Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

МАЙСТЕР РІЗЬБЛЕНОГО СТИЛОСА, АБО ДВА КОЛЬОРИ ОПРИШКОВОЇ ДУШІ



 
В моєму серці – схрещення доріг
Ненависті й любові. Тож не міг
Я зупинитись на тому перехресті
Ані на мить спокійних дум моїх.
Д. Павличко. „Рубаї”

     Як часто чуємо мудрі слова Ґете: „Хто хоче пізнати поета, мусить піти в його край”. До поради Великого Олімпійця варто прислухатися. Тож якщо хочемо проникнути в буремний світ Дмитра Павличка — мусимо навідатися в Карпати.
     Кажуть, що народжені в горах — люди особливої душі. Щось є у них від стрімкості й розмаїтості довколишнього ландшафту. Їхня істота стихійна і рвійна, як сама природа. Горді діти гір звичні до контрастів. Вони гостро відчувають вертикальну напругу духу, напнутого між землею і небом. Тож уміють нестримно-гаряче любити й так само нестримно-люто ненавидіти. А власну любов і ненависть виповідати у шедеврах „натуральної поезії — співанках — на повен голос, на повне серце, на цілий світ.
      Живу, як той гірський потік,
      На спокій — ні хвилини.
      Іскрюсь від кременя в бігу,
      Туманюся від глини... —
так писав Дмитро Павличко — поет, який народився в Карпатах. Бистрину гірських потоків він знає не з книжок і не з розповідей, а з особистого досвіду, тож для нього щойно наведене самоототожнення — це більше, ніж порівняння, і більше, ніж метафора. Це — кредо. Відтак його візиткове зізнання: „Я син простого лісоруба, / Гуцула із Карпатських гір”, — то не просто автобіографічний штрих, а означення власного коріння. Так, він гуцул — твердий і затятий, упертий і несамовитий, чуттєвий і пристрасний, як сама земля його рідного Стопчатова, „де Лючка круто в'ється”.
      Я народився на землі
      Від батька, що орав ту землю.
      Ніколи я не відокремлю
      Себе від хлопської ріллі.
     Мати привела його у світ просто на отій голій ріллі („Вродився я, коли копати / Картоплю з батьком йшли вони, — засвідчить поет на своє двадцятип'ятиліття. — Тверда земля була за ліжко, / Шорсткий кептар — за пелюшки”). Тож завше він відчував кревний зв'язок з рідною землею:
      Франківщино! Моя висока земле,
      З твоєї глини я, з твоїх страждань.
      Засну, але ніколи не задремле
      Твій дух, що наказав мені: повстань!
     Отже, дух цієї високої землі — дух повстання, бунту, непокори. Дух опришків, що їх народили ці гори, аби випростатися на повен зріст.
     Легендарні опришки — народні месники, борці за свободу, оборонці справедливості — з дитинства бентежили уяву Павличка. Дослухаючись до дідових оповідок про їхнього ватажка, він і сам прагнув стати побратимом „кам'яного Довбу щука”: викликав їх із ночі, обпікав дитячі долоньки жаринами, доводячи власну мужність („Біля вогнища в полі...”), а в грудях плекав жадання правди.
     „Якби я жив у XVIII столітті, то був би серед хлопців мого славного земляка Олекси Довбуша, — писав поет у короткому слові „Про себе” вже через кілька десятиліть (1981). — Найглибше боління в мені викликає несправедливість, де б я її не зустрів, найбільша моя радість — бачити щасливими тих, кому не допомагає доля”. Боління і радість, між якими розіп'ята душа... Воістину — опришківське кредо, у якому злютовані любов і ненависть. Ненависть — до брехні й підлоти, любов — до людей, до життя, до всього прекрасного й доброго.
     Павличко народився опришком. Опришківський дух — це його генетичний код. Його поезія — це пісня опришківської душі, гнівної, правдивої і нескорено-гордої. Душі, вишиваної двома нитками: червоною й чорною.
      А що перша — кольору радості.
      А що друга — кольору журби.
      А що перша — кольору любові.
      А що друга — кольору ненависті.
     „Любов і ненависть” — так назвав поет свою першу збірку (1953). Так само назвав і велику книгу вибраного (1975).
     Любов і ненависть — так можна було б окреслити його життєве і творче кредо. „Ненависть і любов, неначе крила...” Ці два діаметрально протилежні і взаємопов'язані почуття окрилюють і розривають душу. І ненависть народжується з великої любові. Отієї франківської — „надмірної любові” до рідної Вітчизни, її народу.
     Але ж, скажете ви, усі поети всіх епох писали не про що інше, як про любов і ненависть. Тож чи в цьому своєрідність Павличка? Звісна річ, не тільки в цьому. Але й у цьому — насамперед. Надто вже міцно сплетені в його творчості чарівна сила любові й гнівна, спопеляюча ненависть до зла й неправди. Антитеза — його улюблений художній засіб, а водночас — і світоглядний принцип. Поет полюбляє стикати протилежні начала — і від зудару їх народжується іскра правди. Саме так займається вогненна публіцистичність молодого Павличка — автора збірок „Любов і ненависть” (1953), „Моя земля” (1955), „Правда кличе!” (1958), „Бистрина” (1959), „Днина” (1960), „Пальмова віть” (1960), „На чатах” (1961), „Жест Нерона” (1962), „Пелюстки і леза” (1964) та ін. Уже самі їх назви мають здебільшого активно-бойовий, риторично загострений, хоча часом і трохи декларативний характер. Ось типова поетична декларація по-молодечому максималістського кредо:
      Слово — на чати!                       Очі ворожі
      Спати забудь!                            Гострі, як ніж.
      Будем стрічати                          Ти на сторожі
      Всяку паскудь.                           Правди стоїш!
     Позиція тверда й безкомпромісна: „Не шукай ніколи середини, /Друзям вір, а ворога пали!” („Знов Галан стоїть передо мною...”). Ніби все й гранично просто, та чомусь закрадається сумнів: а чи так уже певно відомо, хто — друг, а хто — ворог? Де — зло, а де — добро? Пригадаймо біблійну праісторію: жаданий плід із дерева пізнання здобувається ціною гріха...
     Павличко начебто відповідав на ці питання в дусі часу: добро — то Ленін, комуністична партія, братній російський народ, світовий пролетаріат, а зловорожі сили — релігійний дурман, темні демони капіталізму та українського буржуазного націоналізму. І наснажений ненавистю бойовий пафос перших збірок поета був спрямований саме проти отих ворогів, тоді як любов його зодягала у сліпучі шати ідолів радянської імперії. Наскільки свідомий був цей вибір? Сказати важко. Та сам поет сьогодні визнає, що вибір цей був хибний.
     Однак чи увесь його доробок підрадянської доби заслуговує відторгнення й заперечення? Звісно, що ні. По-більшовицькому скидати з „локомотива сучасності” геть усе, створене в пору імперського застою, аж ніяк не можна. Ось яскравий приклад, який напрочуд точно ілюструє діалектичну складність поетичного творення під дамокловим мечем червоної імперії, а водночас переконливо демонструє потребу диференційованого підходу до так званої літератури періоду соціалістичного реалізму.
     1958 р. вийшла у Львові невеличка книжечка з обкладинкою яскраво-червоного кольору і з такою ж яскраво-безапеляційною, рішуче-безкомпромісною назвою „Правда кличе!”. Розпочиналася вона „паровозним” циклом „Ленін іде”, чимало віршів були спрямовані проти „українських буржуазних націоналістів” (цикл „Убивці”), дрібка інтимної лірики „Любов” ...На позір — типова збірка кінця 50-х. Хіба що ім'я автора — Дмитро Павличко — спонукало вдумливого читача пильніше придивитися до творів, уміщених у цьому томику. Увагу привертали насамперед „Сонети” — жанрово-строфічна форма, яка вже тоді посідала значне місце у творчості поета. І ось — „Коли умер кривавий Торквемада...” (1955) — твір, який, за споминами багатьох поетових сучасників, справив ефект вибуху бомби. Дмитра Павличка варто було б зарахувати до українських лицарів бунту 50—60-х, предтеч шістдесятництва (поруч із його ровесниками — Ліною Костенко, Романом Іваничуком та ін.), якби він навіть написав тільки цей один вірш. Саме через нього майже весь 18-тисячний тираж збірки „Правда кличе!” був знищений (дивом уціліло лише кілька примірників). Автора поспішно намагалися „приструнити”: з високих трибун закликали позбутися ідейних „неясностей”, вернутися на „праведну дорогу”, критикували за офіційно „неіснуючу” книжку. То що ж так перелякало апологетів режиму? Маленький вірш, усього чотирнадцять рядочків п'ятистопного ямба, як і належить сонетові? Та ба: цей сонет — алегорія тоталітаризму. Автор перекидає місток через епохи, накреслюючи прозору аналогію між двома „великими інквізиторами”. Торквемада, жорстокий інквізитор Іспанії, засудив до страти понад вісім тисяч „невірних”. Новітній великий інквізитор — „батько народів” Сталін — рахунок закатованих вів уже на мільйони. А „підступні пастухи людського стада” пильно стежили, щоб не зродилася навіть мрія про свободу. Поет, що вдався до езопівської мови, у стислому, скупому на слова, та багатому на думки творі майстерно відтворив атмосферу духовної неволі, загального страху перед поневолювачем і водночас ненависті до гніту — повітря будь-якого тоталітарного режиму. Йшлося передусім про політичний диктат його сучасності. Проте навіть не осудження кривавого тирана викликало жах у наступників Сталіна, а отой фінальний афоризм: „...Здох тиран, але стоїть тюрма”. Ще перед початком „хрущовської відлиги” митець відчував її маскувальний, оманливий характер. Тож його сонет — не тільки вияв протесту проти конкретного деспота, а художнє заперечення тоталітаризму загалом. Це — маніфест священної ненависті до гнобителів нації, тих, хто своїми злочинами прищеплював їй дух рабської покори, люто винищуючи дух свободи; маніфест духовного лібералізму передшістдесятників, а відтак і шістдесятників, який був знаком світоглядної опозиції до режиму.
     А ось — поетичний маніфест любові з тої-таки „червоної” (у лапках і без) книжки „Правда кличе!”, також відлитий в жанроформу сонета:
      О рідне слово, хто без тебе я?
      Німий жебрак, старцюючий бродяга,
      Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
      Прах, купа жалюгідного рам'я.
      
      Моя ти пісня, сила і відвага,
      Моє вселюдське й мамине ім'я.
      Тобою палахтить душа моя,
      Втишається тобою серця спрага.
      
      Тебе у спадок віддали мені
      Мої батьки і предки невідомі,
      Що гинули за тебе на вогні.
      
      Так не засни в запиленому томі,
      В неткнутій коленкоровій труні —
      Дзвени в моїм і правнуковім домі!
     Цей гімн рідному слову, написаний ще 1956 року — крутозламного року засудження культу особи Й. Сталіна і проголошення курсу на десталінізацію на XX з'їзді КПРС, — один з багатьох творів Дмитра Павличка на тему мови. „Ти зрікся мови рідної...”, „Якби я втратив очі, Україно...”, „Лист до одного знайомого в справах філологічних”, „Між горами в долинах — білі юрти...” з циклу „Вірші з Монголії” — усе це поезії на захист українського слова як конденсату національного духу, без якого немислиме саме існування народу. Та вірш „О слово рідне...” з його експресивною образністю, виразно артикульованою апострофічністю й своєрідним молитовно-закличним пафосом — не просто зізнання в любові до материнської мови, не просто декларація віри у її незнищенність, а вияв рішучої готовності обстоювати ту любов, своєю працею здобувати ту незнищенність. Мабуть, невипадково саме Дмитро Павличко, поет, який з такою пристрастю оспівував красу і велич рідного слова, згодом став першим головою Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (1989—1990).
     Ні, не зводилася поезія молодого Павличка лише до політичної кон'юнктури; багато в ній мистецьких зразків непроминальної ваги, є й вияви надзвичайної громадянської мужності (як, наприклад, щойно згадані сонети зі збірки „Правда кличе!”, написані ще напередодні „відлиги”). Та хоч-не-хоч доба поклала каїнову печать на частку поетового доробку. „...Я жив у жорстокі й складні часи”, — гірко зауважить згодом митець.
     „Якби я жив у XVIII столітті...” Йому судилося жити у століттях XX і XXI. Опришок волею історії потрапив у жорстокий Колізей радянської імперії, де брат ішов на брата, а син зраджував батька. Поетові довелося піти на компроміс із системою, щоб зостатися при житті. Бунтарський дух потьмарився покорою. Так, Павличко в умовах тоталітарної системи — це опришок у Колізеї. І гірке зізнання героя його поеми-притчі „Поєдинок” (1978):
      Боровся я з голодною звірнею,
      В оваціях виходив на манеж.
      Та скоро дух і слава Колізею
      Мене у звіра обернули теж...
     У „Покаянному псалмі” (1993) голосом самого поета відлунює:
      Не був я, Господи, безбожним,
      Але носив раба тавро,
      Во ім'я правди словом ложним
      Сквернив свої уста й перо.
      
      Кормив я власним серцем звіра,
      Щоб Україну менше жер,
      І честь моя — страшна офіра —
      Кричала, ставши на костер.
     Однак „поезію творить любов, а не злоба”. Од звірячих почуттів і звірства довколишньої дійсності поет поринув углиб — у світ любові і мудрості. На місце бойової, відверто-публіцистичної лірики 50-60-х прийшли тонка філософічність „Гранослова” (1968), медитативна споглядальність „Сонетів подільської осені” (1973), висока еротична чуттєвість „Таємниці твого обличчя” (1974, 1979) — збірки любовної поезії, гідної стати поруч із Франковим „Зів'ялим листям”. Цю, сказати б, інтерналізацію (увнутрішнення) поетичного світобачення влучно діагностував і метафорично окреслив відомий критик Микола Ільницький у літературному портреті „Дмитро Павличко” (1985): „Ранній Д. Павличко викликає в уяві пейзаж гуцульських Карпат, де верхи гострі, потоки й річки стрімкі, поривчасті, як танець аркан. Останні його книги — більша погідність настрою, що асоціюється з ландшафтом спокійнішим, рівнинним, де можна дати очам зосередитися на широкому просторі поля”.
     Це не означає, що від певного часу Павличкова творчість утратила свою соціальну схвильованість і гостроту; поет і далі гаряче переймався проблемами суспільного буття, та здебільшого його рефлексії і боління виливалися вже не у прямій інвективі чи декларації, а в символічній притчі, алегоричній поемі („Вогнище”, „Поєдинок” та ін. — перегорнімо хоча б збірку „Поеми і притчі”, 1986), повитій серпанком задуми в пейзажній замальовці. Особливої ваги у творчості Павличка набувають „канонічні” жанроформи сонета та рубаї (частина з них видана окремими книжками —„Сонети”, 1978; „Рубаї”, 1987), „позичені” відповідно із західної (європейської) та східної (орієнтальної) традицій. Вочевидь, вони привабили митця граничною чіткістю думки і вислову, лаконізмом, афористичністю, прихованим драматизмом, діалектичною єдністю мислення і почування. Однак поет не тільки досконало засвоював традиційні строфічні моделі, а й творчо їх модернізував, шукаючи якнайбільш відповідної форми для своїх художньо-філософських осяянь. Чого варті хоча б його „Білі сонети” — справжня революція в цьому стійкому, майже „скам'янілому” жанрі.
     Загалом Дмитро Павличко, здається, — чи не найбільший „неокласик” серед літераторів 60-80-х років, творчість якого позначена суворою дисципліною поетичного мислення й мовлення, успадкованою від великих митців-попередників — Івана Франка, Миколи Зерова, Максима Рильського, Миколи Бажана та ін. У високій школі старших майстрів їх вірний semper tiro не зостався підмайстром — і сьогодні Павличків доробок і — вужче — сонетарій гідно репрезентує найвищі осяги української поезії другої половини XX ст. Його прихильність до класичних взірців світового письменства бачимо, крім усього іншого, ще й у наполегливій редакторській (у журналі „Всесвіт”, 1970—1978) та перекладацькій праці (антології „Світовий сонет”, 1983; „Антологія словацької поезії”, 1996; „П'ятдесят польських поетів”, 2001; усі Шекспірові сонети в Павличковому перекладі — також вагомі здобутки). І це не просто данина особистим симпатіям, а свідома націленість на граничну ясність і виваженість поетичного слова, цілковиту гармонію художньої форми та змісту, заповідану ще Франком („Тій формі й зміст най буде відповідний...”). Іван Франко — всежиттєвий поетів орієнтир, еталон мистецького хисту й невсипущої праці. Суто „франківська” збірка „Задивлений в будущину” (1986) — лише один із численних павличківських листочків у вінок шани українському Мойсееві. Недарма саме йому присвятив свою інавгураційну промову „Поетичний вступ до поеми „Мойсей” Івана Франка” (Львів, 11 жовтня 2000 року) колишній студент та аспірант, а з цього дня — і почесний доктор Львівського національного університету ім. Івана Франка — „син простого лісоруба”, вічний учень у франківській академії Дмитро Павличко. Молитовно звертається він до свого вічного вчителя:
      Да святиться навіки всюдисущість Франкова
      В палахтливості думки, в непродажності слова,
      В крові й небі знамена, в гарячіні ковадла,
      В алфавіту корінні, в галузках абецадла,
      Щоб були ми подібні до зорі на калині,
      Щоб були ми потрібні споконвічно однині,
      Щоб світило нам сонце справедливе й розумне,
      Щоб були ми безсмертні від колиски до трумни,
      Щоб ми, зглибивши всесвіт, повертались додому,
      Воскресали в народі, як весна, молодому.
     ...Край опришків славиться різьбярами. Та різьблять на Гуцульщині не тільки по дереву, а й по слову. Кожна коломийка, кожна співаночка — різьблена талантом, відшліфована часом. Гуцул Павличко — також різьбяр слова, гранослов (як і ще один з головних його вчителів — Максим Рильський, до якого й було вперше достосовано цю містку образну формулу). Кожен вірш його відточений до блиску. Він — майстер різьбленого стилоса. Майстер великого обдаровання й високої культури. Воістину франківська багатогранність Павличкового хисту поєднує в собі натхненну публіцистичність, справді народну пісенність, виважено-мудру філософічність, високу чуттєвість любовної лірики і неабиякі здібності до художнього перекладу, літературознавчих студій та громадської роботи.
     ...Опришок мусив пристосуватися до „духу й слави Колізею”, але опришківський дух у ньому не вмер — лиш до часу затаївся. Та як тільки з'явилася найменша можливість, карпатський лицар піднявся з колін. Дмитро Павличко був у лавах тих перших хоробрих, що виборювали нашу незалежність. Він став співзасновником Руху, лідером Демократичної партії України, головою Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, одним з авторів Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Довготривалі муки сумління вибухнули в „Покаянних псалмах” (1994), з новою силою відродилася його поетична публіцистика і „чиста” лірика (що засвідчили збірки зламу тисячоліть, які явили Україні і світові нового Павличка – „За нас”, 1995; „Золоте ябко”, 1998; „Ностальгія”, 1998; „Засвідчую життя”, 2000; „Наперсток”, 2002), митець кинувся спокутувати свої провини перед Вітчизною — гадані чи й справжні — тисячними добрими ділами, політичними й художніми звершеннями.
     Конкретне діяння добра мене приваблює більше, ніж слово, діяльність якого не завжди відчуває автор”, — зізнається Павличко („Про себе”). І це — ще одна грань його опришківської душі, бо ж опришок — людина дії. Велегранна і велеплідна діяльність Дмитра Павличка-депутата (члена Народної ради, потім — ДемПУ, НРУ), дипломата (Надзвичайного і Повноважного Посла України в Словаччині впродовж 1994—1998 pp., згодом у Польщі —у 1998—2002 pp.), яскравого політичного і громадського лідера переконливо характеризує його саме як мужа чину, а не лише мужа слова, вкотре підтверджуючи Маланюків афоризм: „Як в нації вождя нема, / Тоді вожді її поети”. Формою визнання значущості Павличкового національного чину стало присудження йому високих звань — лауреата Шевченківської премії (1977), доктора honoris causa Львівського університету (2000) та Києво-Могилянської академії (2002), нагородження багатьма державними відзнаками, міжнародними преміями... Та всі ці, без сумніву, заслужені й почесні регалії — усе ж тільки формальне, зовнішнє вираження результатів багаторічної праці, далеко не еквівалентне масштабу напруженої роботи духу.
     ...Мабуть, по-різному можна оцінювати звершення Павличка-політика, Павличка-письменника, Павличка-перекладача, Павличка-літературознавця і критика (автора талановитих книг статей та есе „Магістралями слова”, 1978; „Над глибинами”, 1984; „Біля мужнього світла”, 1988). Але щодо доробку Павличка-піснетворця двох суджень бути не може. Доробок цей, окрилений, зосібна, чарівною музикою Олександра Білаша, навічно увійшов до золотого фонду української народної пісні (народної в повному значенні слова) завдяки таким безсмертним перлинам, як „Явір і яворина” („Я стужився, мила, за тобою...”), „Лелеченьки”, „Дзвенить у зорях небо чисте...”. І, звичайно, завдяки найвідомішому (мабуть, направду всесвітньовідомому) шедеврові Павличкової пісенної музи „Два кольори”:
      Два кольори мої, два кольори,
      Оба на полотні, в душі моїй оба,
      Два кольори мої, два кольори:
      Червоне — то любов,
      а чорне — то журба.
     Ось вони —два кольори опришкової душі, яка виросла з материнського вишивання. Червоне і чорне — традиційні барви української вишивки, символічний сенс яких не змінився за тисячоліття.
      Гаптує дівчина й ридає —                               .
      Чи то ж шиття?
      Червоним, чорним вишиває
      Мені життя, —
писав у 1914 р. Павло Тичина. На Малишковому рушничкові теж оживає „все знайоме до болю: / І дитинство, й розлука, і вірна любов” („Пісня про рушник”). Їхній молодший побратим і учень не повторює мотивів попередників, хоча й користає з тих самих віковічних джерел. Його пісня — це драма людської долі, в якій „переплелись, як мамине шиття, сумні... і радісні дороги”. Йдучи у світ малою дитиною й вертаючись з „безвістей життя” до рідного порога уже посивілим, ліричний герой у душі й на полотні несе з собою „оба” кольори. Суперечливість життя, мотиви дороги й повернення до правічних вартостей народної культури, материнська любов і синівська вдячність — ці прості й вічні проблеми, які кожна людина переживає по-своєму, зумів чистим, проникливим голосом виповісти Дмитро Павличко — поет по-справжньому народний і по-справжньому глибокий, поет розуму й серця, поет любові й ненависті, боротьби і кохання.
     Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби. В ній знаходять свій вислів пророчі, філософські, інтимні, благородні думки й почування, вона — печальна й хвилююча правда буття людської душі. Поезію творить любов, а не злоба. Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи („Про себе”, 1981).
     А ось зізнання значно „свіжіше” хронологічно (з переднього слова до збірки еротичної лірики „Золоте ябко”, що побачила світ 1998 p.), але так само відверте й філософічно глибоке:
     На світі нема нічого солодшого й гіркішого, міцнішого й тендітнішого, святішого й гріховнішого за кохання. Це почуття формує в людині доброту і жертвенність, виховує ніжність, розвиває розуміння й пожадання краси. Та воно ж здатне переходити в свою протилежність. Адже ненависть — це смертельно поранена любов, яка від болю стає подібною до смертельно враженого звіра.
     Що ж — укотре переконуємося: співець любові й ненависті знову й знову відкриває для себе — і для нас, читачів, — незвідані грані складної життєвої діалектики двох барв своєї опришківської душі. Та з плином часу чимдалі більшає в його поезії любові, ненависть пригасає, бо все ясніше поет усвідомлює, що „мука любові повертає до життя й творчості, ненависть — до згуби й порожнечі” („Замість передмови”, збірка „Золоте ябко”, 1998).
      Прояснює в мені любов,
      Як сонце неминуще,
      Все, що в душі моїй, моє
      Джерельне і цілюще.
     І попри всю значущість заслуг Дмитра Павличка на терені національної політики, його непроминальні здобутки на терені культури поціновуємо якнайвище. Звісно, крізь сито часу просіялося багато піску, нанесеного вітрами жорстокої доби, та щире золото поезії — лишилося. Віриться — назавжди.
     Приступімо до Говерли його гордого слова.
     Бачите: на верховині, серед чорних скель, багряніє квітка любові.
Богдан ТИХОЛОЗ

Тихолоз Б. Майстер різьбленого стилоса, або Два кольори опришкової душі / Богдан Тихо лоз // Дивослово. – 2004. - № 9. – С. 65-69.

Оновлено 15-02-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка