Ми не були з п. Романом знайомі на побутовому рівні, нас поєднувала лишень українська література, отже й стосунки були виключно ділові й почалися вони невдовзі по тому, як п. Роман став головним редактором журналу „Жовтень”, що потім перетворивсь у „Дзвін”.
     Загалом, цей журнал виявляв до мене певну повагу, головне завдячуючи Роману Іваничуку, хоча друкував далеко не все, що я туди посилав, але якось так склалося, що ті публікації мали в моєму житті нераз немале значення. Так у 60-х роках було надруковано тільки одне оповідання „Барви осіннього саду” (нр.3,1965), але саме на нього звернув увагу тодішній директор „Радянського письменника” А. Мороз і запропонував мені подати до видавництва книгу, яка й з'явилася через два роки під назвою „Серед тижня” – перша моя збірка. Саме „Жовтень” у 1970 році (нр.6) надрукував оповідання „Перелесник” з моєї фольклорної фантастики, а 1982 року повість-преамбулу „Дім на горі” (нр.2-3), рухнувши таким чином видання мого, здається, найвідомішого роману, що його тепер вивчають на гуманітарних факультетах університетів. Саме „Жовтень” почав друк моєї драматургії („Сад”, драматична композиція за творами Г. Сковороди — нр.11 за 1972 p.), при тому в такий час, коли мене фактично вже не друкували, бо почався звісний маланчукізм. Знову-таки, саме „Жовтень” розбив чорну завісу над моїм іменем, надрукувавши два мої оповідання про митців минулого („Мандрівка в гори” в 1977 і „Постріл” в 1979 році). Відтак, коли я почав „двигати” в люди наше поетичне бароко, і тут „Жовтень” пішов мені назустріч, надрукувавши антологійку староукраїнської поезії (17 віршів із статтею), поетів що працювали на теренах Західної України.
     До всього цього Роман Федорів стосунку не мав, але, очоливши журнал, цю традицію у ставленні до мене як письменника очевидячки зафіксував, бо коли в нього виникла ідея надрукувати серію творів про різні регіони України, звернувся до мене із пропозицією написати щось про Київ, тобто подати, як це місто проходило в часі через століття – було це в 1985 році. Ідея мене захопила, і я почав снувати грандіозні плани: написати не один роман-есе, а серію, про що й сповістив головному редакторові, який поставився до мого ентузіазму прихильно, давши волю писати як напишеться. Серії романів чи повістей, звісно, я не написав, але саме так постало моє „Мисленне дерево. Віки Троянові”, в якого я так заглибився, що забув про білий світ, адже поставив перед собою завдання досі певною мірою нечуване: дати образ культури дохристиянського Києва. Творив цей роман у 1985-1986 роках, маючи від Р.Федоріва тверде запевнення, що той буде відразу ж надрукований, як тільки я його йому надішлю. Отож я зануривсь у наукові розвідки, археологію, фольклор, мітологію, особливо звернувши увагу на казки, бо деякі бачив як залишки найдавнішої нашої епічної творчості.
     Саме в розпалі цієї роботи Р. Федорів приїхав до Києва, і ми з ним випадково здибалися на Басарабці; відтак і запитав мене, чи пишу я обіцяного романа-есе. І там, на Хрещатику, ходячи туди й сюди, я почав розповідати про свої відкриття, бачення найархаїчніших пластів нашої культури – це протривало кілька годин.
     — Саме це нам і потрібно, — сказав пан Роман. — 3 нетерпінням чекатиму рукопису.
     Свого слова він дотримав: як тільки роман-есе був „Жовтнем” одержаний, став пущений до роботи і з'явивсь у номерах 10-12 за 1986 рік. Публіка на той час на подібну літературу була жадібна, тираж журналу миттю розійшовся, твір читався, як доходили до мене чутки, активно, а в 1989 році вийшов тридцятитисячним тиражем і відразу був розкуплений. Отже, в появі й успіху цього твору завдячую таки Роману Федоріву.
     Після перетворення журналу в „Дзвін” контакту певний час у мене з ним не було, але в 1996 році саме „Дзвін”, за сприяння Р. Федоріва, надрукував мій роман про народження руху шістдесятників „Юнаки з вогненної печі” (нр.1-3), після чого наші ділові стосунки відновилися, п. Роман часом писав мені листи своїм характерним почерком, якого розбирати було не легше як стародавні рукописи. Я тимчасом стежив за його активністю: відродження журналу „Літопис Червоної калини”, видання цілої бібліотечки „Скрипторій української історичної прози”, від якої я був у захопленні, присилав мені й свої книги з яскравими палітурками – дивовижну енергію розвинув цей чоловік, а я таких людей завжди шанував і шаную.
     Але трапився у нас і маленький конфлікт. У 1998 році я надрукував у „Дзвоні” повість „Біс плоті”. Гонорару не платилося, і я на тому не наполягав, бо знав, у якій скруті перебуває журнал, не прислали мені й авторських примірників. Трапилося в той рік побувати у Львові, а коли я сказав про те, щоб дали мені авторські примірники (не Р. Федоріву, а працівникові редакції), той спокійнісінько відказав, що я можу журнал зі своєю повістю в них... купити. Я був цим шокований, бо подібний випадок зі мною трапивсь уперше: існує залізний і непереступний етикет у стосунках автора з видавцем: авторські примірники всі дають обов'язково. Отже, журнала я в редакції купив, але був з того обурений настільки, що постановив більше в „Дзвоні” не друкуватися.
     Роман Федорів про це почув і написав мені листа, в якому намагався з'ясувати причини того, що сталося, і запитуючи, чому між нами, як він відчув, настало охолодження? Я відписав як є і листовно ми поміж себе погодилися, відтак у 2000 році в нр.3-4 я надрукував безгонорарно у „Дзвоні” роман „Тіні зник омі” і справно дістав пакунка з авторськими примірниками.
     Але чи міг я думати, що це остання моя публікація у „Дзвоні”, схвалена Романом Федорівим? „Літературна Україна” з траурним сповіщенням про його смерть мене приголомшила. Десь перед цим прийшов ще пакунок із його новою книгою, був і лист з пропозиціями, але всі ці плани нещадно обрізала своїми немилосердними ножицями Парка. А ще перед цим я прочитав чудову повість Р. Федоріва „Пустеля без броду” і написав йому про свої враження.
     І справді, Роман Федорів наприкінці свого життя був у горінні та творчому піднесенні. Той вогонь його й спалив. Од цього сум і жаль, але ради нема.

Шевчук В. Спомин про Романа Федоріва / Валерій Шевчук // Дзвін. – 2005. - № 12. – С. 134-135.