Ще донедавна С. Пушика знали читачі лише як поета і пісняра. Хоч і в цих його творах виразно пробивався нахил автора до народнопісенної поетики, але мало хто знав, що він уперто і навдивовиж енергійно збирає фольклорні матеріали найрізноманітнішого характеру (від прислів'я до казки і легенди), готується виступити незабаром і як прозаїк у своєрідному „фольклорному” жанрі. Спочатку С. Пушик видав „Казки Підгір'я”, які одразу ж поставили його в один ряд із найвідомішими сучасними записувачами й публікаторами української казки, згодом – своєрідну повість „Перо Золотого Птаха” і, нарешті, відзначився „романом з народних уст”, — як його назвав автор, – „Страж-гора”.
     Ці книги виросли із численних записів, які С. Пушик робив упродовж кількох останніх років. Подібних мистецьких скарбів, наскільки нам відомо, не має жоден український літератор. А жаль! Вже давно лунають тверезі і справедливі голоси про те, що ми погано використовуємо дари НТР – засоби увіковічнення на плівці розповідей людей, насамперед старшого покоління, які прожили життя, вщерть сповнене подіями воістину незвичайними за усіма параметрами – історичними, психологічними, емоційними. Вже через 20-30 років, скажімо, живим розповідям учасників боїв за владу Рад, за перебудову села на колективістських засадах, за індустріалізацію країни, спогадам ветеранів Великої Вітчизняної війни ціни не буде! Тим з більшим інтересом читаємо „Страж-гору” С. Пушика.
     В основу твору покладене життя звичайної, рядової підгірянки Марії Марчак, що увібрало в себе усі найголовніші події, які відбувалися у галицькому селі від початку нашого століття аж до 80-х років. Рядової своїм становищем у суспільстві, але виняткової своєю духовною організацією — проста неписьменна селянка Марчак вирізняється серед тисяч подібних до неї високим талантом доброти, розуму, тонким відчуттям краси, феноменальною пам'яттю. „Казки, пісні я відразу схоплюю”, – каже вона. І на весіллях, і на вечорницях, і скрізь, де тільки не бувала, „самі співанки ловилися до голови”. Тож не дивно, що вона і всього Шевченка знала напам'ять, і в 68 років вирішила навчитися читати й писати – і таки навчилася! Так, це справжній самородок, душа якого сповнена страждань і радощів народу, своєрідний типізуючий згусток соціальної, інтелектуальної і естетичної енергії українського трудового селянства нашого неспокійного, суперечливого, яскравого і швидкоплинного століття.
     Образ Марії Марчак розгортається через її розповіді — про діда, про бабу, сусідів, братів, чоловіка, дітей, онуків і т.д., різні події, що трапилися насамперед у її рідному селі Лужок та найближчих селах і місті. Скрізь присутній її погляд – пильний, вдумливий, аналітичний, хоч зовні і позбавлений усіх оцих ознак поглибленого пізнання навколишнього. Вона живе у ньому, вона — його невідривна, органічна частина, а тому й судження її такі переконливі, мудрі, природні. Сила-силенна приказок, уривків з пісень (кожен з розділів книги починається із своєрідного заспіву — рядків із пісні, що є ніби сюжетним і настроєвим камертоном майбутньої розповіді), вкраплень із казок, різноманітних народних сентенцій, що виступають у „Страж-горі” не як орнамент, не як засіб стилізації, а як правдиве відтворення життя у всій його естетичній багатогранності.
     С. Пушик майстерно відбирає з величезної кількості „сирого” матеріалу саме те, що допомагає розкрити суть певного явища, події, характеру. Тому такими художньо й ідейно виразними постають у романі образи представників різних соціальних прошарків — бідних хліборобів і глитаїв-жмикрутів, чесних робітників, розбещених „служителів культу”, жорстоких панів і підпанків, фальшивих і гуманних інтелігентів, всіляких заброд-вояків і солдатів-визволителів. Автор (устами своєї героїні) ніде не ідеалізує близьких — соціально і родинно — Марії. Одні з них слабують на злість, інші — на впертість, ще інші — на грубість, на любов до чарки і т. д. Про свого чоловіка Дмитра вона каже: „Буйний, каламутний, впертий і відчайдушний”. І в іншому місці: „Мій чоловік був добрий і недобрий”...
     Оце чисто народне прагнення правди у всьому надає розповіді Марії Марчак життєвої діалектичності, а значить, і тієї переконливості, без якої не можна уявити реалістичного твору. Героїня і про свої думки, клопоти, сумніви, вчинки говорить без найменшого бажання прикрасити, підрожевити їх. Вона цього не потребує, бо визначальними рисами її характеру є доброта, щирість, любов до людини, до краси в природі і в душі людській, працелюбність і категоричне відкидання усього ницого, антилюдяного, злого в житті. Марія себе не мислить поза людьми, поза роботою, поза турботами за кимось – хай навіть чужим, незнайомим. Весь свій вік вона комусь допомагала: „і треба дати, коли хтось просить, бо хто людині вчасно дає, той подвійно дає”.
