Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПАНАС ЗАЛИВАХА



    Якось в одному інтерв'ю Панаса Заливаху запитали: «які свої твори Ви вважаєте найцікавішими?» На що мистець відповів: «найцікавішим своїм твором можливо є я сам – адже я віднайшовся, не занесло і не замучило, як того „Блудного сина України" із збірки есеїв Є. Сверстюка». І то є свята правда, пролог до творчости сімдесятидвохрічного українського майстра з Івано-Франківська. Естетичні підвалини його творчости годі відокремити від етичної позиції українця-патріота, що, з ласки Провидіння, відчув у собі одного разу могутній і прекрасний поклик свого тисячолітнього степового роду. Сталося це в пам'ятні для нової української історії шістдесяті роки в колі так добре відомих тепер людей, котрі гуртувалися навколо київського Клюбу творчої молоді: Алли Горської, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Віктора Зарецького, Івана Дзюби... Далі було випробовування «малою зоною» – табором для політичних в'язнів у Мордовії і повернення в 1970 р. до Івано-Франківська – населений пункт все тієї ж, але «великої зони» з її пасками, потаємним відреченням декого з колишніх колеґ по ремеслі, відчуженням і наглядом навколо, а ще камінням вночі, кинутим по вікнах майстерні на неопалюваному горищі...
     Час здобуття Україною Незалежности, на рівні з іншими пам'ятними подіями кін. 1980 – поч. 1990 років, означився виставками Панаса Заливахи. Спочатку в Національному музеї у Львові, згодом в Івано-Франківську, де в 1962 р. було накладено арешт на першу його персональну виставку, а далі Київ, Канів, Харків, Тернопіль... Здається, що визнання, підтверджене присудженням йому у 1995 р. Державної Премії України ім. Тараса Шевченка й активна участь мистця в суспільно-політичному русі останніх років, щасливо замкнули коло. Але це далеко не так. Теперішня виставка малярства Панаса Заливахи у Великій Британії вперше презентує його творчість поза межами України в такому обсязі. Це новий поштовх як для самого автора, так і для сучасного українського мистецтва, яке помалу вливається до живої течії всесвітніх цивілізаційно-культурницьких потоків.
     Експозиція представлена роботами 1970–90 років, які складають невелику частку напрацьованого доробку, що обчислюється сотнями полотен у техніках олійного й темперного малярства, графікою, керамікою, різьбою в дереві, колажами з використанням різних матеріялів, а також власноруч виконаних протягом 1970–80 років монументальних робіт оздоблення багатьох громадських закладів в Івано-Франківську. Згадаємо також знищений з ідеологічних причин вітраж з образом Тараса Шевченка для вестибюлю Київського Державного університету та твори, які загинули після ув'язнення мистця.
     Якою б різнорідною не видавалася на перший погляд сюжетна канва творів Панаса Заливахи, вона міцно тримається небагатьох, але досить усталених чи точніше добре усвідомлюваних і виплеканих внутрішньо тем. Одночасно з відмовою від залишків натуралізму та жанрового розмежування академічної школи в ранній період творчости, мистець звільнявся від дрібноти й спонтанности при обиранні сюжетів для своїх робіт. Рідко котра з них, хоч би як близько вона не стосувалася особистих переживань майстра, є прямою ілюстрацією його власної долі. «Мистець є мітотворець, що проявляє себе в образній тріяді – особистість, національність, вселюдськість» – кредо Панаса Заливахи, що невтралізує у його творчості будь-які прояви вторинного і вузько егоїстичного, а також пояснює звідки приходить та особлива монументальна вагомість змісту і форми, яка дивує навіть у найменших за розміром роботах.
     Загадковий світ його полотен складається з уявного і ніби ущільненого простору, в якому немає порожніх місць і де постійно відбувається рух. Праархаїчні знаки небесних світил, мінливі силюети людських фіґур, церковні бані, стилізовані зображення старовинної української кобзи, а іноді й збурена могутніми скибами земна твердь – коливаються і течуть безперервним потоком, що з'єднує події в часі й просторі, низ і верх, дух і плоть. Іноді ця одвічна ріка життя перетворюється на образ фаталістичного дерева – руки з обрубаними гілками-пальцями («Свічник»), або розкочується в усебіч округлими шарами степового простору («Дзвонар», «Брунька»). Це мистецтво перейняте ляндшафтним мисленням. І справа тут не в тому, що мистець тридцять шостий рік живе в місті колись влучно названому Оленою Кульчицькою «перелазом до Карпат».
     Заливаха не малює матеріяльних краєвидів, зокрема гірських, що ними так захоплюються місцеві автори. Його образи населяють своєрідний «художній горельєф» міто-поетичної пам'яті народу, що розгортається на рівні спогадів про первісний універсум, у якому формувалися архетипи українців-землеробів, кодувалися колективні уявлення про такі поняття, як Ми і Всесвіт, Добро і Зло, Земне-Небесне. Здається, що мистець постійно перебуває в пошуках рахуби-фатуму, які й визначають позитивні й неґативні, принесені чужинцями і набуті власним досвідом сторони національного характеру. Доля-фатум персоніфікується в його малярстві перш за все в жіночих подобах Матері, Берегині, праслов'янської Дани, полонянки, Катерини, Богородиці-Покрови, або іноді в чоловічих іпостасях Перуна, Сварога, козака-Мамая, Кобзаря чи навіть сумирного і терпеливого вола з сумними «людськими» очима («Автопортрет з волами»).
     Плинна й округла лінія в картинах майстра – ця пластична ознака проростання і духовного розпруження, взаємодіє з більш статичним і тонально виваженим кольором, у густій здебільшого по-вітражному напівпрозорій структурі якого вгадуються природні стихії землі, води, вогню, змінність дня і ночі. Лінія і колір, ритмічно поєднуючись, утворюють самобутній орнамент-код на кшталт писанкового розпису чи стародавнього килиму. Урбаністичне середовище з його задушливою скупченістю, кам'яними мурами і прямими кутами сприймається як чуже, як цивілізаційний засіб приневолення природи і людської особистости («Дахи», «Дворик»). Тому не тільки в малярстві, але й у монументальному оздобленні інтер'єрів, завжди було присутнє прагнення майстра подолати пластичними засобами прямолінійну обездуховленість голої стіни, кута чи жорстку функціональність підпірного стовпа, шляхом накладання ліпленого або мозаїчного рельєфу із плетива фантастичних дерев, квітів, птахів та ін. (інтер'єри кав'ярень «Медівня», «Білий камінь», пивбару «Ватра» в Івано-Франківську).
     Час від часу в ідеальному світі, серед пошуків і устремлінь Панаса Заливахи до духової ойкумени, заснованої на міцній, здоровій психології ще не поруйнованого українського села-громади, з'являються зловісні образи чужинців з ворожими символами, зображення вовків, воронів, сокири... Увесь образно-емоційний стрій полотен невпізнано змінюється. Формат якби стискає внутрішній простір композиції, форми кристалізуються, лінії ламаються, утворюючи колючі вісі й ґратчасті перетини, сіріє чи, навпаки, дисонує кольорова гама. Це означає, що перед глядачем розгортаються найтрагічніші сторінки із життя самого автора («На етапі», «Доля», «Школа „філософів”», «В черзі на побачення») або резонують страдницькі для України спогади про большевизм, голодомор 1933 року, репресії і виселення на чужину («Батьківщина», «В дорозі», «Смуток»). Події, як, наприклад, у «Школі „філософів”», де зображено перешіптування похмурої купки в'язнів посеред тюремного подвір'я, залитого наче кров'ю примарним червоним кольором, набувають двоякого і страшнувато-ґротескного забарвлення. Що це? Змова тюремних тайняків-донощиків проти чергової жертви, яка самотньо і приречено стовбичить поряд, чи, може, багатозначна метафора неправедного суду в Орвеловій країні абсурду?
     У творах 1990 років, показаних на виставці, спостерігається певний відхід від пластичної мови попереднього періоду. При тому, що нашарування асоціятивних переживань і сакрально-знакових осмислень кольору та структурних членувань площини залишається так само потужним, збільшилася дистанція між зображенням і його реальними прототипами («Портрет», «Молитва», триптих «Вертикалі»). Композиційна вибудуваність робіт, а також ритми складових частин, позначені більш прагматично вирішеною динамікою і невтральним розподілом форм. Однак, як і раніше переможно владарює вертикаль – формальний і духовий символ мужнього переборення, дієвости і натхнення, що ними осяяний увесь непростий творчий шлях визначного українського мистця Панаса Заливахи.
   Віктор МЕЛЬНИК
Мельник В. Панас Заливаха / Віктор Мельник // Визвольний шлях. - 1997. - Кн. 11 (груд.). - С. 1344-1347.

Оновлено 26-06-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка