Недарма кажуть: спілкування з людиною завжди збагачує. Ми багатіємо чужим досвідом, до своїх спостережень додаємо спостереження ближнього, думка наша стає могутнішою і зрілішою, пульсуючи в суперечці, зіткненні з інтелектуальними і моральними світами інших людей. Ми стаємо багатшими любов'ю і ненавистю, шліфується наш духовний зір. Письменник же виконує роль такого співрозмовника постійно, конденсуючи в собі не тільки власний, але й загальнолюдський історичний і повсякденний соціальний досвід. Він є посередником між нами і тисячами подібних та не подібних до нас людей, усього суспільства. Як надзвичайно чутливий інструмент, письменник вбирає в себе, підслуховує людські радості і страждання, людські думи і сподівання, мудрість і поезію життя, вбирає, щоб переварити у дивовижному, завжди загадковому горнилі художнього таланту і повернути своєму сучаснику.
     Думаю над цим, згадуючи прочитане і почуте про Романа Миколайовича Федоріва, гортаючи сторінки написаних ним книг. Схилений над плугом орач, а разом з ним його читачі мають можливість оглянутись і подумки пройтись борозною на ниві української культури. Вона помітна, самобутня його борозна.
     На відміну від своїх ровесників, які хотіли бути хліборобами, ковалями, солдатами, інженерами, священиками, учителями чи лікарями (і це здавалось недосяжним), рано осиротілий Роман з Братковець, що неподалік Івано-Франківська, із щирою дитячою наївністю признався, що хоче бути письменником. Крім насмішок, були ще й жорстокі „рецензії” у вигляді березового віника, яким розлючена вуйна (виховувався хлопець у сім'ї рідного дядька Василя) виправляла хибно, на її думку, відтворені риси власного характеру в одному з перших Романових оповідань.
     Хлопець хотів стати письменником, а був пастухом, хліборобом, продавцем, солдатом, членом експедиції по боротьбі з філоксерою на Кубані. Словом, жив, як більшість його ровесників важкого воєнного і повоєнного часу, власною мозольною працею заробляючи шматок хліба для себе, а згодом і для молодої сім'ї.
     Змінив декілька професій не тому, що „вивчав життя” як майбутній письменник, а тому, що так складались обставини. Без здобутого досить різноманітного життєвого досвіду, без пізнання світу не тільки рідних Карпат, але й безмежжя землі нашої не став би тим, яким залишився в літературі. Дитячої мрії не зраджував. Щиро захоплювався книгою, з юності збирав (збирав у буквальному значенні слова, а не купував, бо не було за що) власну бібліотеку, ігноруючи пануючу тоді сільську житейську мудрість, яка утверджувала, що з книжки жити не будеш. Кохався в слові, а найбільше тягнуло до казки, до легенди. Зрештою, з казки й почався письменник Роман Федорів, і це наклало свою печать на всю його творчість, на стиль, на манеру письма. Як більшість побратимів по перу, в художню літературу йшов через журналістику, піднімаючись щаблями суворої газетярської долі від інструктора тоді ще Станіславської райгазети „Нове життя”, через обласну партійну і комсомольську до республіканських „Молодь України”, „Радянська Україна”.
     Уже зрілим газетярем, автором перших книжок, приходить він на заочне відділення факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, де я ближче познайомився (зустрічатись на сторінках газет та й особисто доводилось раніше) із цим напрочуд симпатичним, щедрим на любов до товаришів, на нелегку літературну працю журналістом. Волею обставин мені, його ровеснику, судилось стати викладачем Романа. Йшли ми до літератури та журналістики різними шляхами: він нелегким, але відносно прямим шляхом літературної практики, я ж — складним, навіть заплутаним теоретичним шляхом. То може тому були потрібні один одному, як були потрібні мені його товариші по навчанню, „переростки” із значним літературним і життєвим досвідом.
