Прикарпаття не має нині особистості більш значимої у мистецтві, ніж Марія Стеф’юк. Вона володарка найвищого звання у нашій країні – народної артистки України, найвищої відзнаки – Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, а також орденом Рівноапостольної княгині Ольги. А в оперній ієрархії має найвищий титул – примадонни сцени. Для цього титулу, який існує не одне століття, мало бути першокласною співачкою, треба, як пише ВасильТуркевич, „мати комплекс артистичних і внутрішніх даних, щоб здобути панівне становище в оперному світі, стати беззастережним улюбленцем публіки, мати право на власне трактування того чи іншого образу, незаперечний авторитет і вплив на формування творчого напряму колективу”.
     Що ж ми маємо ким гордитися. Але чи відчуває гордість за нас Марія Стеф’юк? Чи легко давалися їй її висоти? І що них видно?
     Наш гість – солістка Національної опери України Марія Стеф’юк.
     – Пані Маріє, Ваше життя нагадує чарівний сон: сільська дівчина з Рожнева опиняється на найбільш прославлених оперних сценах світу. Її голос хочуть почути французи, німці, італійці, англійці, японці, іспанці... Чи могли Ви собі уявити таке навіть у найсміливіших фантазіях?
     – Ні, звичайно. Я була худенька конопата дівчинка, яка пасла корови, постійно співала, навчилася добре вишивати, бо мама казала, що то не дівка, яка не вміє цього робити. Хоч я й була в дитинстві великим романтиком, та мріяла тоді про зовсім інші шляхи.
     – Чого Вам хотілося?
     – Чогось незвичайного, скажімо, стати стюардесою і літати високо в небі. Але абсолютно не співачкою. То мама цього дуже бажала. Вона мала чудовий голос, прекрасно співала, але не мала змоги вчитися, бо тоді були важкі часи. Мама була вивезена до Німеччини, а коли повернулася — тут же померли її батько і рідний брат. Згодом вийшла заміж, але жилося їй у шлюбі несолодко...
     Мамі дуже хотілося, щоб її мрію здійснила я. Вона взяла мене за руку і повела до Івано-Франківська в музучилище. Але мене туди не прийняли, бо я не мала музичної освіти, лише трохи грала на баяні. Тож вступила до Снятинського культосвітнього училища.
     – Ким Ви мали стати?
     – Диригентом хору.
     – Легко вчились?
     – У мене взагалі були проблеми з навчанням, бо я любила те, що любила. Наприклад, я не любила грати на баяні, і до сих пір при його вигляді мені стає погано. Можливо тому, що через нього мені треба було щоранку вставати о шостій годині. Звучав по радіо гімн — і я починала грати на тому баяні. І так мучилась! Нас готували до роботи у сільських клубах, а там баян – основний інструмент, піаніно ж рідко де було.
     Провчилась отак чотири роки. Тоді поїхала від училища на якийсь фестиваль. У заявці написали, що я викладач Снятинського культосвітнього училища. А я тоді тільки-но закінчила училище, була нічим і не знала, де буду працювати. На фестивалі мене почув один професор і запитав, чому з таким голосом я не вступаю до консерваторії. Його слова мене дуже подивували, бо вважала консерваторію за щось недоступне для себе. Але після  прослуховування раптом  так запросто прийшло повідомлення, що мене зараховано на навчання. Пам'ятаю, як мама плакала від щастя, що я студентка консерваторії. Правда, в Києві я довго не витримала — провчилася три дні і приїхала додому.
     – Щось сталося?
     – Ні. Просто все життя мене переслідує така хвороба, як ностальгія. Я постійно дуже сумую за Рожневом, коли  живу  в  Києві,  потім сумую за Києвом, коли кудись виїжджаю. За кордоном весь час думаю про дім. Тому й не залишилася там працювати, коли мене запрошували дуже великі імена в мистецтві. Не могла, бо це означало б розлуку з домом. А я не вмію прищеплюватися на чужій землі, нема в мене того.. Нині шкодую, що відмовлялась. І справа не в тому, що мої колеги, які працюють за кордоном, їдять інші хліб чи масло. Справа в тому, що вони працюють по-справжньому — на гарних сценах, з прекрасними диригентами, музикантами, співаками і від того дістають насолоду. Моральну насолоду, якої я нині не маю.
     – Але чому?
     – Ми — геніальна нація, але є в нас і щось таке, що відштовхує від нас. Якісь ми вроджені раби чи що... Якщо у когось щось добре, то або заздримо, або намагаємось це добре затоптати. До того ж тепер така хвиля йде, що державні мужі думають тільки про політику, а точніше про власне збагачення. Культура, освіта — це для них ніби важкий мішок, до якого хочеться прив'язати камінь, щоб потонув і не випливав більше. Митці тут, на жаль, не потрібні.
     – Якщо доля митців залежить від політики, то чи не хотілося Вам нею зайнятися?
     – Мені пропонували стати депутатом, та я відмовилась, бо чи багато зробили в політиці знамениті поети? Бути патріотом — не обов'язково бути політиком. Якщо я люблю Україну і співаю про це на весь світ, то хіба цього мало? До того ж професійна політика – це суцільні компроміси. А в мистецтві нема компромісу: або я хочу, або я не хочу співати.  Інша річ, що були часи, коли мені не дозволяли співати те, що хочу. А тепер я можу співати все, що завгодно, але ніхто не слухає. В чому й парадоксальність ситуації. Всі спішать на концерти, які не варті нічого з мистецької точки зору. Приїжджають дешеві естрадні співаки, безголосі, які все роблять під фонограму, в піснях яких не закладено ні думки, ні душі, ні того ж патріотизму – один набір слів. А ми всі: ой! Замість того, щоб підносити культуру опускаємо її планку все нижче і нижче.
     – Це дуже болить?
     – Тим людям, які відпрацювали на сцені по 25-27 років, які поклали на вівтар мистецтва своє здоров'я і не лише його, які немало перестраждали, надіючись на кращі часи, — так. Раніше нам було страшно, але ми все-таки були захищені державою. Як-не-як, мені давали звання, запитували, чи в мене добра квартира. А тепер я почуваюся беззахисною і непотрібною цій державі. І, думаю, не в одної мене таке відчуття, нас багато... Мені боляче бачити, як запустіли моє село Рожнів, мої рідні поля і ріки, як в українців зникає бажання, аби на їх землі було гарно, багато. Все докрадають до кінця. Оця заросла бур'яном школа з вибитими вікнами, колись чи не найкраща в області, ці розмиті дороги, нечесані жінки, неголені чоловіки... Нашим    дітям нав'язують страшні смаки. Нація спивається. Люди бідніють. Моя сестра працює вчителькою і отримує зарплату горілкою. Дійшло до того, що ми не вимагаємо, аби нам підвищили платню, а щоб її елементарно дали. І я таку саму маю проблему... Господи! Що з нами робиться? Оце трагедія!
     – Пані Марійко, я думала, хоч Ви оптимістка..
     – Ой, і мій оптимізм уже переходить у песимізм. Бо весь час боротися – дуже важко. Та й з чим боротися? Я, наприклад, хочу віддати свій талант, а не хочуть взяти, Як це так?!
     – Але такі думки, як грозові хмари, треба розвіювати, бо як тоді жити? Як Ви рятуєтеся від них?
     – По-різному. Буває, відкриваю вікно, довго дивлюсь, як світить сонце, як зазеленіло дерево, помічаю ще щось, ще щось – і відчуваю, як впускаю в себе життя. І знову – вперед, до роботи!
     – Що являє собою життя примадонни?
