Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ЯК УПІЙМАТИ ПЕРО ЗОЛОТОГО ПТАХА



     Літературна сильвета Степана Пушика «з букетом» його висловів

     Він переконаний, що народився в найкращому куточку землі. Врешті, навіщо сумніватись? Для кожного, хто, виростаючи, зумів взяти у свою душу все найсокровенніше, найсвятіше рідного краю і берегти його як етнонаціональний скарб, тим паче, хто, виростаючи в трагічні роки нашої історії (сорокові — п'ятдесяті роки попереднього століття) в домашніх злиднях і батьківських молитвах покори Господові, але не покори ворогові, вміє усе це проносити крізь життя як своє «найбільшеє віно» з батьківської хати, той ніколи не зуміє, не здатен, не годен навіть у суворих екстремальних умовах зректися духовних приваб цього «куточка», а зве його Малою Батьківщиною. Він — це Степан Пушик — письменник і вчений, що вільно перебуває в іпостасях поета, прозаїка, фольклориста, етнолога, літературознавця і публіциста.
     Велика його Батьківщина, себто Україна, починається не з давнього княжого Галича і не із золотоверхого стольного Києва, хоч про них він написав багато прекрасних художніх і наукових речей, а з мальовничого села Вікторів, що одним крилом торкається галицького Золотого току, а другим крилом — легко спадає до Чорного лісу, оповитого легендами століть. Крізь село поміж береги, місцями буйночолими, високими, глинястими, а подекуди зовсім приземистими, через зарінки, луги, млаки шукає шляху до Дністра Луквиця. Влітку вона лагідна, як мамина пісня, а коли настає пора повеней, то вона рве береги, горне каміння, допливає аж до самісіньких хат, затопивши усі прилуквянські долини. Вона не оминала й подвір'я Григорія Пушика, наче б манила його сина Степана у світ, бо ж недалеко від Галича скине свої води у Дністер, а він понесе їх аж у Чорне море.
     Так і станеться. Степан хлопчаком прийде до галицької райгазети «Радянське село», аби надрукувати свої перші вірші, а потім крізь своє творче життя шукатиме власних доріг у великому світі літератури.
     Вікторів, а точніше було б казати Викторів, бо цей топонім утворено аж ніяк не від жодного Віктора (яких у селі ніколи не водилося), має своє інше пояснення. Етимологи вважають, що в назві села приховано дієслово выхытити, семантика якого означає рятувати, стерегти, пантрувати галицький княжий двір, з яким село межувало. У лексемі выхытити, здається, і криється сутність Пушикового таланту, який вміщає в собі філософію духовної незнищенності далеких предків, нагадуючи нам, де наше коріння, звідки починається його ріст, яка наша історія. До Пушика як письменника і громадянина справді легко прикладається слово «охоронець» чи «вартовий», бо загальний дискурс його творчості і спосіб його життя у взаємних зв'язках між собою і спрямовані на охорону рідного слова, материнської пісні, казки, легенди — фольклору в цілому, культури в її найрізніших виявах, на охорону природи і, врешті-решт — української душі в її найчистішій, найблагороднішій моральній і духовній красі.
     
     ...Отут я жив сто тисяч літ...
     Перша збірка віршів Степана Пушика «Молоді громи» вийшла у світ 1967 р. в ужгородському видавництві «Карпати». Він тоді відбував армійську строкову службу в Підмосков'ї (в/ч 112 81 — В). Книжечка, яку складали двадцять два вірші, вийшла в касеті, або, як жартували між собою літератори, в «братській могилі». Річ в тому, що видавництва, виконуючи свої тематичні плани, скорочували обсяги рукописів молодих авторів (об'єднували їх якоюсь спільною назвою), видавали двадцяти — двадцятип'ятисторінкові «метелики». Отже, було чим звітувати. Але ще був інший мотив видання таких «касет» чи «братських могил». Він полягав у тому, що під прикриттям талановитих імен в літературу легко було впускати графоманів, які незабаром ставали членами Спілки письменників, одержували відповідні службові пости й успішно правили соцреалізмівським процесом.
     У Пушиковому випадку чи, інакше сказати, близнюками його збірки «Молоді громи», що вийшла в касеті геть аж занадто з прозорою назвою «Поетичні зошити», стали перші збірки Василя Кохана «Два букети», Миколи Кубика «Мені відкрились гори», Василя Вароді «Повноліття», Василя Ігната «Снігова троянда», Петра Палія «Березіль», Людмили Кудрявської «Пробуждение», Казимира Гірницького «Ікарові очі», Василя Фольварочного «Ростуть сини», Олекси Янчика «Глобус», Василя Басараба «Коли трембітають вітри», Віктора Зубара «Синьогори», Івана Іванчо «Біля ватри світанку», Володимира Древницького «Баллада о комиссаре». Сюди ввійшла й збірка Петра Скунця «Погляд», але вона була вже четвертою його книжкою (після таких, як «Сонце в росі» (1961), «Верховинська пісня» (1962), «Полюси землі» (1964)), та ввійшла ще одна книжечка-альманах, яку укомплектували вірші Володимира Фединишенця, Олекси Мохначова, Злати Бичкової, Петра Савченка та Івана Чопея. Вона мала доволі промовисту назву «Стежини стають дорогами». Як бачимо, до видання «Поетичних зошитів» ввійшло двадцять авторів.
     Журнал «Дніпро» зустрів «зошити» розгромною рецензією Ю. Копинівського «Важкий шлях до повноліття» («Дніпро», № 2, 1968). Дісталось усім за винятком П. Скунця. І Пушикові теж перепало «на горіхи». Але незабаром журнал «Жовтень» (№ 8, 1968 р., тепер «Дзвін») став на захист «Молодих громів», опублікувавши рецензію «Де поезія, а де сурогат?» Якщо б автор цієї рецензії, будучи тоді критиком-початківцем, знав, що за псевдонімом Ю. Копинівського стоїть такий авторитет, як І. Світличний, то, напевне, не відважився б так пристрасно захищати Пушикові вірші. Цей факт нагадую лише для того, щоб уявити почуття молодого поета, на перші вірші якого з'явились діаметрально протилежні оцінки. Очевидно, що Пушика гріли оцінки позитивні, але критика Ю. Копинівського стала йому доброю школою і примусила його піднести шкалу творчих до себе вимог. Думаю, що доброзичливий і водночас вимогливий автор публікації «Важкий шлях до повноліття» свідомо «контрастував» вірші П. Скунця із віршами інших молодих поетів. Врешті, він не помилився, адже більшість критикованих авторів загубилась у літпроцесі. Пушик не тільки «вижив», а й став лауреатом Національної премії ім. Т.Г.Шевченка та інших престижних премій.
     Сьогодні навіть більш, ніж цікаво заглянути до першої Пушикової збірки «Молоді громи». Здається, що цитую типовий для неї вірш як за тематикою, так і за стильовою манерою автора:
                    Умирають кати —
                    То оркестри мовчать,
                    І не стогнуть вітри,
                    Не колишуться дзвони.
                    Умирають кати —
                    Крізь минуле стирчать
                    Перекреслені кров 'ю
                    Долоні.
                    Кажуть, їхні тіла
                    Не приймає земля,
                    Не приймають поля,
                    Не приймають діброви.
                    Умирають кати —
                    Не здригається світ,
                    Умирають кати —
                    Не хитається небо,
                    І не плачуть дерева,
                    Не хилиться цвіт,
                    А нуртує життя
                    У осонених стеблах.
     Як бачимо, вірш написано в другій половині 60-тих років. Та йому більше пасувало б з'явитись у світ десь на початку років 90-тих, тобто коли ми вже про своїх катів енкаведистських говорили вголос, розкопуючи могили московського «визвольного» терору. Та поезія тим і справжніша, чим триваліше б'ється у ній її внутрішній пульс. Зацитованим рядкам, без сумніву, вистачає публіцистично-ліричної мелодійності, хоч, може, їх метафорика бажала б бути дещо філіграннішою, але, все ж таки, молодий поет способом художньої антитези зумів закласти у вірш такий код, який не спромоглась розшифрувати цензура. Зрозуміло, що при цензорському «допиті» автор вірша називав би катами не тих, що одним засвічували «сонце комуністичної свободи», а інших розстрілювали чи переповнювали ними тюрми. Але це було б лише «благородне лукавство», бо поет вірив, що читач таки впізнає справжніх катів.
     Мине зовсім небагато часу, коли ми називатимем катів власними іменами, а не «ховатимем» їх за оболонку образних висловлень. По всій Галичині чи не в кожному районному містечку «Меморіал» розкопуватиме могили із сотнями і тисячами жертв закатованих радянськими руками. В Дем'яновому Лазі в скорбні хвилини перезахоронення таких жертв Пушиків вірш «Умирають кати» звучатиме як реквієм.
     Очевидно, вислів «небагато часу» у своїй семантиці дещо суперечливий, бо для творчої дороги (від виходу першої збірки до сьогодні) — тридцять сім літ. Це немало! Але якщо цих тридцять сім літ розглядати у тих фактах історичних подій, що за цей період відбулися, — то це, справді, якась лише хвилина суспільного буття. За цей період розвалилась могутня за своєю фізичною, але не морально-духовною силою радянська імперія, а поневолені народи вирвались з-під її гніту і оголосили себе суверенними, творячи свої незалежні держави. Але, щоб усе це сталось, то, зрозуміло, треба було внутрішніх руйнівних сил, аби похитнути фундамент імперії. Такою силою передусім було художнє слово. І царська, і радянська імперії його боялись найбільше. Не випадково Шевченкові «запрещали писать и рисовать», не випадково Сталін викошував цвіт української нації і насамперед письменників. Пушикове слово трудилось скрізь — в поезії, прозі, публіцистиці, фольклористиці, літературознавстві, на мітингах. Якщо лише назвати його поетичні збірки «Золотий тік», «Писаний камінь», «Задума гір», «Головиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь» і книгу вибраного «Хмаролом», то такий доробок промовляє за себе вельми достойно.
     Отже, коли йдеться сьогодні про Степана Пушика ювілейного, себто шістдесятилітнього, то, зрозуміло, йдеться про нього у часопросторі його літературної і громадської праці. Історія, час у людській пам'яті, діяння предків і діяння сучасників — це, мабуть, найосновніші мотиви його поезії. Свого часу Володимир Затуливітер в одному інтерв'ю висловлювався: «Поезія — це час. Відрізок буття, необхідний для переживання в собі (і це передовсім!) того, що називається життям. Переживання до досяжної для тебе глибини. А слово — совість часу».
     Не сумніваюся, що під цими словами підписався б і Степан Пушик. Вони адекватні до його творчості. Врешті, він по-своєму це сказав: «Отут мойого предка слід! Отут я жив сто тисяч літ». У цій поетичній максимі з осягами далекого минулого й живе його ліричний герой, який у світ реальної дійсності з'явився в роки пізніх шістдесятників. Це — час, коли закінчувалась хрущовська відлига, але прилив молодих радикалістів у літературу не припинявся. Як згадував пізніше Володимир Забаштанський: «...У Києві повітря було насичене чимось таким, що більш-менш порядна людина не могла не заразитися бацилами патріотизму, опору. Заражалися ними молоді люди, студенти. Чотири роки до університету я відвідував літературну студію при видавництві «Молодь», якою керував Дмитро Білоус, і вже твердо стояв на національних засадах. Я пам'ятав недруковані вірші Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, не кажучи про Дмитра Павличка і Ліну Костенко, а один рядок Миколи Вінграновського, як огненна стріла, пронизав наші душі і всю атмосферу тих літ. Відомо, що тоді всі митці і письменники мали бути слугами народу. Микола Вінграновський перший не згодився з цим: «Я не слуга, я — син свого народу». Які були претензії до автора цього рядка, теж відомо...
     З 1965 року почалися виключення з університету, зокрема виключили і моїх однокурсників: Василя Голобородька, Бориса Тимошенка, Василя Рубана, Надію Кир'ян та багатьох інших. Тло, на якому все відбувалося, — Шевченків дух нескори поневолювачам».
     Знаємо, що Степан Пушик до «київської школи» не належав. Він навіть не сприймав її художньої естетики і майже категорично протистояв їй своїм традиціоналізмом, водночас принципово підтримуючи у ній дух шевченківської непокори. До речі, Голобородько, як і Пушик, весь у фольклорі, але вони грають цілком на інших струнах. Першому з них фольклор — це художній міф для творення образу, метафори, як уособлення народної стихії, на якій будуються новітні парадигми його мислення в осягненні сучасної дійсності, для другого — це документальний антураж, де його ліричний герой начеб робить екскурсії з минулого у наш час і навпаки. Він самозбережений «експонат» минулого, що однак не виступає музейною річчю, а почуває себе вільно у вишитій сорочці поміж такими, як він, але що одягли модерний одяг.
     Щоб глибше спізнати Пушикового ліричного героя, треба знати його родичів, відкривати у нім його гени, а це означає входити у світ галицької літературної школи, принаймні у досвід Маркіяна Шашкевича, і йти крізь усі літературні епохи — крізь школу Франка і школу Стефаника, крізь школи Рильського і Малишка. Пройшовши цей шлях разом з поетом, зрозуміємо, звідки береться його «просвітницький натуралізм»:
                    Козак гуляє —
                    Шинкарка носить,
                    Шинкар питає:
                    —  Чому не ллєш?
                    — Не пий, козаче! —
                    Козачка просить, —
                    Не пий, козаче!
                    Коня проп'єш.
     Хтось може сказати своє: а навіщо геть аж так одверто, якщо мова сучасної поезії— це інша «система знаків», інша манера розмови?! Та відповідь у найпростішій і аж геть звичайній істині. Кожен поет, виростаючи до себе самого, відвідує усі доступні йому «школи», аби знати, яку із них найдоцільніше йому розбудовувати. І Пушик навчався скрізь. Результат цього — його власна поетична стилістика, інтонація розмови, духовна світобудова творів.
     У цьому зв'язку доречно згадати одне із інтерв'ю Василя Голобородька. На питання, що дала йому особисто «київська школа» і чи міг би він без неї стати тим, ким він став, відповів, що «школи не існує окремо без її учасників... що школа — це явище, яке можна порівняти із вінком, який не існує без окремих квітів, з яких звито вінок. Отак і ми: я — запахущий васильок, Воробйов — повний мак, Кордун — повна троянда (іще не селекціонована)... Григорів — мачок (є така квітка), творимо разом школу — вінок. Але це іще не все зілля, з якого сплетено той вінок, адже були учасниками школи і Рубан, і Саченко, і Надія Кир'ян, і Вишенський, і Семененко».
     «Представниками» школи були ще й ті, які формально до неї не входили. Маю на увазі її симпатиків, а таких вистачало на всій літературній мапі України. Наприклад, П. Скунць, Р. Кудлик, В. Затуливітер, Т. Чубай, Т. Мельничук, Б. Стельмах, прокладаючи свої власні стильові межі, дуже часто порушували їх і переступали територію «київської школи». Щось подібне міг робити і Степан Пушик, але він це робив з метою, щоб переконати себе в послідовній «приреченості» до форм класичного вірша. Очевидно, це стосується і Богдана Стельмаха.
     Самі ж представники «київської школи» ніколи «войовниче та вороже-несприймально» до класичного вірша не ставились. Верлібр був для них, як каже Василь Голобородько, «однією із справжніх ознак поезії», хоч сам він у своїй художній практиці орієнтувався на фольклор, але не на пісенні його жанри, а на жанри інші, які «зчаста є окремими реалізованими метафорами реалій дійсності та життєвих ситуацій».
     Уся Пушикова творчість виростає з фольклору, а поезія побудована на пісенних народно-художніх ритмах, асоціаціях тощо. Отже, головна лінія його творчого процесу очевидна і без екскурсів у «київську школу» чи, скажімо, в якісь інші пізніші літнапрями. Це так, але водночас і ні! Бо кожна літгрупа з'являється для того, аби утвердити свою художньо-естетичну самобутність, не лякаючись конфліктів із традицією, навіть часто з нею пориваючи всі зв'язки. В умовах соцреалізмівської епохи такі конфлікти відомо чим завершувались. Вистачає прикладу із авторами «київської школи» або навіть прикладу із ровесниками Василя Симоненка, яке чавив шамотівський критичний бульдозер.
     Пригадаймо публікації молодих авторів, того ж таки В.Симоненка, Є. Товстухи, Валерія та Анатолія Шевчуків та інших у «Літгазеті» 1962 р. і реакцію на них Шамоти з найбрутальнішими присудами — майже із забороною писати. А в цьому контексті також пригадаймо виступ Олеся Гончара, що був героїчним захистом молодих. «Не можна засуджувати, — казав він, — митця лише за те, що його творча індивідуальність схильна виявляти себе в асоціативних художніх структурах або в символіці, або в нахилі до над'яскравих романтичних барв. Засуджуємо ми лише один напрямок — халтурно-кон'юнктурний, усім іншим художньо-стильовим течіям, творчим нахилам і уподобанням треба забезпечувати умови здорового творчого змагання».
     Гірко казати, але Пушикові, як і більшості українських поетів, не вдалось оминути тої халтурно-«паровозної» кон'юнктурності, але, на щастя, вона світоглядно його не торкнулась. Хтось з поетів-метафористів чи верлібристів, немає значення, як їх назвати, шукав свого творчого рятунку в чистій естетиці, у модернізуванні вірша, а Пушик (так йому диктувала природа його таланту) пішов «дорогою батьків», себто — напрямом традиції.
                    Відлітають часи, мов птахи,
                    Свіжим вітром земля ряснить,
                    І дерева стрункі спалахують
                    Від багряного восени.
                    Рве їх осінь тупа, мов камінь,
                    Рве гіркава, як той полин,
                     А дерева встають бунтарями,
                    Бо батьки їх такими ж були.
                    Їм безчестя осінь пророчить.
                    І кому цього треба? Кому?
                    Та дерева здаватись не хочуть,
                    Гордо й твердо ідуть у зиму.
                    І підводиться час, як месник,
                    На широку життєву путь,
                    Бо дерева вірять у весни
                    І у те, що вони розцвітуть.
     Я свідомо «вписував» досі поезію Пушика у тло «неутвердженого» тоді покоління, зокрема у контекст поетів «київської школи», розуміючи, що вона була іншою. Паралельно існували ще інші поетичні материки, зокрема поезія Л. Талалая, Б. Стельмаха, Р. Лубківського, М. Влад, Г. Гордасевич, В. Затуливітра, Р. Кудлика, П. Скунця, О. Сенатович, старшого покоління: О. Стрілець, М. Карпенка, В. Лучука, М. Петренка, В. Підпалого, Г. Світличної і ще багатьох. А поруч була поезія «чистих» шістдесятників — М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, Б. Олійника.
     Шукаючи себе, у цьому бурхливому морі легше було потонути, ніж виплисти із нього. Постійне спілкування з Ольгою Стрілець та Миколою Карпенком мало для молодого поета особливе значення. Першу популярність Пушикові принесла його пісня «Треба йти до осені», яку заспівав Дмитро Гнатюк, а згодом уся Україна. Це його неабияк окрилило. Отже, виходили збірки за збірками, в яких себе поет особливо не видозмінював, а вдосконалював свій стиль, розширював тематику, що були заявлені першою книжечкою «Молоді громи».
     Інше питання, що Пушик — письменник, сказати б, «широкого профілю». У нього ніколи не було творчої пори тільки для поезії чи тільки для прози. Він усе робив паралельно. Як це відбувалось і відбувається сьогодні, він сам пояснює: «Коли мені не пишеться, то беру рюкзак і мандрую в гори, їду на кілька днів до Києва, щоб подихати столичним повітрям, тікаю на день до Львова, на два — до села... а ще не забувайте, що я професорую в університеті.
     Якщо не пишеться, то редагую написане... тікаю з хати, щоб у центрі міста зустрітись з Володимиром Качканом, щоб посидіти у кав'ярні... щоб накупити продуктів на три сім'ї...».
     Звідси випливає і його інше зізнання: «Мені мій стиль не може надокучити, як і жанр, бо я не належу до тих письменників, які набили руку на писанні повістей, романів і все життя їдуть одним конем... кожна моя книжка інакша... День на день не подібний. Буває, що строфа народиться, буває, що рядок, який виросте у вірш через тиждень, місяць, рік, десять чи двадцять літ. Буває, що за день народиться декілька поетичних творів, або продовж: кількох днів пишеш, а тоді ходиш порожній».
     Ця, сказати б, без «строгого режиму» творча лабораторія поета не позбавляє його можливостей вибудовувати надзвичайно чітку концепційність творів. Вони легко влягаються в ідейно-тематичні цикли, в окремі тематичні пласти, вони систематизуються. Якщо б довелось укладати антологію сучасної поезії на історичну тематику, то Пушик як автор таких художніх речей серед інших поетів, мабуть, посідав би провідне місце. «Скіфи», «Літописець», «Урич — Оріч», «Святополк окаянний», «Теребовля», «У Крилосі відкрилося», «Золотий тік» (поема), «Осмомисл і Чагрівна», «Княждвір», «Галицька брама», «Іван Муха», «Сагайдачний», «Манява» (поема), «Плач кошового отамана Петра Кальнишевського 1775 року», «Олекса Довбуш» (поема), «Балада про Устима Кармелюка», «Цісарські дуби» — це лише короткий шерег творів, що дихають далекою і ближчою до нас історією.
     Історичні події, факти, деталі тощо для Пушика не зовнішній віршовий антураж, а певні ключі для художнього відмикання минувшини. Інакше сказати — це не суха історична фактологія, що промовляє сама за себе, а щось майже інтимне, що окрилює душу ліричного героя, який «переселяється» в минуле і «проживає» його своїм серцем:
                    Ой галко, ой чорна, не треба летіти! —
                    Ридають і Луг, і сага,
                    На білі ведмеді, подалі від літа
                    Козацька дорога лягла.
                    
                    А там й за Дунаєм
                    Вкраїни немає.
                    Нам вибито землю з-під ніг!
                    
                    Гей, гей, запороги.
                    З-під рідних порогів
                    Пішли під турецький поріг.
                    
                    Гуля по Вкраїні
                    Кайдан і нагайка!
                    Йди радості в Бога позич!
                    Лети, моя галко!
                    Кричи, моя галко!
                    І плач, що зруйновано Січ!
                    
                    Зазнає козацтво
                    Наруги і горя.
                    Загнали народ наш у кліть.
                    
                    Від Чорного моря —
                    До Білого моря
                    Ридання і стогін стоїть.
     Так оживає в душі ліричного героя історія, яку він осягає за мотивом народної пісні «Ой, полети, галко, ой, полети, чорна, Да й на Січ риби їсти».
     Іншим тематичним напрямом поезії Степана Пушика є колізія захисту рідної мови і культури, творчої свободи: «Невмирущо мова сяє Весняним теплом, Далі мови не сягає Жодне джерело! Піднімись з колін, Калино, Сили дай синам! А німої України Не потрібно нам! Гнули вже брехні підкови, Й досі дехто гне, Що народи зникнуть й мови — Буде щось одне!». Звідси органічно народжуються Пушикові ліричні присвяти Маркіянові Шашкевичеві, Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, Андрієві Малишкові, Маркові Черемшині та іншим. Але це не «сувенірні образки» українських письменників і не підсолоджені «сильвети» з нагод ювілеїв. Це швидше всього поетові «молитви» до тих, у кому він чує свою силу, хто його одухотворює, ким він прибуває.
     Є серед віршів Степана Пушика поетична публіцистика політичного наповнення. До речі, це також від традиції українського художнього слова. Кожна наша історична доба, на жаль, була такою, що мусила народжувати своїх бунтарів і рятівників. Двадцяте століття, принаймні, добра його половина, для Пушика — не писана історія, а сумна і прожита реальність голодних днів, депортацій галицьких родин, енкаведистських знущань над батьками, пекло колгоспного рабства з розорюванням прапрадідівських меж, свавільного нищення природи і вижерання людської душі, чорнобилів, принизливого заробітчанства братів і сестер в чужинських землях. Усе це клекотить болем душі в поетових віршах. Часом такі вірші з художнього боку недостатньо довершені, бо вони з'являлись як реакція, як осуд чогось, як образа, як відплата: «Він каже, аби я з ним чарку пив. За що ж ми вип 'ємо? За ці студені очі? Він багатьох на Соловках убив! Від мене він тепла й уваги хоче! Він хоче, аби я його любив... Кого і що він на землі зростив? Портретик Сталіна іще тримає! Чекає, аби я його простив? Хоч я прощу, та пам 'ять не прощає! Він хоче, аби я з ним чарку пив...».
     Слід зазначити, що Пушикова публіцистика часто з іронічних інтонацій спрямовується у площину відвертої сатири. Та, як на мене, поет тут не досягає того художнього ефекту, який маємо в його ліричних віршах, зокрема у віршах із фольклорною підосновою чи у віршах пейзажних. А ще у його ліриці є своєрідний ідейно-естетичний «гібрид». Це, сказати б, виразно пушиківські вірші, тобто такі художні речі, які найорганічніші природі його таланту та його душі. Це твори, в яких поет національно-патріотичну ідею інтерпретує через народну образність, через фольклорну символіку. У жанровому визначенні вони або балади, або дуже до них близькі:
                    Чого трава потоптана?
                    Чом каламутний звір?
                    Біжать бійці потоками,
                    Біжать з високих гір!
                    
                    Біжать вони між: буками,
                    Поміж: беріз-кривуль,
                    Холодна скеля слухає
                    Потріскування куль.
                    
                    Біжать брати атакою,
                    І кожен прагне жить.
                    Стоїть зоря заплакана.
                    Що хтось не добіжить.
     Це вірш із так званої «неозначеної» тематики. Ще недавно, за радянських умов, подібні твори зачисляли до теми визвольної місії радянської армії. Насправді ж тут упівська картина. Бійці — це воїни УПА, що дійсно були покликані місією визволення народу від двох завойовників.
     Тематичний простір Пушикової поезії доволі розлогий. Світ його ліричного героя розкрилений. Він проживає своє дитинство, щасливі хвилини кохання, його полонить краса світу, рідного краю, а найголовніше — він почуває себе сином землі і вірним нащадком своїх предків, він вірить у величаву українську завтрашність.
     
      З уст народних
     Своє літературне ім'я Степан Пушик утверджував на полі поезії. Та несподівано, може, й для себе самого, як і для нас усіх, він утворив самобутню творчу «автономію» у жанрах прози — оповідання, повісті і роману, утворивши новаторський жанровий «гібрид» між фольклором і літературою — так звану «прозу з народних уст».
     Введення в художній текст почутого й записаного плюс ніби відсторонене і приховане авторське інтерпретування цього і водночас «відкрите» Пушикове художнє перо роблять цю прозу в повному її значенні оригінальною та захоплюючою. Є в ній ще інший компонент — історична колізія, правда часу, для відтворення яких Пушик начеб провокує оповідача розмови запитаннями: «а де це було?..», «а коли?..», «а хто бачив?..». Розуміється, що цих запитань у загальній канві тексту не знайдемо, але вони внутрішньо відчутні в тканині оповіді.
     Оповідачка Марія Марчак з роману «Страж-гора» — реально-конкретне уособлення народної моралі, етики, краси і великого природного розуму. З її присутністю в романі присутній цілий світ галицького життя в різних історичних умовах. А в цьому світі — «злії» і «не злії» люди. Якщо тим злим вона й протистоїть, то не за принципом «хто кого пересварить — того й правда».Її життєва методика — бути не такою, і вона йде власним життям, за мораллю дідів і прадідів, за християнськими приписами — живе в турботах, горі, надіях, в радощах і смутках. Але в горі та смутках і навіть у безвихідних ситуаціях вона не дорікає, не сердиться на винних, а дає «розвагу душі» найвиліковнішим ліком — народним словом, його мудрістю, його філософією.
     Навіть такий поважний вчений-літературознавець, як Леонід Новиченко (правда, несхибний радянський ортодокс), вважаючи, що галицьке село „рухалось тяжкими шляхами своєї історії до незабутнього вересня 1939 року», щоб круто змінити ці шляхи до «щасливих» радянських днів, виписав для головної героїні Марії Марчачки найпристойнішу характеристику: «...Свої незчисленні бувальщини, випадки й пригоди, — читаємо в його передмові до твору, — як і належить народному оповідачеві, вона подає в живій натуральності і необчухраності, не поспішаючи на догоду будь-якій заданості і відсікаючи світле від темного, важливе від дрібного, болюче і трагічне — від комічного, а «вигідне», здавалося б, з погляду типовості — від «невигідного».
     Правда, де йдеться про оповідачку Марію Марчак, зазначав Л. Новиченко, «треба мати на увазі і письменника Степана Пушика — автора цього «записаного» — але по-мистецьки обробленого! — «дійсного» роману».
     Записуючи Марчаччині пісенні тексти, в яких «опорним» словом є «ріка», «річка», Пушик робить своє узагальнення, що коли б люди створювали річки, то теж би наважувалися перейменовувати їх, назви вулиць, сіл, міст... Отже, не наважуються, а бережуть їх, бо в топонімах нуртує далеке історичне минуле. І Марчаччину оповідь він ніби «закосичує» прекрасним описом річки Чорнява, що протікає через село Лужок, в якому звікувала свій вік героїня, де спливали її сумні і веселі літа.
     «Чорнява — річка бистра, шумлива, небезпечна... рве себе і в шаленому русі розриває на вузькі рукави, які нижче острівців, що утворюються з щебеню та ріняків, знову сходяться докупи та й сваряться: киплять, шиплять, горбляться габи, а на глибоких ямах-борганах танцюють-в'ються говбури-вири, мов клубки зелених змій, і тут їх вертунами називають. Та недовго того танцю! Знову перетинає цей потужний плин води то брід, то кам'яна гряда... А буває, що сама Чорнява вимиває із землі морені коренасті дубиська, тверді, як камені, та утворює за грядою чисті заводі...»
     Обриваю цей мальовничий пейзаж, який доповнюється ще багатьма колористичними барвами. І цього уривка вистачає, щоб переконатись у Пушиковому вмінні володіти словом, у його здатності навантажувати пейзаж тією семантикою уособлень, які доповнюють зміст твору, тобто не лише поглиблюють розповідь героїні, але й природу її душі. Адже навколишній світ, в якому живе людина, впливає на неї і формує її. Марія Марчак так прив'язана до рідного довкілля природи, що й не мислить своїх оповідних сюжетів без нього. Місце їх подій найчастіше не в далеких за морями царствах, а там, де вона сама живе. «Он на тій горі, що за водою, жив колись цар Горох», — так вона починає оповідь про царя-багатія, що мав величезні з льохами палаци та великі статки, що льохи ті були наповнені грішми. Далі сюжет, цікаво розвиваючись, закінчується типовою фразою, яку полюбляють казкарі: «Таке розповідала на вечорницях моя баба, яка прожила на світі вісімдесят сім літ, а їй розказувала ще її баба, що жила майже сто років... і в усіх оцих наших селах почуєте таку оповідку, але чи то правда, чи ні — то я уже не знаю».
     Прийом розповідачів казок — засумнівати свого слухача в почутому — навпаки, у Пушика викликав, сказати б, інтригуючу довіру, що й спонукала його звернутись до наукових джерел про місцевості, де казкарка поселила героїв. Після цього в загальну канву «Страж-гори» він вводить текст, що на території сіл Лужок-Дубів колись було розкопано могильник культури карпатських курганів і знайдено вироби з міді, які датовано серединою четвертого — кінцем третього тисячоліть до нашої ери, що тут виявлено скарб монет дев'ятого — одинадцятого століть нашої ери. Отож, маємо яскравий зразок, як фольклор століттями береже інформацію для археологів. Врешті, справжній фольклорний твір завжди має свою етимологію, причини своєї появи. Та зараз не про це. Зараз хочу наголосити на вмінні Пушика апелювати до документу, обелетризовувати історичні факти та оживлювати їх. На це, до речі, свого часу звертав увагу відомий критик Леонід Коваленко у статті «Незглибимість духу народного».
     Крім цього він підкреслював, що Пушикова «проза з народних уст» відзначається тією повнокровністю, яка дає можливість відчути багатогранність та силу образу, а головне — красу мови, пластичність слова. Пушик, писав він, «зумів передати колорит розмовних інтонацій, лексики, синтаксису Підгір'я, не перевантажуючи книги діалектизмами. Це ж стосується і місцевих реалій, використаних з почуттям художньої доладності».
     Ці високі оцінки (нехай і дещо «святкові») в основному своєму сенсі залишаються об'єктивними і сьогодні. Більше цього, сьогодні вони ще значиміші, ніж двадцять літ тому. Адже сучасна проза інша. Здається, що в багатьох так званих «постмодерних» випадках вона свідомо космополітизується, втрачає національний дух, забавляється брутальщиною. Пушик, мовби заздалегідь відчуваючи таке її «оновлення», подавав приклади категорично протилежної поведінки. Він оголосив культ фольклорові, власне, який і відкрив йому шляхи до жанрового оновлення прози.
     Близький до «Страж-гори» й роман «Галицька брама», хоч за композиційною схемою це інший твір. Тут розповідь веде сам автор. Він наче акумулював у собі все, зібране в народі, і тепер інтерпретує його, або про нього розповідає чи його узагальнює, залишаючи й читачеві простір для роздумів. Але як і в «Страж-горі», так і в «Галицькій брамі» дає себе відчути наукова історіографія, твердження якої письменник вміє майстерно белетризувати. Сув'язь минулого зі сучасним спроможна в романі творити історіософський клімат.
     Іншої інтерпретації вимагає, умовно назвемо, повість-версія «Криваве весілля на Каялі», у якій автор намагається в таємничий світ «Слова о полку Ігоревім» увійти через відповідні фольклорні перегуки та слов'янську міфологію.
     Одне слово, Пушикова проза як і в малих формах (в жанрі оповідання, новели та художніх замальовок), так і у великих формах доволі багатоманітна. Автор творить для себе свої «норми», які дозволяють йому якнайповніше виповісти себе.
     
