У Марії Стеф’юк не тільки найвище артистичне звання, але й найвищий титул в оперній ієрархії – примадонна сцени. Трохи незвичний для нас титул, але він існує вже не одне століття, хоча випадає його носити далеко не кожній, навіть першокласній співачці.
     Треба мати комплекс артистичних і внутрішніх даних, щоб здобути панівне становище в оперному театрі, стати беззаперечним улюбленцем публіки, диктувати своє розуміння того чи іншого образу. А головне залишатися богинею для своїх шанувальників. Марія Стеф’юк завоювала своїх глядачів із перших вистав на сцені Національної опери України. Незважаючи на те, що в ті роки на сцені всевладно царювала Євгені Мірошниченко, молода співачка, студентка п’ятого курсу Київської консерваторії Марія Стеф’юк, дебютувавши на столичній сцені партією Марфи в опері „Царева наречена” Римського-Корсакова, не розчинилася в осяйному відблиску видатної виконавиці, стала не тільки гідною її, але й творчим конкурентом. Публіка ділилася на прихильників Мірошниченко й на прихильників Стеф’юк. Були ж роки в київській опері.
     Бог обдарував Марію Стеф’юк казкової краси і сили сопрано, яке відшліфувала в Київській консерваторії блискучий педагог Наталя Захарченко. Добре розуміючи перипетії театрального життя, колишня співачка вчила Марію Стеф’юк не тільки вокальних таїн, але й речей, які дозволили їй згодом вибороти місце на мистецькому Олімпі, де, на жаль, є місце й інтригам, і звичайній людській непорядності, і злостивості, заздрощам. Прийшовши до театру, Марія Стеф’юк уже чудово знала, які пристрасті вирують за кулісами, як багато значить вийти на сцену не розгубленою дівчинкою, яку може блискавкою спопелити неприязнь й образа. Головним для неї стала боротьба не за кулісами, а на сцені. Залюбки працювала з режисерами Дмитром Смоличем, Іриною Молостовою, згодом Дмитром Гнатюком. Багато дала їй робота з геніальними українськими маестро, які, на жаль, так рано пішли з життя, Стефаном Турчаком та Олегом Рябовим. Вона не прагнула мати багато партій, але кожна ставала мистецькою подією, незабутнім подарунком шанувальникам опери. Ішли не тільки на її Лючію та Віолетту, але й на Валентину в „Гугенотах” Дж. Мейєрбера, йшли на Милішу в „Ярославі Мудрому” Григорія Майбороди, Берліну в уже призабутій киянами „Цариці ночі” Моцарта, Нову Русалку в малознаному творі Миколи Леонтовича „На русалчин великдень”, на Марильцю в „Тарасі Бульбі” Миколи Лисенка. Закоханість в оперу поєднувала Марію Стеф’юк із камерним виконавством. Блискучі й незабутні її сольні філармонічні концерти з проникливими „Ave Maria” й „Соловейком” Марка Кропивницького, вокальним творами Лисенка й Кос-Анатольського.
     Марія Стеф’юк мала всі передумови стати світовою зіркою. Про це свідчить той факт, що саме її запросив міланський театр Ла Скала на партію Парасі в опері Модеста Мусорського „Сорочинський ярмарок”. Вона захопила італійську публіку, як і американську, канадську, французику, австралійську, де їй випадало зрідка виступати під наглядом дужих парубків у піджачках, які контролювали кожний її крок, власне, як й кожного іншого співака, що пробивався вряди-годи за залізну завісу. На жаль, часи були такі, що світову сцену радянська співачка могла здобути тільки однією ціною – втечі за кордон, а отже, і неможливістю повернутися в Україну. А без України вона не могла себе уявити, як і свою творчість. Сьогодні Марія Стеф’юк багато їздить, багато виступає за рубежем, але втрачена вона вже ніколи не компенсує. Її талант світового рівня, на жаль, залишився терра інкогніто для багатьох любителів оперного мистецтва.

Туркевич В. Примадонна київської опери / Василь Туркевич // День. – 1997. – 24 черв. (№ 108). – С. 7.