Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПРАВДА ІСТОРІЇ, ПРАВДА ЖИТТЯ



      Цей роман покликаний  часом.
     Настала нарешті пора, копи можна конче потрібно сказати чесне,  безкомпромісне слово правди про усе те, що діялось на західноукраїнських землях    і на початку   п'ятдесятих  років,   і в період  так  званого  „застою”,  а ще    й також    до і після „золотого  вересня”   1939-го. Бо   ще й досі, на жаль, ці такі трагічні чи не для кожного галичанина дні і літа трактувалися фальшиво й однозначно не лише кон'юнктурними політологами та істориками, а й талановитими письменниками (згадаймо лише твір Михайла Стельмаха „Над Черемошом”). Схематизм, бездумне вторування брехливим постулатам, тільки чорні і білі кольори — все це у сукупності своїй і породило той застрашливий стереотип ворога в особі „западенця-бандьори”, який ще й дотепер побутує в умах обивателя „ковбасника” Східної України. Та й чи ж тільки обивателя?..
     Цей роман   покликаний на  світ уразливою совістю письменника-патріота, котрого болить   наше трагічне минуле, драматичне сучасне і який з надією дивиться у ще не зовсім виразне майбутнє.
     І щоб воно, те майбутнє наше, набрало чітких обрисів, виразної перспективи, і необхідно у минулому та сучасному нарешті справедливо все розставити на свої належні їм місця: правду і кривду та брехню, героїзм і    боягузтво,  чесність і підлість...
     „Єрусалим на горах” Романа Федоріва — роман, який справді позначений широчінню, масштабністю та глобальністю поставлених проблем і глибоким їх трактуванням та вирішенням. Письменник чітко бачить причини тих катаклізмів, які потрясають нині наше суспільство, усі вони — безпосереднє породження жахливої руйнації основи основ нашого буття: національних традицій, моральних устоїв, культурних і мовних надбань.
     Нескладна, проте добре продумана фабула роману, в основі якої – історія знахідки та реставрації давньої фрески у церкві Святого Духа, дає можливість письменникові торкатися розмаїтих аспектів буття, вільно почуватися у різних часових вимірах, бути свідком і співпереживачем нелегких, а то й трагічних людських доль. Власне, долі людські і є основою, якщо   так   можна  сказати,   підсюжетів, своєрідних притоків основного русла роману: життєві перипетії Данила Бербеня, Северина Ґайдаша, Павла Ключара, Івана Слободяна, по суті, можуть бути й окремими повістями, та, вживаючись у річище розповіді головного героя та оповідача Василя Бережена, розширюють, доповнюють, збагачують її, зливаються з нею, становлячи єдине, нероздільне ціле.
     Головною темою роману, власне, і є людська доля в її динамічному поступальному рухові на фоні суспільства, свого народу, історія духовного сходження людини, зв'язаної з довколишнім світом тисячами ниток і кровоносних шляхів.     
Усік герої роману (і чільних, і епізодичних) об'єднує ще й те, що всі вони, хто у зрілому, а хто  й у зовсім  юному віці, пережили особливо страшне лихоліття на західноукраїнських землях; сталінські репресії в 1939-1941 роках та масовий терор сталінського НКВС проти місцевого населення після 1945 року. Вони, ці репресії і терор, лягли тяжким відбитком на їхню психіку, формування характеру, вони і зумовлюють їхні дії та вчинки у дещо пізніший період, теж нелегкий і драматичний, – період так званого брежнєвсько-сусловського „застою”.
     На одміну від своїх попередників Роман Федорів з об'єктивністю сумлінного історика зображає особливий трагізм ситуації, коли українцям у Другій світовій війні через історичні катаклізми довелося бути у лавах різних армій, зіштовхнутися у братовбивчому протистоянні. Нарешті в художній літературі дано належну оцінку героїчної боротьба УПА проти гітлеризму і сталінізму, нарешті в усій потворності зображено криваву антиукраїнську політику кремлівських опричників. Проте, зображаючи макабричні злочини „енкаведистів», Роман   Федорів, як чесний художник, не ідеалізує і другу сторону: робили окремі непродумані, а то й помилкові вчений й українські повстанці. Згадаймо, наприклад, смерть Юстини Монашки через несправедливий, поспішливий суд есбе, а також розправу над селянином Степаном Чепрагою: „Хлопці з лісу”, осбе... не мали ні часу, ні охоти, ні умов, на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Це була війна УПА одночасно проти двох агресорів — фашистської Німеччини і комуністичної Російської імперії, війна із своїми суворими воєнними законами, які, на жаль, інколи і призводили до помилок. Але невинні жертви, від поспішливих рішень есбе — краплина в морі, вони меркнуть і гаснуть порівняно з тим, що коїли в Галичині енкаведисти: „Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося у конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зомліла, бо стихла, а „голомозий командив стрілив їй з револьвера просто в лице... і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців”.
     Картини вивезень, облав, катувань в енкаведистських застінках — це жахлива, десятиліттями замовчувана правда про те, що принесли „червонозоряні визволителі” на західноукраїнські землі. І святим обов'язком чесного письменника було показати її в усій своїй моторошності, кривавості, звірстві. Правду цю мусять знати всі, а передовсім – жителі Східної України, роками, десятиліттями настирливо та безсоромно обдурювані комуністичною пропагандою. Мабуть, одне із найголовніших завдань, яке ставив перед собою Роман Федорів, і було – зірвати полуду з їхніх очей, спростувати в їхніх умах фальшиві ідеологічні нашарування, що, без сумніву, повинно бути одним із найважливіших чинників у подальшій консолідації, загальнонаціональному єднанні нашого народу.
     Немає  можливості     зупинятися на  всьому   тематичному     розмаїтті   роману:   майже кожна його сторінки — так чи інакше торкається певної сфери нашого буття, зачіпає тривожне і наболіле. Частково передані вони у болях Северина Гайдаша, які приходять до нього довгими безсонними ночами. Болить його і злодійська пошесть, що розвинулася повсюди, поголовне пияцтво, екологічна забрудненість, збайдужіння до пісні, рідного слова, до віри, суцільна брехня, відречення від минулого... І в кінцевому підсумку все це зводиться до одного — нема нічого страшнішого, нічого згубнішого для людини, для особистості, ніж жити у бездуховному тоталітарному суспільстві із штучно створеними ідолам. Людина часом і сама добре не усвідомлює, як під пресом, тоталітаризму позбувається усього найчистішого, найшляхетнішого, найсокровеннішого, що палало в її душі. Головний герой роману Василь Бережан відчуває, як починає його засмоктувати болото кон'юнктури, конформізму, як боїться він перейнятої більшовиками      від   царизму       політики „батога та пряника”, і добре, що врешті-решт знаходить сили виборсатися з цієї тванюки. Тяжіння конформізму переборов поет Павло Ключар, та для нього це закінчується трагічно — він гине при „нез'ясованих обставинах” (як уже у реальному житті Алла Горська та Володимир Івасюк), Северин Гайдаш під пресом тоталітаризму втрачає найдорожче – дружину Ірину та віру в людей. Не має змоги розвинутися на всю потужність Богом даний талант сільському мудрецеві Данилові Вербеню...
     Безжальність тоталітаризму не тільки руйнує долі головних героїв роману, а й спустошує, нівечить душі епізодичних персонажів, якими густо заселений „Єрусалим на горах”. Застрелився письменник Ярослав Гонтар, душі якого „набридло орати мертві піски й висівати в безплідну скибу стоколос”, вмирає від алкоголізму „творець” облудних „газетних віршиків і фейлетонів” Плетун, усе далі скочується у своїй розпусті та розбещеності ланкова – орденоносиця Марія Рибка, і не знати, чи вже вирветься вона з цього багна... І „прогресують” донощик Вихрест-Горишко та духовні покручі не зразок Ступи, Подолюка, Хмурої Насті...
     Ці епізодичні персонажі (хоча й важко провести дуже чітку грань між героями головними та епізодичними) виписані з та кою силою типізації, такою достовірністю, що наче впізнаєш у них конкретних людей, які могли б бути їхніми прототипами. І ще здається, що життєві колізії кожного з епізодичних персонажів, за бажанням письменника, могли б стати окремою цікавою повістю. Така місткість „Єрусалима на горах” справді бездонна, роман міг би розростися, стати трилогією чи тетралогією. Та письменник так ущільнив, сконденсував події, долі людські і свої роздуми , над ними, що при читанні просто неможливо пропустити рядка — така висока напруга магії письма Романа Федоріва. І коли вже зайшла мова про його творчу манеру, то слід відзначити, що, як і в попередніх   романах   письменника, розповіді про події, діалоги, суворий реалізм побутописання, поетичні та публіцистичні відступи, філософські роздуми не тільки співіснують, а й якось незримо, непомітно для читача переходять одне в одне, гармонійно переливаються, вони  настільки  злютовані,  що маємо перед собою цілісний природний сплаз, маємо реальне життя в  усіх  його   проявах,     усій багатогранності.
      Та й кожен характер у зображенні Романа Федоріва постає перед нами у своїй багатогранності: мають свої слабкості позитивні герої, а у негативних персонажів, ні-ні, та й проб'ється щось людське (згадаймо Сашка Козаченка, Марію Рибку, Ярослава Ґонтаря). Навіть у Подолюка, цього своєрідного Мефістофеля біля Фауста-Бережана, не відбереш певного інтелекту та й, зрештою, тверезого осмислення системи, породженням якої він є і в якій надійно прижився, а тому й відстоюватиме її до кінця своїх днів.
     Таки нелегко протистояти темним силам роману, уособленням яких є Подолюк, Пополудень, Хмура Настя, майор КДБ Василенко та його підлеглі спортивної статури, — їхній цинізм, єзуїтство, догматизм глибоко приховані під лицемірною машкарою слуг народу, борців за його щастя. Ці лукаві і підступні опори тоталітарного комуністичного суспільста породили цілі полчища „єфрейторів”, як називає їх Павло Ключар і пояснює Василеві Бережану, хто ж саме такі ці „єфрейтори”: „Службісти ревні... з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці. Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй   ще   одну   личку...”
     Може, саме „єфрейтор” і є найпотворнішим породженням комуністичної системи: знаючи свою безкарність при заступництві верхів, на догоду їм вони вершать найчорніші справи – від руйнації реальних святинь та храмів людських душ аж до фізичних розправ і навіть убивств. Духовно ниці, самовдоволені і розбещені, вони не зупиняються ні перед чим, щоб тільки ще більше вислужитися та сито їсти й пити. Це ж вони тужать нині за покійним СРСР, червоним прапором, вимагають реабілітації КПУ, вставляють палиці у колесо реформ Президента і є, мабуть, найбільшою перешкодою у побудові економічно сильної, духовно багатої незалежної Української держави.
     І вce-таки загальна тональність роману „Єрусалим на горах” життєствердна. Як би не шаленів Подолюк та іже з ним, та вже духовно протистоїть їм не тільки Василь Бережан, а й рідний син Подолюка, молодий цікавий графік Адась. Протистоять їм вічні і незнищенні духовні скарби нашого народу, уособленням яких с у романі фрески церкви Святого Дуxa. „Єфрейторам” та іншим покручам духовно протистоять Матері (образи їхні в романі виписані з такою переконливою силою, що сприймаються як своєрідні символи вічності, як обереги України), протистоять інші світлі особистості — Гайдаш, Вербень, Ключар. Письменник твердо вірить у їхню духовну силу та незнищенність, як і в силу та незнищенність нашого народу, і вселяє цю віру своїм читачам. Висока правда життя, правда історії, переконаність у перемозі добра над злом, художня сила та чарівна магія слова ставлять роман Р. Федоріва „Єрусалим на горах” у ряд найвищих досягнень української прози всіх часів.
Роман КУДЛИК

Кудлик Р. Правда історії, правда життя / Роман Кудлик // Молода Галичина. – 1995. – 21 лют.(№ 23). – С. 3.

Оновлено 18-09-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка