Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.

МОЛИТВА З ДИТИНСТВА



     Епілог до книжки "Таємниця Лесикової скрипки"

     Дякую Вам, любий читачу, що Ви почули Лесикову скрипку, як мамину молитву з дитинства.
     Дякую тобі, скрипко, що ти є на світі, як земля і небо, мати й Україна, мова і пісня, душа і пам'ять, як татів голос.
     Дякую Вам, мамо, за перший скарб — пісні над колискою. Вони пречистим білим крилом оберегли мене малого від громів страшної війни, що нагло бухнула вогнем і димами з пекла на землю і заслонила її від сонця темним плащем смутку, і притиснула важким каменем страху мої перші дитячі літа.
     Дякую Вам, мамо, за пісні, вмиті сльозами, які Ви співали довгої-предовгої воєнної години і купали мене в їхній чистоті, щоб хранили вони її дитину все життя, бо Ви в пісню переливали свою душу — усе багатство роду і народу.
     Дякую Вам, мамо, за пісні, які Ви добували із свого серця в роки голодні і дарували своїм дітям, як свіжу і пахучу хлібину. Ми горнемо їх до сердець, як живодайний трунок, і дітям передаємо, як родинний скарб.
     Дякую Вам, мамо, за пісні, які Ви пронесли через усі свої літа і співаєте їх нині чистим, красивим і таким молодим голосом, що й нам молодість вертає. Співаєте своїм дітям, як виспівували колись маленьким, хоч сивина давно уже посріблила нам голови.
     Дякую Вам, мамо, за невмирущі пісні з глибин народних і вічних, дякую Вам, що співаєте, а співаєте Ви завжди! Бо з Вашої пісні і любові ми прийшли у світ, бо пісня Ваша була першою моєю скрипкою, бо поки співає мати, доти буде на   землі Україна.
     Дякую Вам, мамо, за другий скарб — рідну українську мову. Вона вперше засвітилася мені у Вашому слові, як світ у ранковому сонці. Слово Ваше осяяло нас, дітей, любов'ю великою, як сонце, і сльозою скропило надію — з роси і води морем-океаном розіллється наша мова. Не зрадиш материнській мові — не зрадиш Матері, не зрадиш Україні. То Вашим, мамо, словом промовляла до мене скрипкова душа, бо татове слово ще не могло долетіти через фронти до нашого прикарпатського села і світилося нам з місяця, зірок і Чумацького Шляху, дощами падало і квітучою вишнею шептало у вікна.
     Дякую Вам, мамо, за третій скарб — молитву до Бога. Бачу крізь пережиті роки у світлому серпанку дитинства Вашу руку, яка хрестить нас, чую молитву і повторяю слово в слово, стою на колінах перед образами в хаті і в церкві — і хоральний церковний спів пливе під святими куполами храму, й ангели літають у маєві вишиваних рушників, і палахкотять свічки, світлими вогниками тягнуться до неба і теж моляться Богу. Із святості молитов, із ангельських хоралів, із палахкотіння свічок перед пречистими образами чую з далини дитячих літ голос скрипки. Любив той голос, бо скрипка в наших краях усе вигравала на радість, бо Ви розповідали, що на скрипці вміють грати наш тато і зіграють нам, як вернуться з війни, тільки треба молитися за тата, аби їх куля обминула. І ми молилися, і на крилах молитви летіла попід небеса наша віра, і ясною зорею світилася в ній татова скрипка, що має заграти, лиш закінчиться війна...
     І збулося те, чого ми ревно просили в молитвах, — скінчилася війна, вернулися додому тато, кулі їх обминали (тільки у важких останніх боях осколок міни черкнув глибоко і лишив темну відмітину на лиці), і принесли з вогняних фронтових доріг своїм синам дві скрипки. Хто знає, може, десь під зорями зустрілися наші молитви і татова дума про дітей, яких у перший день війни лишив маленькими в Україні і помінив собі привести їм скрипки, як віру в життя, бо в українця і скрипка, і пісня, і молитва, і мова мають одну душу.
     Світить мені ця душа через густе плетиво літ з найчарівнішої пори життя — дитинства, яке являється з далеких білих островів і блакитних серпанків, мов диво. І сяє з далини так близько, що й серцем притулитися можна, той день, коли я вперше побачив тата. Бо мені не було й року, коли почалася війна, і тато пішли того страшного світанку з дому в світ, що здибився у крові і вогні, і пройшли його живим, і через чотири роки вернулися додому. А я думаю нині, що тато всі ті воєнні літа був з нами — у фотографії на стіні, в маминому слові і спомині, в пісні і в молитві, яка зберегла всіх нас.
     ... Червоне сонце через західне вікно малювало на стіні казку, а з півдня тихо заглядала до хати вишня. Я стояв коло печі і мив ложки та миски після обіду — найлегша для мене, найменшого, хатня робота, і я любив її.
     Мама надворі віяли просо.
     І тієї доброї предвечірньої тиші я почув голос брата, який пролунав на цілий світ:
     — Та-а-то йду-у-ть!
     Голос той підкинув мене, малого, аж до неба, і я в білій аж до колін сорочечці, як голуб'я, уже лечу понад хатнім порогом і понад стежкою через подвір'я, а коло хвіртки стаю босими ногами на землю І не можу поворухнутись, ніби мене зачаровано, лиш краплі води з рук на босі ноги капали...
     Високий чоловік у запорошених, стоптаних чоботах, з рубцаком за плечима обіймав коло самої хвіртки нашу маму і плакав...
     І мама плакали...
     А потім той чоловік нахилився — ні, то небо прихилилося! — й обгорнув великими і теплими руками нас обох з братом, і підніс над землею високо-високо, і притулив до свого колючого й гарячого лиця.
     Зліва на лиці темніла рана, і ми боязко відхилилися та зажурено дивилися на неї. Не наважувалися тулити руку до лиця чоловіка, щоб його не боліло і щоб він знову, як оце щойно, не плакав.
     А чоловік уже сміявся та підгоцував нас на руках і ніс до хати. І ми відчували таке рідне тепло, якого нам ще не дарувала ні одна чоловіча рука. І ми побачили таку ясну усмішку, перед якою сховалися усі чорні ночі. І самі зайшлися сміхом, і обхопили чоловіка за шию, так міцно, що не було такої сили, яка могла б тепер нас відірвати. І сміялися з нами мама і тато, сміявся цілий світ, сміялося небо і червоне сонце — воно здивовано зупинилося над хатою і не хотіло заходити.
     А тато несли нас так високо, аж попід саме сонце, і показували світові свою радість. І несли цю радість до хати, а з нею — сонце з неба.
     А мама усміхалися тихо — і той усміх світив наш дім...
     А татова сльоза, закипіла на воєнних вогнях, нишком усе мені оповіла, і її мовчазного слова я не можу забути, і з нього музичним весельцем випливла і моя скрипка. Сльоза, мов океан, і в ній човником радості безпечно плаває моє дитинство. Сльоза ця, втерта дитячим пальчиком, виступатиме на лицях наших дітей і онуків, і не остигне через роки, і буде наскрізь пропікати, мов щойно з серця впала.
     Дякую Вам, мамо і тату, за радість і сльозу, за слово і молитву, за пісню і ласку, за святість думки і таїну любові, за ясний і тихий світ добра у нашій хаті, біла стеля якої вища мені за всі палаци на світі.
     Дякую Вам, тату, за скрипки з воєнних доріг, душі яких осявали нас лагідністю і миром і світять нашим дітям тихим і ласкавим усміхом на Вашому лиці.
     Дякую Вам, тату, за Вашу велику, тверду, дужу руку, яка ніколи нас не карала, а подавала скрипку, книжку і хліб. М'якішої, лагіднішої і щедрішої руки я не знаю на світі...
     Дякую Вам, тату, за щире батьківське серце, яке кожної хвилечки життя віддавали дітям: у любові до рідної хати, до села і селянської праці, до стежки в полі і квітучого соняшника, до бистрого Черемошу і синіх Карпат, до отця і неньки, до всієї родини і матінки-України.
     Дякую Вам, тату, за слово правдиве, як сповідь, бо з вашого поетичного слова, виколиханого на піснях народу і не згрубілого на твердих гонах життя, зродилася і йде в світ ця книжка. Іде доброї години, коли Україна здобуває волю, щастя й добру долю. І я молюся, щоб душа цієї книжки була так чисто настроєна, як струни і душа Вашої, тату, скрипки, яка вміла відгукнутись навіть на тихенько мовлене слово і в тон йому забриніти-заговорити, бо скрипка жива.
     Дякую Вам, тату, що Ви першим прочитали цю книжку й освітили її своїм духом, благословивши в світ. Це було, здається, так недавно і вже так давно, чи й не двадцять років спливло за водою. Мої діти, а Ваші онуки, були ще малі, і Лесик щойно пішов до музичної школи з малесенькою скрипочкою, роблячи смичком перші вправи і штрихи. А Ваша скрипка сміялася і плакала у Ваших руках, і ми дивувалися, як тверді, натруджені коло землі пальці видобувають із струн такі ніжні звуки і задушевні мелодії, що їх слухала з нами і вишня, притуливши квітуче гілля до вікна. А разом із скрипкою, промовляв до нас Ваш голос — піснями, казками, і легендами водив онуків рідним краєм, і всі ми, старі і малі, ставали дітьми, і в тихі місячні вечори та в дні благодатного сільського спокою нас гріла під серцем мати-Україна.
     Та затремтіла в небесах татова зірка і стала падати з небозводу, й обірвалася казка, і надовго замовкла в хаті маленька Лесикова скрипочка і велика дідова скрипка. Ми, дорослі діти і малі онуки, притихли в журбі, а дід Петро марив у тяжкій хворобі, бачив сонечко, і благав його не заходити, і відлітав на крилах білого птаха в далеке дитинство, ходив зеленою стежкою поміж квітучих соняшників, і брів через бистрий Черемош на другий берег — на такий близький берег вічності. І чув, мабуть, у небі над Карпатами, голос скрипки, бо відкривав очі і питав, як там книжечка про Лесикову скрипку і чи скоро буде надрукована. А ми казали, що вже друкується...
     І казали неправду, аби їх ще більше не боліло та щоб не забирали в них надії... Книжка не друкувалася ні того року, ні наступного... Залягла вона в шухляді на довгі літа та й забулася в суєті буднів, мов та скрипочка, яку хлопчик замкнув у футлярі і на цілі роки прирік до забуття. Тільки ледь-ледь чутно, десь на самому дні серця, щемів біль за мовлену неправду татові перед останньою годиною його вічності. І так же ледве чутно бриніла надія на те, що може настати такий час, коли книжці відкриється світ і обіцяне татові стане правдою, бо настроєна скрипка мусить же колись заграти. І цю надію плекала мамина і татова любов, мамина віра, яку ми винесли в життя з молитви дитинства. Сій зерно з любов'ю в землю, яку любиш, і не нарікай, якщо воно одразу не зійшло, а вірно чекай його паростка в терпінні, щирій доброті та душевній благодаті, і в добру годину з'явиться виквіт твоєї надії...
     Скрипка грає, скрипка живе і береже в своїй душі пам'ять про тата та їх праведну душу...
     Книжка іде до дітей, бо вона з голосу баби Олени і діда Петра писалася для дітей. Великі вже їх онуки Лесик і Ярема, вони виросли і стали дорослими. Але чи можна вирости з дитинства? Я вже не раз питаю себе про це і думаю: чим далі минають літа і сивіє волосся, тим ближчають нам дитячі літа, як блакитно-золотавий світанок віку. І немає на світі чарівнішої казки, як дитинство, яке вертається до нас з-за синіх морів і високих гір, з тридев'ятого царства і кришталевих палаців у небесах. Бо якщо є на землі рай, то він тільки там, де ми ще маленькі, мов янголята, а нас на руках носить тато і мама, підкидають аж до неба й усміхаються так, як ангелятам. І нам вічно буде снитися колиска, в якій мати виколисала наше життя, триматимуть нас на землі і в небесах слово і пісня України, світитимуть соняшники і пахнутимуть сіном зоряні ночі, клепатимуть косу лелеки і шумітиме у вечоровій тиші Черемош, який чути на весь світ, і горітимуть великодні вогні у високих Карпатах, і колядуватимуть із звіздою хлопці на Святий вечір, та сіятимуть жито-пшеницю і всяку пашницю хлопчики під поріг хати на Новий рік, і козацька та січові пісні кликатимуть нас сісти на білі коні визволяти Україну. А від землі до неба встає над світом дитинства скрипка, і співає калиновим голосом України, і береже нас, як колись маленьких діточок мамина молитва. Чую, мамо, Вашу молитву, чую, тату, Вашу скрипку, і лечу маленьким хлопчиком зеленою межею, сонячним городом, що весь у цвіту, лечу до сонця. Аж то не сонце світить, а Ваша душа, і білі вишивані сорочки Ви, мамо, подаєте нам на Великдень, і тато грають на скрипці „Червону калину”, і урочисто дзвонять у церкві, і молитва живе на устах, і воскресає Україна, як Христос. І щасливий я, маленький, у цьому великому світі, де наші діди, батьки і діти ідуть ріднею через казку дитинства, що являється нам раз на віку як Божий дар. Щасливий у найкращому світі, де сяє золота зоря мого роду і народу на вільному блакитному небі України.
Ярема ГОЯН

Гоян Я. Молитва з дитинства : Епілог до кн. "Таємниця Лесикової скрипки" / Ярема Гоян // Покуття. - 1994. - № 1. - С. 61-65.

Оновлено 23-10-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка