотиривірші маємо завершальний і навіть парадоксальний афоризм, який вимагає мислительних зусиль, щоб його доконечно зрозуміти. Усім, окрім мотиву смерті, різниться від нього інший катрен:
Все, що в землі, підніметься з землі.
Заграє в неба золотім гіллі.
По смерті теж мені потрібне сонце.
Вода і люди добрі, а не злі.
Тут переживання поета «запаралелені» з природою, його вражає вічна плодючість землі, котра жене й жене до сонця, живлячись ним, нові й нові пагони й сходи. Відтак у Д. Павличка асоціативно з'являється «думка для себе», котра знову ж таки привертає увагу химерністю, прихованим підтекстом. Адже отак одразу важко збагнути, чому авторові рубаїв потрібно сонце після смерті, саме йому («мені»!), вода, люди добрі. Оце «егоїстичне» слівце «мені» таки збиває з пантелику, адже якби його не було, то все було б зрозуміло: поет, лишаючи земне життя, бажає добра і сонця, води людям, які зосталися — який прекрасний широкий жест людини-гуманіста! Здається-таки, лірикові буває дещо незвичним одяг рубаїв, і він не завжди через надмірну тісноту чотирирядковості може вмістити додатковий образ-асоціацію, щоби прокласти місток до кінцевої думки, яка має увінчати чотиривірш. А так ми можемо лише здогадуватися, що поетові потрібні сонячне тепло, волога і чуйне людське ставлення, щоб із його похованої плоті щось проросло й заколосилося чи загіллилося.
У цьому катрені привертає увагу колористична барва, яка осяяла метафору буйного розквіту життя. «Неба золоте гілля» — ускладнена метафора, адже подає непряму асоціацію: це, либонь, сонце роззолочує галуззя, і якщо знизу дивитися на нього в голубе небо, то здається, що це золотим гіллям заквітчалося небо. Чи не тут маємо зародки того колористичного буяння, яке такою потужною художньою палітрою озветься в «Таємниці твого обличчя» та «Сонетах подільської осені» і про яку з таким азартом сперечалися критики (Макаров А. Палітра поета // Макаров А. М. Світ образу: Літ. крит. нариси. — К.: Рад. письменник, 1977. — 268 с, 143-178; Дяченко Валерій. Пензель художника слова. — Прапор, 1975, № 10)?
Роздуми над смертю й вічністю спричинили появу рубаїв, де є спроба осмислити й переосмислити ланцюжок часів — минуле, сучасне, майбутнє:
Минуле? Там не змінимо ні йоти.
Майбутнє? Клич до творчої роботи.
А мить, що ділить їх, все швидше мчить
Ракетою в незаймані висоти.
Од минулого поет, по суті, відмахується; нецікаво, бо його діяльній натурі не до снаги щось переробити. Майбутнє — це вже щось, яке наближає творча робота. Але, безсумнівно, найкраще — це теперішнє, мить життя, якій поет знаходить сучасне, відповідне нашій космічній добі, порівняння: ракета. Гомер, Овідій, Горацій та інші поети давнього часу билися, як риба об лід, об цю мить, яка зникає зі швидкісю світла, закликали: «Carpe diem!» — «Лови мить!» Німецький поет-мудрець Ґете присвятив цій проблемі свого безсмертного «Фауста», де головний герой заради спійманої миті життя й дівочої краси продав Мефістофелеві душу: «Спинися мить, бо ти прекрасна!» Услід за світовими класиками і Д. Павличко вибудовує свою чотирирядкову сентенцію, знову, щоправда, вдаючись до образу-констатації, із якого постає ракета-мить сучасного, яка, мов життя людське, швидко зникає в небесах.
Д. Павличко належить до поетів контрастного мислення, поетів буряних і категоричних у судженнях. Ці виразні риси його творчого обличчя проявляються і в рубаях. Ось черговий його категоризм:
Нема на світі старості. Весна
Панує завжди у душі одна.
Всі люди помирають молодими,
Тому нам смерть огидна і страшна.
Це, без сумніву, один із найкращих рубаїв — «категоризмів» лірика: рішучо-навальна тональність, рубані фрази, афористичний висновок у двох заключних рядках. Од старості нам, звісно, нікуди подітися, однак у Павличка свої резони: коли в твоїй душі весна, то ти завжди молодий. Поета вочевидь не цікавлять люди, в яких цієї весни бути не може, він їх просто оминає своєю увагою, вони, отже, для нього ніби й не існують. Окрім того, він має безспірний аргумент: люди помирають надто рано, і це вже навіть не художня, а й наукова істина, адже давно доведено, що ресурси-резерви людського організму розраховані на багато, можливо, на 200-500, а то й більше років.
Утрата друга, рідної людини — це завжди тяжко переживати. Д. Павличко, роздумуючи над сенсом життя й невідворотністю смерті, якій, утім, людина може протиставити таку опірність характеру й долі, що приведе її до безсмертя, і в цьому поет, як ми спостерігаємо, категорично впевнений, не міг, однак, не згадати про власне переживання відходу близької людини:
Мій друг помер. Я плакав, як дитя.
В той день я справді полюбив життя.
Як з тьми в нутро освітленої хати,
Я на життя поглянув з небуття.
Три почуттєво-смислові рівні оперізують цей вірш, синтезуючи тему. Перший рівень — перший рядок, розбитий цезурою на дві частини: констатаційну, але завжди тяжку для емоційного сприйняття будь-якою людиною, і образно-порівняльну, характерну для дорослої, невтішної в горі, людини, коли вона перетворюється на безпорадну дитину. Другий рівень — другий рядок: констатаційно-узагальнений і водночас парадоксальний. Полюбити життя, бачачи смерть, — це не кожному до снаги і далеко не кожна людина таким трибом починає відчувати сенс і смак життя. Д. Павличко, утім, поет сильної мислительної напруги, в якого часто саме думка викрешує сильну емоцію, і саме в цих рубаях маємо таку ситуацію. Третій рівень — третій-четвертий рядки: розгалужене порівняння-картина-констатація, де відчувається сильний пережитий досвід автора, коли він буквально побував «у шкурі» померлого і йому неймовірно запраглося з моторошної тьми небуття в освітлену, теплу й затишну хатину життя. У цих рубаях нема певної думки, афоризму-висновку, однак поет зумів досить ощадливими художніми засобами досягти максимального ефекту читацького співпереживання.
Такий самий пережитий досвід, тільки ще більш особистісний, гранично суб'єктивізований, наявний і в іншому творі:
Мене приніс на наш город лелека,
Що знов за мною прилетить здалека,
І вже навіки віднесе туди.
Де книг крильми шумить бібліотека.
Дуже національні, власне українські атрибути народження і смерті, які в більш узагальненому вигляді висловив свого часу колега Д. Павличка Іван Драч: «Амплітуда людська від колиски до гроба». У цьому ж рубаї маємо образ традиційно «нашого» лелеки, що приносить усіх нас до отчого порога, але лірик дещо несподівано вважає, що лелека — той птах, який нас і відносить у кінці життєвого шляху; ось тільки куди? Адже тут показаний суто Павличків шлях — шлях поета-книжника, творця книг, а тому «він» опиниться в бібліотеці, себто, мовлячи алегорично-метафорично, оживе чи схорониться у власних книжках.
Іще одного разу фаустівський мотив спинення часу перейматиме Д. Павличка: він раптом застановився з ляком, чи острахом, чи сум'яттям над своїм чималим віком і защасливився думкою його спинити. Однак безпорадно, несподівано для категоричного й навального Павличка розводить руками: «Та він скоряється лиш нашим дітям, Що завжди прагнуть перегнати нас». Отак із вогню та в полум'я! Поет нарешті усвідомив, що не так-то легко, практично неможливо, особисто потрапити в безсмертя. Думка його тут контрастна («та») і гірко-філософська, завершально-констатаційна: нові покоління скоряють час і випереджають предків і нічого з цим не вдієш. «Se la vie!» I тут же, в наступному чотиривірші лірик утішається природними переживаннями, адже природа тільки й може переконати людський дух і душу в тривкості всіх перемін, які налаштовують на філософський лад і дозволяють відчути себе вічною ланкою буття в колобігові природи й ланцюгу людських поколінь:
Земля епічне в землі, вода збіжить у води,
Повітря у вітрах злетить під небозводи,
А крихітка вогню, що я в собі ношу,
Перейде в людський дух полум'яної вроди.
Мотив життєдайного вічного вогню душі — постійний для творчості Д. Павличка, він розробляє його віддавна і досяг на цьому шляху значних успіхів. У цих рубаях маємо знову сильне «одприродне» переживання, колізії природи автор «розпаралелює» на людське життя і заспокоює свою душу естафетою вогню од людини до людини. Саме це єдині рубаї, котрі написані «мисиківсько-перекладним» віршованим розміром — 6-стоповим ямбом із медіаною, І він виглядає органічніше за «одягом», аніж деякі п'ятистоповики, в які лірик не завжди міг доладно увібгати думки.
Проте поет не застановляється над цим, а йде далі, він пробує збагнути сенс життя, як вічної дороги, а смерть — як тимчасовість, хоч і страхітливу:
Життя — це шлях, що переходить в шлях.
Кінця не має ні одна дорога.
Смерть — тимчасовий міст, що на вітрах
Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.
Теж традиційний мотив дороги-долі, безкінечної і плинної, як час і простір, коли доконечно віриш у безсмертя людської цивілізації. А уявлення про смерть тут давні, як саме людство, котре вірило та й досі вірить у те, що смерті нема, є лише перехід у нову якість чи душу, чи істоту; подібні уявлення є в буддистів, мусульман, індусів і т. д. Щоправда, Д. Павличко в дусі християнських чи давньогрецьких уявлень (пригадуєте потойбічну річку Стікс і човняра-перевізника в царство померлих Харона?) все-таки каже про смерть, порівнює її з моторошно-лячним мостом, що хитається на вітрах і ось-ось загрожує впасти, а людина, мабуть, час від часу перебуває на цьому тимчасовому мосту, отже, є підстави для побоювань. Хоча, з другого боку, поет тут усе-таки непослідовний у поглядах на смерть: якщо життя безкінечне, то чого ж малодушно лякатися тимчасовості? Слід зауважити й формальний виверт цих «недооформлених» рубаїв, адже неримований рядок тут є не третім, а чомусь... другим! І незрозуміло, чи це свідома перестановка, чи недогляд, чи так «понесло» поета його творче натхнення.
Завершуючи роздуми про життя і й смерть та їхні збурення й примхи, які впливають на людську долю, Д. Павличко співає гімн життю, яке полягає не в тьмі, а в світлі, котре обдаровує людину, зокрема й поета, думкою, що, власне, в духовному еквіваленті постає, як реальне «ти»:
Не смерті я боюсь, а темноти,
В якій не можеш сам себе знайти.
Благословенне світло дня і ночі,
Мисль, у якій засвічуєшся ти.
Ось такий несподіваний фінал циклу рубаїв, головним мотивом яких виступали роздуми про життя й смерть! Поет дозрів до того, щоб визнати смерть за таку нікчемну, що її взагалі не варто й боятися, а раптом забоявся темряви, в якій, як у наглухо зачиненій кімнаті без вікон, не можеш знайти не те що п'ятого кута, а й самого себе. Ось така гіперболічна картина самовтрати.
Отже, Д. Павличко, роздумуючи в рубаях над темами життя і смерті, безсмертя, підходить до цих мотивів усебічно й різногранно. Він повертає проблему різними «колючими» гранями й висновує переважно людинолюбні, оптимістичні думки, почуття й переживання. Усе це осмислення в рубаях такої вічної теми, як життя й смерть, безсмертя, цілком увіходить в орбіту всієї поетичної творчості лірика, зокрема вони так чи інакше дотикаються, розвивають подібні мотиви Павличкових сонетів або відштовхуються од них чи й полемізують із ними. Рубаї виказують різногранність автора в його підходах до тем життя, і оскільки з необхідності східні чотиривірші, прищеплені на українському ґрунті, за суттю своєю спонукають до лаконічних роздумів, стисло вираженої думки або й афоризму, то ми й бачимо численні варіації традиційних мотивів.
Другий пласт роздумів поета в рубаях стосується світу природи та людських переживань на її тлі чи внаслідок спостережень над її явищами; окрім того, тут частіше, ніж в інших рубаях, присутній художньо-психологічний паралелізм, що засвідчує єдність людини з природою або персоніфікацію того чи іншого природного явища:
Куди ідуть краєм шляху тополі?
Куди несуть свої думки і болі?
До мужніх друзів, до міцних дубів.
Що сплять в діброві, там, на видноколі.
Уся художня тканина вірша гранично персоніфікована, насичена психологічними переживаннями. Тополі стоять, та все-таки йдуть — цей традиційний мотив «руху-стояння» використовує Д. Павличко, щоб показати красу людських почуттів, взаємопідтримку і дружбу. Щоправда, не все тут удалося з художнього погляду. Тополі несуть дубам свої болі, а ті чомусь... сплять. Окрім того, наявні невиразні, стереотипні епітети: мужні друзі, міцні дуби, є неправильний наголос: краєм. Питальність перших двох речень емоційно принаджує читацьку уяву, однак два наступні, художньо маловиразні й констатаційні речення знижують емоційне враження. Мимоволі думаєш, що нам розповіли лише передісторію взаємин, але головне ще попереду. Це яскравий приклад того, як «одіжка» рубаїв стала затісною для викристалізування думки поета.
Зате наступний рубай поетично збудований міцно і несе чітко окреслену і прямо, але й образно виражену думку:
Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:
Безстрашно грому підставляють груди,
Щоб немічну берізку захистить,
Хоч знають добре — їм загибель буде.
Це вже мотив подвигу, жертовності, коли сильні підставляють себе, щоб оборонити слабших, і це теж одвічний мотив світової поезії. В українців завжди були в особливій пошані дуби — наймогутніші дерева в нашому краї. У фольклорі вони завжди виступали символом людської могутності, безстрашності, духовної міці. Д. Павличко додає в рубаї ще нюанс самопожертви, уміння гідно померти, захищаючи слабшого, адже грім-блискавка грози завдавала дубам смертельних опалювальних ударів. Проте сильні фізично й духом на те й є богатирями, щоби протистояти до кінця навіть смертельним нападам заради збереження інших життів.
Здається, з-поміж дерев наш лірик особливо полюбляє яблуню, в якій символічно вбачає матір, здатну щедро плодоносити, як це він прекрасно відтворив в однойменному сонеті. В рубаї поета надихає інший мотив: повернення до рідного порога, якого він так давно не бачив, що вже й не сподівається знайти своє дитинство. Ще б пак: «Зрубали яблуню стару в саду, її дочку я бачу молоду», і, отже, прибулий додому автор не бачить того природного свідка своїх дитячих років, за яким він міг би асоціативно згадати своє босоноге минуле. А з новою яблунею-дочкою ще треба добре запізнатися, щоб вона могла щось промовити серцю.
Із допомогою образів природи, насамперед емоційно психологічного паралелізму, поет розвиває мотив любовних переживань:
Я з квітами прийшов тебе зустріти
І дуже довго ждав — зів'яли квіти,
О, поспіши, бо можуть почуття
Даремно у душі моїй згоріти!
Зів'ялі квіти від довгого очікування приходу безтурботної, мабуть, коханої символізують можливу втрату почуттів, адже до них треба, як до вогнища, підкидати дровенят, себто свідчень узаємного кохання. Саме тому слушно вигукує на завершення своєї коротенької розповіді: прийди, кохана, бо може бути пізно!
Із допомогою природних образів, тепер уже порівняння, освідчується поет коханій:
Коли я буду явором рости,
Дивитися у далеч з висоти,
Коханій восени пошлю листочки,
Як посилаю їй тепер листи.
Напрошується до цієї картини питання: коли ж поет почне рости явором? Відповідь, здається, теж напрошується: коли поет піде з життя й оживе деревом, явором. Розмова, отже, про сильне прекрасне почуття віддалених одне від одного людей, оскільки любов їхня полум'яніє в листах, власне, тут мовиться лише про листи героя. Отже, він наголошує, що почуття його таке сильне, що буде озиватися до коханої навіть після його перетворення в явора.
Симпатизує автор і берізкам, часто роблячи їх героїнями своїх віршів. Ось він розповідає про «берізоньку в зажурі, Що виросла тендітною на мурі». Звичайно, це не налаштовує на оптимістичний лад і поета, який розуміє: щонайменша буря може зламати її. Порятунок бачиться в пересадці на рідну землю, яка тільки одна й може міцно тримати тендітне дитя природи. Це досить своєрідна інтерпретація світового міфу про титана Антея, який, як відомо, відірваний від землі, негайно втрачав велетенські сили, а набирав їх знову, ледь доторкнувшися до неї. Однак у Д. Павличка тут наявний ще й додатковий мотив земельної рідності, себто патріотичних почуттів, які навіть слабкій людині дають оті потужні сили, котрі живлять її.
Іще один власний мотив, наявний, приміром, у сонетах, розвиває поет у рубаях: мотив розквіту плодоносного дерева чи одухотвореної душі серед зими, коли все живе завмирає: «Бувають дивні на землі діла — Серед зими черешня зацвіла. Я між дерев довідався докладно. Що поетеса їхня то була». На жаль, тут вийшов дещо прозаїчний переказ «дива», унаслідок чого воно поблякло, утратило яскраві барви художнього відкриття.
Чого не любить Павличко в природі, теж знайоме з усієї його творчості насамперед усього шипучо повзучого, як символу потворного, підлого, зрадницького:
Загубить гай принадливість свою.
Як ти наткнешся в ньому на змію.
Сичання тихе здатне приглушити
Мільйони зичних співів у гаю.
Людина може бути дуже ранимою й зазнати неприємних переживань од однієї лише стрічі зі змією, яка тихо сичить. Звичайно, це літота-образи останніх двох рядків, які псує хіба що дещо «голосний» епітет «зичні співи» — таке враження, що в гаю заспівали не солов'ї чи навіть більш крикливе птаство, а якийсь буйний хор п'яниць. Та чи їх відтак заглушиш?
Є в рубаях Д. Павличка і група віршів-розумувань про вічні істини буття, мовби очищена від ускладнених образів чи складнуватої в'язі думки. Усе тут сформульовано чітко, прямо, але не прямолінійно, публіцистично різко, але без надмірних загострень, а почуття злютовані з думками в синтетичне ціле. Себто можна сказати, що це типові філософські сентенції, як їх можна сотворити у віршованій формі, котрі увінчуються часто афористичним висловом:
На життєвій дорозі у людини
Одна вершина чи й нема вершини.
А генії — мов сонце у путі,
Воно ж виходить у зеніт щоднини.
Як ми вже бачили, автор у деяких рубаях уславлює геній людини з таким пафосом, що в нього всі виходять безсмертні. У цім же випадку навпаки: є, виявляється, люди, в яких нема ніяких вершин. В обох випадках наявна надто категорична думка, і в цій непослідовності Павличко є навдивовижу послідовним у своєму вмінні з граничним максималізмом формулювати власні думки. Думається все ж, що істина, як завжди, посередині: не всі люди безсмертні у своїх діяннях, і всі вони мають бодай одну вершину, себто мрію, до якої прагнуть дійти. Інша справа, що не всім це вдається. Поет протиставляє таким «одновершинним» чи «безвершинним» людям геніїв, котрі, як сонце, постійно щоднини світять усім простим смертним.
Більш своєрідний, хоча знову ж таки запрограмований на полеміку, чотиривірш як за думкою, так і за образними засобами:
Добро і лихо — світло й темнота;
Та не з пітьми буває сліпота —
Надмірне світло людям очі сліпить,
У темряву їх душі загорта.
У чому парадоксальність такої думки? У тому, що добро-світло, виявляється, теж може засліпити людину, якщо його виявиться багато. Спірна думка, адже добро — категорія моральна, і як визначити, на яких надточних терезах, скільки добра забагато, а скільки замало — незрозуміло. Тим паче, що більш ніж очевидно, що в кожної людини — своя міра добра і зла, така ж міра існує і в кожної епохи і в кожного суспільства.
Як за такої мінливості абсолютно точно скажеш, що багато добра — погано для людини? Тема ця, отже, настільки значна й осяжна, що одного катрена явно не вистачає, щоби прояснити її доконечно. Певно, якщо Павличко так стисло ставив цю проблему свідомо, то він її лише загострював для подальшого обдумування й дослідження. Адже й така його сентенція, що «не з пітьми буває сліпота» із наукового погляду хибує, адже ми знаємо, що якщо людину надовго посадити в темряву, а потім раптово вивести її на яскраве світло, то вона осліпне. Головна ж думка автора зрозуміла, якщо її сприймати в цілком узагальнюючому контексті: надмір усього., доброго чи злого, завжди негативно позначається на людській долі.
Зате наступний вірш ясний, чіткий і зрозумілий за думкою, прозорий за образними засобами:
Життя без книги — хата без вікна,
Тюрма глуха і темна, мов труна.
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.
Які прекрасні порівняння в перших двох, афористично відгострених рядках! Скільки вже мовлено про неоціненну роль книги в житті людини й людства, а Д. Павличко додає своє оригінальне, емоційно пережите судження-рубаї. Зримо уявляєш, що значить опинитися в хаті без вікна — це дійсно не життя. Однак поет не зупиняється на зображенні такого безутішного стану для людини, а додає ще більш моторошне порівняння: тюрма, мов труна (трагічний смисл цих слів підкреслюється алітераціями й асонансами: спершу грюкає «тюрма» — анафорична позиція в рядку — далі закривається «труна» — епіфорична позиція). Ось такий художньо сильний ланцюг образів, що буквально виймає душу: «сліпа» хата людину осліплює, потім ти, без-книжник, потрапляєш за це в тюрму, а далі твій, виснажений нарами шлях, пролягає лише в труну. І як радісно після читання цих моторошних рядків вийти на світло — життєрадісна метафорична картина піднімає твій настрій: «Крізь вікна книг свободи світло ллється...» Однією цією перлиною-рубаями Д. Павличко надихає на бажання занурюватися в потаємні й принадливі глибини книжкових премудростей, щоб відчути тепло сонця й дух свободи.
Звичайно ж, оскільки Д. Павличко — поет, він не міг не осмислити роль книги в житті, як і не думати, пишучи рубаї, про своє високе ремесло, про те, із чого творяться вірші і в яких умовах їх краще за все писати:
Я лицемірити не можу, як святі.
Сорочки чистої замало у житті.
Потрібно сонця, сірника потрібно,
Щоб віршів не писати в темноті.
Як ми можемо вже спостерегти, образ сонця, світла в різних його варіаціях — один із ключових у творчості Д. Павличка. Звичайно, в цьому нема нічого несподіваного, оскільки без сонця й світла взагалі не було б життя на Землі, і багато митців різних часів та народів щедро оспівували цю сонцежиттєдайність. І чим оригінальніший митець, тим більше своєрідних образів він знаходив, щоб по-новому виразити свою любов до світила і його похідного — світла. Так само й Д. Павличко, як поет зі своїм неповторним баченням світу, нестандартно підходить до змалювання сонця й сонячності. Він цьому прекрасному життєтворному поняттю протиставляє темряву, в якій завжди бачить прояви зловорожих людині сил, котрі приводять її до смерті. Ось і в цьому катрені поет із допомогою безхитрісних, безобразних, однак виразистих, влучних засобів, сказати б, прямої мови заявляє про необхідність сонця-сірника, щоб писати вірші, які в нього не народжуються в темноті. І знову в перших двох рядках бачимо полемічного Павличка, який обвинувачує в лицемірстві всіх святих, хоча це все ж таки потребує пояснення. Адже протягом тисячоліть людство здобулося на багатьох видатних, дійсно жертовних людей, котрих потім канонізували як святих їхні нащадки за подвиги в ім'я людства й людяності. Отож постає питання: у чому ж вони лицемірили? Потребує роз'яснень і теза другого рядка: «Сорочки чистої замало у житті». Якщо сприймати це буквально, то справді сорочки, як і будь-якої іншої речі, може бути замало. Якщо ж сприймати це як образ, то, очевидно, слід думати про чистоту помислів людини, яка творить Слово, Поезію, а отже, для цього, звісно, потрібні й ті умови, про які далі говорить автор.
Складну колізію противенства розуму й серця показує Д. Павличко в і ншому творі:
Я чув, як серце жалібно кричить,
Щоб ворога лежачого не бить.
А розум говорив мені спокійно:
Затям, що завжди гадина лежить.
Це теж тема неоднозначна й суперечлива, і люди у різні віки й у різній ситуації вирішували її по-різному. Якщо ворог здався й прохає пощади, то, зрозуміло, переможець повинен бути благородним і не добивати його. Так було на всіх лицарських змаганнях і в справедливих поєдинках. Однак часто людство втягувалося в «бої без правил», як тепер влучно звуться деякі «криваві сутички» задля кровожерних людей, і тоді правила поєдинків визначалися ситуативно, в залежності од того, наскільки переможець був милостивий і справедливий і наскільки завинив перед ним повержений додолу. Ми не знаємо Павличкової ситуації в рубаях, оскільки розповідається тут у загальних рисах, без уконкретнення. Маємо переможеного, поваленого на землю ворога і маємо «жалібне» (епітет цей, думається, не вельми точний, оскільки «жалібність» і «переможець» якось не взаємодіють органічно) серце. Карати на смерть чи милувати? — така ось дилема. І важко однозначно відповісти, оскільки відсутня будь-яка зачіпка, щоб уяснити, наскільки має рацію серце. Зостається брати на віру судження спокійного розуму, який упевнений, що лежить гадина, яку треба розчавити. І так треба робити завжди, оскільки плазун завжди лежить, отже, тут принцип «лежачого не б'ють» не проходить. Знову категоричний максималістськи налаштований поет не лишає нам вибору: він і помислити не хоче, що образ гадини не завжди дотичний до тих ситуацій, де є «стоячі» образи.
Д. Павличко справді — поет контрастів, і про це писали дослідники його творчості. І в рубаях він декларує цю свою відданість протиставному мисленню:
Ненависть і любов — неначе крила.
Коли одне крило в льоту пробила
Ворожа куля — не склади його.
Бо на однім летіти вже несила.
Так, наш автор багато в чому співець любові й ненависті: любові до своєї країни, трудящих людей, матері, коханої і ненависті до ворогів людства, Батьківщини, природи і т. д. І він ці моральні категорії справедливо порівнює з двома крилами, які підтримують людину в польоті життєвими дорогами. І як не можна існувати на одному крилі любові, так не можна існувати-летіти на крилі ненависті, вважає поет. Знову ж таки Д. Павличко по-максималістськи загострює завдання: якщо в тебе й пробите ворожою кулею одне крило, то все одно лети і не складай підстрелене! Бо інакше що? Мабуть, смерть? Однак автор не дає на це прямої відповіді, як і не встиг розвинути читацьке уявлення, як же можна «пробити» кулею, себто вразити, людську любов чи ненависть, щоб у людині воно відпало чи зависло, як пробите крило у птаха? Адже не існує в природі, себто в суспільстві, людей або абсолютно люблячих, або абсолютно ненавидячих. Отже, змальована поетом ситуація стає відтак гіпотетичною й надто умоглядною.
Іще раз Д. Павличко створює рубаї про любов і ненависть, але тепер у дуже особистісному ключі, мабуть, прагнучи донести до читача думку про своє індивідуальне ставлення до цих категорій моралі:
В моєму серці схрещення доріг
Ненависті й любові. Тож не міг
Я зупинить на тому перехресті
Ані на мить спокійних дум своїх.
Тепер ми знатимемо, чому поет такий буремний, неспокійний і зударний. Так уже склалося й зумовлено як біологічно, так і життєво, з набуттям досвіду, що він не може без постійних, ба вічних потрясінь у серці, в котрому схрещуються ненависть і любов. Відтак і думи його, навіть спокійні, ніколи в серці не спиняються. Цікава проблема: як же наш запальний, вогневий автор творить вірші: тільки серцем? Сумнівно, адже ми постійно виявляємо в його поезіях розвихрені, полемічні, контрастні, суперечливі думки-думи — звідки ж вони беруться? Адже в поезії тільки й важить думка, перейнята сердечним вогнем, пристрастю. Знову Д. Павличко підступно підсовує нам для полемічних роздумів висновки, які ніяк не можна узгодити з власними, читацькими, коли роздумуєш над ними.
Праця і творчість — іще одна тема, над якою постійно роздумує поет. Ось він розповідає нам, як треба працювати, щоб викрешувати з того вогонь натхнення, необхідний для творчості:
В труді прийде натхнення раз у рік.
Але коли — не знає чоловік.
Щоб тих щасливих днів не загубити.
Потрібно працювати цілий вік.
Це істинно народний погляд на працю, як на джерело життя, основу основ існування. Тільки Павличко як поет повертає цю тему по-своєму, оскільки вперта праця над словом-щогодинно, щоденно, щорічно врешті-решт дає натхнення. Адже без натхнення не існує ні поета, ні поезії, але, як свідчить досвід автора, натхнення приходить лише раз у рік, і щоб воно прийшло бодай на кілька щасливих днів, треба цілий вік працювати.
Розмірковує поет у рубаях і про таку моральну категорію як дружба. Він підносить її високо як одну з ключових передумов нормального людського існування:
Біда, коли тебе забуде брат,
Та ще буває гірша востократ:
Коли тебе забуде друг. Подумай,
Чи це не тінь твоїх лякливих зрад.
Одвічна тема будь-якого достойного художника: роздуми над суттю дружби й зради друга. Мабуть, щоб загострити своє святе ставлення до дружби, лірик у рубаях ставить дружбу вище за родинні стосунки, взаємини з рідним братом. І це, можливо, й слушно, адже брат кожному дається біологічно, а друг суспільно, з ним ти зустрічаєшся спершу як із чужим, а потім ви, чужі люди, стаєте рідними один одному. Брат усім дається природним чином, а дружбу треба завойовувати і потім бути її гідним усе життя. Тому, вважає Д. Павличко, це може бути катастрофою, коли тебе забуде друг, і його лячне запитання спрямоване на пробудження власної совісті: якщо друг довго мовчить, «забув» тебе, то спершу добре подумай, чи не ти завинив у чомусь перед ним і, не дай Бог, у «лякливій зраді»?
І наступний чотиривірш якраз засвідчує, чому і за що поет так цінує дружбу:
Брати дзвінкоголосі, до мети,
Співаючи, я годен з вами йти.
Якби я турбувався лиш про себе,
Вже б онімів давно від самоти.
Як бачимо, тут лірик об'єднує поняття друга й брата воєдино, і це вже вищий ступінь людської взаємодії. Окрім того, дружба-братерство тут високоідейна, суспільно значима, життєво необхідна людині. Якби, стверджує автор рубаїв, у друзів-братів не було високої, дзвінкоголосої мети, то людину б поглинула самотність, а від самотності недалеко й до оніміння, внаслідок чого людина перестане бути людиною.
У напучувальному ключі вирішує поет тему старості і юності:
В криницю старості не заглядай.
Про те, яким ти будеш, не гадай.
Якщо не можеш бути вічно юним.
То змолоду не будь старим бодай!
Знов-таки вічна тема мистецтва й літератури: роздуми над мінливим плином часу, який відбивається внутрішньо й зовнішньо на людині. Павличко розв'язує її з позиції свого досвіду, в наказовій тональності; він навально-прямо збурює читача своїм категоричним наказом і, можливо, має рацію. Адже афоризм, який так блискуче сформульований у двох останніх рядках, б'є не в брову, а в око: кому ж хочеться бути старим у юності! А оте «не можеш» підстьобує мрії про те, як би лишитися вічно юним, щоб не заглянути в «криницю старості». Отже, треба ловити мить життя, перебувати в гущі подій, діяти і жити, а не гадати на кавовій гущі — і тоді зостанешся молодим, принаймні душею.
Постійна тема творчих роздумів Д. Павличка, котра наявна і в рубаях, тема взаємодії серця й розуму, тема сердечних страждань і переживань, де серце виступає синонімом людини, її душі, її почуттів. Так поет напрочуд тонко за думкою й вивершено за образним малюнком створює гармонійне уявлення про людські серця:
Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця —
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця.
Дуже оригінальний і дотепний, багатосмисловий цей образ людського серця як осердя олівця. Знову тут поет малює образ, дуже близький до специфіки його діяльності, але не застановляється лише на цьому, а виводить думку на загальнолюдські обрії уявлень про серце. Олівцеве сердечко дійсно крихке й тоненьке (напрочуд точні епітети!), і тут це порівняння людських сердець із олівцем як ніколи влучне й вивірене. Адже й людина з її серцем — теж у житті на тлі вселенських катастроф, космічних масштабів чи суспільних діянь і звершень або глобальних потрясінь виглядає трісочкою в морі-океані буття, і чимало митців писали про це в різні часи. Однак людина на те і homo sapiens, щоби протистояти потужним життєвим бурям, і людство завжди демонструвало уміння своїх індивідів вивищуватися до розмірів богатирів, титанів, які на рівних можуть змагатися з потрясіннями земними, небесними, а то й божественними. А український філософ Григорій Сковорода навіть підніс на щонайвищий ступінь уславлення не Бога, а Боголюдину, себто людину, яка усвідомила себе Богом, сягнувши вершин досконалості в своєму розвиткові. І наш сучасник Дмитро Павличко продовжує цю традицію переконаності в людській могутності, незважаючи на крихкість людської тілесності. Він по наростаючій — як семантично синтаксичній, мислительній, так і образно-емоційній, метафоричній (у музиці це зветься крещендо, а в поетиці — висхідною градацією) переконує нас у неабияких потугах серця. Так, спершу твердить лірик, його зламати легко, і тут не треба багато прикладів, щоб довести, як різні диктатори, царі, королі, полководці, загалом привладові особи мільйонами знищували народи. «Застругати важче» — нове оригінальне метафоричне твердження. Про що воно? Про те, що людина важко піддається впливу, особливо насильницькому, на свідомість і сердечні почуття; її дуже важко підкорити ззовні, з допомогою насильства, адже ніхто просто так не хоче стати рабом. Що вже казати про серце, себто про почуття, які настільки летючі, що їх не вловиш у жоден капкан насильства. їх, щоправда, можна взяти силою, однак неможливо утримати. Узяти хоча б для прикладу почуття любові, яке є вільним птахом. І якщо цього птаха ув'язнити в клітці, хай і роззолоченій, то воно все одно довго там не витримає і швидше за все помре або зів'яне й вивітриться геть. І на зміну йому прийдуть інші почуття до насильника, насамперед ненависті. І нарешті остання метафора висхідної градації: «Списати неможливо до кінця». Знову тут Павличко проявляє себе максималістом, адже сердечко олівця все ж списати можна та й людське серце недовговічне. Однак максималізм автора зрозумілий: олівця для однієї людини вистачає надовго, як і життя людське — теж довга нива, а тому обидва ці процеси легко уявляються такими довгими, що можуть бачитися й вічними.
Образ серця присутній, що цілком природно, і в катрені, що аналізує почуття любові:
Руки твої обіймали мене,
Губи твої цілували мене.
Я попрощався з тобою навіки —
Серце твоє не любило мене.
Рубаї побудовані контрастно, бо хоч як любо чоловікові відчувати руки й вуста коханої, однак коли в почуттях відсутнє серце —треба прощатися. Тут цікаве римування: три слова «мене», що мусить підкреслювати дуже особистісний погляд на любов, адже кохання і є найбільш суб'єктивним почуттям, яке тільки існує на світі. Звичайно, і тут Д. Павличко вірний своєму парадоксальному мисленню, адже руки й губи коханої тут активні, проявляють почуття до героя вірша. Ясно, що автор рубаїв знає дещо більше од читача, раз наполягає на розлученні. Він відчуває, умоглядно передаючи це читачеві, що серце тут нелюбляче, і нам лишається лише погодитися з думкою автора.
Боротьба серця з розумом розгортається ще в одному чотиривірші:
Я міг би жити радісно й щасливо,
Якби мені вдалось маленьке диво:
Змирити серце з розумом або
Дізнатись, хто говорить з них правдиво.
