Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ДВА ДЕСЯТИЛІТТЯ ПОРЯД



      До 75-річчя від дня народження Р. Федоріва

     Мені пощастило протягом понад двох десятиліть працювати разом з Романом Миколайовичем, близько спілкуватися з ним не тільки на роботі, в журналі „Жовтень”, де я завідував відділом критики, а потім був його заступником, а й у багатьох поїздках, переважно до Києва та Москви. Скільки було походів по книгарнях у полюванні за доброю книжкою, розмов на різноманітні теми в готельних кімнатах, що ми знали не тільки родовід кожного, а й цікаві сільські історії — історії Федоріва я згодом не раз упізнавав на сторінках його повістей і романів. Мені не раз доводилося виступати на його творчих вечорах, презентаціях нових книг, ювілеях, обговорювати з ним плани видань „Червоної калини”, потайки діставати з наукової бібліотеки раритети для передруку. Господи, та хіба все згадаєш і перерахуєш!
     І в усіх цих ситуаціях мене завжди вражало (цього мені дано не було) вміння Федоріва не тільки знаходити контакт з людьми — він посмішкою, жартом або реплікою умів розрядити напружену обстановку, або ж несподівано загострити увагу на чомусь важливому, принциповому. А ще володів безпомильним чуттям ситуації, як володіє ним той, що відчуває місце, де можна копати криницю; він вловлював не тільки запити читачів, а й момент, коли і де можна приспати пильність недремної цензури. Пізніші нагінки — це вже не так страшно, навіть іноді бажано.
     Життя літературного — та й не тільки літературного, не тільки навіть мистецького — Львова протягом останніх трьох десятиліть виразно позначене печаттю його особистості. Пригадую гнітючу атмосферу літературного безчасся, коли після скинення з посади головного редактора журналу „Жовтень” Ростислава Братуня її посів безбарвний літератор, але войовничий борець проти всіх „ізмів” Микола Романченко. Посів, як здавалося йому, міцно, бо, як сам казав тоді, більшовики беруть владу надовго і всерйоз. Але сподівання ці не справдилися, і через одну скандальну історію йому довелося з редакції йти. Хто ж очолить єдиний на той час у західному регіоні України літературно-мистецький часопис і як поведе його? У журналі працював уже тоді доволі авторитетний Роман Іваничук, але після публікації повісті „Спрага”, яка круто повернула його від роману „Край битого шяху”, він не мав довір'я у партійного начальства і не без підстав: виданий у 1968 році роман „Мальви” викликав шалене невдоволення і організоване шельмування присяжних критиків у пресі.
     Амбітний Роман Лубківський, якого президія спілки письменників недавно перед тим затвердила заступником головного редактора, вважався ще надто молодим для такої посади. Для розрядки складної ситуації на пропозицію Дмитра Павличка редакторське крісло було запропоноване прозаїкові з Івано-Франківська Романові Федоріву, який до того працював кореспондентом республіканських газет „Молодь України” та „Радянська Україна”, мав кілька книжок нарисів та оповідань.
     Добре пригадую атмосферу очікування цього призначення, і — що гріха таїти — певні побоювання, чи не стане журнал, який уже мав добру традицію і популярність, зокрема завдяки Братуневим нововведенням, під орудою людини, яка прийшла з газети, провінційним часописом, чи зживеться новий редактор з колективом, а чи нова мітла помете по-новому? Адже кожен працівник тодішнього „Жовтня” мав на той час і певне літературне ім'я, і певні творчі припципи. Я особисто знав ім'я Романа Федоріва з цікавих репортажів по шевченківських місцях у республіканській пресі та ще, пригадую, як колись, коли я працював у газеті „Ленінська молодь”, він зайшов до редакції і відрекомендувався: Роман Федорів. Коренаста статура, стрімка хода, енергійна дикція, веселі очі...
     Ставши редактором „Жовтня”, Роман Федорів не формував нової команди, чого від нього, мабуть, чекали. Ми швидко знайшли спільну мову, і в редакції склався колектив однодумців. Ми говорили про все, не криючись один від одного, думали, як опублікувати щось цікаве і вартісне. Не завжди, але часто це вдавалося зробити. Ми на власному досвіді переконувалися, що часто на місця, сповнені підтексту, ні цензура, ні відділ обкому партії, куди мусили нести верстку кожного номера, уваги не звернули, зате знаходили крамолу там, де ми не могли б і запідозрювати. Коли було вирішено якийсь художній твір опублікувати, а згодом виникали труднощі, головний редактор усю відповідальність брав на себе.
     Добре пригадую пленум обкому, здається, з 1968 p., на якому обговорювалася робота журналу „Жовтень”. Це було справжнє судилище над журналом і колективом. Молодому редакторові дуже хотіли допомогти. Петро Інгульський порадив розвести Іваничука й Ільницького, тобто звільнити одного з них, бо, мовляв, що один пише, те другий критично обґрунтовує. Військовий начальник, який теж був членом обкому, навіть запропонував послати в редакцію взвод солдатів і припинити („присікти”) ворожу діяльність. Його запал, щоправда, охолодили, переконавши, що вдаватися до таких радикальних заходів немає потреби. Роман Федорів не погодився нікого звільняли, він запропонував звільнити... його.
     Втім, ситуація з часом відносно стабілізувалася. Навіть фатальний 1973 рік, який смерчем прокотився по Інституту суспільних наук та по Львівському університетові ім. Івана Франка, „Жовтень”, принаймні стосовно звільнень, якось обійшов стороною. Водночас навіть у найскрутніші часи журнал обстоював негласне право друкувати матеріали з історії України, фольклорні та народознавчі розвідки, архівні знахідки тощо, які в інших літературно-мистецьких часописах не друкувалися, але які мали великий попит серед читачів. Хоч тиражеві за риску 17 тисяч, установлену для „Жовтня” згори, переходити не дозволяли: відразу припинялася передплата. Хтось і за цим ревно стежив.
      Хоч яким би це не здавалося дивним, але іноді якось вдавалося публікувати твори авторів, які були на негласному індексі, або й репресовані. Щоправда, під чужим іменем. Зокрема статтю Івана Світличного про тритомний російсько-український словник, яку підписав своїм прізвищем Анатоль Перепадя („Жовтень”, 1970, № 7). Час від часу проривалися на сторінки журналу оповідання Валерія Шевчука, якому тоді в Києві не було ходу. Щоправда, пригадую випадок, коли Іван Дзюба, який у Києві вже друкувався, надіслав нам статтю, здається, про творчість литовської письменниці Юлії Жемайте, вона була підготовлена до друку, але в обкомі її зняли. Що ж, життя було сповнене непорозумінь і тихого смутку, як любив висловлюватися Тарас Мигаль, який для журналу писав памфлети проти „українських буржуазних націоналістів”, а за чаркою розповідав про літературне життя Львова під час німецької окупації, своїх друзів, які виїхали за кордон, про театр „Веселий Львів”...
     Набувала розмаху творчість Романа Федоріва. Чи не першим твором, який засвідчив масштаб його таланту, був роман „Жбан вина”, який вийшов у 1968 р. Нагадаю, що це був знаковий рік для української літератури. Саме цим роком датуються і „Собор” Олеся Гончара, і „Диво” Павла Загребельного, і „Мальви” Романа Іваничука.
     Довбушівська тема, що обросла легендами і вже мала немалу літературну традицію (Гнат Хоткевич, Леонід Первомайський, Богдан-Ігор Антонич, Володимир Гжицький), здобула в романі Федоріва нову філософську проекцію. Автор не створював нового варіанту постаті ватажка карпатських опришків, а заторкнув такі одвічні моральні категорії, як гнів, помста, прощення, покута, пам'ять, як склалися й утвердилися вони в народній свідомості і як проектуються на сучасність. Але розділ (легенда) про Рахманів з'явився тільки в першому, ужгородському виданні 1968 р. При перевиданнях роману він був вилучений. І не дивно: в ньому йшлося про безпам'ятство, забуття в обмін на сите життя. Це була по-своєму втілена та ж ідея, що в „Мальвах” Іваничука мала назву яничарства, а згодом у романі киргизького письменника Чінгіза Айтматова „І понад вік триває день” — манкуртства. Не зайвим буде зауважити, що в країну Рахманію автор поселив і поетів, які співають фальшивих пісень, отже, заперечував тезу залежності пісні від хліба (згадаймо брежнєвське: „Є хліб — буде пісня”).
     Роман „Отчий світильник”, задуманий ще в Івано-Франківську, а виданий (до слова, з немалими труднощами, бо видавництво „Каменяр” усіляко гальмувало процес видання різними додатковими апробаціями) в 1976 році, висунув ім'я Романа Федоріва в число найкращих українських прозаїків, а згодом цю репутацію підтвердила трилогія, що складається з романів „Кам'яне Поле”, „Жорна”, „Ворожба людська”.
     Але дорога письменника не стелилася гладко, не була всипана трояндами. Різку критику чиновників від літератури викликала, зокрема, повість „Турецький міст” про період Руїни в українській історії XVII століття — трагедію України, яку вона переживала після вихвалюваної Переяславської угоди, що зробила наш народ підневільним на цілі століття. Мотивація звична: „викривлення історичної правди”, „забагато зрадників”, „ідеалізація козацтва”.
     Та особливо дошкульного удару було завдано Федоріву у 80-ті роки за повість “Рудий опришок”. До цієї ганебної кампанії було втягнуто весь компартійний апарат Львова: мабуть, ще ніколи не читали вони — від секретарів райкомів до інструкторів — так ретельно твір українського письменника, вишукуючи в ньому крамолу. Історія про загнаного в клітку ведмедя в горах була потрактована символічно як образ під'яремної Галичини. Можливо, автор повісті і сам не здогадувався про можливість такого потрактування зображеної ситуації і мав на увазі суто екологічні проблеми захисту природи Карпат, але партійні й кагебістські чиновники іноді вміли прочитувати підтексти, адже твір можна було тлумачити й так, і таке тлумачення, може, було найточнішим, чи ставив автор перед собою таку мету чи ні.
     Справа, очевидно, посилювалася ще й тим, що популярність письменника, його громадянська активність почали сприйматися як загроза режимові. Роман Федорів двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Я був його довіреною особою під час виборів у 1989 р. і добре пам'ятаю напружену атмосферу того часу, коли режим імперської Росії почав давати глибокі тріщини, державницькі ідеї набирали все чіткіших обрисів і викликали загальнонародне піднесення, вириваючись назовні у створенні Товариства української мови „Просвіта”, а відтак Руху, коли вирувало людське море на мітингах та маніфестаціях, і влада вже не могла дати собі раду з народною стихією.
     У своїй передвиборній програмі 1989 р. Роман Федорів наголошував на розширенні суверенітету України, на тому, що вона має бути „повноправним і єдиним господарем на своїй території; без її згоди, без попередніх народних референдумів центральні відомства не мають права будувати на її території атомні електростанції, хімічні підприємства, сховища для відпрацьованого ядерного палива, інші екологічно небезпечні підприємства”. Багато уваги приділялося у програмі відродженню духовного життя народу, вихованню національної свідомості, любові до рідної землі та її історичного минулого. За цими „перебудовчими” лозунгами виразно проглядали ідеї державної незалежності, що виявилося вже незабаром. Тому цілком зрозуміло, що зустрічі кандидата з громадськістю насторожували захисників старого режиму, але викликали схвалення тих, хто приходив на ці зустрічі, які переростали в гострі й цікаві обговорення. Добре пригадую атмосферу таких зустрічей у моїй Турці, Нагуєвичах, Трускавці. Щоправда, якось, коли ми поверталися додому, хтось подзвонив родині Романа Федоріва, що в дорозі сталася аварія...
     А як стрімко зростав тоді тираж журналу, що з 1990 р. з „Жовтня” став „Дзвоном”: у 1991 р. — сто п'ятдесят тисяч примірників. Хотів би навести епізод, який мені запам'ятався, з того переломного часу. В Україну в ці роки приїздило багато культурних діячів з діаспори. В 1989 р. до Львова із США завітав поет Остап Тарнавський з дружиною Мартою. Вони завітали до „Жовтня” і побачили вже обкладинку першого номера „Дзвона” на 1990 рік, на якій був зображений князь Святослав, а під ним — напис „Іду на вас”. Гості стали нас застерігати: навіщо ви наражаєтеся на небезпеку? Але тоді на небезпеку наражалися всі, страху не було. До слова, „Жовтень” один з перших змінив свою назву, незабаром це зробила переважна більшість українських часописів.
     Що стосується оригінальної творчості Федоріва, то з кожним новим романом, написаним уже в роки незалежності, розширюється коло проблем, поглиблюється правда життя. Тепер уже письменникові не доводилося оглядатися на цензуру, перестали існувати табуйовані теми. Так, важливим етапом у поглибленні філософського змісту творчості письменника став роман „Єрусалим на горах”, виданий у 1993 p., в якому страждання нашого народу співвідноситься зі страдницькою дорогою Христа на Голгофу, а ідея морального очищення втілюється через реставрацію понівеченої давньої ікони.
     У найновішому романі Федоріва „Палиця для прокажених” основною проблемою стала філософія і психологія зради, її причини і наслідки. Твір пройнятий ідеєю християнського прощення, яке є запорукою відродження народу. Це твір вищою мірою автобіографічний, він є сповіддю перед сучасниками й нащадками.
     Коли замислюєшся над феноменом поєднання в особі Романа Федоріва письменника, видавця, громадського діяча, приходиш до висновку, що в цьому явищі відбилася традиція нашого краю, яка породжувала з народного середовища діячів такого типу на різних рівнях, починаючи з низинного, представника якого письменник вивів у романі „Кам'яне Поле” в образі Розлуча. Федорів, без сумніву, є продовженням цієї традиції. З дитинства добре обізнаний з галицькою періодикою та книжковими виданнями, особливо міжвоєнних років, у яких відбилася боротьба за українську державу, він прагнув цю традицію відновити і збагатити, стати Іваном Тиктором нашого часу. Так відроджується часопис „Літопис Червоної калини”, що згодом видозмінюється у „Скрипторій історичної прози”, виходить ціла бібліотека романів, повістей, оповідань, з яких постає правдива картина нашого далекого минулого і сучасного.
     У нього було багато планів, яких він не встиг здійснити. На робочому столі залишилися недописані сторінки. Але все це нагадує не про факт смерті, а факт присутності — відкладеного пера.
     Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ
     
Ільницький М. Два десятиліття поряд : До 75-річчя від дня народження Р. Федоріва / Микола Ільницький // Дзвін. – 2005. - № 12. – С. 131-133.

Оновлено 18-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка