Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ЛЕБЕДИНИЙ РУШНИК ГАННИ ВАСИЛАЩУК



      Його ми могли ніколи й не побачити...

     30 років тому в березневі дні 1968-го, диплом лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка отримала скромна ткаля жителька села Шешорів Косовського району Ганна Василащук.
     Високі урядовці, які вручали їй нагороду, навіть не підозрювали, що ця мила маленька зростом жінка, так яскраво обдарована талантами, несе в своїй душі і пам’яті цілу історичну епоху, лиш дотик до котрої грозив перекресленням  звичного буденного „благополучного” життя і висновками, після яких Ганні довелось б ткати свої лебедині рушники як не в Магадані, то у Воркуті...
     Премія імені Кобзаря була Говерлою творчого злету художниці, але в роки юності вона здійснила вчинок (не будемо називати його голосним словом „подвиг”, хоч саме так мучили би кваліфікуватися дії молодої Ганнусі Братівник – дівоче її прізвище), який яскраво висвітлив її душевні і людські якості.
     
     Йшов 1947 рік. Шешори, як і навколишні села, як і вся Галичина, завмерли в напрузі, зримо відчуваючи пульс, ритм серцебиття Української Повстанської Армії, яка стала на прю з озброєним до зубів, вишколеним супротивником. А в лоні однієї з повстанців, Емілії Ткачук, котра разом з чоловіком Михайлом, провідником УПА, ділила всі незручності партизанського побуту, теплилося інше життя, що нагадувало матері про себе легенькими але наполегливими поштовхами.
       „Мілько, що будеш робити, як прийде час пологів?” – хвилювалася при зустрічах Ганнуся Братівник, зазираючи у вічі своїй колишній сусідці і старшій подрузі по боротьбі. Ганна була зв’язковою УПА, власне вся їхня родина допомагала повстанцям. Часто зустрічаючись з „Лебедем” (псевдо Михайла Ткачука), Мілею, вона добре знала ситуацію в сім’ї.
     – А може, я народжу дитину замість тебе? – пропонувала не раз. – Хто там здогадається, чи я направду вагітна, чи ні...
     – Що ти, Ганнусю! Ти дівчина, і цим не легковажать, – заперечувала Емілія. – А дитину, дасть Бог, народжу, віддамо її поки що добрим людям з Пістиня. Михайло домовився.
     Більше до цього не поверталися, бо у підпільників на зайві балачки часу не було.
     Надходив липень, і на душі Ганнусі ставало все тривожніше: хата їхня біля дороги, гарнізонними в ній – чи не щоденні непрохані гості.
     Десь перед Іваном приносять Братівникам немовля: народила Мілька дівчинку, треба було перетримати дитину до наступного дня, поки з Пустиня за нею прийдуть.
     Сидить Ганна на поді (горищі) з маленькою Лебідкою, закутала її в подушки й ліжники, щоб плач дитячий хтось не почув. Нагодує з квачика, в якому трошки хлібця, цукру, чайочку — не материнське молоко, а все ж пожива дитяті. День сидить, другий, третій — не йдуть по дівчинку, переказали, що ті люди, котрі обіцяли забрати, бояться, відмовляються.
     Опустилися руки в дівчини. Що робити? Нарешті придумала.
     – Збирайтеся, мамо, завтра вранці до Коломиї на ярмарок. А я побіжу коцюби зичити в сусідів, ніби хліб печемо, а своя зламалася, — каже до матері. — Придумала, як дитину людям зголосити.
     На ранок поклала мамі бесаги на плечі, провела з хати, переповила дитинку в старі речі, лиш пеленочки залишила чистенькі, віднесла до плота, за яким сусідська дівчина завжди ягнятка пасла, дочекалася, коли та прийшла і відвернулася вбік, поклала дитя в кропиву, а сама, схопивши коцюбу, ніби несе її сусідам назад і дуже поспішає, гукнула малу пастушку:
     – Дивися, Марійко, дитинку хтось у кропиві покинув! Пильнуй її, бо я мушу коцюбу віднести.
     Вбігла до хати, розповіла сусідам новину і повела з собою до плота нових, дорослих свідків. Біля дитяти вже гурт людей зібрався, дивуються, де тут узялося немовля. Жінка одна, яка з сіном їхала, заявила, що коли це дівчинка, то візьме собі на виховання. Теленькнуло серце Ганнусі:
     – Ніхто не візьме, я знайшла і до сільради віднесу, хай там вирішують, що робити, – заявила категорично, щоб баби спекатися, але та не відстає, йде теж до сільради.
     У сільраді був тільки секретар, він телефоном знайшов голову в Косові. а той розпорядився:
     – Знайшла Братівничка дитину, — нехай бере додому, а там видно буде.
     Відлягло на серці у дівчини.
     Миттєво рознеслася чутка Шешорами. Ганнина мама ще до села не повернулася, а вже про новину знала Хтось сказав, що це, мабуть, Василь, батько, згрішив і тому котрась молодиця підкинула дитя; хтось на Ганну поглядав, чи вона, часом, таємно сама не народила; були такі, що здогадувалися, донесли в НКВД, але доказів не мали ніяких, що це повстанська дитина. Ганнусю не раз викликали в район, допитували, били, але вона все однієї версії трималася: не знаю, хто підкинув але дитя не залишимо напризволяще. Хотіла записати дівчинку на себе, та в загсі не дозволили, мовляв, не одружена ще. Тоді Марійку (так назвали дівчинку) усиновили батьки Ганнусині.
     – Скількох дітей викупала своїх, і ця виросте в нас! — говорила людям мама.
     „Лебідь”, коли хрестили дитину, попросив Ганнусю бути їй хресною мамою. Так і донині називає Марія Ганну Василівну нанашкою.
     Міцно берегла Ганнуся таємницю, але село є село, повзли ним різні непевні чутки. Двічі арештовували дівчину за зв'язки з бандерівцями, допитували і катували (свій же, сільський чоловік сексотом був; і тепер часом зустрічається з ним Ганна Василівна на вулиці — ніби морозом її всю обсипле і в найбільшу спеку), але має Василащучка крицеву волю, нікого не видала і себе мовчанням порятувала.
     Вже в наші дні, завітавши на запрошення косівських учнів до гімназії, де раніше були відділ НКВД і тюрма, поглянувши знову на довгий коридор першого поверху і сходи, якими її не  раз тягли на допити, знепритомніла Ганна Василівна і довго не могла отямитися від потрясіння та напливу важких спогадів. Зустрічі з гімназистами тоді так і не вийшло...
     А Марійка росла собі здоровою і гарною дівчинкою. Нанашка часто брала її в ліс із собою, коли йшла кози пасти, а там уже чекали на неї „Лебідка” і „Лебідь”, забирали доню з собою у бункер і лиш надвечір повертали назад. Повік не забуде Ганна Василівна заплакані Мільчині очі, які так тужливо зорили за донечкою. А були ж іще в Ткачуків два старші синочки — Богданко й Миколка, котрі теж переховувалися а чужих людей.
     Отака то була „найгуманніша” радянська система, що переслідувала навіть немовлят, розлучала матерів з дітьми. Часто — навіки.
     1953 року в бункері геройськи загинули „Лебідь” з дружиною та Андрійко Ткачук. Тепер на тому місці поставлено пам'ятний хрест, сюди приходить не раз Марія, по чоловікові Боринська, помолитися, щоб Господь прийняв до царства небесного її мужніх батьків.
     1950-го Ганнуся Братівник вийшла заміж за Василя Василащука, але чоловік довго не знав правди про юну „Лебідку”. Навіть йому тривалий час не відкривала свою найбільшу таємницю дружина. Та й нині розповідає про це скупо, стримано і скромно.
     Марія виросла, ніколи не була обділена сімейним теплом, родинною ласкою. Закінчила Коломийське медучилище. Працює медсестрою в Шешорському санаторії-профілакторїї Коломийського деревообробного заводу. Її уважне ставлення до пацієнтів викликають у відповідь щиру вдячність людей. Дуже гостинна і привітна ця жвава жінка (уже чотири рази бабуся, повідомила гордо). Добрий слід залишили по собі „Лебеді” — їхню доню шанує село.
     Складною, трагічною виявилася доля старших синів Михайла Ткачука. Довелося їм мандрувати Донбасом, побувати на різних будовах, працювати в шахті. Обох, на жаль, уже немає серед живих — пережиті в дитинстві потрясіння і нестатки вилилися у важкі, невиліковні недуги.
     А що ж Ганна Василівна? Хвороби тісно обсідають і її, але ткацького верстата не покидає: разом з донькою Марією готує персональну виставку в Коломийському музеї; саме коли ми розмовляли з нею, надійшла телеграма з Києва, з Українського дому, з запрошенням взяти участь у персональній виставці її творів, що відкривається 3 березня. У неї все така ж ясна і світла пам'ять, і Шевченкові поезії, яких знає безліч, дають їй нові теми для творчих робіт. Готується в травні одружити внука. Здається, все так, як і завжди у Ганни Василащук: мирно, спокійно, лагідно, гідно.
     Але, прощаючись, вона зніяковіло звертає до мене погляд:
     – Ви ближче до районного керівництва, чи не можна б одержати заборговану пенсію за попередні місяці? Гроші для поїздки на виставку потрібні, та й для весілля, але я якось не смію просити...
     Господи, що ми за народ такий, ще не можемо забезпечити своїм геніям гідну старість! Чи думала колись Ганнуся про винагороду, рятуючи доньку провідника УПА, передаючи „штахети”, терплячи тортури, творячи своїми руками красу і вічну славу України? І нині вона не хоче чогось більшого (хоч має, як лауреат, на це право), тільки те, що належить їй по закону...
Людмила ГОРОДЕНКО

Городенко Л. Лебединий рушник Ганни Василащук. Його ми могли ніколи й не побачити... / Людмила Городенко // Галичина. – 1998. – 17 лют. (№ 24). – С. 7.

Оновлено 13-10-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка