Цей роман покликаний  часом.
     Настала нарешті пора, копи можна конче потрібно сказати чесне,  безкомпромісне слово правди про усе те, що діялось на західноукраїнських землях    і на початку   п'ятдесятих  років,   і в період  так  званого  „застою”,  а ще    й також    до і після „золотого  вересня”   1939-го. Бо   ще й досі, на жаль, ці такі трагічні чи не для кожного галичанина дні і літа трактувалися фальшиво й однозначно не лише кон'юнктурними політологами та істориками, а й талановитими письменниками (згадаймо лише твір Михайла Стельмаха „Над Черемошом”). Схематизм, бездумне вторування брехливим постулатам, тільки чорні і білі кольори — все це у сукупності своїй і породило той застрашливий стереотип ворога в особі „западенця-бандьори”, який ще й дотепер побутує в умах обивателя „ковбасника” Східної України. Та й чи ж тільки обивателя?..
     Цей роман   покликаний на  світ уразливою совістю письменника-патріота, котрого болить   наше трагічне минуле, драматичне сучасне і який з надією дивиться у ще не зовсім виразне майбутнє.
     І щоб воно, те майбутнє наше, набрало чітких обрисів, виразної перспективи, і необхідно у минулому та сучасному нарешті справедливо все розставити на свої належні їм місця: правду і кривду та брехню, героїзм і    боягузтво,  чесність і підлість...
     „Єрусалим на горах” Романа Федоріва — роман, який справді позначений широчінню, масштабністю та глобальністю поставлених проблем і глибоким їх трактуванням та вирішенням. Письменник чітко бачить причини тих катаклізмів, які потрясають нині наше суспільство, усі вони — безпосереднє породження жахливої руйнації основи основ нашого буття: національних традицій, моральних устоїв, культурних і мовних надбань.
     Нескладна, проте добре продумана фабула роману, в основі якої – історія знахідки та реставрації давньої фрески у церкві Святого Духа, дає можливість письменникові торкатися розмаїтих аспектів буття, вільно почуватися у різних часових вимірах, бути свідком і співпереживачем нелегких, а то й трагічних людських доль. Власне, долі людські і є основою, якщо   так   можна  сказати,   підсюжетів, своєрідних притоків основного русла роману: життєві перипетії Данила Бербеня, Северина Ґайдаша, Павла Ключара, Івана Слободяна, по суті, можуть бути й окремими повістями, та, вживаючись у річище розповіді головного героя та оповідача Василя Бережена, розширюють, доповнюють, збагачують її, зливаються з нею, становлячи єдине, нероздільне ціле.
     Головною темою роману, власне, і є людська доля в її динамічному поступальному рухові на фоні суспільства, свого народу, історія духовного сходження людини, зв'язаної з довколишнім світом тисячами ниток і кровоносних шляхів.     
Усік герої роману (і чільних, і епізодичних) об'єднує ще й те, що всі вони, хто у зрілому, а хто  й у зовсім  юному віці, пережили особливо страшне лихоліття на західноукраїнських землях; сталінські репресії в 1939-1941 роках та масовий терор сталінського НКВС проти місцевого населення після 1945 року. Вони, ці репресії і терор, лягли тяжким відбитком на їхню психіку, формування характеру, вони і зумовлюють їхні дії та вчинки у дещо пізніший період, теж нелегкий і драматичний, – період так званого брежнєвсько-сусловського „застою”.
     На одміну від своїх попередників Роман Федорів з об'єктивністю сумлінного історика зображає особливий трагізм ситуації, коли українцям у Другій світовій війні через історичні катаклізми довелося бути у лавах різних армій, зіштовхнутися у братовбивчому протистоянні. Нарешті в художній літературі дано належну оцінку героїчної боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму, нарешті в усій потворності зображено криваву антиукраїнську політику кремлівських опричників. Проте, зображаючи макабричні злочини „енкаведистів», Роман   Федорів, як чесний художник, не ідеалізує і другу сторону: робили окремі непродумані, а то й помилкові вчений й українські повстанці. Згадаймо, наприклад, смерть Юстини Монашки через несправедливий, поспішливий суд есбе, а також розправу над селянином Степаном Чепрагою: „Хлопці з лісу”, осбе... не мали ні часу, ні охоти, ні умов, на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Це була війна УПА одночасно проти двох агресорів — фашистської Німеччини і комуністичної Російської імперії, війна із своїми суворими воєнними законами, які, на жаль, інколи і призводили до помилок. Але невинні жертви, від поспішливих рішень есбе — краплина в морі, вони меркнуть і гаснуть порівняно з тим, що коїли в Галичині енкаведисти: „Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося у конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зомліла, бо стихла, а „голомозий командив стрілив їй з револьвера просто в лице... і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців”.
     Картини вивезень, облав, катувань в енкаведистських застінках — це жахлива, десятиліттями замовчувана правда про те, що принесли „червонозоряні визволителі” на західноукраїнські землі. І святим обов'язком чесного письменника було показати її в усій своїй моторошності, кривавості, звірстві. Правду цю мусять знати всі, а передовсім – жителі Східної України, роками, десятиліттями настирливо та безсоромно обдурювані комуністичною пропагандою. Мабуть, одне із найголовніших завдань, яке ставив перед собою Роман Федорів, і було – зірвати полуду з їхніх очей, спростувати в їхніх умах фальшиві ідеологічні нашарування, що, без сумніву, повинно бути одним із найважливіших чинників у подальшій консолідації, загальнонаціональному єднанні нашого народу.
     Немає  можливості     зупинятися на  всьому   тематичному     розмаїтті   роману:   майже кожна його сторінки — так чи інакше торкається певної сфери нашого буття, зачіпає тривожне і наболіле. Частково передані вони у болях Северина Гайдаша, які приходять до нього довгими безсонними ночами. Болить його і злодійська пошесть, що розвинулася повсюди, поголовне пияцтво, екологічна забрудненість, збайдужіння до пісні, рідного слова, до віри, суцільна брехня, відречення від минулого... І в кінцевому підсумку все це зводиться до одного — нема нічого страшнішого, нічого згубнішого для людини, для особистості, ніж жити у бездуховному тоталітарному суспільстві із штучно створеними ідолам. Людина часом і сама добре не усвідомлює, як під пресом, тоталітаризму позбувається усього найчистішого, найшляхетнішого, найсокровеннішого, що палало в її душі. Головний герой роману Василь Бережан відчуває, як починає його засмоктувати болото кон'юнктури, конформізму, як боїться він перейнятої більшовиками      від   царизму       політики „батога та пряника”, і добре, що врешті-решт знаходить сили виборсатися з цієї тванюки. Тяжіння конформізму переборов поет Павло Ключар, та для нього це закінчується трагічно — він гине при „нез'ясованих обставинах” (як уже у реальному житті Алла Горська та Володимир Івасюк), Северин Гайдаш під пресом тоталітаризму втрачає найдорожче – дружину Ірину та віру в людей. Не має змоги розвинутися на всю потужність Богом даний талант сільському мудрецеві Данилові Вербеню...
     Безжальність тоталітаризму не тільки руйнує долі головних героїв роману, а й спустошує, нівечить душі епізодичних персонажів, якими густо заселений „Єрусалим на горах”. Застрелився письменник Ярослав Гонтар, душі якого „набридло орати мертві піски й висівати в безплідну скибу стоколос”, вмирає від алкоголізму „творець” облудних „газетних віршиків і фейлетонів” Плетун, усе далі скочується у своїй розпусті та розбещеності ланкова – орденоносиця Марія Рибка, і не знати, чи вже вирветься вона з цього багна... І „прогресують” донощик Вихрест-Горишко та духовні покручі не зразок Ступи, Подолюка, Хмурої Насті...
     Ці епізодичні персонажі (хоча й важко провести дуже чітку грань між героями головними та епізодичними) виписані з та кою силою типізації, такою достовірністю, що наче впізнаєш у них конкретних людей, які могли б бути їхніми прототипами. І ще здається, що життєві колізії кожного з епізодичних персонажів, за бажанням письменника, могли б стати окремою цікавою повістю. Така місткість „Єрусалима на горах” справді бездонна, роман міг би розростися, стати трилогією чи тетралогією. Та письменник так ущільнив, сконденсував події, долі людські і свої роздуми , над ними, що при читанні просто неможливо пропустити рядка — така висока напруга магії письма Романа Федоріва. І коли вже зайшла мова про його творчу манеру, то слід відзначити, що, як і в попередніх   романах   письменника, розповіді про події, діалоги, суворий реалізм побутописання, поетичні та публіцистичні відступи, філософські роздуми не тільки співіснують, а й якось незримо, непомітно для читача переходять одне в одне, гармонійно переливаються, вони  настільки  злютовані,  що маємо перед собою цілісний природний сплаз, маємо реальне життя в  усіх  його   проявах,     усій багатогранності.
      Та й кожен характер у зображенні Романа Федоріва постає перед нами у своїй багатогранності: мають свої слабкості позитивні герої, а у негативних персонажів, ні-ні, та й проб'ється щось людське (згадаймо Сашка Козаченка, Марію Рибку, Ярослава Ґонтаря). Навіть у Подолюка, цього своєрідного Мефістофеля біля Фауста-Бережана, не відбереш певного інтелекту та й, зрештою, тверезого осмислення системи, породженням якої він є і в якій надійно прижився, а тому й відстоюватиме її до кінця своїх днів.
     Таки нелегко протистояти темним силам роману, уособленням яких є Подолюк, Пополудень, Хмура Настя, майор КДБ Василенко та його підлеглі спортивної статури, — їхній цинізм, єзуїтство, догматизм глибоко приховані під лицемірною машкарою слуг народу, борців за його щастя. Ці лукаві і підступні опори тоталітарного комуністичного суспільста породили цілі полчища „єфрейторів”, як називає їх Павло Ключар і пояснює Василеві Бережану, хто ж саме такі ці „єфрейтори”: „Службісти ревні... з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці. Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй   ще   одну   личку...”
     Може, саме „єфрейтор” і є найпотворнішим породженням комуністичної системи: знаючи свою безкарність при заступництві верхів, на догоду їм вони вершать найчорніші справи – від руйнації реальних святинь та храмів людських душ аж до фізичних розправ і навіть убивств. Духовно ниці, самовдоволені і розбещені, вони не зупиняються ні перед чим, щоб тільки ще більше вислужитися та сито їсти й пити. Це ж вони тужать нині за покійним СРСР, червоним прапором, вимагають реабілітації КПУ, вставляють палиці у колесо реформ Президента і є, мабуть, найбільшою перешкодою у побудові економічно сильної, духовно багатої незалежної Української держави.
     І вce-таки загальна тональність роману „Єрусалим на горах” життєствердна. Як би не шаленів Подолюк та іже з ним, та вже духовно протистоїть їм не тільки Василь Бережан, а й рідний син Подолюка, молодий цікавий графік Адась. Протистоять їм вічні і незнищенні духовні скарби нашого народу, уособленням яких с у романі фрески церкви Святого Дуxa. „Єфрейторам” та іншим покручам духовно протистоять Матері (образи їхні в романі виписані з такою переконливою силою, що сприймаються як своєрідні символи вічності, як обереги України), протистоять інші світлі особистості — Гайдаш, Вербень, Ключар. Письменник твердо вірить у їхню духовну силу та незнищенність, як і в силу та незнищенність нашого народу, і вселяє цю віру своїм читачам. Висока правда життя, правда історії, переконаність у перемозі добра над злом, художня сила та чарівна магія слова ставлять роман Р. Федоріва „Єрусалим на горах” у ряд найвищих досягнень української прози всіх часів.
Кудлик Р. Правда історії, правда життя / Роман Кудлик // Молода Галичина. – 1995. – 21 лют.(№ 23). – С. 3.