1
     Був такий час, коли Львів здавався мені кастовим містом. Навіть щоденні строкаті потоки перехожих центральними проспектами міста не розмивали цього відчуття кастовості.
     ... Прошмигували у чорних лімузинах таємні керівні сили... У напрямку лазні сунула колона вояків, відділена від решти вуличного тлуму зеленуватими уніформами і червоними прапорцями спереду і ззаду... Жовто-сині місяцеходи полювали за підпилими пролетарями... Каста людей у білих халатах ставала помітнішою біля лікувальних закладів... Касту музик і музиколюбів можна було зауважити на особливих філармонійних концертах. У тлумі перехожих це були просто люди з футлярами... Каста письменників була нечисельною, але чітко ієрархізованою і теж помітною назовні. Письменники у Львові часто обростали бородами, надавали перевагу у якості сезонного головного убору береткам, свої папери носили у старезних портфелях, рідше – в торбах через плече. Письменник у Львові 70-80-их років нагадував колаж з художника і канцеляриста.
     
2
     Роман Федорів не запускав бороди, зате мав розкішну лев'ячу гриву. Мене, якого в шкільні і студентські літа тоталітарна система стригла у примусовому порядку, завжди зачаровувало це княже волосся Федоріва, яке йому як особливий привілей дозволено було носити і в найзастійніші роки.
     Він був письменницьким вельможею – і це було видно неозброєним оком. Мені було дивно бачити його на вулиці серед перехожих – враження було таке, наче русько-литовський воєвода часів Тараса Бульби забрів у вуличний тлум вічно заклопотаних своїми нагальними справами теперішніх здрібнілих людей.
     Український письменник в Україні повинен бути заможним, впевненим і впливовим – таким, як Роман Федорів. Подібна думка виникала в моїй студентській голові, коли доводилося чути виступи Федоріва на спілчанських зібраннях чи перед студентською аудиторією.
     Український письменник в Україні повинен бути успішним.
     На якихось звітно-виборних зборах Львівської філії СП, які проходили десь на початку 80-их і куди нас, літстудійців, було люб'язно допущено, Роман Федорів зі щирою широкою усмішкою запевнив присутніх, що й гроші для письменника – зовсім не зайва річ.
     Для мене тоді це було майже відкриттям. Покоління українських класиків-правдошукачів, як це випливало з підручників, тільки те й робили, що жертвували собою задля народного добра, йшли у в'язниці, на допити, передчасно відходили, вимучені сухотами та засланнями. Гонорарна тема на лекціях з української літератури у цьому контексті якось і не виникала. Винагорода за публікацію власних дебютних творінь сприймалася як додатковий подарунок від редакції (бо власне подарунком була сама публікація). Та можливість заробляти на писанні українською мовою серйозні кошти була цілковитою новиною для мене, жовтодзьобого. Зізнаюся, що мені не надто хотілося повторювати життєвий шлях Грабовського чи Тесленка. Мені не хотілося десятиліттями скніти над учнівськими зошитами і тремтіти перед начальством. Я слухав Федоріва і хотів бути незалежним професійним письменником, який живе зі своїх чесно зароблених гонорарів.
     Ніхто мені тоді не витлумачив, що одночасно і незалежних і гонорарних письменників у Країні Рад не буває.
     Як виявилося згодом, майже немає їх і в інших країнах світу, включно з незалежною Україною.
     
4
     Хоча кілька разів я отримав від журналу „Дзвін” („Жовтень”) цілком пристойні гонорари.
     Жодного разу мені не було відмовлено у публікації, в якому б жанрі я не намагався виступити включно з редагуванням коротких мемуарів моєї шкільної вчительки Наталії Сергіївни Табакар.
     Наталія Сергіївна написала, тамуючи біль незворотньої втрати, спогади про свого покійного чоловіка. Опубліковані у „Дзвоні”, вони стали пошануванням гарної людини, однієї з безлічі смертних, пам'ять про яких рідко триває більше, ніж одне покоління їхніх дітей. Ця людина не мала жодного відношення ані до мистецького, ані до суспільно-політичного Львова. Ця людина була пенсіонером понурої середини 90-их років зі слабнучим зором, і коса смерті відтяла її в одну мить на тролейбусній зупинці.
     Головний редактор „Дзвону” зрозумів мене і дав дозвіл на публікацію спогадів скромної сивої вчительки-пенсіонерки.
     Це було вже у пізні 90-ті, усе ще кризові і, ясна річ, безгонорарні.
     
5
     Ми випадково перетнулися біля юридичного факультету.
     Пан Роман ішов у Спілку на засідання ради. Я прямував туди ж. Вулицею, яка відділяла нас від парку Франка, промчався броньований джип. Пан Роман захоплено провів його поглядом і сказав, що був недавно на своїй малій батьківщині і виявив, що майже кожен другий господар у його селі має цілком пристойне авто. „А скільки українських книжок ти купив за останній рік?” – питався сідоглавий письменник у того чи того свого земляка. — ”І знаєте, Вікторе, вони крутяться, ховають очі, але бачу, що ніяких книжок їм тепер не потрібно. Не купують українці українських книжок!”
     „Пане Романе, у мене на ці речі свій погляд, та Ви, напевно, скритикуєте мене”. — „Кажіть, послухаю”. — „Не мусять прості дядьки купувати книжки лише з патріотичного обов'язку. Книжки мають купувати ті, хто їх звик читати. Держава повинна дбати, щоб було досить недорогих і якісних підручників, щоб перевидавалася класика, щоб усе світове і вартісне виходило в нас у добрих перекладах українською мовою. А новою, щойно написаною і виданою книгою повинні цікавитися ті, хто має смак до найновішого. На жаль, у нас таких читачів обмаль, може, кілька тисяч на всю Україну”.
     Скрушно цмокнув поважний романіст і нічого не промовив мені у відповідь. Врешті, перед нами були вже двері Спілки.

6
     Роман Федорів належав до успішного за життя покоління українських письменників.
     Федоріву багато чого вдалося такого, про що моє покоління тепер навіть і не мріє.
     Та це справді важливо — у нас були не лише офірні аутсайдери, яких деколи потім проголошують героями.
     На плечі покоління Романа Федоріва ліг тяжкий хрест випробування: це покоління, відзначене багатьма нагородами, стало свідком хвилі нової маргіналізації українського суспільства, яка збіглася — така вже була воля Божа — з першими роками Незалежності. Ні збіднілим, ні забагатілим на чужій біді верствам населення немає діла до літератури. Ще якісь гроші на підтримку лояльного періодичного видання сильні світу цього можуть відірвати від своїх владних десниць. Але жодні калачі їх не примусять придбати і прочитати книгу сучасного автора, українського, сербського, тібетського чи марсіанського. Навіть російськомовне бульварне чтиво не вихапують з рук — усе це можна до запаморочення оглядати по телевізії, в тому числі, і рідній львівській.
     Уся надія, як завжди, на інтелігенцію.
     А в інтелігенції надія — ні не на Сороса і не на Суркіса — а хіба що на Бога, в якого вона останнім часом знову вчиться вірити.
     Можливо, справжніх читачів і не має бути багато?
     І чи були б написані наші знамениті літописи, якби літописці очікували негайного успіху серед читачів?
     Отже, надія на пам'ять нащадків навіть за найбільш скрутних економічних умов усе-таки є.
     І глибока дяка тому, хто, незважаючи на добрі чи лихі обставини, працював і заохочував до праці інших.
     Трудівники — це сіль нашої землі, незнищенна і найсвятіша її каста. Добра творча їхня енергія — невмируща. Вона переходить у все нові хвилі Вічного Життя. А чесно написані книги — її провідники.

Неборак В. Приналежний до касти трудівників / Віктор Неборак // Дзвін. – 2005. - № 12. – С. 136-137.