     У розповідях Марчачки, простої селянки, звичайно, не знайдемо прямих соціально-політичних кваліфікацій тогочасних урядів, партій, сутичок і т. д. Але усіх їх вона напрочуд точно „розкушувала”, бо ж виражала погляди на них трудящого люду. Їй ненависними були й зайшлі, і свої визискувачі, австріяки, мадяри-окупанти і фашистські нелюди з третього рейху. А почуття інтернаціональної єдності народів жило у свідомості Марії так само міцно й непорушно, як і розуміння своєї класової належності. Вона не дружила з корчмаркою Айтеркою. Одначе, коли ту „загнали в гетто, і вона там голодувала”, „я носила їй передачу, і мене хотіли загнати туди ж. Поліцай бив мене”.
     З особливою ненавистю та болем розповідає Марія про фашистських загарбників. Кілька воєн страшним, спустошливим валом прокотилося через Лужок за сімдесят років. Багато життів і добра знищили вони. Та найстрашнішою була гітлерівська окупація. „Такої війни і такого лиха ще наша земля не знала ніколи і, певне, не буде знати”. Огида до винищення, убивства, грабіжництва, насильства, така притаманна людині трудового гарту, завжди жила і в серці Марії. Війна — то щось дике й жорстоке, яке і страшило її, і викликало цілковите заперечення, щонайсильніший внутрішній супротив.
     Важко, іноді нестерпно важко було йти героїні по вибоїстій, небезпечній, голодній і холодній дорозі життя. Але Марія ніколи не втрачала сили духу, не впадала в розпач, не зневірялася в усіх і у всьому. В образі Марчачки С. Пушик майстерно розкрив сутність соціального оптимізму народу, його непохитну віру в краще майбутнє, в перемогу добра над злом. У найтяжчі часи Марія не втрачала любові до людей, до землі, до пісні, до всього гарного і живого. І в цьому теж виявилася незнищенна краса, незглибимість її народного характеру.
     На багатьох сторінках „Страж-гори” розкидані лаконічні згадки — контрастні зіставлення минулого і сучасного. І якими ж світлими постають тут картини сьогодення! Не у всьому є ще та гармонія, якої прагне душа Марії. Чимало бачить вона ще далекого від її етичних мірок.
     Мова роману С.Пушика відзначається тією повнокровністю, яка дає можливість відчути не тільки багатогранність і силу образу, а й пластичність самого слова, його різнобарвність у кожній конкретній мовній ситуації. Письменник зумів передати колорит розмовних інтонацій, лексики, синтаксису Підгір'я, не перевантажуючи книги діалектизмами. Це ж стосується і місцевих реалій, використаних з почуттям художньої доладності.
     „Страж-гора” — твір новаторський у багатьох відношеннях. Вперше в українській літературі так широко ожили фольклорні записи, з таким умінням відібрано з них найсуттєвіше, те, що найкраще розкриває ідею твору, характери персонажів. Якщо раніше фольклорні елементи виступали як своєрідні „підсвічування” усталених засобів, тобто відігравали допоміжне значення у творі, то в романі С. Пушика вони уже є не засобом, а плоттю образного мислення — все тут пройняте фольклором, бо ж перенесене в роман прямо з уст носія народної творчості. Це новий етап в освоєнні фольклору. І новий крок у збиранні його. Досі ми мали зразки записів певних жанрів народної творчості. С. Пушик перейшов на якісно новий етап записів — „всежанрових”, — його цікавить уже не окремий фольклорний твір, а насамперед носій народної творчості у всій його людській неповторності і багатогранності. В такий спосіб набагато краще пізнається глибина і своєрідність соціальних, етичних і естетичних поглядів народу.
     Позитивною рисою „Страж-гори” є також динамічність розповіді, що досягається лаконічністю фрази і точністю слова, а ще – виразність портретних характеристик. Ясна річ, в романі є і похибки – фрагментарність, полегшена репортажність у деяких прикінцевих розділах тощо. Та головне полягає в тому, що література збагатилася оригінальною книгою, в якій розглянуто художньо переконливу картину розвитку галицького села сімдесятих років. Роман С. Пушика „Страж-гора” має всі ознаки твору, за які його автор заслуговує на відзначення Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Коваленко Л. Незглибимість духу народного [в творах С. Пушика] / Леонід Коваленко // Слово і час. – 2002. - № 2. – С. 6-8.