     Про інше потрохи...
     Портрет Степана Пушика, а ще — людини характерної, в рамках жанру літературної сильвети, обмеженої площею журнальної публікації, важко вмістити. Отже, зрозуміло, чому в нашій розмові з'явився цей розділ — «Про інше потрохи...». Думаю, що найкраще його розпочати з головного героя, тобто з самого Степана Пушика, віддавши усі прерогативи його «я»:
     «... почав писати у другому класі; редагував стінгазети, вміщував епіграми, гуморески... А з 6 квітня 1959р. що і де тільки не друкував, починаючи від Галича й закінчуючи Катманду (Непал), Нью-Йорком, Сіднеєм, Торонто, Онтаріо. Коли йшов до війська, то літературно-мистецький клуб видав мені першу збірку «Зелена хвоя» на правах рукопису, та я її ніде не згадую...
     ... я зі шкільних років записую геть усе і маю найбільший на планеті щоденник — до 300 томів (великих, по 200 сторінок).
     ... взірцем були Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, але без друга Богдана Гармазія, без матері, без початківців я, можливо, і зачах би.
     ... я пізній шістдесятник, але шістдесятник, який пройшов по лезу у «ганебні» сімдесяті, не схибив, не продався...
     ...я дуже дисциплінований і обов'язковий, цілеспрямований. Якось Ігор Римарук сказав, що моєї біографії вистачило б на кількох...
     ... коли я тримав у руках газету з першим надрукованим своїм віршем, то в мене за спиною виросли крила до Чумацького Шляху, що в небі.
     ... мені багато дала дружба з Євгеном Гуцалом, Іваном Миколайчуком, Романом Федорівим, Петром Палієм, Миколою Карпенком, ..., Тарасом Мельничуком, Петром Скунцем.
     ... я прожив надзвичайно цікаве життя, зустрічався й пив по чарці з президентами, прем'єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, губернаторами, пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, головою клубу творчої інтелігенції, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, літературознавцем, фольклористом, редактором, безробітним, альпіністом, мандрівником, викладачем, доцентом, професором, членом редколегій і головою Державної комісії, мужем, батьком, дідом...».
     Оці Пушикові зізнання — це шматки його біографії життєвої і творчої. Це часом його самооцінка чи самозахист, а часом аж до наївності оголена безпосередність. Інколи дуже відстороненому читачеві дещо із цього може здатися авторською самопохвальбою. Насправді ж цей публічний самозахист та самооцінки в критичні хвилини не раз відлякували від нього тих, хто клепав на його адресу наклепи і доноси.
     Отже, крізь одне таке Пушикове «я» — «я написав біля сотні пісень» — загляньмо у цей світ. За оцінками спеціалістів, Пушик — поет-пісняр з ласки Божої. Пригадаю, що 1985 р. у видавництві «Музична Україна» вийшла у світ книжка його пісень «Співають гори». Треба сказати, що такого видання удостоювались тільки популярні композитори і популярні поети. У передмові до цієї книжки Дмитро Павличко писав: «... якщо визначити не тему, а розмах життя Пушикових пісень, треба говорити — співають гори, а з ними дністрянські та дніпрянські доли, пшеничні степи та індустріальні світла України!
     У Степана Пушика майже немає таких пісень, котрі не могли б існувати без музики як твори самостійної літературної вартості. В цьому — секрет їхнього впливу, їхньої змістової музичності, яка завжди була й буде душею звукового ладу, основою драматургії співальних мотивів. Але поет знає, з якими вимогами підходить до слова пісенна музика; він ревно дбає про ясність і повнозвуччя кожного рядка, про лаконізм і неповторність вислову, наближаючись у цьому до фольклорних зразків. Степан Пушик, як мало хто, вміє скористатись народним образом, поєднати в тканині своєї пісні індивідуальну й народну поетику».
     Хто-хто, а Д. Павличко має усі професійні права бути вельми ощадним в оцінках літературної пісні. Та, як бачимо, Пушиковим пісням він справедливо, сам як Маестро пісенних текстів ставить оцінки найвищі. Думаю, що це стільки значить, як значить одержати благословення Владики. Адже Павличко написав такі пісні, які ніколи не відспіває Україна. Вона з ними житиме і ось у даному випадку він дає таку ж оцінку пісням свого побратима — молодшого піснетворця.
     А втім, мені здається, що Пушик-пісняр, зберігаючи свою мелодику душі, у творенні пісенних літературних текстів виходить із досвіду Павличка. Обидва ж вони стоять на фольклорній праоснові, знаючи, що ритм, мелодика, образність для пісні вельми важливі, і знаючи, що не менш важливим є її ліризм, сповнений підтекстовок) медитативністю. Не випадково ті самі композитори складали музику на слова Д. Павличка і на слова С. Пушика, скажімо, А. Кос-Анатольський, О. Білаш, В. Їжак та інші.
     Сумну свою біографію має Пушикова пісня «Я ще не все тобі сказав», музику до якої написав Володимир Івасюк. Напередодні загадкового зникнення він зателефонував до Івано-Франківська, щоб поділитися із співавтором радістю: «Степане, вітаю. Є пісня!» Останні слова, які почув Пушик: «Треба зустрітися... Я ще не все тобі сказав...». І сказати не міг. Трагічний травень обірвав розмову назавжди. Останні слова, які почув Пушик від В. Івасюка: «Я ще не все тобі сказав», поет переніс у назву пісні:
                    Повіяв буйний вітер із-за гір,
                    І тане сніг, немов горить папір.
                    Біжать струмки, біжать серед зими
                    По тих стежках, куди ходили ми.
                    
                    То не весна, не вір струмкам, кохана,
                    Бо теплий вітер в січні — то омана,
                    Ще будуть заметілі, ще будуть сніговії,
                    Не вір вітрам, бо квіти їм не вірять.
                    
                    Прийде весна, і всюди крига скресне,
                    Не вір вітрам, не вір словам облесним:
                    І буде наша зустріч за зимою,
                    Ще буду я з тобою, ти — зі мною.
     Взагалі, уся Пушикова поезія мелодійна. Багато його віршів просяться на ноти, вони за своєю природою наспівні. Та, на жаль, сучасні композитори захворіли власним «віршоробленням» і продукують нісенітні «шедеври». Більше цього, навіть співаки та співачки, повіривши у свою «зірковість», «відбирають хліб» як в поетів, так і в композиторів. Їм здається, що вони вміють все: і співати, і ногами тупцяти, і музику під свій голос писати, а тим паче, без проблем — версифікувати.
     Пушик не один раз бив у тривожні дзвони, що сучасна українська пісня не має свого національного обличчя, що вона не професійна. Пісня стає піснею, якщо її підхоплює народ так, як це було із піснями А. Малишка, Д. Павличка, Р. Братуня, М. Петренка, М. Ткача, Б. Стельмаха, Р. Кудлика, С. Пушика, Ю. Рибчинського, М. Сингаївського, В. Крищенка, Д. Луценка. Як сьогодні є з піснями Т. Петриненка, В. Баранова, С. Галябарди.
      Оскільки підзаголовок нашої розмови має назву «Про інше потрохи...», то слід висловитись і з приводу науково-публіцистичних писань Степана Пушика. Його публіцистичні речі в основному діляться на статті, полеміки, інвективи з приводу сучасних пекучих проблем на злобу дня та на публіцистику наукову, її, публіцистику наукову, складають краєзнавчі, історичні, культурологічні, топонімічні, літературознавчі гіпотези, знахідки, повідомлення, полеміки тощо. Пригадаю хоч би такі публікації, як «Довкола Збруцького ідола», «Ці загадкові татарські села», «Автор «Слова» — син Осмомисла?», «Славетний предок Кобзаря», «Криваве весілля на Каялі (Слов'янська міфологія і «Слово...»)».
     Очевидно, що зараз не нагода для дискусії, чи автором «Слова о полку Ігоревім» та «Моління Даниїла Заточника» був князь Володимир — син Ярослава Осмомисла, або що предок Тараса Шевченка по матері був вихідцем із Прикарпаття. Врешті, спеціалісти мають на це свої погляди. Але Пушикові гіпотези — це теж його погляди. Навіть якщо їх спростувати, то вони залишаться в нашій культурі як свідчення, що нам, обкраденим і нищеним століттями чужинецькими зайдами, сьогодні не байдуже до своєї духовної історії, до свого коріння.
     Степан Пушик із того кореня, з якого виростають ті, які, за висловом іншого поета, «в житті своїм до всього діло мають». Тоді, коли Пушика вже як відомого письменника у свій спосіб купували «власть імущі» (сидінням у поважних президіях, сякими-такими грамотами, путівками і навіть офіруванням добротної квартири в престижному районі обласного міста), а він не продавався — писав листи до політичного в'язня, поета Тараса Мельничука. Інший сховався б «у лопухи» або складав би оди інтернаціоналізмові. Так і робили — служиво добивались кар'єри, вдягаючись у комуністичні «ряси» пропагандистів, «клепали» графоманські твори, а за умов незалежної України виписали собі «патенти» на патріотизм і так сьогодні живуть.
     До речі, Степан Пушик у першому-другому номері журналу «Березіль» за 2003 рік опублікував Мельничукові листи до нього і до Павла Добрянського, якому теж вистачало громадянської мужності спілкуватись з поетом-дисидентом.
     А зараз дещо про Пушика-фольклориста. Це тема, яку «не об'їдеш конем». Перша його публікація — сімнадцять казок увійшла до колективної книги «Чарівне горнятко» (1971). Тут були надруковані записи С. Далавурака, М. Івасюка (батька композитора В. Івасюка) та В. Бандурака. Пушикові було тоді тільки двадцять сім, але зібраного фольклору мав багато. «Чарівне горнятко» розкупили вмить, хоч книга мала стотисячний тираж (фантастика на сьогодні!).
     Згодом вийдуть у світ «Казки Підгір'я» (1976) та «Золота вежа» (1983). Це записи казок, легенд, притч, переказів та приповідок. Пушик як фольклорист, якщо брати до уваги лише його опубліковані записи, один зробив більше, ніж це роблять фольклорні експедиції. А втім, зараз про такі не чути, хіба що в збиранні фольклору практикуються студенти філологічних факультетів. Він не тільки збагатив фольклорну скарбницю народними художніми текстами, а й відкрив унікальні імена носіїв народної мудрості — Марію Марчак, Доню Юрчак, Степана Хлебака, Юрія Гефка, Івана Гараздюка, Василя Бельбаса.
     Пушик — не тільки збирач фольклору, а й його дослідник. Перечитавши його ґрунтовні передмови до ним упорядкованих видань або передмову до збірника «Українські тости» (зібрав та впорядкував Степан Пушик), «Поетика українських тостів», переконуємось у його культурі філологічного мислення, теоретичній «підкутості», у вмінні читати тексти на конкретному історичному тлі, ну і, звичайно ж, пізнавати у них могутній естетичний чар.
     Ще про що?.. Варто б говорити про Степана Пушика як автора віршів для дітей, зокрема про дві його поетичні збірочки «Маленьке шпаченя» та «Золотий човник», про Пушика-перекладача, про його громадську невтомність. Про... А може, краще розпочати розмову з чистої сторінки і говорити про його творче перо від «золотого птаха».
Тарас САЛИГА
Салига Т. Як упіймати перо золотого птаха : Літ. сильвета Степана Пушика „з букетом” його висловів / Тарас Салила // Дзвін. – 2004. - № 1. – С. 121-128.

Оновлено 16-07-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка