Тиша. Мить, і зала вибухає оплесками. Голос розтинає душу. І тоді вона то сміється, то плаче. Стає і трепетно, і щемко. Її спів водночас спонукає і слухати, і думати. Це вона, гуцулка із Карпат, підкорила публіку на сцені театру Ла Скала, коли виконувала партію Парасі в опері „Сорочинський ярмарок”. Це вона навіки нерозлучна з Україною, зберігає й доносить українську пісню до наших сердець і розуму. Це вона – Герой України, народна артистка України, лауреат  Національної премії України імені Тараса Шевченка, солістка Національної опери України. На сцені – Марія Стеф’юк.
     
МАЛА МАТИ ДОНЮ
     – Найперша і найдорожча сцена, — поринає у спогади Марія Стеф'юк. – То, напевно, що це стодола, де зі старих відрізків тканини робили такі собі крутини. По-гуцульськи – це занавіска. Малі діти влаштовували всякі концерти: співали, читали вірші, танцювали.
     Попри зайнятість, Маріїні батьки були фанатами сільської самодіяльності. Вечорами просиджували в клубі. Отож і доньку туди привели. Бабуся часом сварилася й казала: „Боже, який то сором для села. Вам, би співати, грати й ставити вистави...” Мама, Марія Василівна, мала музичне сопрано, а в батька, Юрія Юрійовича, був фантастичний тенор. Йой, як вони співали! Хіба тоді обходилися без співу і в жнива, і на Великдень, і на весіллі... У Маріїних вухах і донині бринять чудові голоси, з пам'яті не зітерти образи жінок та чоловіків. Високі, вродливі, стрункі. А дівчата — рум'янощокі, з косами до пояса. Зараз, на жаль, все обміліло. А що вже казати про пісню: її не просто не співають, її забули в селах. Старші люди повмирали, а молодь подалася до міст.
     – ...Одна з моїх перших пісень була „Вечірня пісня” Стеценка, — ділиться спогадами пані Марія. — „Тихесенький вечір на землю спадає...” До нас, було, зайдуть друзі і гуртом співаємо. Всяке співала: здебільшого гуцульські народні пісні, коломийки. Зараз як пригадаю: їсти не розкішно, роботи багацько... Якийсь сірий світ був на той час, але як весело жили, як уміли влаштовувати чи то парубоцькі вечори, чи то батьківські...    Фантастика! Я весь час була у звучанні музики. Вже не кажу про природу, яка оточувала довкола. А ще пам'ятаю, що моя мама багато читала. Під час війни вона потрапила до Німеччини, а з поверненням працювала в колгоспі. Останню копійку витрачали на те, щоб купити якусь книжку або кудись поїхати, щось гарне побачити... Аби не мама, чи співала б я взагалі?! Особливого бажання до співу у мене не було. Пригадую, як мама купила мені зелений-зелений баян. Я на ньому грала, але ненавиджу той інструмент і   досі. Бо ж прокидатися треба було о шостій ранку разом з гімном і грати. А коли снігу вкине до колін, а треба йти на заняття...
     Марія успішно закінчила Снятинське культосвітнє училище. Долею випадку потрапила на один із фестивалів до Києва. Її раптом запросили на прослуховування до Київської консерваторії. Досвідчений поважний професор Дометій Євтушенко зробив правильний вибір, зарахувавши дівчину до опереточного відділу.
     ...Мама плакала від щастя. Те, що не могло збутися в самої, вдасться доньці. Вона свято в те вірила. Та й до рук добрих передала. Марія потрапила до фантастичної викладачки Наталі Йосипівни Захарченко, яка мала таке ж сопрано і 27 років віддала театру. Та поталанило не лише на гарного викладача й співачку, а й на напрочуд чудову людину. Наталя Йосипівна взяла Марію під крило: вчила хороших манер поводження за столом, прищеплювала смак до одягу, радила, яку літературу варто читати.
     ...Ми ведемо розмову в 34-й аудиторії. На стіні портрет Єлизавети Іванівни Чавдар. Вона була завкафедрою і першою, хто привів Марію до оперного театру. Тоді вона й сказала: „Степане Васильовичу, я тобі привела гарну співачку. Ти послухай її”. То вже була друга сцена у її житті. До речі, на ній вона співає ось уже 37 літ!
     
АБИ ЗАВОЙОВУВАТИ, ТРЕБА ЛЮБИТИ
     Вісім років Марія Стеф'юк викладає вокал на кафедрі сольного співу консерваторії. До неї приходять молоденькі дівчатка. Ось і зараз вісімнадцятилітня студентка прийшла з програмою, яку вже співають професіонали.
     – Вона ще зовсім не розуміє, яка складна то для неї річ, — каже пані Марія. – Пригадую й себе в тому віці. Я співала з оркестром. Щиро, від душі, без комплексів. Та чи могла збагнути, передати все достеменно? Ти ж не розумієш, яка там октава... А коли починаєш вчитися цього ремесла, усвідомлюєш, що це може бути складно, що ліричне треба співати саме так. У голосі, як вимагала моя вчителька Наталя Йосипівна, повинні бути, як у художника, різні барви. Я два роки геть не хотіла співати. Щораз хотілося кудись утекти.
     Та, власне, так і сталося на початку занять. Рівно за два тижні Марія втекла з Києва додому. Чому? Насамперед перемагала туга за рідним краєм. З її гуцульської говірки трохи насміхалися. Вона почувалася незатишно у гамірливій столиці, немов потрапила до іншого світу.
     – Отож, у середу, як зараз пам'ятаю, — згадує Марія, — сіла в поїзд і поїхала додому. Мама копає картоплю, а я плачу і кажу, що не поїду назад, буду робити всяку роботу, аби не повертатись.
     Мама покивала головою, ніби на знак згоди, а зранку-раненько розбудила доньку, повела до автобуса, дала в руки 30 карбованців і сказала: „Іди, доню, там твій хліб...” Лише через багато років зізналася, що йшла назад і плакала, мовляв, що я за мама, що послала дитину в такий світ широкий.
     Вчителька не розгнівалася, а навпаки, взяла під опіку разом з Андрієм Івановим (знаменитий на весь союз баритон, який на, той час працював у нас в опері). Це дуже важливо, що в неї на творчому шляху зустрілися ці люди.
     І почалася каторжна робота. Вона два роки не відчувала голосу. Зранку й до ночі „мі-мі-ре-мі-фа-фа”... Одноманітність розспівування пригнічувала. А вчителька підбадьорювала: „Ти знаєш „Отче наш”?! А це і є свого роду молитва”. Лише десь на другому курсі Марія відчула, що по-справжньому отруїлася співом. І тільки тоді зрозуміла, як виконує арію чи програму. А коли вийшла на сцену, побачила повну залу, вже по-іншому почувалася. Це був той період, коли вже бачиш наслідки. Тоді й твориш по-іншому.                                                            
     На велику сцену вийшла ще студенткою. Тоді практикувалися різноманітні академконцерти, частенько виступали на сценах фабрик і заводів. Тобто на рік виходила на сцену 5-6 разів. У студії співала маленькі ролі, а вже згодом дебютувала у партії Марфи в опері М. Римського-Корсакова „Царева наречена”.
     Рано усвідомила і взяла за правило слова улюбленого актора Олексія Баталова: „ Я не розумію значення слова „халтура”.
     – Я ніколи в житті не виходила на сцену просто відспівати, — говорить Марія. – Всю свою душу завжди віддавала глядачу. У мене ніколи не було такого: відспівала, одяглась і пішла на інший концерт. Я навіть від багатьох концертів відмовлялася.
     Коли Марія прийшла до оперного театру, їй запропонували першу лірико-драматичну роль. Це була Недда із „Паяців” – однієї з найпопулярніших драматичних опер Леонкавалло. Приємну новину побігла сповістити улюбленій вчительці. А у відповідь почула: „Якщо ти тільки почнеш вчити цю роль, до мене більше не приходь”. Марія у захваті: „Така велика роль! Чому ж ні?” — „Ти хочеш співати? Тоді не співай драматичні партії. Твій голос ліричний. І ти повинна його берегти!” Наталя Захарченко зробила за неї великий і сміливий вибір. Сьогодні вона їй безмежно вдячна, і Марія продовжувала співати маленькі партії. Раптом їй запропонували партію у „Шукачах перлин” Ж. Бізе.
     – О! Це твоє, – вигукнула вчителька.
     – Так, ми всі раби свого голосу, – погоджується Марія. – Ми не можемо дозволити собі десь більше погуляти чи випити. Ось об'їхали всю країну, світ, а, власне, побачили мало. Постійні хвилювання: не застудитися, не втратити голос.
     А яка то радість – виносити на слухача нову програму! Можна пробачити все, коли готуєшся до виходу. Адже вся суєта залишається поза сценою. Це ніби дев'ять місяців вагітності пережити і враз народити. Не знаю, про що саме тоді думають інші співаки, а мене не полишає така думка. Ось ви, приміром, написали книжку, художник намалював картину. Ці твори мають довше життя.  А мій  голос, співане слово – це мить, секунди. Вилетіло з вуст і вже ніколи не повернеться повтором. Буде інший слухач, інший  шанувальник. А так інколи шкода, що немає саме того слухача, який міг би оцінити й зрозуміти, що я хотіла донести. Зрозуміти філософію, мелодію.

ЗАСІВАТИ ЗЕРНО
     – Чи маєте учнів? – запитую пані Марію. – І, взагалі, чи можливо передати хоч краплинку таланту, навчити?
     – Дуже давно я зрозуміла одну річ, — відповідає співачка. – Та й вчителька мені не раз наголошувала, що на першому місці має бути розум, потім серце, а вже далі – голос. А ще дуже важливо, аби поруч з тобою були розумні студенти. Я, наприклад, кажу, що маю учнів і студентів. Ось коли маю учнів – щаслива. Зараз до мене прийшло семеро чоловік, із них двоє – учні. Я сім годин живу на емоціях. Мене хвилює одне: аби вони співали. А коли дитина талановита, я тільки їй кину зерно, а вона – як та курочка: дзьоб-дзьоб і все з'їла! І так від того добре і радісно. Це, власне, як гра у бадмінтон: ви мені м'яч, я – вам. Педагог і учень мають вчитися разом.
     Шкода, що молодь нині інша. Студенти зовсім не хочуть нічого читати. Батьки ж не дають їм можливості самим думати над тим, що вони мають самі заробляти гроші. Хоча й перспектив у молоді малувато. Ось закінчать вони музичну академію, і куди? Всі хори й театри переповнені. Звісно, зірки вже за кордоном... Театри тримаються на людях старшого віку. Можливо, буде прибутна хвиля. Хочеться вірити.
     Коли я прийшла до консерваторії, у мене два роки навчалася Оксана Дика. (Нині вона вже співає в усьому світі!) Я була подивована тим, яка це талановита дівчина. Сьогоднішня молодь комунікабельніша, швидко вивчає іноземні мови. Оксана дослухалася до моїх порад. У нас із нею чудові стосунки.
     Вже закінчила консерваторію дуже розумна й інтелектуальна Руслана Дмитровська. А це прийшла ще одна, зовсім юна Руслана Коваль з Хмельниччини. Цю дитину сам Бог обдарував: талант, голос, стан, дівочий шарм. А що таке сцена? Це — лезо. По ньому треба йти весь час і не збочити. В усьому має бути смак: як усміхаєшся, як повертаєшся. Цього не навчиш. Не так ступиш, тоді й не прийдуть тебе слухати. Один великий диригент сказав таку річ: „Я виховав сто диригентів, а диригує один!”

ДЛЯ ЗАКОРДОНУ МИ ЗАВЖДИ ДРУГОСОРТНІ...
     – Чи пам'ятаєте, пані Маріє, свій перший виїзд за кордон?
     – Так, звичайно. Це була Канада. Мене довго не випускали з країни. Я вже не кажу про те, що ми з Костянтином Івановичем Фесенком, моїм концертмейстером, поїхали брати премію в Тулузу до Франції, а нас зняли з трапа літака. Можливо, через те, що мала родину у Канаді, а можливо, за зв'язки із шістдесятниками. Одного разу я сама пішла в КДБ з'ясувати причину. Після того у складі делегації поїхала до Канади. Ми поїхали з візитом до української діаспори. Співала я українські пісні. Реакція була несподівана. Ми побачили інший, казковий світ. Для нас то було відкриття, а швидше – шок. Діаспора завжди сприймала мене чудово, але я її не сприймала. Я й донині її не люблю. На жаль, поважної музики вони ніколи не сприймали і не розуміли. Бо не мали на те можливості. А їхні діти повиростали і стали американцями, французами, італійцями...
     Для мене найвища публіка — це у Москві, Санкт-Петербурзі, Нью-Йорку. Я співала в розкішних оперних театрах разом із Людмилою Юрченко. То було справжнісіньке відкриття для Європи, принаймні, так писали газети.
     Після виступу в Ла Скала мене запрошували туди на роботу. Але, на жаль, не збулося. Про причину стало відомо зовсім недавно. Перепоною була Москва. Я не раз могла залишитися за кордоном. Либонь, і життя склалося б інакше. Та тільки це не для мене. У мене є свій край. Свій рівень життя. Я вже не можу без нашого болота і хамства. Та тут моя мова, мої звичаї. Я так живу.

НАША ПІСНЯ НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ
     – Хтось нещодавно зауважив, що Марія Стеф'юк, напевно, остання, хто співає українську пісню?
     – На жаль. У нас зупинилися на „Ґандзі” й думають, що більше нічого немає в Україні. Є! Просто ніхто не співає. Ось ми з Мирославом Скориком, дай Боже здоров'я, хочемо зробити спеціальну програму „Український салонний романс”. Бо чомусь у нас усе злилося воєдино — і українська пісня, і романс. Ось, наприклад, та ж „Гуцулка Ксеня”. Це є романс, а не пісня. Я вибрала до 30 пісень, а Мирослав Скорик вибере десь 12 і зробить обробку. І будемо їх співати, щоб послухали люди, що ще й таке у нас є. Сподіваюсь, це буде цікава робота. Спершу покажемо програму в Україні, а влітку повеземо для американського глядача до США.
     Я співала і для французів, і для німців наші українські пісні. Публіка не знає ні слів, ні мелодії, а як сприймає! Наші пісні заряджені прекрасною енергетикою! Глядачі аплодують стоячи. Дехто навіть просить ноти пісень. Хіба хтось іще написав так геніально, як Кропивницький – „Соловейка”. Я нічого геніальнішого ніколи не чула. А „Ой чий то кінь стоїть” чи „Чотири воли пасу”...
     ...Марія Стеф'юк співала концерт Моцарта у церкві. І раптом відчула себе в іншому вимірі. Подібне буває рідко. Цього не пояснити словами. Це голос, який іде з чистої душі.
    
Чечель Л. „Лугом іду, коня веду...” / Людмила Чечель // Культура і життя. – 2008. – 24 груд. (№ 52). – С. 1.