     – Це страшно велика праця, самовіддача. Багато чим треба пожертвувати, багато від чого відмовитися, що можуть собі дозволити люди за стіною. Щоразу, коли у мене є концерт, прошу Бога, аби все було добре з горлом, бо я раб своїх голосових зв'язок. Щоразу молю Його, щоб Він дав мені натхнення і я могла сказати те, що хотів композитор, бо інколи це губиться в дорозі — від хвилювання. від якихось незручностей, від того, що публіка нерідко холодна і її важко пройняти. Буває, піввечора стараюся і, нарешті, коли я вже її обняла, вона – моя, а я – її, переживаю якийсь незбагненний сплеск емоцій, якусь таємницю, що від мене вже не залежить. Приходять зоряні хвилини незрівнянні ні з чим. Це і є моє щастя...
     – В якій країні Ви любите співати?
     – Кожен концерт — це інший нюанс. Все залежить від слухача: француз це чи німець, японець чи українець. Я люблю американців, бо за ментальністю вони подібні до слов'ян. Як їм щось подобається — тупають ногами, сміються кричать „браво”, тобто відразу ж дають мені результат. Німці ж дуже стримані холодні, а потім підходять і несподівано кажуть: о, то було прекрасно! Щодо японців, то вони на раз-два-три організовано починають аплодувати і на раз-два-три закінчують. Японці дуже загадкові. Я їх не розумію, як і вони, напевне, мене. Але всі вони тягнуться до класики виховуються на ній, не люблять естради, нікого з естрадних співаків до себе не запрошують. Я ж завжди однакова ніколи себе не зраджую, перед ким би не виступала, як ніколи на зраджувала оперу і не пішла, скажімо, шляхом естради.
     – Як виглядає наше вокальна школа на фоні інших?
     – Хоч ми й намагаємося, щоб наша школа була трохи італійською, все одно маємо школу українську. (Правда, тут кажуть „російська вокальна школа”. Але нічого подібного: у нас свої голоси, а в росіян свої). Ольга Басистюк – єдина співачка з України, яка зуміла повністю передати італійську манеру співу. А так у нас є своє, й іноземці це відчувають, їм власне, цим ми й цікаві. Співаємо всі, як правило, мовою оригіналу – німецькою, французькою чи італійською. Хоч цих мов можеш не знати, але текст, який співаєш, мусиш вивчити до точності – і де наголос, і де прононс, і все-все, бо за цим дуже стежать, і коли щось не так, критикують.
     – Які Ви мови знаєте?
     – Всі співаки, музиканти світу спілкуються між собою італійською мовою. Це загальноприйнято. На побутовому рівні можу розмовляти й англійською. Мови треба знати, бо без знання їх за кордоном почуваєшся калікою. На нас дивляться, як на неповноцінних, бо мої закордонні колеги, помимо італійської, знають принаймні ще три мови – німецьку, англійську, і французьку. Я дуже шкодую, що свого часу мені цього не дали, бо є якийсь період – до 35 років, коли легко мови запам’ятовувати.
     – Маріє Юріївно, а Ви часто в житті стикалися з заздрістю?
     – Мені заздрили люди. Коли я єдина з усіх сопрано Радянського Союзу після прослуховування отримала запрошення виступити в Ла Скала, то думала, що мене розірвуть на шматки. А після того, як приїхала з Ла Скала, де була другою співачкою після Соломії Крушельницької, яка виступала на цій сцені (вчилися тут і Солов’яненко, й інші, але співала тільки я), мене не тільки ніхто не привітав, а й слова доброго не сказали. Через десять років я довідалася, що мені було запрошення приїхати в Ла Скала на „тусовку” богеми, але з Києва відповіли, що я хвора. Якби я тоді поїхала, моя кар’єра зовсім інакше б повернулася. Я була би знаною співачкою вже тоді. Бо Ла Скала для співака вважається найвищою вершиною: заспівала на цій сцені – і кажуть, можеш помирати.
     – А як Ви сприйняли запрошення до Ла Скала?
     – Пам’ятаю, що страшенно плакала. Не вірила. Боялась. Що мені все одно перешкодять. Та й у КДБ відмовляли: куди ви їдете? Там капіталісти...
     – Ви часто стикалися з цією організацією?
     – Було всяке, але що про це згадувати. Важливо, що нікого не зрадила і все-таки зуміла стати оперною співачкою, хоч десять років мене не випускали за кордон. Звичайно, ми всі йдемо на якісь компроміси. Але зі своїми компромісами я можу спати спокійно.
     – Чи були у вашому житті моменти, які Ви собі не можете пробачити?
     – Безумовно. І їх уже не виправити. Ніколи... Мова не йде про те, що я когось зрадила чи зробила комусь підлість. Перед собою я грішна. Колись я виступала в дитбудинку, до мене підійшов один хлопчик. „Будьте моєю мамою!” – просив. Минуло багато років, а я не можу його забути. Я мала взяти собі саме того хлопчика...
     – Пані Марійко, як Ви думаєте, люди в більшості  добрі чи злі?
     – На концертах я бачу, як інколи вони плачуть від зворушення. А в житті ці люди бувають дуже злі. І я це відчувала не раз. Мабуть, багатьох дратувало те, що я з села, та ще й із Західної України, з простої сім'ї, а ось вибилася в люди, досягла певних  вершин. А мені просто в житті пощастило. Знаєте з чим? Мені зустрічалися прекрасні люди, які не тільки допомагали в   тому, щоб я зробила кар'єру, а й просто збагачували мене своїми знаннями, тягнули на якісь виставки, робили добро. Це, можливо, й було для мене стимулом до роботи, Я хотіла довести, що варта їхнього товариства.
     – Цей стимул нині уже не спрацьовує?
     – Думаю, я стомилася трішки від людей. А ще більше від людських зрад, яких у моєму житті було пре достатньо.
     – Як Ви заліковували ці рани?
     – Мене завжди рятували  музика  і  книжки.  Не люди, ні, бо в таких ситуаціях ніхто не  може дати поради. А бувало так, що брала квиток і їхала або до мами,  або  ж  до Львова, поселялася там у готелі і цілими днями бродила вулицями, слухала, українську мову.
     – Чому Львів?
     – Не знаю. Львів мене якось дивно заспокоює. Це, мабуть, моє місто. Вперше я побачила його ще до консерваторії, потім кілька разів у ньому гастролювала. Львів мене зачарував. Щось є в цьому місті особливе, як і в Парижі...
     – Людські зради було пережити найважче?
     – І це, і хвороби найближчих людей.  Пам'ятаю, коли мама захворіла і лежала в Києві, мені здавалося, що світ навколо перевернувся. Я не мислила, не їла –  схудла на 22 кілограми. Здавалося, що не переживу, якщо її не стане. Але Бог дав так, що вона вижила.
     – Мама для Вас – особлива тема?
     – У цьому житті поки мама жива, ми молоді. Я непогана дитина. Де б не була, намагаюсь приїхати додому хоча б раз на два-три місяці. Мене тягне сюди навіть не стільки Рожнів і мій край, скільки мама. Їй 76 років. Вона дуже розумна, може порадити такі речі, що інколи дивуюсь: звідки вона це може знати? Мабуть, то якась інтуїція або просто мудрість. Я можу з нею поділитися такими проблемами, з якими майже ні з ким не ділюся. Бо чим більше мені років, тим менше людей, яким би могла розповісти про своє. Та й, знаєте, в молодості мама – це дуже гарно, дуже добре. Але з роками вона стає для мене все дорожча. Тепер я до неї ставлюсь, як до дитини: жалію, хочу допомогти, зробити для неї все, що можу.
     – Ви часто згадуєте своє дитинство?
     – Так, хоч у той час і бідність була, і батько мій помер у 49 років. Мама   мене й сестру сама виховувала, обох вивчила. Їй було дуже важко, та вона давала собі раду. Не було такого, чого б вона не знала чи не вміла робити. У неї якийсь винятковий, вишуканий смак. Була в молодості дуже вродливою, має добре почуття гумору. Я завжди нею гордилася. І до цих пір обожнюю свою маму. Дитинство — це, мабуть, вершина людини, тому що там ми чисті, відкриті, довірливі, Потім на цей стержень накручується все інше.
     – Чого мама Вас вчила?
     – У нас ніколи не було слова „виховання”. Мама мені ніби прості речі говорила, але вони не є прості. Наприклад, що коли заходить старша жінка, я обов'язково повинна встати. Скільки я живу, стільки це для мене закон. Ще вона наказувала: нікому ніколи не заздри. Так і сталося. Заздрість якщо й була, то тільки біла. Скажімо, коли я почула, як співає Євгенія Мірошниченко, то плакала від захвату: „Боже, як вона блискуче це робить!”. А не так, як ті мої колеги, що слухають мене і думають: щоб вона це не заспівала! Я ніколи не заздрила, що в когось гарна суконка, не цікавилась, хто з  ким зустрічається.  Відспіваю,  беру  свою валізу і йду додому. Мені всі   казали, що я страшенно нейтральна, а моя поведінка підозріла. Що ж, може я закрита, бо ніколи не давала людям влізти в свою душу, аби помацати її руками. Зате коли люблю когось, то це вже назавжди.
     – А нам можете трохи відкритись? Яка Ви?
     – Думаю, що добра, сентиментальна, дуже співчуваю хворим, і бідним, тим, кому в житті не щастить. Всім стараюсь допомогти — чи словом, чи грішми, і про це в Києві знають. Не можу дивитися, як б'ють дитину чи рубають дерево.  Я все це захищаю. Мій чоловік жартує, що я належу до партії зелених
     – Чого Ви в житті боїтеся?
     – О, багато  чого – і смерті близьких,  і хвороб...  Як усі люди. Але найбільше – тої миті, коли розпрощаюся зі сценою. Мабуть, це мій найбільший страх, який переслідує мене постійно.
     – Сподіваюсь, це буде не швидко?
     – Хтозна. Я відчуваю, що класичне мистецтво тепер нікому не потрібне. До того ж хто нами нині керує? Як правило, це люди, які себе не реалізували: не міг бути скрипалем – пішов у міністерство. Але я вже колись казала: не один директор театру править театром. Не один президент править країною. Значить, коло них такі люди. І я готова з ними боротися, взятися за руки з   другим, третім, але, на жаль, тут же з них хтось продасть твою ідею. А тому я всерйоз думаю: коли б мені ще два роки поспівати, поки є контракт. А тоді переїхати до Косова, купити собі там хату під горою,  не дивитися телевізор, не читати газет — і на тому кінець. Стомилася я дуже від життя...
     – Але це всього лише настрій. Він мине. Та й Ви не зможете цього зробити.
     – Чому? Звичайно, я привчилася до іншого рівня життя, але можу перейти і на спартанський. Врешті-решт, чому не згадати мені юність, мої студентські роки. Я жила дуже бідно. Мама не могла мене утримувати, і я працювала в ресторані співачкою, аби купити собі якусь спідницю. Мене не лякають труднощі. Я знаю, що таке шматок хліба, знаю, як пахне земля, і люблю, як вона пахне. Я сільська дівчина і цим завжди гордилася, ніколи цього не приховувала, як інші. Я знаю, що Верді також був із села, але він був і залишиться Верді...

Стеф’юк М. Марія Стеф’юк : все життя мене переслідує ностальгія : [інтерв’ю з нар. артисткою України Марією Стеф’юк / розмовляла Дарина Назарчук] // Галичина. – 1999. – 22 трав. (№ 81-82). – С. 1, 4-5.