Сонет у "громі серця"
Про "Сонети подільської осені" Дмитра Павличка
Ті дослідники, які проводили паралелі між способом художнього мислення Д. Павличка та особливостями його сонетної творчості, зазначали, що «контрастне» мислення поета напрочуд вдало розвивається саме в формі сонета. Д. Павличко, попри те, що спершу глибоко познайомився з сонетом, досліджуючи в аспірантурі творчість Івана Франка, а відтак і сам розпочав їх писати, був просто приречений на працю в цьому жанрі, оскільки його поетична натура органічно налаштована на сонетярство. «Любов і ненависть», «Я і ти — два світи» і т.п. антитетичні зіставлення, притаманні творчості Д. Павличка, здатні потужно викрешувати іскри-імпульси сонетного вогню-дії.
І.Франко взявся за цю «аристократичну» форму з полемічної спонуки: увілляти в благородні «старі міхи» завзято-п'янке «вино» соціально-національного визволення з-під австрійського гніту й народного жадання кращих часів, а також прищепити «пристрасно-буревійну» внутрішню стихію форми українському поетичному древу. М. Рильський, як слушно вважає Д. Павличко, керувався іншим побудником: «строгому класицистові» праглося до розширення жанротворчості, але його загалом спокійно-врівноважена натура не надто надавалася до викрешування вогню з дзвінких сонетних підків (саме тому в його визначному доробкові забагато млявуватих 14-рядників). Те ж саме, либонь, можна сказати й про іншого «некласичного» спільника М. Рильського – М.Зерова.
М. Ільницький слушно пише: «Найприкметнішою ознакою руху ідей і форм у сонетах Д. Павличка є поступове збагачення публіцистичності філософічністю». Так є у циклі «Львівські сонети», у якому, вважає дослідник, «борються між собою два принципи розгортання сюжету – логічно-понятійний і образно-метафоричний; перший поступово послаблюється, а другий, навпаки, набирає сили...» Найорганічнішого сплаву філософічності й образності, як ми побачимо далі, поет набуває в «Сонетах подільської осені».
Але до цього він написав іще два цикли — «Білі сонети» і «Київські сонети». У першому циклі автор новаторськи позбавив сонет... рим, що викликало неоднозначну оцінку українських критиків. А. Добрянський та М. Ільницький повністю на боці поета-новатора, П. Данилко в опозиції, Л. Таран, О. Никанорова і В. Дяченко схвально оцінили майстерність автора, хоча застерігають од подальших подібних експериментів. Справді, канонічна дзвінкість сонета — насамперед у його точних римах, що мовби створюють своєрідне «чисте» передзвіння в катренах і терцетах, котре «ударно» діє на сприйняття. Сам Д. Павличко так описав процес власного вживання в ідейний світ сонетів, писаних на Поділлі: «...я поступово прийшов до мислі, що моя книжечка сонетів про Поділля повинна бути зв'язана з цілим світом, як зв'язане з ним саме Поділля/.../ Тоді ж від переживань громадянського плану в моїй оселі, наче живі, з'явилися постаті великих людей нашого віку».
Що ж хвилює сонетяря найбільше? Проблема життя, смерті й безсмертя, праці й творчості, роду, родини й народу; духовності й бездуховності, обивательщини; слави й безслав'я; духовної й тілесної самовіддачі людини, єдності з рідною землею і всесвітом; душевної повноти, людської зрілості й матеріального достатку; радості й печалі, пізнання життєвих явищ і речей; взаємодії думок та емоцій, пристрастей; внутрішнього спокою, рівноваги й неспокою; любові й ненависті, правди і кривди, брехні та підлості, свободи й неволі, щастя і горя, поетичного натхнення і душевної заскорузлості — словом, такої ідейно-філософської насиченості сонетарій Д. Павличка ще не зазнавав. Як же все це вмістилося на невеликій площі 45 сонетів (у виданні 1973 р. творів було 41, а в третьому, за 1979 p., автор додав ще чотири; деякі вірші зазнали редакційних змін)? З одного боку, таке розмаїття розроблених мотивів засвідчує дійсно унікальну місткість 14-рядкового жанру, з другого — поет гранично містко використовує символічну метафору-деталь, розпросторюючи її з допомогою супутніх понять-образів на всю віршовану тканину.
Упадає в око, що найбільше ця тканина насичена червоним кольором крові й вогню і золотим кольором сонячності, які антитетично протиставлені «холодним» кольорам снігу, теміні та ін. Ні для кого не є секретом полум'яність натури Д. Павличка. Хоча, розвиваючи мотив червоного, він іде й за поетичною традицією. Народна символіка червоного й чорного, яка присутня в багатьох вишивках, передає споконвічні мотиви радості й туги, що супроводжують людське життя. Свого часу П. Тичина так відтворив це в одному з ранніх віршів: «Гаптує дівчина й ридає—Чи ж то шиття? Червоним, чорним вишиває Мені життя». Д. Павличко в знаменитій пісні «Два кольори» ще виразніше відтіняє символічність кольорів: «Два кольори мої, два кольори — Червоне — то любов, а чорне —то журба».
Семантичне навантаження колористики останніх Павличкових сонетів було настільки своєрідним, що викликало полеміку в критиці. Спершу А. Макаров у статті «Палітра поета» напрочуд тонко встановив органічний зв'язок між ідейним та кольористим світом сонетяра, а потім В.Дяченко у статті «Пензель художника слова» доповнив і уточнив деякі семантичні відтінки кольористики Д. Павличка. Проте обидва дослідники аналізували поезії без урахування сонетної діалектики, од чого, вважаю, взагалі слід відмовитися, якщо берешся за «основну форму поезії», якою і є сонет.
Коли поет занурився в подільську природу, його охопив, як він сам каже, «настрій осінньої задумливості», який найкраще пасує саме сонетові. За жанром, отже, в автора написалися пейзажі-медитації, а де пейзажі – там кольори, де роздуми – там мислительно місткі образи-символи. Наслідком такого підходу в Д. Павличка виник не жанр-кентавр, а можна сміливо казати про утвердження в українській поезії нового сонетного жанру пейзажної медитації, яка характеризується органічною сув'яззю філософсько-публіцистичної напруги думки й символічно-метафоричного навантаження природних явищ психологізованими образами людського буття та яскравими колористичними переживаннями. Найяскравіші сонети цього плану — «Яблуня», «Вечір», «Зорі», «Зерно», «Бажання», «Далина», «Осінь», «Сонце», «На досвітку», «Тиша», «Світло», «Іній», «Роздум», «Сонет», «Зрілість». Як бачимо, в назвах творів відображені або предмети, факти, явища природи, або поняття. І всі вони зокрема або стають образами-символами, або насичуються метафоричним змістом.
Наочний приклад цьому — сонет «Яблуня», який жанрово можна визначити і як «оптимістичну трагедію». Образ дерева персоніфікується в образі матері-породіллі, щасливої в своєму «шаленому» материнстві: «Щаслива яблуня! Надовкруги Ті яблука, мов золоті собори...» Це сонетний засновок, який у другому катрені одразу ж збурюється гіркою антитезою: буйна плодючість провокує фатальні наслідки. «Від непомірної ваги Галуззя рветься» — і яблуня вибуха, «мов серце хворе, Скидаючи плоди, мов ланцюги». У першому терцеті драма обертається трагедією: яблуня «без слова помира». Максималіст Павличко взяв крайній випадок «материнського шаленства», щоб із граничною силою вплинути на читацьку свідомість і ще більше перейнятися захопленням од подвигу многонародження в останньому трирядді:
Якби й дерева нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
Неповторна в «Яблуні» діалектична сонетна напруга, що з додатковою мобільністю працює на idee-fixe (ідею-фікс—так її тут швидше хочеться означити, як і в деяких інших сонетах, враховуючи максималістичний натиск, з яким вона формулюється). Тут не просто є теза-антитеза-синтез, а теза-антитеза і заперечення заперечення в сонетному замкові-син-тезі. Тематично це — щастя-екстаз дітонародження — смерть матері з перенапруги — воскресіння її з допомогою поета в поколіннях (і поклоніннях, бо ж— творення ідола!) людей, що бажають іти її дорогою; по суті, апофеоз безсмертя, але з умовним відтінком (якби; поет, либонь, чудово розуміє, як важко досягти таких висот). Антитеза починається з другого катрена й завершується в терцеті; синтез останнього триряддя мовби заперечує тему смерті й навертає нас до тези к-1, але надаючи їй логічно-висновкового відтінку: це шлях від конкретики до узагальнення. Така своєрідна діалектична хода сонета примушує звернути увагу на ще один оригінальний хід сюжетотворення: маємо «трагічну яблуню в щасливій яблуні», таку собі «матрьошку», кільцеве обрамлення однією сонетною, автономною тематично й ідейно, частиною іншої: тема першого чотириряддя й останнього терцета, як і тема внутрішніх катрена й триряддя можуть існувати окремо, адже розвивають контрастні теми життя і смерті. Поєднуючись, вони й творять ту ні з чим не зрівнянну сонетну інтригу, глибини пізнання якої можуть бути нескінченними.
Зауважимо тут і мотив сонячно-золотого—«яблука, мов золоті собори»; свідомість поетова не настільки атеїстично-комунізована, щоб піддавати анафемі й руйнації красу християнських бань, які, виявляється, можуть органічно передавати земну фасу (для того, зокрема, й творилися!) й одухотворювати природні й людські діяння (це порівняння з'явилося в пізнішій редакції сонета). Утім, навіть у такому, здавалося б, атеїзованому контроверсі, як «моя любове, ти як бог – я вже не вірю, що ти є», теж є своя божественна домінанта, адже Павличко з істинно художнім лукавством допускає й зворотний варіант «віри в Бога».
Отже, з огляду на дивовижні художні властивості, ідейно-тематичну й символічну поліфункціональність, бездоганну формальну викінченість та істинний аромат жанрового новаторства сонет «Яблуня» варто зарахувати до найдухмяніших квіток-шедеврів Павличкового саду-сонетарію.
Драму життя і смерті розглядає поет у сонеті «Зерно». Воістину по-дантівськи суворо-епічно розпочинається експозиція-зав'язка, де сонетяр-максималіст скаржиться на фатальну нестачу часу задля втілення своїх мрій (три дворядкові речення в катренах). Оскільки нестача, то автор вдається до синтаксичної драматизації думок: йому не вистачить життя для діл, не одну мрію поховають у труні, лежати під надгробком не зуміє. Все! Градація трьох заперечних (!) речень дійшла до точки кипіння: поховають, та лежати незмога. Неймовірна ситуація! Який спосіб обере невгамовний герой для відродження? Казковий (жива вода), легендарний (птах Фенікс), божественний (оживлення богами Геракла), релігійно-анімалістичний (трансплантація душі)? І Д. Павличко обирає, здавалося б, найнеймовірніший для себе — останній!
Антитеза попереднім «не», як тезі, виростає прямо з четвертого речення першого восьмиряддя: «Рвучись у світ, у людську веремію, Відроджуся в пшеничному зерні». Повіяло рідним язичницьким духом наших предків, заглибною мудрістю індійських вед та упанішад — до речі, творінь наших родичів, які, можливо, свої знання перебрали од оріянців з України: зрештою, релігійно-містичними уявленнями йогів (пригадується дотепно-лукава пісня незрівнянного В. Висоцького «Хорошую религию придумали индусы...»).
І ось терцети од такого «рвучкого» дива відродження контрастно по відношенню до розповідно-прозаїчних чотирирядь вибухнули яскравими метафорами, продовжуючи, втім, започаткований мотив воскресіння і оздоблюючи його новими семантично-образними відтінками:
В його ядра вогненнім безконеччі
Заграють, як у безмірі світи,
Нездійснені жадання молодечі.
Я рідним полем вічно буду йти,
Не виймуть з мене сонця й доброти
Сльотаві дні, зимові холоднечі.
Мотиви трирядь хоч і спливають у «гармонію любови», але не позбавлені внутрішньої інтриги. «Вогненне безконеччя ядра» зерна — тут захована думка про спресовану потугу мікросвіту, який, мов стиснута пружина, таїть у собі неймовірну силу «нездійснених молодечих жадань», які дорівнюють макросвіту (безміру). Мимоволі очікуєш, що ось-ось ця стиснута до краю пружина жадань бухне полум'ям у світ широкий
і... Але поет — о леле! — вдається до... шокової терапії: з буйства та в остовпіння! На розвированому тлі «вогненного безконеччя» з епічним, прямо-таки олімпійським спокоєм, він... відроджує й обезсмертнює (вічно йти!) свою постать! Такої трансформації світові релігії ще не знали: людина—зерно—людина. Тут уже задіяний казковий прийом безконечного оживлення. Бентежить, правда, ця суто казкова, образно нелогічна, переходовість од бушування вогню нездійснених (!) молодечих (!) жадань (повинно ж щось із цього варива зготуватися?) до розмірено-вічної ходи полем. І сонетний замок останніх двох речень теж логічно не випливає з попереднього плину розповіді, завершуючи розмову на протиставленні сонячної доброти й зимової холодини, що вистрибнула в сонет, мов Пилип із конопель. Що не кажи, а заключний акорд вірша, що так потужно, воістину з гамлетівським «То be or not to be?», розвивався, закрутивши нас у безконечному полум'ї ядра, узятий мовби не з тої симфонії, констатаційно виводячи в світ моральної абстракції («не виймуть... доброти»).
Утім, сонет «Бажання», що розмістився поряд із сонетом «Зерно», мов близнюк, відгранює те, що часом нелогічно проявилося, але не до кінця здійснилося в попередникові. Вражає в ньому образність першого катрена:
Стою, мов явір в огняній одежі,
Снігам навстріч несе мене земля;
В моїх думках згорає мудра тля.
Сивіють іскри в скронях — із пожежі.
Вражаючі картини, сповнені контрастного динамізму й боротьби не на життя, а на смерть: охопленого полум'ям героя крізь сніги несе земля (образ чи не адекватний «класичним» польотам Фауста з Мефістофелем чи Маргарити з Воландом, якщо брати їх автономно): полум'ям палахкотить він і зсередини, спалюючи мимовільно (так?) залетілу в думки тлю (чому ж тоді вона мудра? У першій редакції було посилання, що дія відбувається вночі: нічна тля, – і відтак зображуване набувало ще одного елементу драматичності: вогонь – сніг – ніч. А про мудрість тлі, яку, до речі, так зневажали класики-попередники поета П. Мирний, М. Коцюбинський, М. Рильський та ін., більше не свідчить ніяка інша деталь у вірші – незбагненно!).
Павличкова художня сила тут не так у русі «себе-пам'ятника» (стою) разом із землею, як у всеохопному динамічному золотаво-червоному кольорі вогню, котрий набирає явно символічного значення. Поета переслідує одвічно-гірка думка про мудру старість і молодечу ярість, дедалі поглиблюваний контраст між якими й висікає такі потужні омахи вогню.
Павличкова поетична думка по-справжньому діалектична: проявляючись часто заідеологізовано-антикапіталістичною, атеїстично-клерикапьною, вона постійно перебуває в інтелектуальному пошукові; маючи вольовий, рішучий, наступальний, як і в її господаря, характер, вона в силу своєї текучості («Живу, мов той гірський потік...»), вогневості, польотності ніколи не перетворюється в догму — стан закам'янілості духовного, живого абсолютно ворожий українському сонетяреві. Це знову ж таки можемо спостерегти на прикладі сонета «Далина», який продовжує мотиви «Зерна» і «Бажання». Прекрасним є зачин-теза к-1:
Під хмарами згасає далина,
Як сивий лірник, сніг іде і грає.
Мене, як немовлятко, сповиває
І тісно в'яже музика сумна.
Картина, варта пензля українського художника, адже це дуже національний колорит мислеобразів, коріння якого — в поетиці геніального Шевченка, хоча 6 його «садка вишневого», «Перебенді» чи «негодованої дитини». Художня пластика метафор-порівнянь тут напрочуд органічна своїми зорово-дотикальними образами лірника й немовлятка та історичними асоціаціями. Прямо зі снігу перед читачем персоніфікується сивий лірник, виринає сумна мелодія, котра настільки дітклива, що сповиває-в'яже в своїх обіймах навіть немовля — принаймні дорослий герой опускається дитинно в глибини історичної пам'яті. Усе тут сплелося в тісному клубкові переживань: даленіючий пейзаж погасаючого вечора: виринули й з осінніх снігів, мов із-за історичних лаштунків, образ сивого лірника; перетворююча в безпомічного немовлятка емоційно-тоскна струна мелодії...
Але к-2 усе рішуче змінює — на тезу налягає антитеза: звідкілясь долинає до серця ясний звук, зникає сірий серпанок (епітети-антитези), лунає навальний вигук (поета?): «Гей, розлетись думок почварних зграє, Нам сяє далеч, що пітьми не зна» (у кінці речення годилося б поставити знак оклику — «гей» усе-таки). Налягає навіть занадто: звідки з задушевно-сердечного, мелодійно-сумовитого пейзажу могла вилетіти «думок почварних зграя» (прямо якісь антично-страхітливі мегери-медузи-горгони!) і чому антоніми «сяйво» — «пітьма» штамповані рядком радянської газетної передовиці?
Зате який яскравий мислительно-емоційний вибух маємо в триряддях, котрі у згоді й злагоді з усіма канонами асиметричності вибудовують абсолютно інший образний малюнок вірша:
Хвилина смутку— це звичайне діло,
Та не вдягнути льодових заков
На викохане сонцем людське тіло!
Я — вічного вогню надійний схов.
А як помру, займеться в інших знов
Те, що в моїй душі палахкотіло.
Отже, протиборство смутку і радості, одвічних людських почуттів. Поет застерігає од надмірного занурення в «почварні думки», але з усією категоричністю переконаний, що ніхто не спроможен одягнути льодові закови на —тут він знаходить метафоричну перлину — «викохане сонцем» тіло. Узагалі-то історія людства свідчить, що завжди знаходилися почвари, здатні накидати льодові закови на людину і навіть не метафорично—згадаймо хоча б генерала Карбишева, якого фашисти обливали на морозі водою доти, доки не перетворили на брилу льоду. Проте Павличкова категоричність тут, здається, не реальна, а ідеалістично-оптимістична: у душі людини захований вічний вогонь, котрий передається нащадкам по смерті.
Тема життя і смерті, вічного життя — провідна для людства, тож не дивно, що замислений Д. Павличко так напружено сльотавої подільської осені переймався нею, повертаючи її перед читачем різними гранями у відповідності до світових пошуків — обирай на будь-який смак! Ось і в сонеті «На досвітку» похмура природа знову навіює поетові контрастні переживання:
На досвітку гудуть мені сніги,
Тікає ніч від мене, як ворона,
Стоять дерева, ніби виногрона,
Обгризені вітрами довкруги.
Виразна картина загасання й запустіння: пронизлива хвища шарпає людину, ворона-ніч хоча й тікає геть, але світанок являє печальну картину оголеної вітрами-гризоїдами деревини. Не дивно, що цей схолоняючий душу пейзаж викликає в поета вражаючі похоронні асоціації:
А сонце йде на темні береги
Печальне, ніби пісня похоронна.
І чорний човен сивого Харона
Пливе на склі ранкової юги.
Це якраз та антисонячна погода, коли й саме сонце є статистом, не можучи пробитися крізь пісню хуртечі, котру, як слушно здається авторові, мовби співає й смутне світило. Печальна пітьма настільки згустилася, що Д. Павличкові привидівся антично-міфічний перевізник душ у царство мертвих, котрий — о жах!—завдяки майже містичній атмосфері (от і вір тут усіляким безтурботним кіножартунам типу Е. Рязанова, що «у природи нет плохой погоды»!) прорвався у світ живих і велично веде свою інфернальну лодію, мовби пророкуючи, що й світ живих невдовзі стане світом мертвих. Це, либонь, найтрагічніше переживання поета; це не мимовільна хвилина смутку, не льодові закови, не зграя почварних думок, навіть не скорбота-печаль — це вже моторошне видіння смерті, од якої не втекти — не сховатися. Так геніальний Гоголь змальовував прихід Вія, так Булгаков інтригував людей Воландом; натомість О. Блок у поемі «Дванадцять», натхненно описуючи події 1917 року, забув про диявольські сили і явив раптом (хоч він «за вьюгой невидим»)... Ісуса Христа, що покриває кривавих христопродавців-більшовиків: «В белом венчике из роз — Впереди — Исус Христос», причому — о Господи! — «с кровавым флагом». Наскільки точною в данім разі є емоційно-філософська барва у Д. Павличка і наскільки хибною — в О. Блока, який спробував диявольську «гру в революцію» піднести до божественних висот. Трагічна ідейна помилка замість трагічної правди смертельних переживань!
Д. Павличко, як завжди, з усією рішучістю рве кайдани своєї печалі. Синтез у триряддях починається з заперечення осінніх видив у чотирирядцях: «Та, мов літак з тяжкого оболока, Я вилітаю знову на блакить...» Так, саме літак тут є органічним образом для розвіювання тяжких марень минулого й зловісно-природного, адже, як казав проникливий О. Довженко, «сучасне лежить на дорозі з минулого в майбутнє». Людина живе пам'яттю минулого, але сама все ж таки живе в сучасному і, зокрема, заради майбутнього. Сучасне в цілому має бути сильнішим за минуле, щоб розвіювати всілякі допотопні смутки і давати оптимістичний заряд на майбутнє. Двобій Павличкового літака проти Харонового човна несе зрозумілу перемогу першому.
Є в «Сонетах подільської осені» ряд творів, у яких помітні яскраві експериментальні риси; вони схожі й несхожі на пейзажні медитації: подібні пейзажними асоціаціями, драматизмом переживань, контрастним зіткненням образів та думок, а новизна їх — у нестандартних підходах до вираження сонетної дії.
Так, у сонеті «Двійник» поет розповідає про свого внутрішнього антипода, який узагалі-то є в кожної людини в силу її постійного монолога зі собою й мимовільної роздвоєності в конфліктних ситуаціях. Д. Павличко не виявляє чогось нового у змісті-ідеї – він просто віддає читачеві власний досвід «спілкування» з двійником, хоча надто різко від нього дистанціюючись, уявляючи своє друге «я» окремішньо. І ця дещо химерна тема оживлення антипода, який існує лише в уяві, викликає несподівані сонетні повороти.
По-іншому будується каскад контрастів у сонеті «Ранок». Тут на них, як на ребрах плоть, тримається вся структура. К-1: «Ще котить вітер листя по соші / .../ а вже сльота з’їдає дні жадливо»; к-2: «Ще не змолола осінь, а в коші Засипала зима багате мливо»; т-1: «...свищуть, ніби реї, Антени на дахах у ніч бліду» (тихо-побутові антени у вигляді штормових рей, блідість чорної ночі — внутрішні «вибухівки»). І тут же: «...днина йде, подібна до лілеї». Сильно! Ніч як Соловей-розбійник, Див зі «Слова про Ігорів похід» — і прекрасний, як лілея, день. Т-2: «Сивіючу, але ще молоду, В долоні сонця голову кладу, Неначе в руки-матері своєї».
І «Двійник» і «Ранок» — сонети, сказати б, описово-«бездумні»: нема в них наскрізної думки, моралізування, повчальних висновків, натомість максимально задіяні читачеві зір та слух, а з їх допомогою творяться абсолютно самодостатні образи. У «Двійникові», щоправда, є констатаційний момент, коли автор наголошує на «потаємній боротьбі» зі своїм антиподом. У «Ранку» ж усе почуття перелито в образи, лише один раз прорвався авторський голосу т-1: «Я слухаю...»,—але, мабуть, для того, щоб – знову ж таки за контрастом між чотириряддями й триряддями! – виявити свою емоційну причетність до природного колообігу. У катренах панує об'єктивізована розповідь про зміну пір року, а в терцетах на кін виходить поет, усі почуття якого вияскравлюються в цьому напрочуд художньо пластичному й сентиментально-сакральному з погляду народних ідеалів-ритуалів образові покладання синівської голови в руки материнського сонця: «...В долоні сонця голову кладу, Неначе в руки матері своєї». Сонце і матір, звичайно ж, — рівновеликі величини...
Один із найкращих сонетів подільського циклу – «Зрілість». За жанром це — пейзажна медитація з оригінальними сюжетними модуляціями, за ідейно-тематичними мотивами — найсинтетичніший твір із-поміж усіх медитацій. Це поезія про життя в його молодечих дерзаннях і проявах зрілого духу, про радість відчуття погідності в душі, лагідності в думках, буряності в почуттях, про умиротворено-сонячну духовну, душевну й тілесну зрілість, про пам'ять божественного шаленства кохання. Це твір про вміння бути пристрасно-молодим замолоду і мудро-просвітленим, як Будда, в зрілості, про філософське розуміння того, що «усе іде, але не все минає Над берегами вічної ріки» (Ліна Костенко). Це роздуми про взаємодію ratio й emotio в людській душі, про те, що і в певній себе, врівноваженій зрілості є місце хмільному спогадові про емоційний сплеск кохання в молодості. Це, зрештою, апофеоз усвідомлення, як треба жити, переживати, відчувати і мислити, щоби почуватися щасливим. Отже, в образному ладові «Зрілості» віддзеркалюється в чітко скристалізованому вигляді Павличкова філософія щастя.
У тезі к-1 перед нами розгортаються картини теплого бабиного літа, котре асоціюється в поета зі світлоносно-текучими думками, в яких відпочиває облакитнена душа: «Як бабиного літа срібні ниті, Думки пливуть і світять оддалік. Вливаюся в їх лагідний потік Душею, ніби поблиском блакиті». У к-2 автор обрушує на нас у своєму звичном у наступально-шквальному темпі зливу запитань – такого з «окличним» Д. Павличком ще не траплялося:
Де ж пристрасті мої несамовиті?
Де молодий вогонь, що серце пік?
Невже запорошився, наче тік,
Вогонь мого життя в лискучім плитті?
Чи заперечують ці питання тезу? Цілком — ні, лише збурюють, примушують засумніватися в душевному спокої. Вийшла така собі напівантитеза, котра сама в собі несе суперечність. З погляду смислу градація запитань нисхідна (герой спершу несамовитів, далі обпікав серце вогнем, зрештою, життя його припадає пилом), з погляду образності — висхідна (спершу з'являється «ескіз» образу — «пристрасті несамовиті», далі він конкретизується в молодому й пекучому вогні серця, а вивершується блискучою картиною активної життєдіяльності: святковий майдан поетового життя, на якому, як на току, тривають польові роботи. Так що це ще й сонет (через свою сумнівозапитальність) про віру в себе й самозневіру.
Антитеза т-1 синтаксично гранично різка, але за смислом викликає позитивні емоції:
Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.
Вона мене понад вершини й плані
Несе в безмежнім світла океані.
Вогняний азарт молодості поступається сонячно-осяйній зрілості. Сонце в Павличка ніколи не є спопеляючим, а лише життєдайно-добрим. Сонце-зрілість несе поета в океані світла — це зрідні божеству! Але так само божественною видається авторові і дерзновенно-спопеляюча пора кохання:
Але яка хмільна пора була,
Коли згоряв я сто разів дотла
І воскресав, неначе бог, в коханні!
Д. Павличко створив абсолютно новаторський образ Бога: світова релігія ще не знала стораззгораючого і сторазвоскресаючого в коханні божества! Тут швидше напрошується аналогія з міфічним птахом Феніксом, який операції згорання-воскресання готовий повторювати безкінечно.
Так що й автор у цьому сонеті виглядає багатоликим, як Протей, і хитромудрим, як Одіссей: є блискучий сонет, що виграє всіма діамантами формальної викінченості та гранями діалектичної вивершеності, але нема... сонетного замка, пуанта! Протиставні думки двох чотирирядь можна сприйняти як тезу й антитезу, і думки трирядь тим більше є тезою й антитезою! Що ж хоче проголосити Д. Павличко? Синтетична його думка мовби розлита по всьому сонетові. Зрілість — пора філософської зваженості й внутрішньої гармонійності, період «аkmе» з погляду древніх – пік духовного, душевного, розумового й тілесного розвитку несе ні з чим незрівнянні плоди «олімпійського спокою», але й дає можливість споживати солодкі миті пам'яті, коли ти в житті відчував себе Богом.
Сонет-діалог! Здавалося б, Д. Павличко, як потужний майстер контрастного зіштовхування думок, давно мав би прийти до цієї ідеї, але тільки на вершині сонетної зрілості в «Сонетах подільської осені» з'являється твір «Дедал та Ікар» — унікальний як для його сонетарію, так і для всього українського. Чотириряддя й триряддя є фрагментами діалогу батька й сина: Дедал—Ікар—Дедал—Ікар. Це, мабуть, найдинамічніший діалог в історії сонетної практики і найкоротший драматургійний твір. Особливої драматичної пікантності надає йому те, що діалог цей батько веде з загиблим сином, а це виводить дію на символічні простори. Міф про Дедала та Ікара — один із найзнаменитіших у грецькій міфології, неодноразово інтерпретувався митцями. Що нового вносить у його осмислення Д. Павличко?
У к-1 (теза) Дедал потерпає, звертаючись до полеглого сина: «Хіба я не казав летіти в млі... Не рватися до сонця...» Ікар у к-2 (антитеза) слухняно з цим погоджується, але твердить про «чари польоту й висоти», про щастя лету, а тому прохає батька не жаліти за минулим. Отже, виникла колізія протистояння досвіду й азарту, обачливості й дерзновенності, жалю за втраченим молодим життям і відкидання цього жалю заради бажання пізнати нове, заради щастя наближення до Сонця як джерела незвіданого. У голосі Дедала — відображення туги-розпачу батька, який безмежно любить свого необачного сина, але не здатен його картати, а лише лагідно йому нагадувати про власні розумні поради, які вберегли б від падіння. У голосі Ікара — бажання молодої душі звідати незнане, ризикнути заради відчуття повноти щастя; хоч він слухав уважно поради батька, але оп'яніння високим польотом перемогло всі резони (пам'ятаєте у Ліни Костенко: «...скирти сердиті, як зубробізони, взяли на роги усі резони»?).
У т-1 (теза-2) Дедал уже м'яко картає сина за те, що щаслива мить коштувала тому життя, а смисл їхнього польоту полягав у тому, щоб, утікши від царського поневолення, зажити щасливим вільним життям. У т-2 (антитеза-2) Ікар відповідає, як герой, що усвідомлює свій подвиг, навіть не помічаючи певної нерозсудливої суперечності в своїй відповіді:
— О батьку, смерть — це не найгірше
в світі;
На скелі краще падати, ніж гнить
В ярмі старого Міноса на Кріті.
Так, ганебне, рабське, обивательське життя — гірше смерті, однак гордий юнак оминув своєю посмертною увагою тезу батька, що вони здійснювали політ заради життя, будучи на свободі і в щасті! Ікар уже під час утечі поміняв мотивацію: краще вмерти, захопившись щастям вільного лету, аніж жити в тюрмі. Отже, знову колізія між смертю й життям, щастям і нещастям, долею й недолею, різним уявленням про ціну й безцінність життя і щастя. Афористичний замок останнього триряддя не полишає сумніву, з ким запальний, хоч і збагачений зрілим досвідом сонетяр: над усе він ставить щастя свободи, здобутої навіть ціною смерті. Це ідея, звичайно, для героїв. Але ж і приклад для наслідування простим смертним?
Бо що ж це за життя без ідеалу, як, приміром, у тих же Павличкових гусей із однойменного сонета? Поет створив єдиний у своїй сонетярській практиці алегорично-сатиричний (чи швидше – саркастичний) сонет. Інтрига — цілком байкарська: сонні ситі гуси чапають додому (теза к-1), а їх згори кличуть журавлі «на шлях спасенний свій». «Дарма! Кого скував блаженний лій, Той хоче спати в курнику глухому» (антитеза к-2). Т-1 продовжує мотивацію антитези, а т-2 — це мораль або «сила»: «Ось образ твій, нещасний міщанине! Наїстися й поспати — це єдине Хлів'яне щастя гусяче твоє». Безсумнівно, людина народжена для польоту, руху, дії, сіяння «розумного, доброго, вічного», а тому безсенсовне (штука заради штуки?) жиріння гусей-міщан викликає не лише пасивну огиду, але й активну огуду, як у Д. Павличка.
Д. Павличко – один із найталановитіших українських сонетярів, який успішно продовжив традицію сонетописання своїх іменитих попередників—І. Франка, М. Зерова, М. Рильського. Можна сказати, що од першого він запозичив художньо-публіцистичний темперамент, од другого — логіки залізну течію, од третього — гармонійну вишуканість сонетної форми. Проте вроджений талант — це й самостійний талант, котрий рухається в літературі власними дорогами, вдаючись до експериментів та новаторства. Такий і Д. Павличко, творча натура якого була мовби створена для сонетного жанру: почуття й думки його програмувалися природою ніби для контрастних переживань. Недаремно один із найуважніших дослідників Д. Павличка, доктор філології Іван Денисюк, наголошуючи на самохарактеристиці поета — «слово моє, зроблене із толу», підсумовує: «Є в Павличка одна хороша й прикметна якість — уміння раціоналістичний момент подавати невіддільно від пристрасно-емоційного. Навіть у класичних строгих, підтягнутих формах сонетів ... затамовано гарячі почуття. ... у їхньому нутрі методично й неухильно відбувається процес боротьби тези й антитези, пульсує холод думки й вогонь почуттів, відділяється шлак, виплавляється метал».
Олена ДЯЧЕНКО
Дяченко О. Сонет у „громі серця” : Про „Сонети подільської осені” Д. Павличка / Олена Дяченко // Дзвін. – 2001. - № 8. – С. 149-153.
