«ПОЧАТОК ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ БУДЕ ЗА МНОЮ...»
Кілька штрихів до портрета митця
І. ДОЛЯ
Степан Пушик народився у селі Вікторові Галицького району на Івано-Франківщині, яке односельці ще називають Вихторовом. «Одні кажуть, що була тут колись школа-вихта там, де Миколаївський монастир давнього Галича, — розповідає письменник, — інші Віктора притягують за вуха, а я думаю, що стояли тут сторожі (більше половини села було містом Галичем) й питали: «Ви хто?» Ось і назвали вихторами. Було тут дохристиянське святилище, а подібний монастир у Гималаях — віхтора. Я був у Непалі, Індії, тож навіч пересвідчився...У Вікторові відкрито понад 30 стійбищ трипільців, знайдено срібний браслет, гривні, інші монети. Я і сам у дитинстві мав скарб срібних гривень княжих часів та покидали в річку Луквицю, я і золоті монети знаходив та програвав. Ви ще тямите оте захоплення копати ямки на стежках і токах та й грати в ґудзики, копійки?
...Мати мені розказувала, що село було колись там, де ліс, лази, показувала високі могили, що двома ланцюгами тягнуться селом і горою вздовж Княжого (верхового) гостинця з Крилоса, де городище галицьке. А ще любила розповідати про Осмомисла й короля Данила, показувала замок, вали, фундаменти храмів, кринички, грибні місця, Лису гору, партизанські криївки, окопи й шанці січових стрільців... Я тільки тепер розумію, якими сильними були мої родичі...»
Зрозуміло, що ті розповіді глибоко западали в душу допитливого хлопчини, залишали в ній глибокий і непроминальний слід, ставали її неперебутнім скарбом. Саме там витоки його творчості, численних відкриттів і духовних осяянь. У дитинстві прийшло також усвідомлення, що Україна багатий та знедолений край, що одвіку її ділять та розривають дужчі й підступні сусіди.
Дата народження поета — 26 січня 1944 року. Вона подарувала йому ім'я — Степан, бо саме ішов той славний «третій празник — святого Степана» у світлому циклі великих зимових свят.
«...Матері нас по стодолах, по коморах, по хатах, по стернях, по ріллях, по межах, по лісах, по потоках, по криївках народжували; кого навесні, кого влітку, кого восени, а мене — в січні, коли морози люті тріщали, в четвер, досхідсонця, коли Сонце приїхало в гості до Водолія», — читаємо в одній з біографічних новел.
На зорі життя трапився з ним дивний випадок. Розказують, що немовлям дванадцятирічна тітка (або тета) поклала його в стодолі на сіні спати, а сама побігла гратися з ровесницями. Коли повернулася, побачила на грудях у нього гадину, яку батько привіз із лісу разом із сіном. Перелякана тета Наталка закричала, і на крик прибігла сусідка, котра дивом порятувала дитину.
Коли Степанкові виповнилося тринадцять років, помер батько, мати залишилася одна з п'ятьма дітьми (три доньки і два сини).
Незмінно, з особливою ніжністю, згадує письменник матір, її світлий образ зринає у багатьох його творах і тихим горним світлом осяює усю його творчість. Гостро відчувається, що мати все життя була для нього і залишається найріднішою, найдорожчою людиною.
«Мама любила співати, грала в драмгуртку, декламувала вірші. Вона носила мене на руках попід ліс, понад річку, а в найприкрішу хвилину втопитися зі мною хотіла... Вона мені Шевченка, Франка, Лесю Українку показувала й за руку повела до них, і навчала як на світі жити».
У шкільні роки майбутній поет свою хату перетворив у клуб. Тут збирав друзів на репетиції. Спочатку ходили колядувати й щедрувати по два-три, ходили сіяти-віншувати, а далі збиралися в «Звізду», «Вертеп», «Меланку». Юний Степанко був то Царем, то Жидом, то Меланкою, але найбільше Березою, бо ніхто не знав стільки щедрівок, колядок і віншувань, як він. А ще він співав у хорах, брав участь у драмгуртку, читав вірші зі сцени. Любив літературу, народну поезію, але над усе — історію.
Чи не з першого класу був редактором десятків стінгазет, світлових газет, радіогазет, «Колючок» , «Перців» і т.п.
Творчу і трудову діяльність почав з п'ятнадцятилітнього віку. На сезонній роботі працював у селі Гюнівці Білозерського району Запорізької області, а на Прикарпатті — у селах Вікторові, Яворові, Довгопіллі колгоспником, рахівником і старшим плановиком-економістом; служив ракетником у військах ППО (майор запасу), був кореспондентом обласної газети «Прикарпатська правда».
Ніхто краще від самого письменника не написав і, мабуть, не напише про перипетії його життя, і це зрозуміло: тільки пережите, виболене і вистраждане може переплавитися у повнокровне живе слово.
Життєві труднощі і випробування, що випали на долю митця, спонукують до глибших роздумів про сенс людського існування, роль страждань у вибіленні душі й пошуках ідеалу. З цього приводу письменник пише так:
«Людина істота і сильна, і слабка. Загалом, вона не свята, а тому свій ідеал мусить творити. У молодості я вважав себе щасливим, коли дівчина була одних поглядів на життя, на Батьківщину, на мовне питання. Переконувати когось брехнею важко, а правдою — легко. Так куються ідеали. Я знав таку дівчину, що мені, солдатові, привезла матеріал про спалення академічної бібліотеки в Києві. Я той матеріал прочитав солдатам-землякам. Один з них доніс. Капітан Тулугуров мав зі мною велику мороку. Інші «капітани» теж не сиділи, склавши руки. У моєму житті були два випадки, коли стукачі прийшли і чесно призналися, що донесли на мене в КДБ. Не лише признались, але щиро каялися, просили прощення».
Це був непростий час — пік тоталітарного режиму. Одні ховали захалявні книжки, інші — захалявні ложки, а більшість — захалявні душі. Але життя дарувало і неперебутні зустрічі, що осяювали життя особливим блиском, суттєво впливали на долю.
У військовій формі ступив Степан Пушик на поріг Московського літературного інституту, й серце забилося від хвилювання, бо здавалося тоді, що всі без винятку люди, які входять до будинку Герцена, мало не святі. Цей інститут у свій час закінчували Костянтин Симонов, Расул Гамзатов, Платон Воронько... Цей список, складений з імен першокласних письменників, можна продовжити не на одну сторінку.
У літературі вирішальну роль відіграє, безумовно, талант, все зводиться до нього і все урешті-решт вирішує він, але навіть найпотужніше обдарування без життєвого досвіду, знання глибинної сутності основ життя міліє і з часом засихає, як дерево без грунту. С. Пушику завжди було що сказати читачам, він ніколи не відчував нестачі тем і сюжетів, бо з раннього дитинства пізнав ціну хліба, і його доля, кажучи словами великого поета, стала часткою долі самого народу. Це можна вважати щастям митця, але важким, виболеним щастям.
Повернувшись з Москви, С. Пушик працював головою ради клубу творчої інтелігенції; асистентом, старшим викладачем, доцентом Київського і Прикарпатського університетів, Івано-Франківської медичної академії, членом Комісії культури і духовного відродження Верховної Ради України, головою підкомісії. Був обраний народним депутатом України від Коломийського виборчого округу (1990-1994), членом Асоціації народних депутатів України попередніх скликань Верховної Ради.
А ще С. Пушик — голова оргкомітету та перший голова Івано-Франківського обласного Товариства української мови (тепер «Просвіта»), член Спілки письменників з 1971 року та член українського ПЕН-клубу з 1988 р., ради Спілки письменників, Президії Фонду культури, Головної Ради Товариства охорони пам'яток історії та культури, Товариства «Україна», редколегій часописів «Дзвін», «Березіль», «Перевал» та інших. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка в галузі літератури, премій ім. М. Ірчана, О. Копиленка, численних мистецьких конкурсів.
Творчий доробок письменника вражає і обсягом, і глибиною. З часу публікації першого вірша у галицькій районній газеті 1959 року, окремими виданнями вийшли поетичні збірки «Молоді громи», «Золотий тік», «Писаний камінь», «Задума гір», «Головиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь», «Хмаролом», книги віршів для дітей «Маленьке шпаченя», «Золотий човник».
Близько сотні пісенних текстів поета покладено на музику композиторами А. Кос-Анатольським, В. Івасюком, О. Білашем, А. Пашкевичем, Б. Шиптуром, О. Гавришем, М. Литвином, Б. Юрківим та іншими. Найпопулярніші пісні вийшли окремою книжкою «Співають гори» та численними буклетами: «Любисток», «Над горою місяць повен», «Козак гуляє».
Багата і різноманітна прозова творчість письменника. Світ побачили книги повістей, оповідань, есеїв та нарисів: «Дараби пливуть у легенду», «Перо Золотого птаха», «Ключ-зілля», «Івано-Франківщина», «Землі нев'януча краса».
Широкий резонанс викликали його наукові дослідження, зокрема «Славетний предок Кобзаря», «Криваве весілля на Каялі», «Слово о полку Ігоревім» і слов'янська міфологія». А ще він автор численних наукових статей з історії, краєзнавства, міфології, фольклористики.
II. ПОЕЗІЯ
За останнє десятиліття стався деякий перекос у випадах на гуманістичну культуру, але вже сьогодні усе стає на свої законні місця, мистецька, філософська думка потроху повертає в інший бік, до своїх першооснов, хоча протистояння між світлим і темним словом неминуче і боротьба вічна.
«Початок третього тисячоліття буде за мною», — любить твердити Степан Пушик, і це звучить не тільки як заклинання, а й тверда, непохитна віра у власні сили і невтомну працю.
Свіжий вітер часу з новою силою надимає паруси його книг.
Чи великий поет чи малий — скаже час. А нам відкривається тільки незаперечна істина — чи він справжній. Степан Пушик — щирий, межово відвертий, глибоко задушевний, майстерний версифікатор, а отже — справжній. Звичайно, входження у велику стихію поезії ніколи легким не буває, непростим було воно і для С. Пушика.
«Я у своїй поезії відчуваю броди, — зізнається він одверто. — Було колись дуже прикро, коли Микола Ільницький розкритикував мою слабеньку книжку лірики «Писаний Камінь», хоч не тільки я сам був винен, що її мені так видали. Але минув час, і розумію, що без його слова я б ще «розгойдувався» рік-два, перш ніж узятися і за прозу. Справді перебував у полоні орнаменталізму та стилізації під фольклор у деяких своїх віршах. Хоча тоді уже говорилося, що фольклоризм — це начебто диявольщина, яку треба виганяти з української радянської літератури. Але з'явилися романи Маркеса, і тоді наша критика й спілчанське керівництво заговорили інакше...».
Першу книгу поета «Молоді громи» прихильно зустріли читачі й критики. Звичайно, сьогодні, з віддалі часу, зриміше видно її прохідні й одверто слабкі місця, що передусім пов'язані з тематичною вузькістю, одноманітністю мотивів, описовістю і деякою аморфною розпливчатістю, а також тяжінням до літературщини. Одначе, не тільки на недоліках хотілося б акцентувати увагу, бо для С. Пушика-поета були характерні й свіжість думки і почуттів, темпераментність вислову, прагнення осягнути моральні і духовні сфери людського буття. Його ліричний герой намагався якнайглибше пройнятися ідеалами своєї доби, а також щиро захоплювався мужністю наших далеких предків. І вже ця збірка засвідчила, що поезія Степана Пушика виростає з народної пісні й поза нею не мислиться.
Є у збірці вибраного «Хмаролом» вірш «Осінь», що датований 1959 роком. Це час, коли С. Пушик пробує своє ліричне перо, обравши літературу як долю. Отож вірш дає змогу уявити, як починав поет, якими були його перші кроки в царині поезії:
Багровий лист з дерев паде —
Осіннє переддзвіння.