Теж одвічна колізія багатьох художньо-мистецьких творів різних часів і народів. Раціо й емоціо, розсудливість і чуття, полум'я і крига, серце й розум — яке з цих понять сильніше, яке людині миліше? І людство так і не дочекалося відповіді на ці «прокляті» питання од митців, які бралися поставити тут останню й завершальну крапку. Кожен із них відповідав по-різному, в залежності од ситуації, в якій опинявся він або його герої. Не прагне дати свою відповідь і Д. Павличко, він, як і всі його попередники й сучасники, мучиться од неврівноваженості терезів, на шальках яких лежить серце й розум, однак лише безнадійно констатує, що маленьке диво йому навряд чи вдасться, і він так і не дізнається, хто говорить правду: серце чи розум.
Іще один раз ми бачимо образ серця в рубаях:
Мене думки обсіли, наче оси
Доспілу грушу в літо стоголосе.
В одної з них є золоте жало —
Його боїться й прагне серце босе.
Знову тут про поєдинок думок із серцем, хоча мотив зовсім відмінний од попередніх, нами розглянутих. Думки й серце прагнуть у цих рубаях синтезуватися. Перед нами постає розкішний образок прекрасної, врожайної, стиглої літньої днини, що засвідчує неповторна метафорична картина порівняння перших двох рядків. Далі з'являється загадковий за смислом образ золотого жала, якого «боїться й прагне серце босе». Останній епітет, мабуть, натякає на граничну оголеність серця, яке готове до нових відчуттів, хоч і боїться цього жала відчуття. Сильний за емоційним переживанням і кольорово-звуковою гамою (золото, гудіння ос) чотиривірш!
Це було, можна сказати, радісне переживання миті, яка може настати і принести хвилину щастя. А ось поет прямо говорить про своє пережите й відчуте щастя:
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене в серці є
Те, що належить тільки Батьківщині.
Перше щасливе почуття, про яке говорить автор, — емоційне враження дитинства, друге — внутрішньосердечне — відчуття патріотизму. Висловлено це гранично безхитрісно, безобразною мовою, і ці «два щастя» ніби й не пов'язані між собою, однак між ними наявний внутрішньо-глибинний зв'язок: адже патріотизм просто так, із нічого, не береться.
Чимало рубаїв у Д. Павличка присвячено різним морально-етичним проблемам. Чотиривірші такі ніби й не дотичні один до одного, однак спільністю тематики творять єдине ціле, цикл віршів, котрі розвивають мотиви, які то взаємодіють між собою (і це проаналізовано вище), то взаємовідштовхуються.
«Роби добро», — мені казала мати, —
І чисту совість не віддай за шмати!»
Благословенний мамин заповіт
Ніхто в мені не зможе поламати.
Добро і чиста совість — ці категорії завжди високо ставили всі найвидатніші письменники світу й філософи. Поет-філософ Григорій Сковорода знову ж таки у відомій пісні «Всякому городу нрав і права» підносив на найвищі висоти поваги ту людину, у котрої «совість, як чистий кришталь», Д. Павличко відштовхується тут од заповіту матері, од родинних святинь, які ніхто не має права забувати, і поет своїм власним прикладом хоче сказати іншим, як їх треба берегти в житті. Шкода тільки, що висловлено все це надто прямолінійно, отже, й беземоційно, промовляє лише до розуму, а треба, щоби промовляло до серця, почуттів.
Од рідних порогів-коренів відштовхується автор, пишучи про своєрідність пробудження в людині спокою й діяння:
Тихцем пробуджує діянь жада,
Неначе батькова тверда рука.
Шумить, вриваючись у душу, спокій,
Як у пробитий корабель вода.
У цих парадоксальних порівняннях — весь полемічний, буревійний Дмитро Павличко! Пробудження діяння в нього «тихе», а душевний спокій шумить, та ще й як вир води, що лине в корабельну пробоїну. Якогось певного висновку з цього чисто суб'єктивного переживання поета зробити неможливо, залишається лише вірити його надто своєрідним відчуттям, адже і людина повна всіляких несподіванок.
Один із найбільш химерних за в'яззю думки й образною структурою катрен лірика:
Коли вістило сонце час єдине
Були в нас дні, та не було години.
Година є, але немає днів —
Їх відняли годинники в людини.
Ці рубаї викликають суцільні запитання: сонце... єдине — що, хтось думає, що в нас сонць багато? Так, і ми і наші прядки відстежували час за сонцем, але ще в далекій давнині були сонячні годинники, які ділили й добу на сеґменти. Такою ж мірою парадоксальне, але ще більш химерне твердження про те, що є години, але нема днів. Чому нема? І чому ці дні відняли годинники? З усього виходить, що рубаї не та форма, щоб обрушувати на голови спантеличеного читача шаради й головоломки, а тут, здається, Д. Павличко йде таким шляхом.
Складну логіку взаємодії правди й брехні в людському житті виявляє автор рубаїв: «Не кажуть правди тим, хто помирає, Ні тим, хто у дуренство впав безкрає. Брехня із милосердя раз болить, Брехня зі страху цілий вік карає». Поет розмірковує над тим цікавим парадоксом, коли брехня може поліпшити стан людини, а правда погіршити. Два речення — два влучні афоризми, і ця відгостреність та влучність фраз указує на те, що лірик давно продумав ці проблеми і має власну виважену думку щодо цього. Тому, хто помирає, і дурню правда дійсно не потрібна, оскільки може тільки зашкодити, а брехня теж може бути корисною, коли людина хоче проявити милосердя до болящої людини й, щоб не завдати їй зайвого горя, приховує якісь неприємні новини. Ощадливість образних засобів, прагнення сказати гранично стисло, але максимально багато помітне в катрені, який поет починає спільним для кількох речень дієсловом «росте», і далі його не використовує: «Усе росте: лошак на оболоні. Хліб — на долоні, вітер — на бетоні, Ум — на печалі, радість... ой, постій. Де дівся звук, що вибухнув у дзвоні?» Увиразнюється картина паузами-цезурами там, де має бути дієслово, і внутрішньою римою «долоні-бетоні» в другому рядку, емоційність вислову посилюється останнім питанням, у якому вся «сіль» вірша: зростання
— ознака будь-якого явища життя, а от радість
— таки химерна й минуща: прогув дзвін, радісно сколихнув душу і завіявся невідь-куди.
Як ми вже спостерігали, у Д. Павличка є прагнення зробити рубаї максимально афористичними, і в деяких таких чотиривіршах майже всі рядки чи дворядки речення доведені до граничної відточеності думки-образу:
Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові.
Лишень краса людей навчає жить!
Усі митці світу, оскільки вони були насамперед творцями прекрасного, себто мистецтва, літератури, художніх шедеврів, задумувалися над розумінням прекрасного, над тим, яка його роль у житті людини. Російський класик Ф. Достоєвський навіть стверджував, що краса врятує світ. Д. Павличко тут прямує знову ж таки своїм власним, багато в чому парадоксальним шляхом: він протиставляє любов і красу злобі й бриді і вважає, що останні впливають на людину сильніше. Однак життя росте тільки з любові, тільки краса вчить людину жити — ці метафори задіює поет, щоб переконати нас у тому, що як би не була вразлива людина до негативного в житті, все ж вона повинна брати сторону любові й краси, адже тільки ці речі роблять людину людиною.
Саме про любов красу, яка, втім, здатна «вбивати», хоч і лагідно, розповідає лірик:
Від божества і дикого єства
Пішла струна, що лагідно вбива...
Моя кохана до струни подібна,
В якій живе прабабка-тятива.
Оригінальна трактовка взаємин закоханих із погляду мужчини. Почуттєва струна, що має дико божественну природу, здатна лагідно вбивати, інакше мовлячи: заворожувати, зачакловувати, замутнювати свідомість закоханого, а отже, метафорично кажучи, вбивати. Кохання, натякає цими своєрідними образами лірик, є грою почуттів, грою закоханих, у якій, однак, можуть бути вбиті й поранені, настільки все серйозноі Адже, продовжує персоніфіковану метафору-по-рівняння автор, струноподібна кохана будь-якої хвилини може стати прадавнім, як прабабка-амазонка, тятивою-луком і вразити стрілою в саме серце. Отоді гра-лукавство закінчиться, і все почнеться дуже всерйоз; любовні переживання стануть суттю самого життя, увійдуть у його плоть і кров. Ось оцей грайливий підтекст вірша на дуже серйозну тему й зачаровує в цих рубаях.
Іще один оригінальний розвиток отримує морально-етична проблематика, на цей раз мотив добра, яке люди ниці прагнуть використати в своїх корисливих цілях. І знову ж таки відтворюється це в парадоксальних образах: «Закон добра і правило в'язниці Погодити схотіли люди ниці І поставець у них на ланцюзі. Але вода зогнила в їх криниці». Це чи не викінчений варіант глибоко особистісного, несподівано контрастного, сказати б «навиворіт», мислення Д. Павличка. Ну що б, здавалося, такого в тому, що є узвичаєним: криниця, прив'язане відро-поставець, щоб його опускати за водою, так ні ж, Павличко бачить за тим спокійно-зовнішнім своє лиховісне — через такі зловісні атрибути, як ланцюг, вода, виявляється, в криниці гниє.
Деякі суто психологічні проблеми український лірик може виставляти на вітри історії, наповнювати їх світовою масштабністю:
Дізналися за двадцять п'ять сторіч,
Як знищити все людство умлівіч.
Та не дізнались, як убити смуток
Людини, що посивіла за ніч.
Дуже вагомі судження, які протиставляються одне одному. Світові війни, різні соціальні катаклізми мільйонами знищували людей, і тут багато розуму не треба, а треба багато зброї, яку те ж людство навчилося робити досконало. Натомість, наголошує поет, іще дуже мало людство знає про те, як бодай психологічно допомогти конкретній людині в її горі.
Д. Павличко як першотворець українських рубаїв має, як бачимо, чимало досягнень на цьому шляху. Однак він, навчаючись в Омара Хайяма, взяв те, що близьке його манері, і відмовився од невластивого йому. А серед цього «невластивого» були й дуже принадні образні рішення, які б варто в майбутньому розвинути чи Павличкові, чи іншим творцям українських рубаїв. Зокрема, сам Павличко пробує змагатися на Хайямовому полі:
«Пий! Мент лови!» — учив Омар Хайям,
Та ця наука не підходить нам.
Працюй! Лови натхнення! Випий з другом!
За правду й за народ ставай життям!
Так, якщо казати про пиятику як таку, то подібні заклики зі Сходу чи Заходу нікому не потрібні. Однак східний мислитель не такий простий, як здається позірно, він великий гуморист-іроніст і будь-яку тему осмислює різногранно, зокрема і як серйозну, і як веселу. Саме в цьому східний класик «виграє» на своєму рубаят-полі в українського поета, адже досяг уміння бездоганного поєднання синтетичних мотивів у своїй творчості і тим самим довів рубаї до викінченості невмирущих шедеврів:
Як жалко, що мені, прихильнику вина,
Дістався цей калам та келія тісна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геєна не страшна.
Які дивовижні, життєрадісно веселі барви людських переживань і які глибокі думки виринають із цих неповторних образів Омара Хайяма! Східний мудрець був багатогранною людиною, він досяг успіхів у багатьох галузях людського знання й пізнання, а отже, як прихильник вина, розумів ціну хвилинної розваги, адже, зрозуміло, багато часу в нього на вино не було. Він гостро не приймає ханжества й лицемірства, особливо різних святош, а тому кепкує над ними, усіляко висміює й дотепно знущається. Ось і тут наявний веселий парадокс: що доброго з монашого «скелета», який потрапить у рай; краще вже бути «мокрим», але веселим, а там, якщо вже за гріхи буде геєнна, то ця «мокрота» поета врятує. Омар Хайям — людина науково мисляча, звичайно ж, підсміюється над релігійними баєчками про геєнну чи рай. Він знає добре, що все це є на землі і саме од людини залежить, чи вона буде в щасті чи в добрі. До таких вершин філософських смислів треба йти довгою дорогою таланту і набуття великого життєвого досвіду.
Назагал же можемо виснувати, що цикл рубаїв Дмитра Павличка — оригінальний, художньо своєрідний і є здобутком творчого шляху українського поета і значним досягненням вітчизняної лірики філософського напрямку.
Олександр СТАДНИК
Стадник О. “В Хайяма взяв я форму...” : Рубаї Д. Павличка / Олександр Стадник // Дзвін. – 2003. - № 9. – С. 134-144.
