В одному з авторських відступів у романі С. Пушика „Галицька брама” є такі слова: „... Історія наша спресована в легенди і перекази, і потрібне тільки джерело струму, аби історія заговорила”. Таким джерелом можуть стати наші думки, наше серце, якщо є в них вогонь патріотизму, почуття гордості за свій народ”.
     І йшов письменник із Прикарпаття Степан Пушик до людей  за легендами, казками, повір’ями, як по джерельну воду, бо в цих сховках мудрості народної минуле рідного краю, нелегкі долі людські. Понад 20 різних за жанром книжок написав С. Г. Пушик – поет, прозаїк, фольклорист, публіцист. Чимало зібраного матеріалу лягло в основу колективної збірки „Чарівне горнятко”, книги „Казки Підгір’я”, на фольклорній основі написано й такі прозові твори, як „Перо Золотого Птаха”, „Ключ-зілля”. Зокрема, книга „Перо Золотого Птаха” піднялась над попередніми творчими набутками, бо стала своєрідною енциклопедією народного мислення, побуту, витвором багатьох людей, які розповідали авторові легенди, казки, повір’я. І мудрішав від усього цього сам письменник, мудрішали читачі, бо мали змогу доторкнутися до істини.
     Та ось якісно вищий етап у творчості С. Пушика – „роман з народних уст” „Страж-гора”, новизна  якого    в  тому, що наявні в ньому фольклорні    елементи  виступають не просто засобом, а  плоттю образного  мислення. „Це     новий етап в освоєнні фольклору. І новий крок у збиранні  його. Досі ми мали зразки записів певних  жанрів народної творчості.  С.  Пушик  перейшов   на якісно новий  етан записів – „всежанровнй”, – його цікавить уже не окремий фольклорний твір, а в першу чергу носій народної творчості у всій  його людській неповторності й багатогранності”, – писав критик Л. Коваленко.
      Таким  головним „ носієм народної творчості” виступає в „Страж-горі” сільська трудівниця із Прикарпаття Марія Марчак, яка й „наговорила” авторові цей роман. В історії її життя, початий якого ще в старій  цісарщині,  а завершення — в наші дні, наче й не було чогось незвичайного, видатного. Проте читаєш цю щиру сповідь і розумієш, наскільки багата й талановита    ця жінка – багата правдою, співчуттям, добром. Але не всім підряд були адресовані її співчуття і доброта: ні дочка „українця-перешиванця” Яблонська, ні Перкатюк, який грабував навіть найближчого, а загинув, зриваючи з убитого солдата чоботу ні анонімщик  Гарбата, який „за копійку гнав би блоху в Коломию кувати”, не могли розраховувати на них. Не лише в людях, але й у непростих тогочасних обставинах життя безпомилково, по-народному орієнтувалася героїня, бо коли 1939 року прийшла Червона Армія, то на сільському сході вона бачила, що „бідняки стояли спереду, а багаті ззаду”. Хоча характер Марчачки формувався за старих часів, проте вона правильно сприймає і наше сьогодення, що постає в різних, інколи протилежних  проявах. З  тривогою і болем розповідає Марія про тих, хто живе за законами  міщанства, речовизму, хвилюють її прояви   бездуховності,  зокрема серед молодих. Життя і вчинки героїні роману С. Пушика випливають із глибинного усвідомлення свого природного людського   призначення, розуміння якого здавна передавалося з роду в рід: чесно жити і працювати, дарувати людям добро, ненавидіти брехню, захищати свій дім, край від ворогів.
     Яких, тільки історій не прочитаєш у „Страж-горі!” Вони розбурхують нашу уяву, утверджують любов до тієї землі, що дала нам силу, до нашої історії.
     На жаль, сталося   так, що тривалий час на історію дивилися, як на непотріб, нищили пам'ятки  історії,  топтали  духовну культуру народу. От і видається мені, що С. Пушик своїми книгами, а також статтями, які нерідко мали всесоюзний резонанс (як, скажімо, „Пам'ять совісті” в журналі „Україна”), – прагне захистити людську мораль, відродити історичну пам’ять. Ба болить його душа, коли вимирають свята, народні пісні, коли плюндрують могили дідів наших, коли розвалювали церкви 300-400-річної давності, аж дерево стогнало.  
     Чи не прагненням налагодити зв'язок між набутим і тим, що набуваємо, пройнявся С. Пушик y своєму новому романі „Галицька Брама”? Брама тут не тільки стольний Галич, це – „західні ворота Русі, через котрі йшло на наші слов’янські землі і щастя, і лихо”
     Відчувається, що автор у творі вже не стільки віддає перевагу міфові, як роздумам, філософічності, художньо переконливо осмислює важливі проблеми  історії,  буття загалом. І хоча оповідь у романі ведеться від імені молодого науковця Василя Чорнобривого і має виразну прив’язаність до сьогоднішнього дня, проте власне народного характеру в ньому  автор не створив.  І це дуже показова особливість літератури в переломні періоди, коли відбувається загальне „бродіння” нових ідей, масова переорієнтація поведінки людей, то найперше виникає, „збірний образ часу, руху”. А звідси й та мозаїчність сюжету, зміна тональностей, перехрещування кількох часових  і просторових площин, які й надають творові особливої поетичної,   філософської узагальненості. Не випадково критики відзначають, що в жанровому плані — це твір нової літературної якості, бо в ньому поруч легко уживаються історико-краєзнавчий нарис, проблемна публіцистика, наукове дослідження, подорожня    проза.
     З „Галицької  Брами” довідуємось і про першу згадку про Галич, і про княжі родоводи, і про те, що  наші колядки та щедрівки могли творитися  ще    трипільцями, які прийшли до Карпат по сіль, що „Слово о полку Ігоревім”, можливо, написав син Ярослава Осмомисла — Володимир, що древній Галич    сягав колись до Боднарова, що в теперішньому селі Брині була Галицька Брама... Дивовижно багатющий матеріал охоплює роман! Та, крім різних історичних фактів, гіпотез, документальних джерел, він вражає роздумами, переживаннями історії в сьогоднішньому дні. От досліджує автор виникнення в Карпатах і на Прикарпатті так званих „татарських” сіл, де, очевидно,  осіли і українізувались воїни хана Телебуги, і зринають на думку не лише прізвищ Соро-хан,   Кай-кан, але й Кач-кан, яких так багато в моєму селі... Або, скажімо, згадуються різні місцевості – „Винниці”, „Монастирки” „Погар”... І думаєш, що такі „Погарі” були не в одному Галичі, бо  не  раз  горіла галицька земля, плюндрована турками, татарами... А скільки народної мудрості, чистоти у ще дохристиянських віруваннях, звичаях, обрядах,      коломийках – цих українських   „Іліаді” й „Одіссеї”!
     Такі твори, як „Галицька Брама”, будять наше сумління, виводять із забуття, ведуть до витоків свого родоводу. Не випадково М.  Слабошпицький назвав цей роман не тільки книгою-подією, а й книгою-вчинком. „Якби подібні твори були написані в нас про кожен регіон  України,  якби  ми так ретельно вивчили історичну топографію нашого краю, як це зробив     дослідник древнього Галича С. Пушик, у нашій свідомості зникло б чимало сумних „білих плям”.
     А ще відрадно те, що однодумцями автора роману є його молоді герої-оповідачі, якими він теж заселив свій роман і яким ввірить, бо вони теж не байдужі до історії краю, до народознавства. А закон вічності такий, що  „залишається в історії народу той, хто був не тільки з народом і в народі, а хто був попереду інших”.
     Тож перегорнімо сторінки, цієї книги – Книги історії нашої, аби твердіше стояти на рідній землі.

Ободянська Л. Закон вічності / Любов Ободянська // Молодь України. – 1990. – 6 лют. (№25). – С. 3.