А вітер золото мете —
Так мрійно — чародійно.
Вже слабше сонце пригріва
І журавлі ключами
В далекий вирій попливли
Над селами й містами.
Як бачимо, вірш не відзначається якимись яскравими художніми знахідками і тему обрано збиту, але уже тут відчувається міцна рука, добре відчуття слова і головне — уміння передати настрій, що стане домінуючою особливістю творчого стилю зрілого поета.
Тематичний спектр ранніх поезій С. Пушика широкий і різноманітний. Можна виділити якісь окремі пласти, нашарування, улюблені теми, але кажучи назагал, він пише про те, що хвилює його як людину совісну, суспільно активну і небайдужу до долі свого народу, його минулого і майбутнього. Прикметно, що в колі найулюбленіших тем чільне місце займає оспівування минувшини, заглиблення у ті далекі, але незабутні «полум'яні літа». Не випадково одна з перших збірок поета мала назву «Золотий Тік» і цю ж назву отримав перший розділ підсумкової книги «Хмаролом». Золотим Током у стародавньому Галичі, столиці князівства, називали головний майдан і з ним пов'язана легенда про те, що коли ординці хана Батия хотіли здерти золото з площі, воно втекло під землю. На цю тему поет написав одноіменну поему, і назва Золотий Тік стала потужним символом, що розпросторився на всю творчість поета. Своє завдання як митець він вбачає у тому, щоб віднайти запропалі скарби свого народу, перелити немеркнучу пам'ять і славу про них у живе слово.
Важко назвати інший народ, у якого було б таке славне минуле і настільки трагічне сьогодення, як в нашого народу. Ця трагічність посилена ще й тим, що віками пам'ятки старовини нещадно нищились, розграбовувались, присвоювались іншими, а правду витравлювали і спотворювали, позбавляючи народ живої пам'яті. Тож обминути тему «розритої могили» поет, звичайно ж, не міг.
З невтомною самозреченістю і одержимістю давньоруського літописця відтворює митець сторінки минулого, переплавляючи цікаві факти в мистецькі поетичні описи.
Улюблена тема С. Пушика-поета — язичництво. Там він черпає красу поетичних образів, шукає натхнення і мудрості, вчиться ставлення до світу і всього живого в нім. Душею вловлюючи «запах лун», він наснажується сонячною енергію любові, щастя і краси. Часи язичництва для нього — не період безпросвітнього поганства, сутемної безвісті гріха і невігластва, як комусь із «вчених» хотілося б те бачити, а радісного, поетичного сприйняття світу, як частки великого Всесвіту, тісної єдності людини з живою природою, Богом, Космосом. Все, чим багаті ми сьогодні духовно, що дарує нам гостре відчуття безсмертя, своїми витоками сягає в той далекий доісторичний період.
Поет має стале переконання, що вбити пам'ять народу так само неможливо, як знищити його живу безсмертну душу — і вже це дає йому певність, що народ є і пребуде у віках. Про неперервність історичної пам'яті йдеться у вірші «Батьківщина» — програмному творі тих літ:
Я в лузі ріс! Я в лісі ріс!
Я в полі ріс! Не виріс диким!
В селі не виріс без'язиким!
Біду й нещастя знав і зніс!
Отут мойого предка слід!
Отут колиска і колиба!
Отут ловив і звіра, й рибу —
Отут я жив сто тисяч літ!
Розквіт поетичного таланту С. Пушика припав на період нового витка політичних репресій і «прикручування гайок» у національному питанні. І все ж він завжди залишався чесним і правдивим перед пам'яттю і совістю народу, волів змовчати, ніж порушити кодекс честі. В одному з віршів у нього вихоплюється: «Невдячний час історію писати! Та, мудросте, впусти мене в свій сад!». Є часи, коли мудрість ходить стежками мовчання...
Поетові завжди вистачало мужності, такту і, безперечно, любові, щоб не спотворити минуле, донести правду про нього до людей в часи тотального безпам'ятства і русифікації. І передусім любові.
Історія!..
Вся з боротьби та крові.
А глибше?
Може, все трава і мох?
Лишень любов,
Історія любові
Вимірник всіх діянь
Усіх епох!
У цій, вихопленій з поеми «Олекса Довбуш» строфі, йдеться про любов конкретну, що має точний адресат, але легко знаходимо в ній і глибший підтекст.
Зі сторінок збірки «Золотий Тік» перед внутрішнім зором читача постає уся історія України від найдавніших часів до сьогодення. Лише сам перелік імен, які згадуються поетом, зайняв би чимало місця, бо, здається, він не обминає нікого, хто вписав своє ім'я на скрижалях історії. З-поміж творів, що виділяються особливим пафосом і красою поетичних образів, варто назвати «Осмомисл і Чагрівна», «Іван Муха», «Підкова», «Ніч Марусі Чурай», «Олекса Довбуш» та інші.
Поет будує версію історичного часу як зримого простору, де ліричний суб'єкт не сторонній спостерігач, а його дієвий учасник, творець історії.
Другий великий тематичний пласт у поетичному світі Степана Пушика, що зримо виділяється в окрему групу — це так звані пейзажні вірші. У «Хмароломі» поет згрупував їх так, що вони відбивають річний цикл з його чотирма порами року. Але що характерно: пейзаж у С. Пушика ніколи не відмежовується від людини, не постає якоюсь самодостатньою величиною, а незмінно сприймається як частка людської душі. Природа може входити в душу людини, як жива істота, і може навіює певні відчуття і переживання, чи настрої, як от:
А сніг іде,
По горах лебедіє.
В перинах білих
Міцно сплять зірки.
Ніхто мене в завію не зігріє,
І не подасть ніхто мені руки.
Степан Пушик — майстер пейзажу, якому до снаги кількома штрихами створити повноцінну і яскраву картину, що глибоко западає в душу. Здається, він свідомо уникає ошелешуючих метафор та інших художніх засобів, економно використовує кожен поетичний образ, і все ж ці картини справляють незабутнє враження. Їх сила в простоті, природності, невимушеності, закоріненості у народний мелос:
Пахне зі стодоли сіно з конюшини,
Хоч палючим холодом дихає зима.
І сліди собачі білий сніг пришили
До землі примерзлої, що мовчить, німа.
Поет не відмовляється від традиційної проекції: пора року — пора життя, де весна — молодість, літо — зрілість, а осінь — старість. Але він завжди знаходить нові відтінки і нюанси, щоб наповнити банальний збитий образ новим змістом. А може він так вражає завдяки граничній щирості, глибокій душевності, сповідальності, без яких митець ніколи не береться за перо і що вгадується читачем безпомильно, бо першим на такі рядки озивається серце.
Інтимна лірика поета зібрана в розділі «То був далекий сон» і теж належить до авторського позитиву. Саме в інтимній ліриці йому вдалося найглибше розкрити серце, перелити у слово силу почуттів і красу душі, що озорюється в любові.
Наш місяць тепер у повні,
А сонце скотилось нижче.
Зостались листи любовні.
Як попіл на погарищі.
Так, поезія Степана Пушика традиційна, але в доброму значенні цього слова, бо своїм корінням сягає глибин народної культури і пісенної творчості. Саме тому так багато пісень народилося на його тексти.
Звичайно, як у кожного поета, у нього є вірші різної художньої вартості: сильні, середні й художньо непереконливі. Збірку «Хмаролом», очевидно, можна було б зробити цільнішою і гармонійнішою, вилучивши вірші, позначені вторинністю. Мабуть, від того вона б виграла, але водночас у чомусь і програла б, а отже, програв би і автор, і читач. Поет свідомо відмовився від жорсткої диференціації, бажаючи прийти до читача таким, яким був і яким залишився — різноплановим, емоційним, спонтанним... Навіть в одверто альбомних віршах у нього завжди бринить ота щемлива і хвилююча нота, яка змушує озватися серце навіть у найвибагливішого читача.
Образна система Степана Пушика співвідносна масштабам його поетичного мислення. Він вільно почуває себе в поезії філософській, ліричній, громадсько-політичній, іронічній, вільно мандрує серед різних епох...
Характерною особливістю поетики С. Пушика є активна взаємодія всіх формальних компонентів. Його образи, метафори, порівняння, епітети, лексика, поетичний синтаксис, ритміка чуло реагують на матеріал, теми і задум твору. Лексико-семантична площина його творів виявляє поетизацію простору активних для ліричного суб'єкта реалій (птах, гори, небо, люди), або космічних стихій. Поет полюбляє змальовувати цільні людські характери, його приваблюють незвичні людські долі, він майстер психологічного малюнка.
Мають слушність критики, коли говорять, що вірші С. Пушика ненав'язливо повчальні, в них майже фізично відчуваєш, що твоє життя є продовженням батьківського, а отже за високими вимогами до себе маєш жити так, щоб не заплямити батьківської честі, щоб врешті твоє життя теж стало здоровою моральною основою уже для твоїх дітей.
ІІІ. ПРОЗА
Перша по-справжньому оригінальна і наскрізь новаторська прозова книга С. Пушика „Перо Золотого Птаха» народилася з легенд і переказів, прислів'їв і приказок, звичаїв і повір'їв гуцульського краю і, безперечно, глибинного знання народного життя. Назву підказала легенда і розмова з старим гуцулом, про яку так розповідає письменник: «Працюючи в обласній газеті, не раз приїжджав до старішого, ніж професор, бородатого діда Данила Молодія. Добродушна людина не замикається на сім замків, він показав мені, переповів першу свою перлину, яку теж хтось йому подарував. То була казка про бідного Івана й Золотого Птаха...
Я почав записувати казку.
— Не пишіть, — сказав Молодій.
— Чому? — запитав я здивовано.
— Буде те, що з Іваном. Ви берете собі перо Золотого Птаха. Запишете одну, а я розповім ще цікавішу — знову треба писати... А я знаю тих байок, що не списав би й на воловій шкірі. Моря не випишеш. Таки записуєте?
— Записую».
Книга «Перо Золотого Птаха» вийшла друком 1979 року у великій колективній збірці, що її благословило у світ видавництво «Молодь». Такі книги рідко привертають увагу масового читача, здебільшого їм суджено загубитися у бурхливому потоці літератури. Так сталося із трьома іншими творами, що увійшли до збірки із збитою і банальною назвою «Співзвучність», але твір С. Пушика не загубився. Маю стале переконання: ті, що прочитали його, запам'ятали назавжди, бо такі твори мають в собі якусь особливу магічну силу, вони не забуваються.
«Перо Золотого Птаха» — своєрідна енциклопедія Гуцульщини, і разом з тим, натхненний гімн її красі, історії і людям.
С. Пушик з тих письменників, які видобувають із слова живий вогонь і пишуть, палаючи. І слово для них — вогонь в одежі слова. Тому так любить він порівнювати талант із ватрою, а працю над словом — видобуванням нетлінного вогню. В іншого письменника це звучало б патетично і високопарно, а отже неправдоподібно, але тільки не в Пушика, який і сам нагадує вогонь. Уже наприпочатку книги він пише: «Разом із пастухами брався ватаг добувати живу полонинську ватру, тручи дерево об дерево.
Це важко.
Письменник мусить добувати живий вогонь зі слова.
Це ще важче.
Я нераз бачив, як уночі світить зогниле дерево, але то фальшивий вогонь. Справжній — схований у твердому холодному камені. Хай камінь на дні безмежного океану, але вода не може той вогонь залити.
Камінь мовчить, поки його не торкнеш, а вдариш твердим — озоветься, заговорить, іскри посиплються».
Енциклопедичну книгу про Гуцульщину міг написати тільки письменник, який обійшов рідну землю вздовж і впоперек. І справді, немає у горах села, в якому б не побував Степан Пушик, не записував розповіді місцевих довгожителів про минуле, не вслухався б у співанки, що звучали на вечорницях. То було його пристрастю — бродити від хати до хати, від полонини до села і шукати зустрічей з цікавими людьми. З тої дороги, з тих невгамовних блукань й мандрів і виросла книга.
Як визначити жанр цього твору? Якою дефініцією означити? Повість? Есе? Нарис? Мабуть, усі ці жанри підходять і переплелися в цій книзі в нерозривну сув'язь, витворивши незвичну і оригінальну амальгаму. І тим вона цікава, але передусім своїм змістом, де знайшлося місце народним пісням і легендам, розповідям про цікавих людей і незвичних знахарів, хвилюючим роздумам про народну долю і талант, звичаї і повір'я... А ще ця книга багата на прислів'я і приказки, народні прикмети і повір'я, в ній, як зорі, сяють назви сіл і містечок, гір і полонин, зворів і урочищ...
Справжні книги завжди мають свою ауру, непізнану до кінця, загадкову і таємничу. Над розгадкою таємниці цієї книги можна битися роками, але навряд чи хто осягне її до кінця. Це тому, що в неї перелився чар народної пісні, гуцульського фольклору і частка самої душі народу. Таємниці народження таких книг, мабуть, не знають і їх автори, бо справжні книги народжуються не тільки з волі письменника, а й волі того, хто дарує нам вищий дар слова.
У «Пері Золотого Птаха» голосом С. Пушика заговорила сива давнина, що сягає язичницьких часів. У горах, що бережуть дух минувшини, мабуть, найлегше відчути її подих. Голосами наших далеких пращурів тут шепчуть сосни і ялиці, джерела і струмки. Треба тільки уміти наслухати їх, навчитися тої притишеної і потайної мови, і головне — відкрити серце для любові і добра.
Минуле завжди живе в сучасному, воно не пропадає безслідно і не зникає назавжди, бо несе в собі вогонь безсмертної душі. Треба тільки хотіти побачити його в новітніх обрядах і в пристосованих до сьогодення звичаях і дійствах.
Автор по-філософському глибоко роздумує над життям і смертю. Але ці роздуми позбавлені похмурої і трагічної сутності, бо смерть сприймається як звільнення від земних страждань і перехід у кращі світи. Звичайно, письменник не говорить про це відкритим прямим текстом, бо книга народжувалася в ті роки, коли в літературі безроздільно панував соцреалізм, але сила безсмерття пробивається крізь самі рядки, як спориш через асфальт.
«Людська смерть — уроки для живих. У цю хвилину людина зважує свої добрі й погані вчинки.
Похоронна музика — вітер, який допомагає очиститися або хоч наганяє тривогу на душу, навіює роздуми».
С. Пушик чи не перший письменник повоєнного часу, що розповів про гуцульських мольфарів і знахарів, тих незвичних і загадкових, добрих і лихих характерників, яким до снаги справжні дива, які бачили те, що звичайній людині недоступне. Звичайно, автор був змушений ховатися за іронічну фразу і тиху усмішку в кутиках губ, але це не заважало йому проспівати натхненний пеан про тих, що стоять на межі паралельних світів, чують голоси потойбіччя, перемагають людські недуги і зло, що робить людину нещасною.
С. Пушик відкрив для нас Гуцульщину, справжню, живу, величну в своїй красі і в той же час віртуально-міфологічну, а не картинно-лубочну, якою поставала вона зі сторінок прихильників соцреалізму. В нього немає сентиментального замилування пасторальними красотами, в повісті домінує правдива розповідь про винятково красиву землю і працьовитих людей, яких ця земля робить величними.
С. Пушик любить і вміє передавати розповідь простих людей, у яких жива правда витісняє літературні нашарування. В таких розповідях нема вишуканих образів чи метафор, але вони зворушують до глибини душі, тому що за кожним словом стоїть гірка правда непростого життя. Часто здається, що ці слова кровоточать, як зранене серце людини.
« — А де ваші діти? — запитав прямо, бо всяке пряме запитання болить менше, як обхідне. — Не мали?
— Мала-м. Але що з того? Одного на фронті вбили, а двох вивезли на каторгу до Німеччини й так їм там голови задурманили, що додому не повернулися. Один у Бельгії з бельгійкою оженився, а другий в Америці — з хорваткою чи словенкою. Той, що в Бельгії, двох синів має, а той, що в Америці, — одного. Але, може, і слова нашого не знають. Довго сини не давалися чути, аж через Червоний Хрест розшукала. Пишу одному, пишу другому: «Їдьте, сини, додому, бо тепер стало добре жити — усі хати повимуровували з цегли, сади понасаджували, дороги асфальтовані — не впізнаєте села. А той, що в Бельгії, прислав пакунок і написав: «Мені, мамо, і тут добре»... Отак я маюся. Надія на діти, а долю треба глядіти».
У книзі багато цікавих спостережень і узагальнень, відчувається, що автор має пильне око і гострий зір, що в парі з небайдужим серцем дозволяють йому побачити маленькі й великі земні дива. Що було б варте наше життя без таких див? Людина тягнеться до краси, як квітка до сонця. Краса — ідеал, що не тільки милує око, а й очищає душу, наснажує її високими і світлими думками. Уміти побачити красу, помилуватись нею — велике мистецтво великого стилю життя.
С. Пушик тонкий знавець сільського побуту, якого цікавить все без винятку, до найменших дрібниць, до найнепомітніших деталей, все має вагу, все посутнє й важливе. Тому й сприймаються його окремі описи як малі й великі відкриття, звучать піднесено і натхненно.
У книзі відчувається неперервна сув'язь з народною піснею, народною думою. Здається, що пісня постійно звучить в душі письменника, про що б він не писав, яку тему не порушував. Коли йдеться про сумне — то пісня тужлива й печальна, коли про веселе — то бадьора і жартівлива. В найкращих рядках книги відчувається ритм пісні і думи. Та й час від часу письменник звертається до фольклору, аби підкреслити, що служить він для нього основою і своєрідними опорними точками.
Пісня відносить в минуле і навіює хвилюючі думки про майбутнє, лікує тіло і зцілює душу, допомагає перебороти нужду і лихо, горе і страждання. Все у пісні й все од пісні. Вона дає крила душі, дарує свободу і наближає до вічності.
Що створює світлу, поетичну атмосферу цієї книги? Передусім художня умовність, незліченні перекази і казки, самобутні притчі і реальні факти з життя, оживлення й олюднення різноманітних явищ природи, використання народної міфології з її чугайстрами, мавками, берегинями, русалками, лісовицями, а також язичницькими богами, символічними образами Старого, Громовика, доброго духа, охоронця гір — все це неначе розсуває обрії того чарівного і хвилюючого світу, що називається гуцульським селом.
Поява цієї книги стала явищем наскрізь новаторським, несподіваним і самобутнім. Вперше за роки тоталітарного режиму так щиро і талановито, правдиво і чесно, без ідеологічного нашарування і етнографічного глянцю, було написано про Гуцульщину і її народ.
Відчувалося, що й сам автор здивований тим невичерпним багатством і хвилюючими тайнами, які йому відкрили Карпати.
«Перо Золотого Птаха» спонукало до праці і творчих пошуків інших письменників, тож можна говорити про щасливе продовження пушиківської лінії в літературі. Серед найбільш вдалих творів подібного плану — «Опішня» Володимира Качкана, фольклорно-документальна повість «За скарбами» Миколи Зіньчука, «Поділля — край і доля» Броніслава Грищука. Цю лінію продовжують «Новели нашого хутора» Андрія Кондратюка і «Сопигора» Богдана Бастюка.
Новела — один з найскладніших літературних жанрів, що вимагає виняткової щільності, густоти письма і психологічної напруги. 60-ті роки минулого століття засвідчили зростаючий інтерес до цього жанру. Йому віддали данину Володимир Дрозд, Іван Чендей, Євген Гуцало, Василь Захарченко, Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Володимир Маняк, Роман Іваничук та багато інших першокласних письменників. Особливого розвитку дістала новела в творчості Григора Тютюнника. Здавалося б, сказати щось нове в цьому жанрі неймовірно важко. Після появи перших новаторських новел Григора Тютюнника багато письменників навіть відмовилися від цього жанру, вважаючи, що сказати щось нове після нього неможливо. І все ж Степанові Пушику вдалося знайти свою нішу, наповнити старий жанр новим оригінальним змістом. Цю самобутність йому підказало саме життя і добре знання побуту і звичаїв Гуцульщини. Неповторний карпатський колорит пролив чисте, високе і горне світло на його письмо, і воно засяяло своїми яскравими і чистими гранями. На сьогодні письменник видав дві збірки оповідань і новел: «Ключ-зілля» (К.: Молодь, 1981) і «Ватра на Чорній горі» (Івано-Франківськ: Нова зоря, 2001), де зібрано кілька десятків невеликих за обсягом творів і повість «Хмаролом».
Силу таланту відчуваєш як велич зоряного неба і моральний закон в середині себе (за Кантом). Відчуваєш — і все... Пояснення бліді й приблизні. С. Пушика завжди хочеться просто читати і менше усього аналізувати, бо він уміє якось по-особливому безпосередньо і довірливо дивитися на людину, думати про її беззахисність і минущість, всіх цінити і любити так, ніби завтра вони відійдуть. Дивитися на всіх з погляду вічності. Цінувати людський розум, тіло, усмішку, гумор... Любити людину і в ній Бога.
Письменник повинен писати образно, глибоко, оригінально... але передовсім він повинен писати цікаво. І тут взірцем залишається для нас Пушик-новеліст. І відрадно, що сьогодні він переживає нове піднесення і продовжує захоплювати й дивувати читачів.
Книга «Славетний предок Кобзаря» (2001) за жанровим визначенням самого автора, повість-гіпотеза, в основі якої розповідь про предка великого Кобзаря по матері, уродженця Прикарпаття — Івана Бойка, який, за версією С.Пушика, був провідником загону карпатських опришків, а згодом — гайдамаків і козаків. Народився Іван Бойко на Бойківщині, а діяв на Гуцульщині, Буковині, Закарпатті, Поділлі, Волині й на Дніпрі, а загубився його слід у Сибіру. Дослідник помітив, що його доля дивовижно нагадує долю Шевченкового «Варнака».
У передмові автор наголошує: «Я вже був написав кілька розділів роману, коли перо моє раптом спіткнулося на тому, що карпатський опришок Іван Бойко (Бойчук) — побратим Олекси Довбуша та Василя Баюрака — після загибелі своїх соратників очолив карпатських опришків, але в горах він не залишився, а перевів «чорних хлопців» на Січ Запорозьку і діяв з ними на батьківщині Т. Г. Шевченка та на Волині, де й загубився його слід під час повстання коліїв.
Про цього провідника опришківського загону є роман Бориса Загорулька «Чорногора». Я інакше подивився на цю загадкову постать — ватага Івана Бойка (Бойчука), повівши його до гайдамаків. Твір «Славетний предок Кобзаря» — це своєрідна розвідка перед написанням роману про опришка.
Скориставшись моїм матеріалом, письменник Богдан Бойко після того, як я повість-гіпотезу опублікував у газеті «Прикарпатська правда» (1988р.) і в збірнику «В сім'ї вольній новій» (1979), через деякий час створив повість «По голови... по голови».
Висуваючи сміливі припущення, С.Пушик підводить під них передусім міцну фольклорну основу. Глибоке знання усної народної творчості знадобилося й тут, повело несподіваними шляхами. Хоч, зрозуміло, послуговувався автор і наявними архівними документами, зокрема матеріалами слідства, тодішніх судових засідань, деякими мемуарними свідченнями.
Дослідник робить несподівані й, можливо, подекуди надто ризиковані припущення. Але вони ніколи не бувають безпідставними чи нелогічними. Навпаки: він завжди покладається на достовірні факти, що випливають з документальних свідчень. Логіка його мислі захоплює і вражає, іти її слідами завжди цікаво і хвилююче. Таке відчуття, що ми присутні при розслідуванні давньої справи, занамуленої плином часу, занесеної пісками десятиліть. Чи є інший шлях, окрім того, що його обрав письменник — шлях припущень і здогадок? Звичайно, однозначної відповіді тут бути не може, але не вірити С. Пушику було б щонайменше несправедливо, до того ж це означало б обкрадати себе.
Книга читається з такою ж цікавістю як детективний чи пригодницький роман, оскільки автору чужі сухий академізм та закостеніла псевдонауковість. Звернемо увагу хоча б на такий фрагмент:
«Залишається відкритим єдине: чиїм сином був Яким, дід Тараса Григоровича Шевченка по матері? Офіційно вважається, що привіз його в Моринці Іван Бойко з Прикарпаття, але сам десь безслідно зник, і дитину виховував Михайло Цапенко. Яким Бойко мав би «піти попідтинню», а він розбагатів. Це цілком вписується в схему: Яким був сином опришка, і той забезпечив йому майбутнє».
І ще така цікава й цілком несподівана гіпотеза: «Можливо, що Яким Бойко — це син Гриня (Григорія) Якимовича Гушала, якого страчено в Станиславові. Іван Бойко міг виконувати заповіт свого побратима: врятувати сина. З'явився Яким у Моринцях у п'ятирічному віці. Це мав би бути 1756 рік. А за два роки до цього на Поділлі була страчена гуцулка-палійка, якась Ганька. Чи не мати то була Якима Бойка? А що коли Іван був дійсно сином попа з-під Самбора і це його дитина?» Тематика книги широка і різноманітна, автор ніколи не зосереджується на чомусь одному, хоча мета його цілком зрозуміла і конкретна — висвітлити долю предка нашого поета. Але заслуговує на увагу широке історичне тло, яке змальовує письменник, а також показ тогочасного суспільного життя.
Має слушність критик Євген Баран стверджуючи, що в Пушика гіпотеза витісняється гіпотезою, і «він нібито розкидає камінці з тим, щоб наступне покоління дослідників визначило котрий з них є коштовнішим». Величезний матеріал справді тисне на автора, змушує його кидатися то в одну, то в іншу сторону, а бажання охопити все, ламає подекуди стрункість композиції. Та які несподівані деякі гіпотези і скільки унікального матеріалу зібрано на сторінках книги.
«Олексу Добощука вбито не в бою. Кріпак Яблонських Степан Дзвінчук був у числі тих, хто діяв за завданням властей, якщо він боявся ватага і його побратимів. Потоцький, можливо, й прибув до Коломиї глянути на «свавільного хлопа», що кинув виклик і йому, і всій Речі Посполитій, і Угорщині, і Молдавії. Він не проголошував себе новим царем, як Омелян Пугачов чи Степан Разін. Олекса залишився мужиком, що стояв за правду й мстив за кривду, що хотів світ зрівняти. Такими ж були ідеали і його брата».
До кращих в книзі хочеться віднести опис страти Баюрака: «Хлопчик бачить великого злочинця, якого везуть з каземату на майдан смерті. Тут зібралися тисячі люду. Падав дощ. Баюрака виводять з чорного «каравана». «Болото! Всюди болото!»— говорить блідий ватаг. Запитують, яке його останнє бажання. «Дайте флояру!» Знайшлася сопілка. І Баюрак іде на страту, награваючи сумних карпатських мелодій. Грає він пісню про Олексу Добоша. Грає про інших побратимів. Грає про гори свої, про долю свою й народ. Все це відбувається на Ринковій площі перед ратушею, на яку дивляться катедральний, єзуїтський та вірменський костели».
Це дослідження побудоване на протиставленнях і контрастах: опришків породили пани-магнати, жорстокість простого люду виникла через непосильний визиск і неправду. В той час, коли інші гинуть від голоду і злиднів, пани Потоцькі купаються у золоті. Одному з них — Йосипу Потоцькому автор приділяє особливо багато уваги, бо саме він був найжорстокішим гнобителем і визискувачем. Цікаво, що рід Потоцьких походить з перевертнів-українців. Абсурдність стилю життя проглядається і в похоронах цього ката: «Похорон Йосипа Потоцького тривав два тижні. За один тільки обід у палаці Потоцьких, який зберігся, випивали по двадцять бочок токайського й по одинадцять — бургундського вина. Якщо в палаці було затісно, то гостилися по трапезних монастирів. Тут рікою лилося шампанське й рейнське, а горілку й пиво ніхто не міряв. Високим гостям підносили дари. Канонікам виплатили по п'ять дукатів, а всім іншим священикам — по три. Коли закінчився похорон, їм ще доплатили по одному дукату.
Похорон магната нагадував кількатижневу виставу. Від травня до середини серпня тіло... тримали в Заложцях».
С. Пушик постійно проводить паралелі між минулим і нинішнім часом, що дозволяє краще зрозуміти історію і побачити деякі сумні і невтішні закономірність
«Немає сумніву, що Василь Бойчук був секретним агентом тодішньої поліції. Річ Посполита опиралася також на загони смоляків, які були сформовані з місцевих ренегатів. Коли західноукраїнські землі відійшли до Австрійської корони, то ці формування називалися ровтами пушкарів. У боротьбі з УПА та підпіллям ОУН сформувала «істрєбітєльние батальйони» — стрибків».
«Символічно, що в хаті новітнього опришка Колесника-Копія народився Тарас Шевченко. Бунтарський дух витав уже над колискою майбутнього Кобзаря, — робить промовистий висновок письменник. І цілком співзвучна з тим висновком така кінцівка книги: «Багато ще «темних плям» у біографії діда Т. Г. Шевченка, але відомо нам єдине: такого генія як Великий Тарас міг народити тільки весь український народ, усі краї України. Один корінь дерева Тарасового життя й творчості брав силу з гір Карпатських.
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає... —
писав наш Великий Кобзар. Він був з цього племені — Прометей... А український Прометей називався Перемишлем. Вважається, що Зевс прикував Прометея на Кавказі до скелі, і орел героєві щоденно рве дзьобом і кігтями печінку. Але ніде на Кавказі не знайдено цієї скали. В міфах грецьких мовиться, що Прометея приковано до каменя на краю Скіфської землі, а Скіфія — це країна, що займала простір від Дунаю до Дону. Карпати греки (і не тільки греки) називали Кавказійськими горами. Свідчення цьому є і в «Руському літописі». У Карпатах ми знаємо скелі, під якими стогне Довбушева душа. Міфи завжди переносяться на реальних героїв...
Прометей — це той, що наперед мислить, як мислив Великий Кобзар, предок якого був Іван Бойко з Карпат...»
Особливе місце у творчому доробку письменника займає «Бусова книга», яку він називає головною книгою свого життя. Вона повертає нас в долітописний період нашої історії. Така книга могла народитися тільки протягом десятиліть важкої дослідницької і наукової праці, «її змістовній суті немає кінця, бо неможливо зупинити пізнання самого коду українця, його етногенези», як влучно висловився Володимир Качкан.
Матеріали до книги С. Пушик збирав понад сорок років. Це своєрідне дослідження про нашу праісторію, долітописний період і найперше — нашого язичництва. Ця праця вимагала глибокого студіювання історичних хронік, монографій, записів фольклору, справді несторівського самозречення і творчого схимництва. Але тут чи не найбільше пригодилася йому власна збирацька праця — записи легенд, казок, переказів, пісень, прислів'їв і приказок, повір'їв, примов, топонімів, гідронімів, ойконімів... Саме вони допомогли зробити чимало відкриттів, пояснити за-намулене часом.
Своєрідними сходинками до цієї книги були публікації «Довкола Збруцького ідола», «Криваве весілля на Каялі», «Святовіт», «Чортові гори», «Бус і Джус», «Гойтосир і Гайстер», «Богданові дуби», «Храм Громовержця», «Бусове письмо», «Бусова книга» (публікація в трьох числах часопису «Березіль»), кандидатська дисертація «Слово о полку Ігоревім» і слов'янська міфологія», що викликали і викликають гаряче зацікавлення не тільки істориків та науковців, але й широкого кола читачів.
Особливе місце в творчому доробку письменника займає роман «Галицька брама», відзначений найвищою національною нагородою — Державною премією ім. Т. Шевченка. У цьому творі тісно співіснують день сьогоднішній і вчорашній, що сягає далеких княжих часів. З його сторінок постає історія нашого краю, аж до її витоків, розказана пристрасним і небайдужим словом. Тут багато символіки, архетипних нашарувань, узагальнюючих кодів, що легко прочитуються, а ще тут зібрана мудрість народу, акумульована у віках, тому постійно натикаєшся на справжні золотинки, щирі поклади словесного золота. Та передусім цей роман — гімн Галичу і воночас унікальна реконструція його небуденної історії, так болісно занамуленої часом.
Не можна оминути увагою повість-есе «Карпатське літо» — цікаве наукове дослідження про перебування Лесі Українки в Карпатах, написане не сухим академічним стилем, а в щасливо віднайденій художній формі, де гармонійно переплітаються елементи наукового аналізу і белетристики. Це хвилююча мандрівка Гуцульщиною в товаристві Лесі Українки та Климентія Квітки.
IV. Пошук
Небагато знайдеться в Галичині сіл, де б не побував письменник і фольклорист С. Пушик, а народні перлини збирав буквально в усіх областях України та в Криму, за рубежем, де живуть українці, не був тільки у двох республіках колишнього СРСР, облітав майже усю північну півкулю землі. Тож завжди під його пером народжувалися публіцистичні твори — чи то про нафтовидобувачів Сибіру, чи то про земляків-буровиків, що вахтовим методом працювали у Туркменистані, чи про життя українців у розсіянні. З його легкої руки з'явилося чимало телефільмів, радіо і телепередач.
Письменник постійно і невтомно займався науковою працею, багато сил і часу віддавав написанню художніх книг, але разом з тим знаходив час для відгуків на злободенні насущні проблеми. Так з'явилися есеї «Гелон», «Тисові гаї», «Княждвір на Гуцульщині», «Дохристиянський Галич», численні статті, що порушували у пресі гострі проблеми, ратували за долю рідної мови, культурної спадщини, рятували від тотального нищення флору і фауну Карпат.
Більше тридцяти років збирає він і видає усну народнопоетичну творчість. Подією в літературному житті стали «Казки Підгір'я», «Срібні воли. Казки гір і Підгір'я», збірки казок, легенд, переказів, приповідок Доні Юрчак «Золота вежа», «Українські тости». А ще митець підготував і видав чимало колективних збірок: «Чарівне горнятко», «Ходили опришки» та інші, упорядкував збірку пісень про кохання «Сміються, плачуть солов'ї», упорядкував власноруч посмертні збірки поетеси Ольги Стрілець «Обпалена троянда», «їхав автобус», збірку письменників-новгородців у перекладах івано-франківців «Біля Ільмень-озера».
За творами В.Стефаника в новітній інтерпретації письменника з'явилися п'єси «Земле моя» (у співавторстві з В. Смоляком) та «Заплакані вікна», що поставлені Івано-Франківським музично-драматичним театром. А ще брав участь у створенні сценічних картин і сюїт для Гуцульського ансамблю пісні й танцю, телефільмів «Тарасові шляхи» «Карпатське літо», «Живе слово» та ін.
При тоталітарному режиму за безкомпромісну творчу і життєву позицію митець не раз зазнавав гострої критики і переслідувань, був звільнений з роботи, працівники обласного КДБ зробили обшук у його квартирі...
З перших днів Степан Пушик активно включився у процес українського відродження. В парламенті, будучи членом демблоку і опозиційної Народної ради, виборював Декларацію про суверенітет України (16 липня 1990 року) та Акт про проголошення Незалежності України, за який проголосував 24 серпня 1991 року.
Чесний, прямий, безкомпромісний — таким він залишається і сьогодні. Й іншим уявити його просто немислимо.
І. ДОЛЯ
Степан Пушик народився у селі Вікторові Галицького району на Івано-Франківщині, яке односельці ще називають Вихторовом. «Одні кажуть, що була тут колись школа-вихта там, де Миколаївський монастир давнього Галича, — розповідає письменник, — інші Віктора притягують за вуха, а я думаю, що стояли тут сторожі (більше половини села було містом Галичем) й питали: «Ви хто?» Ось і назвали вихторами. Було тут дохристиянське святилище, а подібний монастир у Гималаях — віхтора. Я був у Непалі, Індії, тож навіч пересвідчився...У Вікторові відкрито понад 30 стійбищ трипільців, знайдено срібний браслет, гривні, інші монети. Я і сам у дитинстві мав скарб срібних гривень княжих часів та покидали в річку Луквицю, я і золоті монети знаходив та програвав. Ви ще тямите оте захоплення копати ямки на стежках і токах та й грати в ґудзики, копійки?
...Мати мені розказувала, що село було колись там, де ліс, лази, показувала високі могили, що двома ланцюгами тягнуться селом і горою вздовж Княжого (верхового) гостинця з Крилоса, де городище галицьке. А ще любила розповідати про Осмомисла й короля Данила, показувала замок, вали, фундаменти храмів, кринички, грибні місця, Лису гору, партизанські криївки, окопи й шанці січових стрільців... Я тільки тепер розумію, якими сильними були мої родичі...»
Зрозуміло, що ті розповіді глибоко западали в душу допитливого хлопчини, залишали в ній глибокий і непроминальний слід, ставали її неперебутнім скарбом. Саме там витоки його творчості, численних відкриттів і духовних осяянь. У дитинстві прийшло також усвідомлення, що Україна багатий та знедолений край, що одвіку її ділять та розривають дужчі й підступні сусіди.
Дата народження поета — 26 січня 1944 року. Вона подарувала йому ім'я — Степан, бо саме ішов той славний «третій празник — святого Степана» у світлому циклі великих зимових свят.
«...Матері нас по стодолах, по коморах, по хатах, по стернях, по ріллях, по межах, по лісах, по потоках, по криївках народжували; кого навесні, кого влітку, кого восени, а мене — в січні, коли морози люті тріщали, в четвер, досхідсонця, коли Сонце приїхало в гості до Водолія», — читаємо в одній з біографічних новел.
На зорі життя трапився з ним дивний випадок. Розказують, що немовлям дванадцятирічна тітка (або тета) поклала його в стодолі на сіні спати, а сама побігла гратися з ровесницями. Коли повернулася, побачила на грудях у нього гадину, яку батько привіз із лісу разом із сіном. Перелякана тета Наталка закричала, і на крик прибігла сусідка, котра дивом порятувала дитину.
Коли Степанкові виповнилося тринадцять років, помер батько, мати залишилася одна з п'ятьма дітьми (три доньки і два сини).
Незмінно, з особливою ніжністю, згадує письменник матір, її світлий образ зринає у багатьох його творах і тихим горним світлом осяює усю його творчість. Гостро відчувається, що мати все життя була для нього і залишається найріднішою, найдорожчою людиною.
«Мама любила співати, грала в драмгуртку, декламувала вірші. Вона носила мене на руках попід ліс, понад річку, а в найприкрішу хвилину втопитися зі мною хотіла... Вона мені Шевченка, Франка, Лесю Українку показувала й за руку повела до них, і навчала як на світі жити».
У шкільні роки майбутній поет свою хату перетворив у клуб. Тут збирав друзів на репетиції. Спочатку ходили колядувати й щедрувати по два-три, ходили сіяти-віншувати, а далі збиралися в «Звізду», «Вертеп», «Меланку». Юний Степанко був то Царем, то Жидом, то Меланкою, але найбільше Березою, бо ніхто не знав стільки щедрівок, колядок і віншувань, як він. А ще він співав у хорах, брав участь у драмгуртку, читав вірші зі сцени. Любив літературу, народну поезію, але над усе — історію.
Чи не з першого класу був редактором десятків стінгазет, світлових газет, радіогазет, «Колючок» , «Перців» і т.п.
Творчу і трудову діяльність почав з п'ятнадцятилітнього віку. На сезонній роботі працював у селі Гюнівці Білозерського району Запорізької області, а на Прикарпатті — у селах Вікторові, Яворові, Довгопіллі колгоспником, рахівником і старшим плановиком-економістом; служив ракетником у військах ППО (майор запасу), був кореспондентом обласної газети «Прикарпатська правда».
Ніхто краще від самого письменника не написав і, мабуть, не напише про перипетії його життя, і це зрозуміло: тільки пережите, виболене і вистраждане може переплавитися у повнокровне живе слово.
Життєві труднощі і випробування, що випали на долю митця, спонукують до глибших роздумів про сенс людського існування, роль страждань у вибіленні душі й пошуках ідеалу. З цього приводу письменник пише так:
«Людина істота і сильна, і слабка. Загалом, вона не свята, а тому свій ідеал мусить творити. У молодості я вважав себе щасливим, коли дівчина була одних поглядів на життя, на Батьківщину, на мовне питання. Переконувати когось брехнею важко, а правдою — легко. Так куються ідеали. Я знав таку дівчину, що мені, солдатові, привезла матеріал про спалення академічної бібліотеки в Києві. Я той матеріал прочитав солдатам-землякам. Один з них доніс. Капітан Тулугуров мав зі мною велику мороку. Інші «капітани» теж не сиділи, склавши руки. У моєму житті були два випадки, коли стукачі прийшли і чесно призналися, що донесли на мене в КДБ. Не лише признались, але щиро каялися, просили прощення».
Це був непростий час — пік тоталітарного режиму. Одні ховали захалявні книжки, інші — захалявні ложки, а більшість — захалявні душі. Але життя дарувало і неперебутні зустрічі, що осяювали життя особливим блиском, суттєво впливали на долю.
У військовій формі ступив Степан Пушик на поріг Московського літературного інституту, й серце забилося від хвилювання, бо здавалося тоді, що всі без винятку люди, які входять до будинку Герцена, мало не святі. Цей інститут у свій час закінчували Костянтин Симонов, Расул Гамзатов, Платон Воронько... Цей список, складений з імен першокласних письменників, можна продовжити не на одну сторінку.
У літературі вирішальну роль відіграє, безумовно, талант, все зводиться до нього і все урешті-решт вирішує він, але навіть найпотужніше обдарування без життєвого досвіду, знання глибинної сутності основ життя міліє і з часом засихає, як дерево без грунту. С. Пушику завжди було що сказати читачам, він ніколи не відчував нестачі тем і сюжетів, бо з раннього дитинства пізнав ціну хліба, і його доля, кажучи словами великого поета, стала часткою долі самого народу. Це можна вважати щастям митця, але важким, виболеним щастям.
Повернувшись з Москви, С. Пушик працював головою ради клубу творчої інтелігенції; асистентом, старшим викладачем, доцентом Київського і Прикарпатського університетів, Івано-Франківської медичної академії, членом Комісії культури і духовного відродження Верховної Ради України, головою підкомісії. Був обраний народним депутатом України від Коломийського виборчого округу (1990-1994), членом Асоціації народних депутатів України попередніх скликань Верховної Ради.
А ще С. Пушик — голова оргкомітету та перший голова Івано-Франківського обласного Товариства української мови (тепер «Просвіта»), член Спілки письменників з 1971 року та член українського ПЕН-клубу з 1988 р., ради Спілки письменників, Президії Фонду культури, Головної Ради Товариства охорони пам'яток історії та культури, Товариства «Україна», редколегій часописів «Дзвін», «Березіль», «Перевал» та інших. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка в галузі літератури, премій ім. М. Ірчана, О. Копиленка, численних мистецьких конкурсів.
Творчий доробок письменника вражає і обсягом, і глибиною. З часу публікації першого вірша у галицькій районній газеті 1959 року, окремими виданнями вийшли поетичні збірки «Молоді громи», «Золотий тік», «Писаний камінь», «Задума гір», «Головиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь», «Хмаролом», книги віршів для дітей «Маленьке шпаченя», «Золотий човник».
Близько сотні пісенних текстів поета покладено на музику композиторами А. Кос-Анатольським, В. Івасюком, О. Білашем, А. Пашкевичем, Б. Шиптуром, О. Гавришем, М. Литвином, Б. Юрківим та іншими. Найпопулярніші пісні вийшли окремою книжкою «Співають гори» та численними буклетами: «Любисток», «Над горою місяць повен», «Козак гуляє».
Багата і різноманітна прозова творчість письменника. Світ побачили книги повістей, оповідань, есеїв та нарисів: «Дараби пливуть у легенду», «Перо Золотого птаха», «Ключ-зілля», «Івано-Франківщина», «Землі нев'януча краса».
Широкий резонанс викликали його наукові дослідження, зокрема «Славетний предок Кобзаря», «Криваве весілля на Каялі», «Слово о полку Ігоревім» і слов'янська міфологія». А ще він автор численних наукових статей з історії, краєзнавства, міфології, фольклористики.
II. ПОЕЗІЯ
За останнє десятиліття стався деякий перекос у випадах на гуманістичну культуру, але вже сьогодні усе стає на свої законні місця, мистецька, філософська думка потроху повертає в інший бік, до своїх першооснов, хоча протистояння між світлим і темним словом неминуче і боротьба вічна.
«Початок третього тисячоліття буде за мною», — любить твердити Степан Пушик, і це звучить не тільки як заклинання, а й тверда, непохитна віра у власні сили і невтомну працю.
Свіжий вітер часу з новою силою надимає паруси його книг.
Чи великий поет чи малий — скаже час. А нам відкривається тільки незаперечна істина — чи він справжній. Степан Пушик — щирий, межово відвертий, глибоко задушевний, майстерний версифікатор, а отже — справжній. Звичайно, входження у велику стихію поезії ніколи легким не буває, непростим було воно і для С. Пушика.
«Я у своїй поезії відчуваю броди, — зізнається він одверто. — Було колись дуже прикро, коли Микола Ільницький розкритикував мою слабеньку книжку лірики «Писаний Камінь», хоч не тільки я сам був винен, що її мені так видали. Але минув час, і розумію, що без його слова я б ще «розгойдувався» рік-два, перш ніж узятися і за прозу. Справді перебував у полоні орнаменталізму та стилізації під фольклор у деяких своїх віршах. Хоча тоді уже говорилося, що фольклоризм — це начебто диявольщина, яку треба виганяти з української радянської літератури. Але з'явилися романи Маркеса, і тоді наша критика й спілчанське керівництво заговорили інакше...».
Першу книгу поета «Молоді громи» прихильно зустріли читачі й критики. Звичайно, сьогодні, з віддалі часу, зриміше видно її прохідні й одверто слабкі місця, що передусім пов'язані з тематичною вузькістю, одноманітністю мотивів, описовістю і деякою аморфною розпливчатістю, а також тяжінням до літературщини. Одначе, не тільки на недоліках хотілося б акцентувати увагу, бо для С. Пушика-поета були характерні й свіжість думки і почуттів, темпераментність вислову, прагнення осягнути моральні і духовні сфери людського буття. Його ліричний герой намагався якнайглибше пройнятися ідеалами своєї доби, а також щиро захоплювався мужністю наших далеких предків. І вже ця збірка засвідчила, що поезія Степана Пушика виростає з народної пісні й поза нею не мислиться.
Є у збірці вибраного «Хмаролом» вірш «Осінь», що датований 1959 роком. Це час, коли С. Пушик пробує своє ліричне перо, обравши літературу як долю. Отож вірш дає змогу уявити, як починав поет, якими були його перші кроки в царині поезії:
Багровий лист з дерев паде —
Осіннє переддзвіння.
А вітер золото мете —
Так мрійно — чародійно.
Вже слабше сонце пригріва
І журавлі ключами
В далекий вирій попливли
Над селами й містами.
Як бачимо, вірш не відзначається якимись яскравими художніми знахідками і тему обрано збиту, але уже тут відчувається міцна рука, добре відчуття слова і головне — уміння передати настрій, що стане домінуючою особливістю творчого стилю зрілого поета.
Тематичний спектр ранніх поезій С. Пушика широкий і різноманітний. Можна виділити якісь окремі пласти, нашарування, улюблені теми, але кажучи назагал, він пише про те, що хвилює його як людину совісну, суспільно активну і небайдужу до долі свого народу, його минулого і майбутнього. Прикметно, що в колі найулюбленіших тем чільне місце займає оспівування минувшини, заглиблення у ті далекі, але незабутні «полум'яні літа». Не випадково одна з перших збірок поета мала назву «Золотий Тік» і цю ж назву отримав перший розділ підсумкової книги «Хмаролом». Золотим Током у стародавньому Галичі, столиці князівства, називали головний майдан і з ним пов'язана легенда про те, що коли ординці хана Батия хотіли здерти золото з площі, воно втекло під землю. На цю тему поет написав одноіменну поему, і назва Золотий Тік стала потужним символом, що розпросторився на всю творчість поета. Своє завдання як митець він вбачає у тому, щоб віднайти запропалі скарби свого народу, перелити немеркнучу пам'ять і славу про них у живе слово.
Важко назвати інший народ, у якого було б таке славне минуле і настільки трагічне сьогодення, як в нашого народу. Ця трагічність посилена ще й тим, що віками пам'ятки старовини нещадно нищились, розграбовувались, присвоювались іншими, а правду витравлювали і спотворювали, позбавляючи народ живої пам'яті. Тож обминути тему «розритої могили» поет, звичайно ж, не міг.
З невтомною самозреченістю і одержимістю давньоруського літописця відтворює митець сторінки минулого, переплавляючи цікаві факти в мистецькі поетичні описи.
Улюблена тема С. Пушика-поета — язичництво. Там він черпає красу поетичних образів, шукає натхнення і мудрості, вчиться ставлення до світу і всього живого в нім. Душею вловлюючи «запах лун», він наснажується сонячною енергію любові, щастя і краси. Часи язичництва для нього — не період безпросвітнього поганства, сутемної безвісті гріха і невігластва, як комусь із «вчених» хотілося б те бачити, а радісного, поетичного сприйняття світу, як частки великого Всесвіту, тісної єдності людини з живою природою, Богом, Космосом. Все, чим багаті ми сьогодні духовно, що дарує нам гостре відчуття безсмертя, своїми витоками сягає в той далекий доісторичний період.
Поет має стале переконання, що вбити пам'ять народу так само неможливо, як знищити його живу безсмертну душу — і вже це дає йому певність, що народ є і пребуде у віках. Про неперервність історичної пам'яті йдеться у вірші «Батьківщина» — програмному творі тих літ:
Я в лузі ріс! Я в лісі ріс!
Я в полі ріс! Не виріс диким!
В селі не виріс без'язиким!
Біду й нещастя знав і зніс!
Отут мойого предка слід!
Отут колиска і колиба!
Отут ловив і звіра, й рибу —
Отут я жив сто тисяч літ!
Розквіт поетичного таланту С. Пушика припав на період нового витка політичних репресій і «прикручування гайок» у національному питанні. І все ж він завжди залишався чесним і правдивим перед пам'яттю і совістю народу, волів змовчати, ніж порушити кодекс честі. В одному з віршів у нього вихоплюється: «Невдячний час історію писати! Та, мудросте, впусти мене в свій сад!». Є часи, коли мудрість ходить стежками мовчання...
Поетові завжди вистачало мужності, такту і, безперечно, любові, щоб не спотворити минуле, донести правду про нього до людей в часи тотального безпам'ятства і русифікації. І передусім любові.
Історія!..
Вся з боротьби та крові.
А глибше?
Може, все трава і мох?
Лишень любов,
Історія любові
Вимірник всіх діянь
Усіх епох!
У цій, вихопленій з поеми «Олекса Довбуш» строфі, йдеться про любов конкретну, що має точний адресат, але легко знаходимо в ній і глибший підтекст.
Зі сторінок збірки «Золотий Тік» перед внутрішнім зором читача постає уся історія України від найдавніших часів до сьогодення. Лише сам перелік імен, які згадуються поетом, зайняв би чимало місця, бо, здається, він не обминає нікого, хто вписав своє ім'я на скрижалях історії. З-поміж творів, що виділяються особливим пафосом і красою поетичних образів, варто назвати «Осмомисл і Чагрівна», «Іван Муха», «Підкова», «Ніч Марусі Чурай», «Олекса Довбуш» та інші.
Поет будує версію історичного часу як зримого простору, де ліричний суб'єкт не сторонній спостерігач, а його дієвий учасник, творець історії.
Другий великий тематичний пласт у поетичному світі Степана Пушика, що зримо виділяється в окрему групу — це так звані пейзажні вірші. У «Хмароломі» поет згрупував їх так, що вони відбивають річний цикл з його чотирма порами року. Але що характерно: пейзаж у С. Пушика ніколи не відмежовується від людини, не постає якоюсь самодостатньою величиною, а незмінно сприймається як частка людської душі. Природа може входити в душу людини, як жива істота, і може навіює певні відчуття і переживання, чи настрої, як от:
А сніг іде,
По горах лебедіє.
В перинах білих
Міцно сплять зірки.
Ніхто мене в завію не зігріє,
І не подасть ніхто мені руки.
Степан Пушик — майстер пейзажу, якому до снаги кількома штрихами створити повноцінну і яскраву картину, що глибоко западає в душу. Здається, він свідомо уникає ошелешуючих метафор та інших художніх засобів, економно використовує кожен поетичний образ, і все ж ці картини справляють незабутнє враження. Їх сила в простоті, природності, невимушеності, закоріненості у народний мелос:
Пахне зі стодоли сіно з конюшини,
Хоч палючим холодом дихає зима.
І сліди собачі білий сніг пришили
До землі примерзлої, що мовчить, німа.
Поет не відмовляється від традиційної проекції: пора року — пора життя, де весна — молодість, літо — зрілість, а осінь — старість. Але він завжди знаходить нові відтінки і нюанси, щоб наповнити банальний збитий образ новим змістом. А може він так вражає завдяки граничній щирості, глибокій душевності, сповідальності, без яких митець ніколи не береться за перо і що вгадується читачем безпомильно, бо першим на такі рядки озивається серце.
Інтимна лірика поета зібрана в розділі «То був далекий сон» і теж належить до авторського позитиву. Саме в інтимній ліриці йому вдалося найглибше розкрити серце, перелити у слово силу почуттів і красу душі, що озорюється в любові.
Наш місяць тепер у повні,
А сонце скотилось нижче.
Зостались листи любовні.
Як попіл на погарищі.
Так, поезія Степана Пушика традиційна, але в доброму значенні цього слова, бо своїм корінням сягає глибин народної культури і пісенної творчості. Саме тому так багато пісень народилося на його тексти.
Звичайно, як у кожного поета, у нього є вірші різної художньої вартості: сильні, середні й художньо непереконливі. Збірку «Хмаролом», очевидно, можна було б зробити цільнішою і гармонійнішою, вилучивши вірші, позначені вторинністю. Мабуть, від того вона б виграла, але водночас у чомусь і програла б, а отже, програв би і автор, і читач. Поет свідомо відмовився від жорсткої диференціації, бажаючи прийти до читача таким, яким був і яким залишився — різноплановим, емоційним, спонтанним... Навіть в одверто альбомних віршах у нього завжди бринить ота щемлива і хвилююча нота, яка змушує озватися серце навіть у найвибагливішого читача.
Образна система Степана Пушика співвідносна масштабам його поетичного мислення. Він вільно почуває себе в поезії філософській, ліричній, громадсько-політичній, іронічній, вільно мандрує серед різних епох...
Характерною особливістю поетики С. Пушика є активна взаємодія всіх формальних компонентів. Його образи, метафори, порівняння, епітети, лексика, поетичний синтаксис, ритміка чуло реагують на матеріал, теми і задум твору. Лексико-семантична площина його творів виявляє поетизацію простору активних для ліричного суб'єкта реалій (птах, гори, небо, люди), або космічних стихій. Поет полюбляє змальовувати цільні людські характери, його приваблюють незвичні людські долі, він майстер психологічного малюнка.
Мають слушність критики, коли говорять, що вірші С. Пушика ненав'язливо повчальні, в них майже фізично відчуваєш, що твоє життя є продовженням батьківського, а отже за високими вимогами до себе маєш жити так, щоб не заплямити батьківської честі, щоб врешті твоє життя теж стало здоровою моральною основою уже для твоїх дітей.
ІІІ. ПРОЗА
Перша по-справжньому оригінальна і наскрізь новаторська прозова книга С. Пушика „Перо Золотого Птаха» народилася з легенд і переказів, прислів'їв і приказок, звичаїв і повір'їв гуцульського краю і, безперечно, глибинного знання народного життя. Назву підказала легенда і розмова з старим гуцулом, про яку так розповідає письменник: «Працюючи в обласній газеті, не раз приїжджав до старішого, ніж професор, бородатого діда Данила Молодія. Добродушна людина не замикається на сім замків, він показав мені, переповів першу свою перлину, яку теж хтось йому подарував. То була казка про бідного Івана й Золотого Птаха...
Я почав записувати казку.
— Не пишіть, — сказав Молодій.
— Чому? — запитав я здивовано.
— Буде те, що з Іваном. Ви берете собі перо Золотого Птаха. Запишете одну, а я розповім ще цікавішу — знову треба писати... А я знаю тих байок, що не списав би й на воловій шкірі. Моря не випишеш. Таки записуєте?
— Записую».
Книга «Перо Золотого Птаха» вийшла друком 1979 року у великій колективній збірці, що її благословило у світ видавництво «Молодь». Такі книги рідко привертають увагу масового читача, здебільшого їм суджено загубитися у бурхливому потоці літератури. Так сталося із трьома іншими творами, що увійшли до збірки із збитою і банальною назвою «Співзвучність», але твір С. Пушика не загубився. Маю стале переконання: ті, що прочитали його, запам'ятали назавжди, бо такі твори мають в собі якусь особливу магічну силу, вони не забуваються.
«Перо Золотого Птаха» — своєрідна енциклопедія Гуцульщини, і разом з тим, натхненний гімн її красі, історії і людям.
С. Пушик з тих письменників, які видобувають із слова живий вогонь і пишуть, палаючи. І слово для них — вогонь в одежі слова. Тому так любить він порівнювати талант із ватрою, а працю над словом — видобуванням нетлінного вогню. В іншого письменника це звучало б патетично і високопарно, а отже неправдоподібно, але тільки не в Пушика, який і сам нагадує вогонь. Уже наприпочатку книги він пише: «Разом із пастухами брався ватаг добувати живу полонинську ватру, тручи дерево об дерево.
Це важко.
Письменник мусить добувати живий вогонь зі слова.
Це ще важче.
Я нераз бачив, як уночі світить зогниле дерево, але то фальшивий вогонь. Справжній — схований у твердому холодному камені. Хай камінь на дні безмежного океану, але вода не може той вогонь залити.
Камінь мовчить, поки його не торкнеш, а вдариш твердим — озоветься, заговорить, іскри посиплються».
Енциклопедичну книгу про Гуцульщину міг написати тільки письменник, який обійшов рідну землю вздовж і впоперек. І справді, немає у горах села, в якому б не побував Степан Пушик, не записував розповіді місцевих довгожителів про минуле, не вслухався б у співанки, що звучали на вечорницях. То було його пристрастю — бродити від хати до хати, від полонини до села і шукати зустрічей з цікавими людьми. З тої дороги, з тих невгамовних блукань й мандрів і виросла книга.
Як визначити жанр цього твору? Якою дефініцією означити? Повість? Есе? Нарис? Мабуть, усі ці жанри підходять і переплелися в цій книзі в нерозривну сув'язь, витворивши незвичну і оригінальну амальгаму. І тим вона цікава, але передусім своїм змістом, де знайшлося місце народним пісням і легендам, розповідям про цікавих людей і незвичних знахарів, хвилюючим роздумам про народну долю і талант, звичаї і повір'я... А ще ця книга багата на прислів'я і приказки, народні прикмети і повір'я, в ній, як зорі, сяють назви сіл і містечок, гір і полонин, зворів і урочищ...
Справжні книги завжди мають свою ауру, непізнану до кінця, загадкову і таємничу. Над розгадкою таємниці цієї книги можна битися роками, але навряд чи хто осягне її до кінця. Це тому, що в неї перелився чар народної пісні, гуцульського фольклору і частка самої душі народу. Таємниці народження таких книг, мабуть, не знають і їх автори, бо справжні книги народжуються не тільки з волі письменника, а й волі того, хто дарує нам вищий дар слова.
У «Пері Золотого Птаха» голосом С. Пушика заговорила сива давнина, що сягає язичницьких часів. У горах, що бережуть дух минувшини, мабуть, найлегше відчути її подих. Голосами наших далеких пращурів тут шепчуть сосни і ялиці, джерела і струмки. Треба тільки уміти наслухати їх, навчитися тої притишеної і потайної мови, і головне — відкрити серце для любові і добра.
Минуле завжди живе в сучасному, воно не пропадає безслідно і не зникає назавжди, бо несе в собі вогонь безсмертної душі. Треба тільки хотіти побачити його в новітніх обрядах і в пристосованих до сьогодення звичаях і дійствах.
Автор по-філософському глибоко роздумує над життям і смертю. Але ці роздуми позбавлені похмурої і трагічної сутності, бо смерть сприймається як звільнення від земних страждань і перехід у кращі світи. Звичайно, письменник не говорить про це відкритим прямим текстом, бо книга народжувалася в ті роки, коли в літературі безроздільно панував соцреалізм, але сила безсмерття пробивається крізь самі рядки, як спориш через асфальт.
«Людська смерть — уроки для живих. У цю хвилину людина зважує свої добрі й погані вчинки.
Похоронна музика — вітер, який допомагає очиститися або хоч наганяє тривогу на душу, навіює роздуми».
С. Пушик чи не перший письменник повоєнного часу, що розповів про гуцульських мольфарів і знахарів, тих незвичних і загадкових, добрих і лихих характерників, яким до снаги справжні дива, які бачили те, що звичайній людині недоступне. Звичайно, автор був змушений ховатися за іронічну фразу і тиху усмішку в кутиках губ, але це не заважало йому проспівати натхненний пеан про тих, що стоять на межі паралельних світів, чують голоси потойбіччя, перемагають людські недуги і зло, що робить людину нещасною.
С. Пушик відкрив для нас Гуцульщину, справжню, живу, величну в своїй красі і в той же час віртуально-міфологічну, а не картинно-лубочну, якою поставала вона зі сторінок прихильників соцреалізму. В нього немає сентиментального замилування пасторальними красотами, в повісті домінує правдива розповідь про винятково красиву землю і працьовитих людей, яких ця земля робить величними.
С. Пушик любить і вміє передавати розповідь простих людей, у яких жива правда витісняє літературні нашарування. В таких розповідях нема вишуканих образів чи метафор, але вони зворушують до глибини душі, тому що за кожним словом стоїть гірка правда непростого життя. Часто здається, що ці слова кровоточать, як зранене серце людини.
« — А де ваші діти? — запитав прямо, бо всяке пряме запитання болить менше, як обхідне. — Не мали?
— Мала-м. Але що з того? Одного на фронті вбили, а двох вивезли на каторгу до Німеччини й так їм там голови задурманили, що додому не повернулися. Один у Бельгії з бельгійкою оженився, а другий в Америці — з хорваткою чи словенкою. Той, що в Бельгії, двох синів має, а той, що в Америці, — одного. Але, може, і слова нашого не знають. Довго сини не давалися чути, аж через Червоний Хрест розшукала. Пишу одному, пишу другому: «Їдьте, сини, додому, бо тепер стало добре жити — усі хати повимуровували з цегли, сади понасаджували, дороги асфальтовані — не впізнаєте села. А той, що в Бельгії, прислав пакунок і написав: «Мені, мамо, і тут добре»... Отак я маюся. Надія на діти, а долю треба глядіти».
У книзі багато цікавих спостережень і узагальнень, відчувається, що автор має пильне око і гострий зір, що в парі з небайдужим серцем дозволяють йому побачити маленькі й великі земні дива. Що було б варте наше життя без таких див? Людина тягнеться до краси, як квітка до сонця. Краса — ідеал, що не тільки милує око, а й очищає душу, наснажує її високими і світлими думками. Уміти побачити красу, помилуватись нею — велике мистецтво великого стилю життя.
С. Пушик тонкий знавець сільського побуту, якого цікавить все без винятку, до найменших дрібниць, до найнепомітніших деталей, все має вагу, все посутнє й важливе. Тому й сприймаються його окремі описи як малі й великі відкриття, звучать піднесено і натхненно.
У книзі відчувається неперервна сув'язь з народною піснею, народною думою. Здається, що пісня постійно звучить в душі письменника, про що б він не писав, яку тему не порушував. Коли йдеться про сумне — то пісня тужлива й печальна, коли про веселе — то бадьора і жартівлива. В найкращих рядках книги відчувається ритм пісні і думи. Та й час від часу письменник звертається до фольклору, аби підкреслити, що служить він для нього основою і своєрідними опорними точками.
Пісня відносить в минуле і навіює хвилюючі думки про майбутнє, лікує тіло і зцілює душу, допомагає перебороти нужду і лихо, горе і страждання. Все у пісні й все од пісні. Вона дає крила душі, дарує свободу і наближає до вічності.
Що створює світлу, поетичну атмосферу цієї книги? Передусім художня умовність, незліченні перекази і казки, самобутні притчі і реальні факти з життя, оживлення й олюднення різноманітних явищ природи, використання народної міфології з її чугайстрами, мавками, берегинями, русалками, лісовицями, а також язичницькими богами, символічними образами Старого, Громовика, доброго духа, охоронця гір — все це неначе розсуває обрії того чарівного і хвилюючого світу, що називається гуцульським селом.
Поява цієї книги стала явищем наскрізь новаторським, несподіваним і самобутнім. Вперше за роки тоталітарного режиму так щиро і талановито, правдиво і чесно, без ідеологічного нашарування і етнографічного глянцю, було написано про Гуцульщину і її народ.
Відчувалося, що й сам автор здивований тим невичерпним багатством і хвилюючими тайнами, які йому відкрили Карпати.
«Перо Золотого Птаха» спонукало до праці і творчих пошуків інших письменників, тож можна говорити про щасливе продовження пушиківської лінії в літературі. Серед найбільш вдалих творів подібного плану — «Опішня» Володимира Качкана, фольклорно-документальна повість «За скарбами» Миколи Зіньчука, «Поділля — край і доля» Броніслава Грищука. Цю лінію продовжують «Новели нашого хутора» Андрія Кондратюка і «Сопигора» Богдана Бастюка.
Новела — один з найскладніших літературних жанрів, що вимагає виняткової щільності, густоти письма і психологічної напруги. 60-ті роки минулого століття засвідчили зростаючий інтерес до цього жанру. Йому віддали данину Володимир Дрозд, Іван Чендей, Євген Гуцало, Василь Захарченко, Віктор Близнець, Валерій Шевчук, Володимир Маняк, Роман Іваничук та багато інших першокласних письменників. Особливого розвитку дістала новела в творчості Григора Тютюнника. Здавалося б, сказати щось нове в цьому жанрі неймовірно важко. Після появи перших новаторських новел Григора Тютюнника багато письменників навіть відмовилися від цього жанру, вважаючи, що сказати щось нове після нього неможливо. І все ж Степанові Пушику вдалося знайти свою нішу, наповнити старий жанр новим оригінальним змістом. Цю самобутність йому підказало саме життя і добре знання побуту і звичаїв Гуцульщини. Неповторний карпатський колорит пролив чисте, високе і горне світло на його письмо, і воно засяяло своїми яскравими і чистими гранями. На сьогодні письменник видав дві збірки оповідань і новел: «Ключ-зілля» (К.: Молодь, 1981) і «Ватра на Чорній горі» (Івано-Франківськ: Нова зоря, 2001), де зібрано кілька десятків невеликих за обсягом творів і повість «Хмаролом».
Силу таланту відчуваєш як велич зоряного неба і моральний закон в середині себе (за Кантом). Відчуваєш — і все... Пояснення бліді й приблизні. С. Пушика завжди хочеться просто читати і менше усього аналізувати, бо він уміє якось по-особливому безпосередньо і довірливо дивитися на людину, думати про її беззахисність і минущість, всіх цінити і любити так, ніби завтра вони відійдуть. Дивитися на всіх з погляду вічності. Цінувати людський розум, тіло, усмішку, гумор... Любити людину і в ній Бога.
Письменник повинен писати образно, глибоко, оригінально... але передовсім він повинен писати цікаво. І тут взірцем залишається для нас Пушик-новеліст. І відрадно, що сьогодні він переживає нове піднесення і продовжує захоплювати й дивувати читачів.
Книга «Славетний предок Кобзаря» (2001) за жанровим визначенням самого автора, повість-гіпотеза, в основі якої розповідь про предка великого Кобзаря по матері, уродженця Прикарпаття — Івана Бойка, який, за версією С.Пушика, був провідником загону карпатських опришків, а згодом — гайдамаків і козаків. Народився Іван Бойко на Бойківщині, а діяв на Гуцульщині, Буковині, Закарпатті, Поділлі, Волині й на Дніпрі, а загубився його слід у Сибіру. Дослідник помітив, що його доля дивовижно нагадує долю Шевченкового «Варнака».
У передмові автор наголошує: «Я вже був написав кілька розділів роману, коли перо моє раптом спіткнулося на тому, що карпатський опришок Іван Бойко (Бойчук) — побратим Олекси Довбуша та Василя Баюрака — після загибелі своїх соратників очолив карпатських опришків, але в горах він не залишився, а перевів «чорних хлопців» на Січ Запорозьку і діяв з ними на батьківщині Т. Г. Шевченка та на Волині, де й загубився його слід під час повстання коліїв.
Про цього провідника опришківського загону є роман Бориса Загорулька «Чорногора». Я інакше подивився на цю загадкову постать — ватага Івана Бойка (Бойчука), повівши його до гайдамаків. Твір «Славетний предок Кобзаря» — це своєрідна розвідка перед написанням роману про опришка.
Скориставшись моїм матеріалом, письменник Богдан Бойко після того, як я повість-гіпотезу опублікував у газеті «Прикарпатська правда» (1988р.) і в збірнику «В сім'ї вольній новій» (1979), через деякий час створив повість «По голови... по голови».
Висуваючи сміливі припущення, С.Пушик підводить під них передусім міцну фольклорну основу. Глибоке знання усної народної творчості знадобилося й тут, повело несподіваними шляхами. Хоч, зрозуміло, послуговувався автор і наявними архівними документами, зокрема матеріалами слідства, тодішніх судових засідань, деякими мемуарними свідченнями.
Дослідник робить несподівані й, можливо, подекуди надто ризиковані припущення. Але вони ніколи не бувають безпідставними чи нелогічними. Навпаки: він завжди покладається на достовірні факти, що випливають з документальних свідчень. Логіка його мислі захоплює і вражає, іти її слідами завжди цікаво і хвилююче. Таке відчуття, що ми присутні при розслідуванні давньої справи, занамуленої плином часу, занесеної пісками десятиліть. Чи є інший шлях, окрім того, що його обрав письменник — шлях припущень і здогадок? Звичайно, однозначної відповіді тут бути не може, але не вірити С. Пушику було б щонайменше несправедливо, до того ж це означало б обкрадати себе.
Книга читається з такою ж цікавістю як детективний чи пригодницький роман, оскільки автору чужі сухий академізм та закостеніла псевдонауковість. Звернемо увагу хоча б на такий фрагмент:
«Залишається відкритим єдине: чиїм сином був Яким, дід Тараса Григоровича Шевченка по матері? Офіційно вважається, що привіз його в Моринці Іван Бойко з Прикарпаття, але сам десь безслідно зник, і дитину виховував Михайло Цапенко. Яким Бойко мав би «піти попідтинню», а він розбагатів. Це цілком вписується в схему: Яким був сином опришка, і той забезпечив йому майбутнє».
І ще така цікава й цілком несподівана гіпотеза: «Можливо, що Яким Бойко — це син Гриня (Григорія) Якимовича Гушала, якого страчено в Станиславові. Іван Бойко міг виконувати заповіт свого побратима: врятувати сина. З'явився Яким у Моринцях у п'ятирічному віці. Це мав би бути 1756 рік. А за два роки до цього на Поділлі була страчена гуцулка-палійка, якась Ганька. Чи не мати то була Якима Бойка? А що коли Іван був дійсно сином попа з-під Самбора і це його дитина?» Тематика книги широка і різноманітна, автор ніколи не зосереджується на чомусь одному, хоча мета його цілком зрозуміла і конкретна — висвітлити долю предка нашого поета. Але заслуговує на увагу широке історичне тло, яке змальовує письменник, а також показ тогочасного суспільного життя.
Має слушність критик Євген Баран стверджуючи, що в Пушика гіпотеза витісняється гіпотезою, і «він нібито розкидає камінці з тим, щоб наступне покоління дослідників визначило котрий з них є коштовнішим». Величезний матеріал справді тисне на автора, змушує його кидатися то в одну, то в іншу сторону, а бажання охопити все, ламає подекуди стрункість композиції. Та які несподівані деякі гіпотези і скільки унікального матеріалу зібрано на сторінках книги.
«Олексу Добощука вбито не в бою. Кріпак Яблонських Степан Дзвінчук був у числі тих, хто діяв за завданням властей, якщо він боявся ватага і його побратимів. Потоцький, можливо, й прибув до Коломиї глянути на «свавільного хлопа», що кинув виклик і йому, і всій Речі Посполитій, і Угорщині, і Молдавії. Він не проголошував себе новим царем, як Омелян Пугачов чи Степан Разін. Олекса залишився мужиком, що стояв за правду й мстив за кривду, що хотів світ зрівняти. Такими ж були ідеали і його брата».
До кращих в книзі хочеться віднести опис страти Баюрака: «Хлопчик бачить великого злочинця, якого везуть з каземату на майдан смерті. Тут зібралися тисячі люду. Падав дощ. Баюрака виводять з чорного «каравана». «Болото! Всюди болото!»— говорить блідий ватаг. Запитують, яке його останнє бажання. «Дайте флояру!» Знайшлася сопілка. І Баюрак іде на страту, награваючи сумних карпатських мелодій. Грає він пісню про Олексу Добоша. Грає про інших побратимів. Грає про гори свої, про долю свою й народ. Все це відбувається на Ринковій площі перед ратушею, на яку дивляться катедральний, єзуїтський та вірменський костели».
Це дослідження побудоване на протиставленнях і контрастах: опришків породили пани-магнати, жорстокість простого люду виникла через непосильний визиск і неправду. В той час, коли інші гинуть від голоду і злиднів, пани Потоцькі купаються у золоті. Одному з них — Йосипу Потоцькому автор приділяє особливо багато уваги, бо саме він був найжорстокішим гнобителем і визискувачем. Цікаво, що рід Потоцьких походить з перевертнів-українців. Абсурдність стилю життя проглядається і в похоронах цього ката: «Похорон Йосипа Потоцького тривав два тижні. За один тільки обід у палаці Потоцьких, який зберігся, випивали по двадцять бочок токайського й по одинадцять — бургундського вина. Якщо в палаці було затісно, то гостилися по трапезних монастирів. Тут рікою лилося шампанське й рейнське, а горілку й пиво ніхто не міряв. Високим гостям підносили дари. Канонікам виплатили по п'ять дукатів, а всім іншим священикам — по три. Коли закінчився похорон, їм ще доплатили по одному дукату.
Похорон магната нагадував кількатижневу виставу. Від травня до середини серпня тіло... тримали в Заложцях».
С. Пушик постійно проводить паралелі між минулим і нинішнім часом, що дозволяє краще зрозуміти історію і побачити деякі сумні і невтішні закономірність
«Немає сумніву, що Василь Бойчук був секретним агентом тодішньої поліції. Річ Посполита опиралася також на загони смоляків, які були сформовані з місцевих ренегатів. Коли західноукраїнські землі відійшли до Австрійської корони, то ці формування називалися ровтами пушкарів. У боротьбі з УПА та підпіллям ОУН сформувала «істрєбітєльние батальйони» — стрибків».
«Символічно, що в хаті новітнього опришка Колесника-Копія народився Тарас Шевченко. Бунтарський дух витав уже над колискою майбутнього Кобзаря, — робить промовистий висновок письменник. І цілком співзвучна з тим висновком така кінцівка книги: «Багато ще «темних плям» у біографії діда Т. Г. Шевченка, але відомо нам єдине: такого генія як Великий Тарас міг народити тільки весь український народ, усі краї України. Один корінь дерева Тарасового життя й творчості брав силу з гір Карпатських.
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає... —
писав наш Великий Кобзар. Він був з цього племені — Прометей... А український Прометей називався Перемишлем. Вважається, що Зевс прикував Прометея на Кавказі до скелі, і орел героєві щоденно рве дзьобом і кігтями печінку. Але ніде на Кавказі не знайдено цієї скали. В міфах грецьких мовиться, що Прометея приковано до каменя на краю Скіфської землі, а Скіфія — це країна, що займала простір від Дунаю до Дону. Карпати греки (і не тільки греки) називали Кавказійськими горами. Свідчення цьому є і в «Руському літописі». У Карпатах ми знаємо скелі, під якими стогне Довбушева душа. Міфи завжди переносяться на реальних героїв...
Прометей — це той, що наперед мислить, як мислив Великий Кобзар, предок якого був Іван Бойко з Карпат...»
Особливе місце у творчому доробку письменника займає «Бусова книга», яку він називає головною книгою свого життя. Вона повертає нас в долітописний період нашої історії. Така книга могла народитися тільки протягом десятиліть важкої дослідницької і наукової праці, «її змістовній суті немає кінця, бо неможливо зупинити пізнання самого коду українця, його етногенези», як влучно висловився Володимир Качкан.
Матеріали до книги С. Пушик збирав понад сорок років. Це своєрідне дослідження про нашу праісторію, долітописний період і найперше — нашого язичництва. Ця праця вимагала глибокого студіювання історичних хронік, монографій, записів фольклору, справді несторівського самозречення і творчого схимництва. Але тут чи не найбільше пригодилася йому власна збирацька праця — записи легенд, казок, переказів, пісень, прислів'їв і приказок, повір'їв, примов, топонімів, гідронімів, ойконімів... Саме вони допомогли зробити чимало відкриттів, пояснити за-намулене часом.
Своєрідними сходинками до цієї книги були публікації «Довкола Збруцького ідола», «Криваве весілля на Каялі», «Святовіт», «Чортові гори», «Бус і Джус», «Гойтосир і Гайстер», «Богданові дуби», «Храм Громовержця», «Бусове письмо», «Бусова книга» (публікація в трьох числах часопису «Березіль»), кандидатська дисертація «Слово о полку Ігоревім» і слов'янська міфологія», що викликали і викликають гаряче зацікавлення не тільки істориків та науковців, але й широкого кола читачів.
Особливе місце в творчому доробку письменника займає роман «Галицька брама», відзначений найвищою національною нагородою — Державною премією ім. Т. Шевченка. У цьому творі тісно співіснують день сьогоднішній і вчорашній, що сягає далеких княжих часів. З його сторінок постає історія нашого краю, аж до її витоків, розказана пристрасним і небайдужим словом. Тут багато символіки, архетипних нашарувань, узагальнюючих кодів, що легко прочитуються, а ще тут зібрана мудрість народу, акумульована у віках, тому постійно натикаєшся на справжні золотинки, щирі поклади словесного золота. Та передусім цей роман — гімн Галичу і воночас унікальна реконструція його небуденної історії, так болісно занамуленої часом.
Не можна оминути увагою повість-есе «Карпатське літо» — цікаве наукове дослідження про перебування Лесі Українки в Карпатах, написане не сухим академічним стилем, а в щасливо віднайденій художній формі, де гармонійно переплітаються елементи наукового аналізу і белетристики. Це хвилююча мандрівка Гуцульщиною в товаристві Лесі Українки та Климентія Квітки.
IV. Пошук
Небагато знайдеться в Галичині сіл, де б не побував письменник і фольклорист С. Пушик, а народні перлини збирав буквально в усіх областях України та в Криму, за рубежем, де живуть українці, не був тільки у двох республіках колишнього СРСР, облітав майже усю північну півкулю землі. Тож завжди під його пером народжувалися публіцистичні твори — чи то про нафтовидобувачів Сибіру, чи то про земляків-буровиків, що вахтовим методом працювали у Туркменистані, чи про життя українців у розсіянні. З його легкої руки з'явилося чимало телефільмів, радіо і телепередач.
Письменник постійно і невтомно займався науковою працею, багато сил і часу віддавав написанню художніх книг, але разом з тим знаходив час для відгуків на злободенні насущні проблеми. Так з'явилися есеї «Гелон», «Тисові гаї», «Княждвір на Гуцульщині», «Дохристиянський Галич», численні статті, що порушували у пресі гострі проблеми, ратували за долю рідної мови, культурної спадщини, рятували від тотального нищення флору і фауну Карпат.
Більше тридцяти років збирає він і видає усну народнопоетичну творчість. Подією в літературному житті стали «Казки Підгір'я», «Срібні воли. Казки гір і Підгір'я», збірки казок, легенд, переказів, приповідок Доні Юрчак «Золота вежа», «Українські тости». А ще митець підготував і видав чимало колективних збірок: «Чарівне горнятко», «Ходили опришки» та інші, упорядкував збірку пісень про кохання «Сміються, плачуть солов'ї», упорядкував власноруч посмертні збірки поетеси Ольги Стрілець «Обпалена троянда», «їхав автобус», збірку письменників-новгородців у перекладах івано-франківців «Біля Ільмень-озера».
За творами В.Стефаника в новітній інтерпретації письменника з'явилися п'єси «Земле моя» (у співавторстві з В. Смоляком) та «Заплакані вікна», що поставлені Івано-Франківським музично-драматичним театром. А ще брав участь у створенні сценічних картин і сюїт для Гуцульського ансамблю пісні й танцю, телефільмів «Тарасові шляхи» «Карпатське літо», «Живе слово» та ін.
При тоталітарному режиму за безкомпромісну творчу і життєву позицію митець не раз зазнавав гострої критики і переслідувань, був звільнений з роботи, працівники обласного КДБ зробили обшук у його квартирі...
З перших днів Степан Пушик активно включився у процес українського відродження. В парламенті, будучи членом демблоку і опозиційної Народної ради, виборював Декларацію про суверенітет України (16 липня 1990 року) та Акт про проголошення Незалежності України, за який проголосував 24 серпня 1991 року.
Чесний, прямий, безкомпромісний — таким він залишається і сьогодні. Й іншим уявити його просто немислимо.
Петро СОРОКА
Сорока П. "Початок третього тисячоліття буде за мною... " : Кілька штрихів до портр. митця / Петро Сорока // Дзвін. - 2004. - № 1. - С. 129-136.
