Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

РОМАНІСТИКА СТЕПАНА ПУШИКА: СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ



      У сучасній українській історичній прозі спостерігається своєрідне територіально-тематичне розмежування матеріалу нашої давньої історії. Епосі Київської Русі присвячені, як правило, твори   П.Загребельного, Вал. Шевчука,  Вас.  Шевчука,  І. Білика,   В. Малика та ін., а періоду Галицько-Волинської Русі, Австро-Угорському пануванню та подіям XX століття в Західній Україні – твори Р. Андріяшика, Б. Бойка, Р. Іваничука, Р. Федоріва, С. Пушика тощо.
     Поєднуючись таким чином, взаємно доповнюючись, вони, разом узяті, створюють широку панораму існування національної історії. Названі тут автори, крім нових тем, ідей, освоюють і нові художні форми, створюють незвичні оповідні структури, нові жанрові різновиди, з'ява яких свідчить і про певні зміни в художньому мисленні часу, письменницькій стилістиці. Підтвердженням цього можуть бути жанрові різновиди сучасного роману західноукраїнського циклу, зокрема твори С. Пушика, на аналізі яких і зупинимося далі.
     Доречно зауважити, що питання про доцільність виокремлення в літературознавчій науці понять „проза західноукраїнської тематики”, „роман західноукраїнського циклу” активно дискутувалося наприкінці 80-х років в Інституті літератури АН тоді ще УРСР. Більшість учасників, обговорення (В. Дончик, М. Жулинський, Г. Штонь та інші) стверджувала, що така постановка питання цілковито виправдана, що це не є претензією на якусь відрубність, прагненням протиставити літературу даного регіону іншим регіонам, а обгрунтована позиція: сучасна проза західноукраїнського циклу існує. І це не лише тематичне відгалуження в нашій літературі, а й характерна ідейно-стильова, жанрова спільність. Оскільки жанри в кожну дану епоху літературного розвитку виокремлюються в літературі під впливом сукупності змінних факторів, грунтуються на різних ознаках, перед історією літератури постає особливе завдання: вивчати не тільки самі жанри, а й ті принципи, за якими здійснюються жанрові поділи”. Досліджувати твори, які увібрали в себе риси декількох жанрів, надзвичайно складно. Тому й виникають різні думки у літературознавців і критиків з приводу жанрового визначення деяких романів, у тому числі й творів С. Пушика.
     Так, свій роман „Страж-гора” він у підзаголовку назвав „романом з народних уст”. Проте в ньому наявні риси і роману-хроніки, і роману історичного, і психологічного. В „Галицькій Брамі” природньо співіснують і художньо-історичний, і науковий, і документальний, і публіцистичний, і подорожній жанрові елементи. Як бути в таких випадках?
     Критики в аналогічних ситуаціях часто визнають основною жанровою ознакою той чи інший композиційний прийом, „запозичений” автором з цих жанрів. На наш погляд, жанрова специфіка „Галицької Брами” визначається, в першу чергу, історичною, філософською домінантою, а елементи інших названих нами жанрів використовуються письменником у ролі окремих композиційних прийомів, на основі яких реалізується основний задум твору.
     Звернення до історії було для С. Пушика логічним, бо ще задовго і до написання „Страж-гори” (1982) і „Галицької Брами” (1989) він прилучився до вивчення історії краю, його фольклору, звичаїв і обрядів. Романом „Страж-гора” письменник заявив, що переходить на новий етап освоєння фольклору -  „все жанровий”, оскільки тепер його цікавили вже не так окремі фольклорні жанри, як їх носій, творець, яким у романі виступає сільська жінка з підгірського села Лужок Марія Марчак, з розповідей котрої відкривається широкий погляд на життя Західної України майже столітнього відрізку часу. Отже, апеляція до історії була для романіста природньою, а її уроки мали б багато що прояснити в хаосі сучасних подій, допомогти з'ясувати причини відчуженості частини людей від національних джерел, причини певної людської поведінки, психології. Багатющого матеріалу, наявного в романі, іншому письменникові вистачило б не на одну книжку, проте С. Пушик обрав найоптимальніший, найпродуктивніший шлях – віддав належне творцеві тих сюжетів, започаткувавши свій „магнітофонний” роман, своєрідний   „роман з народних уст”.
     Оповідна форма „Страж-гори” (в ролі оповідача виступає сама героїня твору Марія Марчак) носить виразно епічний характер. Такий спосіб викладу сприяє переконливості  розповіді: читач не може сумніватися в щирості, адже всі наведені вчинки, події, факти достатньо аргументовані самою Марчачкою. Наявність одного героя-оповідача і послідовність у викладі подій складають сюжетно-композиційну основу роману. Проте чітко вираженої кульмінації чи контрапункту розповіді у романі нема, є окремі сюжетні блоки, пов'язані образом оповідачки.
     Детальність розповіді (стосунки в родині, взаємини між лужанами), скрупульозна аргументація дій, вчинків (розповідь про судову практику Щепанського, про родини Зварунів і Турянських), висновки Марії про певні політичні події (трагедію народу в період світової війни, крах надій у часи розпаду ЗУНР, німецьку окупацію) сприяють тому, що вся інформація тексту виражена експліцитно, ніби лежить на поверхні. Такий калейдоскопічний ряд детальних подій, фактів із життя героїні та її односельців посилює експресивність розповіді, надає їй суб'єктивної тональності, оскільки сприйняття зовнішнього світу і роздуми про нього проходять через свідомість самої героїні, що перебуває водночас у центрі цих подій.
     Хоча  окремі факти в романі, історичні ретроспекції,  що викладаються Марчачкою, і сягають столітньої давності  (розповідь про знищення панщини), проте основний сюжет розміщується у фізичних рамках життя героїні – починається від народження і закінчується старістю. Важливим елементом достовірності служить у романі також чітко виражений  просторовий континуум, що експлікується, розгортається шляхом детального переліку населених пунктів, річок, вулиць, інших географічних назв Прикарпаття. Все це створює у читача конкретну уяву про зображувану дійсність і розказані оповідачкою події.
     Оскільки в центрі розповіді С. Пушик поставив головну героїню, то, звісно, дещо на другий план відійшли інші персонажі, узагальнена характеристика яких постає лише з точки зору Марії Марчак (історія Фафроньки Циганючки, Зварунів, голови колгоспу Вівчарика...). Тому можна говорити про невисокий рівень індивідуалізації героїв, відсутність їх портретних описів, детальніше зображення їх внутрішнього світу. Зате психологічний стан героїні, її думки, настрої, уміння  постають повно  і яскраво. І це зрозуміло, бо таки найголовнішим поетичним, художньо узагальнюючим зерном цієї книжки є образ самої оповідачки – людини надзвичайно талановитої (знала, сама складала безліч пісень, казок, легенд тощо),  воістину народної. І ця історія життя, „в якому начебто не було нічого визначного, високо піднесеного над буденним рельєфом її оточення, виявляється такою змістовною, сповненою такої правди і поезії (хай здебільшого нелегкої і драматичної),  що чуйний читач розуміє: перед ним –та безхитрісна розповідь про себе, яка гідна називатися справжньою літературою, художньо-узагальнюючою розповіддю „про час і про себе”.
     Проживши довге й нелегке життя, ця жінка все ж не скаржиться на долю, не гудить все підряд, прагне зрозуміти час і людей: „Я на теперішню молодіж не нарікаю, бо то наші діти, наші онуки. Оце їхала я з міста, а якась гостилівська жінка цілу дорогу бубоніла мені коло вуха, що молодіж – пуста... Кажу їй: „Жінко, жінко, коли твоя дитину пуста, то не думай, що всі такі. Яке коріння, таке й насіння – як навчимо, так і маємо”. В деякі моменти оповідачка дуже коротко, неемоційно, але з чуттям здорового глузду, безпомильно оцінює певні ситуації, події. Наприклад: „Зустрічали Червону Армію, був мітинг. Бідні стояли спереду, а багаті ззаду. Коли захопили нас німці, то багаті стали спереду, а бідні ззаду”.
     Ведення   розповіді  від  першої   особи  сприяє   певному притлумленню  мовних партій інших персонажів, вони ніби розчиняються в мові Марії Марчак, бо „надаючи слово” їм, вона все ж сама повідомляє зміст сказаного ними, вплітаючи його в свою мовленнєву тканину. Живий діалог, звісно, відсутній. Такий діалог критика називає „епічним”  (В. Днепров),  оскільки він введений в епічну оповідь і сприймається не в своєму сценічно-драматичному аспекті, а як ланка в подієвому потоці.  Пряма мова персонажів передається, як правило, оповідачкою у непрямій формі. Якщо синтаксичні стилістичні засоби представлені у романі скупо, то художні тропи, фразеологічні епіграфи, які є кодовим ключем до кожної частини, свідчать про природний дар Марії Марчак і добрий смак та  майстерність С. Пушика.  Бо,  як справедливо зауважував академік Л. Новиченко, „скрізь, де говориться про оповідачку Марію Марчак, треба мати на увазі і письменника Степана Пушика – автора цього „записаного” – але й по-мистецьки обробленого! – „дійсного”  роману.  В особливу заслугу йому слід поставити мову твору: він не тільки зберіг десь її первинний дух, лад і колорит, але, мабуть, чимало додав і від свого вміння, від власного чуття слова”.
     За видовими ознаками „Страж-гора” – роман до певної міри й документальний, хоча при його написанні документами в прямому розумінні письменник не користувався, їх роль виконала пам'ять. Пам'ять Марії Марчак, котра виростає у творі до поетичного узагальнення пам'яті всього народу. А народна пам'ять – найсправедливіший історичний документ, якщо його належно зафіксувати. Крім того, форма художньої оповіді у творі дає підстав назвати його і романом-монологом, оскільки від початку й до кінця він звучить як монологічна сповідь однієї людини.
     У романі „Страж-гора” в розпорядженні автора власне історичних, документальних джерел було надто мало, тому, зрозуміло, основне ідейно-художнє навантаження виконував вживаний багатющий фольклорний матеріал, що, безперечно, позначився на жанровому утворенні його.
     Зате помітнішими є історичні ремінісценції у поетиці роману „Галицька Брама”. С. Пушик відтворив у цьому творі різночасові події, відстань між якими вимірюється не віддаллю пам'яті, доступною конкретній людині, а багатьма століттями (екскурси в дохристиянську добу, часи Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, часи, ближчі до нас...). Цементує зв'язок між цими віддалями пам'ять історії народу, що сприяє виявленню джерел нашої духовності, умінню віднайти себе у цьому соціальному вирі, дати відповідь на питання: яка ж міра відповідальності лягає на кожного з нас за епоху, в якій живемо. Твір настільки густо заселений, що читач має досить повне уявлення про всі соціальні типи і верстви тієї чи іншої доби.
    На перший погляд, стиль роману „Галицька Брама” може видатися величавим хаосом. Чого тільки в ньому нема: широке зображення життя древньої Галицької землі, язичницькі і християнські вірування, мистецтво трипільської та комарівської культур, причини виникнення так званих „татарських сіл” на Прикарпатті, трагедії наших національно-визвольних здвигів, філософія, патетика, багатослів'я...
    І весь цей огром рухається, снує перед очима читача все нові й нові події, факти. Проте цей Пушиків стиль – не розрив між змістом і формою, а художня єдність, яку цементує, в першу чергу, могутній рух авторської думки. Крім того, з висоти нинішнього дня вже можна судити про продуктивність саме такого стилю, його відповідність і виведеним образам, і утверджуваним ідеям. Бо коли відбувається загальне „бродіння” нових ідей, масова переорієнтація поведінки людей, то найперше виникає „збірний образ часу, руху” (Р. Гром'як). А звідси й та мозаїчність сюжету, зміна тональностей, перехрещування кількох часових і просторових площин, які й надають творові особливої філософської узагальненості.
     Розповідь у творі ведеться від імені молодого науковця Василя Чорнобривого, який працює над дисертацією з історії краю. Намагаючись зрозуміти свою добу, він часто розмірковує над закономірностями історичного розвитку, прагне з'ясувати роль і місце кожної людини, нації в історії. З гіркотою він зізнається, що пережив добу, коли на історію дивилися як на непотріб. А тому й усвідомлює, що аби не допустити деградування нації, втрати народних традицій, духовних коренів, то треба вивчати свою історію, бо народ, який забуває своє минуле, змушений пережити його заново. „Історія наша спресована в легенди і перекази, і потрібне тільки джерело струму, аби історія заговорила. Таким джерелом можуть стати наші думки, наше серце, якщо є в них вогонь патріотизму, почуття гордості за свій народ”.
     Якщо в „Страж-горі” автор фактично був цілковито прихований то в „Галицькій Брамі” він ніби відстоює своє право судити про вчинки героїв, факти історії, давати їм оцінку, формувати в читача певне ставлення до викладеного. У тексті роману це прагнення знаходить вираження в багатьох авторських відступах, втручаннях у розповідь своїх героїв, поясненнях, коментарях, оцінках. Авторський голос вчувається постійно: чи мовиться про Духову Криницю, чи про Галицину Могилу, трипільську чи комарівську культури, чи про долю караїмів Галича, чи про прекрасних, з великим серцем у грудях галичан, як казкар Іван Бенько (галицький Мюнхгаузен), Марія Віденка, рід Гармашів...
     Цей твір – це історія всього нашого краю і його людей, гімн їхній величі, незборимості, гідності. „Одна по-молодицьки хустину зав'язала на голові так само, як зав'язувала її мати, баба, прабаба, як лишень уміють зав'язувати галичанки. Вона мала великі й пишні перса. Між іншими жінками, працьовитими, як мурашки, ця була, немов царівна, з маленькими сережками у вухах, що блищали, немов дві великі краплі роси. Вона ніколи не пішла б торгувати своєю красою. Не посміла б стати на конкурс королеви краси. Вона своєю вродою прикрашала своє село”. Але як гірко: ці сучасні Роксолани – ганебний докір часові за надривну фізичну працю і в цегольнях, і на автошляхах в просочених асфальтним відпаром спецівках...
     Втручаючись у розповідь, С. Пушик постійно прагне ніби просвітити тих, до кого звернений роман. Таким чином, виразно відчутна мета автора – вплинути на читача переконати його в правильності власних суджень, зробити його своїм однодумцем. Переважно перехід від оповідача (а ним у творі виступає не лише Василь Чорнобривий, а й галичанин Павло Гірняк, ткач Михайло Сегін, навіть Яків Головацький) до авторського коментаря відбувається природньо, плавно, без нав'язливості й штучності, завдяки специфічній сюжетно-композиційній організації тексту, цілеспрямовано відібраній лексиці, синтаксичному ладу твору.
     Заслуга С. Пушика ще й в тому, що він заставив „заговорити з сучасним читачем матеріал самої історії краю. Адже в романі наявні значні археологічні джерела, які допомагають відтворити  побут, архітектуру,  культуру давніх поселень на території Галича і т. ін. Письменник настільки зримо відтворив образ Галича, його околиць, Успенського собору, Галициної Могили тощо, що під час читання цього твору постійно виникає відчуття причетності до подій минулого. Деякі місця книги так насичені фактажем, що навіть нелегко визначити, ким більше виступає автор у творі: науковим дослідником чи письменником. У підході до трактувань історичних осіб (Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Богдана Хмельницького та ін.) письменник прагнув досягнути справжнього художнього історизму, проводячи моральну переоцінку як їхньої діяльності, так і ролі історичної особи в історії. „Як би то склалася доля його України, коли б Хмельницький не стояв піл Замостям, не чекав обрання нового короля, замість померлого Володислава, а пішов прямо на Люблін, на Краків, на Варшаву, продиктував свої умови миру шляхті, посадив на стіл королівський свою людину...”.
     Поряд з великим історичним, документальним матеріалом у романі „Галицька Брама” наявний багатий фольклорний матеріал різних епох, органічне вплетення якого в канву твору є особливо вдалим способом підвищення художньої достовірності історичної розповіді. Так, весільна ладканка, створена сімсот літ назад, тим і цінна, що співається у ній про князя Данила і про Галич:
               Ой попід Галич, попід зелений
               Гостинець столочений.
               Ой там Данило із боярами ступає,
               А калина дорогу заступає.
               Вихопили бояри гострі мечі,
               Стали калину січи...
               Ой не для них вона саджена,
               А для Данила споряджена.
     Таким чином, для романістики С. Пушика притаманні такі сюжетно-композиційні особливості, як зміщення часових пластів, зіткнення точок зору кількох епох, що сприяло посиленню в його творах духовного, філософського, інтелектуального начал. Історичні процеси розкриваються автором крізь людську призму, тобто епоха „живе” в людині, „Історія – в особистості”. Наявне прагнення осягнути дійсність в єдності минулого, сучасного і майбутнього, пошук проблем, ідей загальнолюдського, глобального значення.
     Любов ОБОДЯНСЬКА
     
Ободянська Л. Романістика Степана Пушика : сюжеті композиція / Любов Ободянська // Вісник Прикарпатського університету : Філологія. – Івано-Франківськ, 1997. – Вип. 2. – С. 37-44.

Оновлено 12-12-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка