Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ДОРОГА ДО ЄРУСАЛИМА



      Роздуми над новою книгою Романа Федоріва

     І коли у безпросвітній мряці сльотавого надвечір'я душа ваша обтяжена негараздами, зчерствіла байдужістю, дотоптана кривдою, потягнеться підсвідомо до теплого вогника, щоб зігрітись, очиститись віл лепу, перепочити бодай на мить, — візьміть до рук „Єрусалим на горах”, наосліп одкрийте будь-яку сторінку, і — о, диво! — вмить впів'є вас ніжною хвилею зичливий всепроникаючий та всерозуміючий голос, і заколише, і заглаїть, і, приласкані, мов мала дитина, добрим словом, не встидайтесь сліз, що облиють, зцілять закервавдене болем серце.
     Бо се чисті сльози...
     І коли новітні ціцерони в картатих краватках стругатимуть прудко тонку локшину, призначену прикрасити ваші вуха, і чужою мовою з різних екранів казкуватимуть лукаві баєчки, приправлені олжею й підступністю, коли облудно кликатимуть забути геть усі кривди й малюватимуть розцяцьковані віньєтки світлого раю, і коли слизький вуж сумнівів вповзатиме до серця, щоб звити в ньому кубельце непевності й страху, — візьміть до рук „Єрусалим на горах”, прочитайте речитатив Павла Ключара, скреготніть зубами, сипоніть іскрами із сизих од мук очей, захлиніться пам'яттю про мільйони невинно убієнних, грізно стисніть кулаки, й десниця ваша враз одгукнеться доторком холодної криці довбушевої бартки та повстанського карабіна.
     Бо се праведний гнів...
     Забути — ніколи.
     Пам'ятати — набезвік.
     Роман Федорів подарував нам прекрасний твір — „Єрусалим на горах”.
     Се книга-біль, книга-реквієм, пошук, поклик, подзвін до наших душ: пекучий спомин про спільну ганьбу й гордий відгук про наших героїв; се Те, котре забирає людські страждання, й Те, котре кріпить віру, живить сили, гострить розум й зміцнює дух. Незримий вогонь сеї думи обпікає пальці, пропікає серце, ятрить душу.
     Забаг здолати роман одним диханням, міх-мах, за один присід, мов детектив чи фантастику. Та де! Спіткнувся на кількадесятій сторінці (ай!), притлумлений огромом пристрастей й почуттів, привалений болем, мов скелястим урвищем, і, спраглий істини, мов неофіт у катакомбах, взявся долати тяжку путь до Єрусалима, що на горах.
     Мої очі, мов паншизнянські поденники, сумлінно трудилися на білій ниві, визбируючи щедро засіяні вмілою рукою зернини добра.
     До Єрусалима на горох треба йти через кам'яне поле, привалене могутніми брилами й стрімкими бердами; крізь жорна болю, від котрого спиняє подих й біліють очі; крізь ворожбу людську, що вмить підносить до захмарних висот й за кліп ока вергає долу; дарунком невтомному мандрівникові — цілющий ковток зі жбана вина. Вже по тому — „зазолотився на видноколі, виріс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим”.
     Цей роман не можна читати пополудні в капцях на канапі. І не пробуйте! Він зриває, мов буревій, втягує, мов круговерть, кличе мислити, сперечатись, іноді нервує й тут же вспокоює, та неодмінно — захоплює.
     Вісім розділів, мов вісім пологих узверхів, 500 сторінок, мов п'ять сотень крутих сходин до вершин Єрусалима, п'ять років праці над романом, що спресували чи не п'ять віків нашої минувшини. Ось такі статистичні ознаки твору. А за ними... За ними — несходимий ушир любові й зненависті, правди й кривди, честі й безчестя, усього того, що кличемо людським життям.                                  
     Наскрізь філософський твір з могутнім поетичним струменем являє нам глибоке розуміння сутності й призначення кожного з нас на сьому світі: реалістично описуючи складності нашого існування, добре знаючи життя, його світлі й темні сторони, письменник вивищується над суєтністю й плиткістю, він робить нас кращими, він мовби каже: світ — прекрасний, повен радості й болю, розлуки, горя, але ми самі той біль творимо, щоб перетерпіти, очиститися ним, мов ісопом, бо без болю людина черствіє, маліє, байдужіє...
     Мистець Василь Бережан, один з головних героїв, вперше приходить до нас несміливим, у сум'ятті пошуків власного „я”, з великим волохатим страхом усередині, у постійних діалогах з власним сумлінням. Він подає візитку: „Я належу до тієї великої групи мистців, які вважають себе чесними і пригнуть своїм мистецтвом служити рідній культурі, йдучи при цьому на компроміси: ставлять Богові свічку й чортові огарок”.
     У долі Бережана сфокусовано трагізм дійсно великої групи літераторів, художників, журналістів, акторів, що творили в жорстких рамках соцреалізму: вони щиро славили рідну землю й нещиро співали оди Сталіну й КПСС; вони хай пошепки, але, мов молитву, повторювали одне слово: „Україна”, бо пам’ятали про свої корені, бо дужо нортувала мам’ять; багато хто переступив через неї, мов через непотріб, бо глибоко, в дрімучих нетрях душі засів страх... отой страшисько стримувив, притишував, застерігав: тобі що, більше всіх треба?..
     Роман   Федорів   добре   знає Василя Бережена: внутрішні діалоги свого героя вибудовує майстерно, часом свідомо вводить його в кризову ситуацію, безпристрасно спостерігаючи, як  виборсується мистець з липкого павутиння сумнівів й непевності, письменник ніколи не таврує героя, хай той навіть і хибить та лукавить, бо знає, що, окрім чорного і білого кольорів, є безліч відтінків, ба, навіть біле світло розкладається на веселкові грайливі тони. Автор зображує Бережена з любов'ю, але то   скоріш   отча   любов — міцна   та справедлива.
     Сюжетна канва роману начебто проста: мистець Василь Бережан прибуває до села Черчен, щоб у тамтешній зачиненій церкві Святого Духа оглянути й реставрувати данню фреску, заліплену товстим шаром штукатурки. Сторожко, сантиметр за сантиметром, вивільнюючи від вапна та піску древнє мальовидло, художник мовби й свою душу очищає від лепу буденщини, таки дістається осяяного Єрусалима на горах.
     Оригінальна композиційна побудова твору, оповідь ведеться від імені п'ятьох персонажів: Бережана, Гайдаша, Вербеня, Ключара і Слободяна, їх монологи дають можливість поглянути на перебіг подій з п'ятьох ракурсів, хай навіть в чомусь вони і повторюються, проте гострота сприйняття від того не притуплюється, навпаки, різноманітнішою стає палітра, є більше маневру для психологічних розвідок.
     Вони стають милими й зичливими для нас: вчитель Северин Гайдаш, ходяча совість села, що корився одній на світі владі — Правді; пенсіонер Данило Вербень, одержимий в пошуках і збереженні народних скарбів; фірман Іван Слободян з чистою, мов високе небо, й незамуленою, мов гірський потічок, душею; поет й історик Павло Ключар, котрий тримає ключі від церкви Святого Духа й оберігає сю святиню від двоногих злих духів; художник Василь Бережан, якого любимо гордого й ненавидимо плазуючого. Їх думками, болями, сумнівами, відчаєм живемо й страждаємо впродовж усього твору. А ще є Юстина Монашка, є Софія Корчувата, є Анна Котутяк, є „Опришки”, є Михасько Несміян, є сотні безіменних людей, що виростають в романі до висох справжніх героїв.
     Велика сила таланту й майстерності дозволили Роману Федоріву бути практично непоміченим в творі: його герої діють наче поза його волею, живуть реальними проблемами, ми впізнаємо їх, ми навіть себе впізнаємо, і не лишень в позитивних героях... Устами персонажів автор виносить присуд і нам, і собі, проте робить це непомітно, тактовно: він не нав'язує своєї думки, але після кількох сторінок ми ловимо себе на тому, що його біль став нашим болем, що ми починаємо ненавидіти, приміром, красеня Сашка Козаченка, якого змальовано теплими пастельними фарбами, жодного осуду з боку письменника, навпаки, симпатія й прагнення зрозуміти; ми водномить дістаємося суті, що цей хлопець зі Східної України — теж ворог, і гірко, й сумно стає на серці, бо ж брат пішов на брата. „Не вкладалося їм (селянам. — О.М.) у головах. Адже знали: більшовики, облавники, енкаведисти, москалі, окупанти, рабівники та руїнники. Не може бути, щоб між ними були хлопці з України”.
     Роман Федорів ні на йоту не відступив від Правди, якою б гіркою й не бажаною вона не була. Часом навмисне розкуйовджує героїв, змушує їх лукавити, пристосовуватись, щоб потім гірко каятися. Письменник мовби сповідує Бориса Антоненка-Давшювича: „...не треба уподібнюватись Діогенові, шукаючи істину з ліхтарем удень, досить бути письменникові самому людяним, спостережливим і правдивим. Бо література — то правда, без правди нема літератури”.
     Осібно в романі стоїть постать Павла Ключара — поета, історика, патріота рідної землі, чесної й мужньої людини. Се він змушує нас зазирати насамденце власної душі й червоніти від власної пересічності та духовної нестійкості; се він немилосердно судить себе, а, отже, і нас; се з його великого чистого серця виливається такий огром любові до рідної України, що захлинаємося, ошелешені, й міліє, дрібніє наше почуття супроти всеопалючої жертовності Ключара. Він гине разом з древньою фрескою,    його вбивають підступно, смерть поета кличе нас не прощати й не забувати так швидко давні й нинішні кривди, бo: „Хіба нам звикати до смертей, руїн і до наруги? ...косять нас, розстрілюють, топлять, розпинають, вішають... а ми сутні на цій землі... ми вічні на цій землі. І шлях до Єрусалима, що на горах, до висот і до волі, до духовного розкріпачення, іще не має кінця, іще треба до нього дійти, брате... мучеників... на нашій землі для нової Голгофи вистачає. Ти чуєш їх біль і крик? Твоє призначення – їх чути. Амінь”.
     Такими словами закінчується цей талановитий роман, який, я переконаний, вже не полишить вдумливого  читача, буде закодований в його пам'яті, укріпить віру, загартує дух.
     За цим твором Романа Федоріва, як на мене, легко знімати кінофільм, настільки яскраво, випукло й правдиво бачить автор. Його описи в міру деталізовані, він вміє виокремити головну деталь, котра, як, згодом виявиться, стане ключем до розуміння подій та обставин чину. Потужна уява Федоріва, його знання життєвий, досвід малюють розлогі картини – пейзажі, природа в творі — не декорації й барвисте тло, вона – теж герой, що дихає, живе, взаємозв'язана з людиною. Достоту, як у Бекона: „Мистецтво — це природа плюс людина”, або, за; Гете: „Треба, піднести природу до ріння поезії”. Роман Федорів мудро поєднав поради двох класиків і подарував нам прекрасне й тонке розуміння, природи;  поетично-піднесене й разом з тим заземлене.
     Загальновідомо, що письменник — то стиль. Сприймаю Р. Федоріва як поетичного реаліста. Його твори будять в душах найніжніші струни й високі ноти, являють навколишній світ поетично й романтично вивищеним; отсе реальне довкілля з тисячами людей, негараздів, проблем, неспогадано постає осяяним особливим внутрішнім вогнем, мовби хтось роздер давно не прану фіранку й дозволив нам глянути у невелику шпарину на справжній, такий прекрасний і барвистий світ. Федорів знає, що наші душі спраглі за Єрусалимом, він вірить, що одчинимо наші серця, аби вільно вдихнути озону разом з Ключарем, застигнути, вчаровані разом з Бережаном, казкою рідного овиду.
     Поетика автора навдивовижу метафорична, він, мов щедрий ратай, сипле повні, пригорщі образів-блискіток, ми розкушуємо, купаємось в добірному слові; у рідній мові, яку Федорів знає чи не найдосконаліше з нині сущого красного письменства. Магічний вплив його слова відчув ще студентом, коли на вулиці взяв з лотка „Кам'яне поле”, відкрив першу сторінку і завмер, мов громом обпечений, тільки двома першими словами: „Десь: там...”
     Поетичний реалізм Федоріва допоможе нам розкодувати романіст-есеїст Андре Моруа: „Поезія — це мистецтво перероблення, переосмислення світу для людини, тобто надання світові форми і, головне, ритму. Перебудувати цю таємничу цілокупність, поєднувати природу а емоціями людської душі, ввімкнути індивідуальні життя в просторі ритму хмар і сонця, весни й зими, юності й старості – означає бути поетом і в той же час романістом”.
     Роман Федорів мудро ріже пуповину між персонажами й пуповину між персонажами й собою, він, наче лікар, що через біль дарує ізцілення; автор ятрить рани, змушує героїв виростати й міліти душею, брехати й відстоювати правду, вій знає про них геть усе, проте не все каже, дає можливість вільно увійти в непростий світ роману, довіряє нам карати чи милувати, дозволяє,    ба, навіть невимушено підштовхує самим домальовувати, до осмислювати, довершувати...
     Роман заселено поетами й філософами, монологи яких творять складну поліфонію, автор хоч  і  кепкує над „фільозофією”, проте сам упіймався на закинутий ним же гачок — його манері, стилю, образності властиві могутнє філософське узагальнення й потужний поетичний струмінь.
      У своїй чернетці я занотував: „романтики-філософи в фуфайках й кирзаках”. Haписав це з симпатією, знаючи, що не завше за лакованими черевиками постає щира й схильна душа. Мав на оці інше? Часом письменник позбавляє героїв земного тяжіння, робить поетично піднесеними на шкоду характерові, всупереч психології й людській сутності. Часом ріже вухо невмотивована декларативність, пафос та патетика, як-от слова десятирічного хлопчика: „Україна,  як Євангеліє в церкві, котре ксьондз дає усім цілувати”. Так не кожен поет скаже.
     Розкута уява письменника, сила таланту іноді не мають стриму (sic!), тому часом й зашпортується читач у надто деталізованих сценах, розлогому, деколи заколисуючому описі, багатою фантазією підкріпленому, хоча елементарний помах самопискою самого автора або ж редактора зробив би епізод жвавішим. Тема хресної дороги й Голгофи, як на мене, дещо перегукується з вже написаним письменником.
     Спасибі, Майстре!
     Прочитайте тую правду і кривду, нашу славу й ганьбу, минувшину й будучність, подаруйте собі місяць (два, три – ?) катарсису, себто очищення, сповіді, роздумувань над тим, хто ми є на цьому великому й незбагненному світі.
     Пам’ятаєте?
     Десь там...
     Олександр Масляник
     
Масляник О. Дорога до Єрусалима: Роздуми над новою книгою Романа Федоріва / Олександр Масляник // За вільну Україну. – 1994. – 22 квіт. (№ 75). – С. 2.

Оновлено 26-06-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка