Не тільки про себе

     Дмитро Павличко

     Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка у 1953 році, вчився на українському відділі філологічного факультету, а після першого курсу перейшов на відділ логіки і психології. Коли ректором Львівського університету став Євген Лазаренко, який, крім того, що був видатним вченим-геологом, писав вірші, то на ґрунті поезії між Павличком і Лазаренком була велика дружба. Їх часто можна було бачити разом. Зацікавившись геологічною термінологією, Павличко написав вірш про Франка, використавши багатство геологічної лексики:
                    Як Франко добував джерело
                    Волі, правди, науки, —
                    Обливалося потом чоло,
                    Та не в'янули руки.
                   
                    Він колодець глибокий копав,
                    Не шкодуючи сили,
                    Власть імущих породу рубав
                    І виборсував глиби.
                   
                    Єзуїтства липкий глейовик,
                    І пливун мракобісся,
                    І брехні нетривкий пісковик.
                    Що у надрах берігся.
     Можливо, саме ректор порекомендував Павличкові вступити в аспірантуру, хоча це могла бути і його власна ініціатива. В усякому разі під час мого навчання в університеті (1954-1959) Павличка знали як аспіранта і працівника журналу «Жовтень». Він був улюбленцем молоді, ним марили у снах дівчата, де тільки була нагода, з ним фотографувались. На багатьох світлинах його можна побачити разом зі студентами різних курсів і факультетів. Від такого захоплення молоді молодий поет ставав ще більшим красенем, втішався славою, яка гойдала його, підносячи то високо вгору, то опускаючи вниз.
     Ми часто бачились — на кафедрі української літератури, на засіданнях літературної студії, під час щорічних вшанувань Івана Франка, Тараса Шевченка, на засіданні наукового літературно-критичного гуртка, в якому від 1956-го я головував, виступав з критичними оглядами університетських початківців, і з того часу аж до арешту мене постійно запрошували і Дмитро Павличко, і Ростислав Братунь на різні засідання, що відбувались у Львівській організації Спілки письменників. Павличко радив мені не тільки усно виступати в обговореннях літературних творів, а й друкуватись. Його прихильне ставлення, яке я постійно відчував, заохочувало мене до наукової і літературно-критичної праці, до осмислення літературного процесу. Завдяки йому мене прийняли на працю у Львівський музей українського мистецтва.
     Коли в університеті біля кафедри української літератури 10 січня 1959 р. я зустрів Дмитра, то він був не такий, як завжди. На обличчі якась внутрішня напруженість, чи тривога. Таким я його ще не бачив. Запитав мене:
— Ти купив мою збірку «Правда кличе»?
— Ні, ще не купив.
— То вже й не купиш — сказав якось не то сердито, не то ображено.
Я перепитав:
— Чому не куплю?
— Та тому, що поступила вказівка не продавати. Мені сказали, що книжка буде вилучена з усіх книгарень.
— Не може бути! — спробував заперечити я.
— Може бути. Я тобі її подарую, уважно прочитай і все зрозумієш. Добре, що маю з собою ще кілька примірників.
     Ми підійшли до вікна і Дмитро витягнув з портфеля невелику книжку в яскраво-червоній м'якій обкладинці (оформлення Дмитра Гринця), поклав її на портфель і під своєю фотографією написав: «Дорогому Богданові Горинь на мужність і любов — Д. Павличко 10.1.59».
     Подаровану Павличком збірку під промовистою назвою «Правда кличе!» я читав до півночі, деякі вірші перечитував по два-три рази і вони мені назавжди запам'ятались, як і багато інших його творів — навіть тих, яких не пам'ятає сам автор. Після уважного перечитування деяких віршів у мене склалося враження, що з тої збірки (якщо б вірші відповідно згрупувати) можна було б скласти дві збірки: одну таку, що не хотілося б читати, а другу таку, що хотілося б усю вивчити напам'ять. Було зрозуміло, що книжка могла бути надрукована тільки такого строкатого добору взаємно протилежних за змістом поезій. Наступного дня я був зазвичай у книгарні й запитав, чи є збірка Павличка. Продавщиця, яка добре мене знала, якось майже шепотом відповіла, що вже нема.
     На кафедрі української літератури хтось про Павличка розпускав різні слухи. Одні казали, що його заарештували, інші, що він закрився у своєму помешканні й не виходить на люди. Я не дуже в усе це вірив, бо мав його попередні збірки — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). В тих збірках було достатньо віршів, щоб зарахувати Павличка до поетів «ленінського гарту». Був впевнений, що Павличко має великий досвід і зуміє довести, що натхнення написати «Правда кличе» дав йому XX з'їзд КПРС. Що збірка Павличка заборонена, писав мені у листі Михайло Косів, коли я у м. Славуті проходив військову перепідготовку. А коли повернувся зі Славути, розмови про Павличка вже затихли, він знову ввійшов у колію активного літературного життя, а невдовзі, таки у тому ж 1959 році, на прилавках книгарень появилась його нова книжка «Бистрина» (1959) — до певної міри символічна назва, бо після «Бистрини» поетичні збірки Павличка виходили кожного року: «Днина» (1960), «На чатах» (1961), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962). Після історичного приїзду до Львова у травні 1962 року Вінграновського, Драча і Дзюби, якими опікувався Павличко, і репресій 1965 р. у виданнях його збірок були невеликі перепади, але через два-три роки збірки знову сипались на прилавки книгарень, наче з мішка.
     На зустрічі студентів і викладачів з редакціями журналу «Жовтень» і «Літературної газети», що відбулася 21 жовтня 1960 p., виступ Павличка, як і в попередні рази, був емоційний, пристрасний. Оволодівши своїм ораторським талантом аудиторією, він заявив, що наша критика єзуїтська, нещира. Буває, що критики хвалять твори, з яких усі сміються. Після виступу прочитав найновіший, щойно написаний, як він сказав, вірш «Притча про сонце».
     Та притча справила на мене велике враження, заволоділа усім моїм єством. Я пригадав, що кілька місяців перед тим (було це на початку квітня), коли я намовив Павличка і Молякевича поїхати в Брюховичі, щоб на свіжому повітрі відпочити і поговорити, під час нашої розмови в якомусь дешевому ресторанчику за пляшкою модного у той час сухого вина, Павличко розповів, що має задум написати вірш, а може навіть поему про сонце, про сонце в калюжі, яке топчуть коні, люди, техніка, але сонце залишалося сонцем. У тому задумі була велетенська узагальнююча, всеохоплююча думка: темні, ворожі сили топтали сонце української душі, але вона й далі світилася сонячним промінням, злі сили намагались розчавити сонце у душі поета, але жодна сила не може вбити сонця. Минали місяці, а вірш про сонце не появлявся в друку. Я навіть подумав, що задум загинув. І ось Павличко прочитав свою «Притчу», у якій втілив кілька місяців тому народжений задум, зазначивши, що це найновіший його вірш, який написаний вчора, отже, 20 жовтня.
     Скільки треба було часу, щоб визріли тих кілька строф! Але зате які вони прекрасні, які лаконічні, багатозначні, як внутрішньо злиті в цілість і як чудово передають задум. Не знаю, чи переживу колись хвилини такої радості, як нині, слухаючи цей вірш. А скільки я чекав на нього! Нарешті, я розповім про його народження у статті, яку давно маю намір написати — «Від задуму до втілення».
     Про збір матеріалу для статті «Від задуму до втілення» я поділився з Іриною Вільде, надіявся, що вона зі свого досвіду розповість, як народжувались у неї задуми прозових творів. Вислухавши моє враження від «Притчі про сонце», Дарія Дмитрівна розповіла, що весною у неї був Павличко і побачив на столі рукопис якогось молодого автора під назвою «Сонце в калюжі». Його вразила ця назва. Вільде запевнювала мене, що саме тоді в нього народився задум написати вірш про сонце, бо через такий образ багато що можна сказати.
     Про історію написання вірша «Притча про сонце» я часто згадував під час численних своїх лекцій і доповідей з питань психології творчості. Павличкові хтось розповів про мою інтерпретацію народження його задуму і при зустрічі зі мною він сказав, що задум «Притчі про сонце» виник у нього цілком самостійно, незалежно від назви рукопису якогось молодого поета, про якого згадувала Вільде. Рукопису «Сонце у калюжі» він у Вільде не бачив, а молодий автор після моєї доповіді має до нього претензії.
     Що я мав на це відповісти? Повторити те, що сказала мені Вільде? Я вірив, що так було насправді і в народженні задуму притчі під впливом побаченої назви рукопису не бачив чогось такого, від чого варто було відмовлятись. А як було насправді? На це питання вже не вдасться знайти відповіді. Або Ірина Вільде вигадала для мене цю ситуацію, або ж Дмитро Павличко забув, який імпульс спричинився до народження задуму однієї зі справжніх його поетичних перлин. Через те, що я не перестав захоплюватись цим невеличким за кількістю рядків, але дивовижної сили шедевром, процитую його повністю:
Притча про сонце
                    Лежало сонце в тихім броді,
                    Вся армія була в поході.
                    Важкими чобітьми солдати
                    Хотіли сонце розтоптати.
                    Вони пройшли, страшні і люті.
                    Лишили сонце в каламуті.
                    Та не минула мить єдина —
                    Сміється сонце, як дитина!
                    Кіннота йшла несамовита,
                    У сонце вдарили копита.
                    Неначе те слабе латаття,
                    Його розбили на шкамаття.
                    Вони пройшли у даль багряну,
                    Лишили сонце, ніби рану.
                    Та не минула мить єдина —
                    Сміється сонце, як дитина!
                    Повзли сталеві танки з гулом,
                    Змішали сонце із намулом,
                    Скрутили з нього злоті шнури,
                    На гусениці натягнули.
                    І рвали їх, неначе жили —
                    Ні краплі сонця не лишили.
                    Та не минула мить єдина —
                    Сміється сонце, як дитина!
     1964 року в львівському видавництві «Каменяр» вийшла мініатюрна збірочка поезій Павличка «Галицьке поліття». Коштував той «метелик» всього 5 коп., але надрукований був тиражем 3000. Як на 1964-й рік, то більшість із поміщених у збірочці шістнадцяти віршів були ганебного змісту: вихваляння нової окупації Галичини у 1939 році, червоної п'ятикутної зірки, яку «боєць подарував» поету, Ярослава Гадана, що живе «богам наперекір» та інше плюгавство. Але яке диво: серед отої римованої твані чистим промінням світиться у збірочці «Притча про сонце». Заради одного того вірша збірочка заслуговувала, щоб придбати і знайти серед сміття поета-ювеліра пилинку справжнього золота.
     Не можу зрозуміти, чому Павличко вирішив доповнити притчу новими рядками і у вірші замість 24-х появилося їх 30. Як на мене, це доповнення було абсолютно зайвим, обтяжувало притчу, від чого вона втратила свою первинну лаконічність, органічний сплав думки, форми і почуття. У надрукованій 1986 року збірці «Поеми та притчі» (К., 1986) під цим наново шліфованим діамантом стоїть видуманий «1955 p.», тоді як сам поет заявив, що написав його 20 жовтня 1960 р. Для чого було пришивати цей сонячний спалах натхнення до 1955-го, коли поет у цей рік був сповнений цілком іншими думками і почуттями, підготовляв до видання збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958)?
     Ці знаки запитання супроводжують творче життя першого у післявоєнні роки натхненного будителя української національної свідомості, яку поет носив у своєму серці, прикриваючи її віршами, в котрих клявся у холуйській вірності ненависному режиму. Яке ж то мусить бути зболене, покраяне ножами гострих конфліктів, сумнівів і протиріч його серце! Павличко як цілість — органічний витвір страшної комуністичної епохи. Незалежна Україна, до проголошення якої він доклав чимало сил, енергії і часу, оперувала його серце, вирізавши хвору частину. Поет почав нове життя.

Богдан ГОРИНЬ

Горинь Б. Не тільки про себе : [Павличко Д.] / Богдан Горинь // Дзвін. – 2006. - № 2. – С. 120-122.