     Не збираюсь змальовувати словесного портрету письменника, оскільки це справа майже безнадійна, а от враження від його особи, від спілкування з ним не стирається. У зовні спокійному, задумливому обличчі, яке дуже змінює і немов би освітлює щира, відкрита усмішка, вгадується постійна напруга думки, допитливість, жадоба пізнання і внутрішня напористість, навіть упертість. Така особистість не відразу кинеться у суперечку, не піде на прю з приводу дріб'язкових питань, але у справах принципових завжди буде внутрішньо несхитною, дійсно принциповою. А ще полонить поетичність у сприйнятті світу, загалом характерна для вихідців з чудового кутка квітучого карпатського краю, який дав нашій літературі немало відомих імен.
     Коли я сьогодні міркую над витоками творчого таланту Романа Федоріва, на пам'ять неодмінно приходять поетично сформульована колись Григіром Тютюнником думка: „Немає загадки таланту, є вічна загадка любові”.. Саме любов до отчої землі, до Карпат, до непримітних Братківець, до суворого Кам'яного Поля — головного героя однойменного роману — і була найпершим джерелом, а чи краще сказати мотором творчості письменника. Бо ця любов аж ніяк не вузька. Бо це любов глибоко історична і глибоко національна. Якось у розмові Р. Федорів признався, що найперша зернина задуму роману „Отчий світильник”, робота над яким уже зрілому письменнику коштувала понад десять років каторжної праці, зародилась у дитинстві, коли сільський хлопчина побачив саркофаг Ярослава Осьмомисла. Соціальному утвердженню Р. Федоріва і його сучасників необхідний був міцний історичний досвід предків, які мозольною працею і мечем відстоювали незалежність Русі.
     Такою ж природною є соціальна позиція письменника в оцінці діючих осіб чи то в історичному „Отчому світильнику”, чи в незвичному за жанром, за структурою і за народним духом творі про Олексу Довбуша — повісті в легендах „Жбан вина”, а чи в ближчому до нас хронологічно романі „Кам'яне Поле”. Одних героїв він любить і опоетизовує, а тому ненавидить інших — людей лихих, користолюбивих, зажерливих, тих, хто прагнув осідлати простого трудівника.
     Десь помилявся, десь перебільшував, десь до актуальних явищ життя змушений був підходити як журналіст, виконуючи конкретні замовлення редакцій, у яких працював. Змушений був писати не тільки про історичних діячів — патріотів України, але й про тогочасних керівників, господарників, партійних функціонерів. Змушений був і маскуватися, лицемірити, без цього не зміг би писати знамениту історичну прозу — головну мету свого життя.
     Коли ж з'явилась можливість вільно творити, він, відійшовши від безпосередньої політичної праці, увесь поринув у бездонний океан творчості. Крім величезної літературно-організаторської діяльності, пов'язаної із відновленням функціонування видавництва „Червона Калина”, він був прикований до письменницького столу. Назвемо два найзнаменитіші романи „Єрусалим на горах” та „Палиця для прокажених”. Як слушно наголошувалось у критиці, в останньому романі сходяться лінії багатьох попередніх творів письменника в новому поглибленому трактуванні. Це справді складне, глибоко психологічне дослідження проблем любові, вірності, відступництва, які, на жаль, були притаманні народові нашому.
     Небагато письменників, у яких так органічно переплітались би, сходились воєдино історія і сучасність. Його завжди захоплювали генетичні витоки, історичні корені явищ сучасного йому життя.
     За всім цим — чесна, самовіддана праця письменника. Його квартира, його робочий кабінет — це ціла скарбниця не тільки потрібних авторові книг, документів, але й рідкісних мистецьких цінностей, переважно з Гуцульщини. Вони не просто цінності, не для похвальби зібрані невтомним колекціонером. Це його робочі інструменти, предмет осмислення і натхнення, ніби продовження ума і рук митця. Без образи для своїх колег кандидатів і докторів різних потрібних наук скажу, що в особі Р. Федоріва вони мали дуже серйозного конкурента, який у знанні історії, етнографії, мистецтва міг легко позмагатись з будь-ким. Це теж одне з джерел його таланту і ключ для розгадки стильової самобутності письменника.
     Могила письменника у рідних йому Братківцях. Там живуть прообрази героїв його книг. Дрібно списані аркушики паперу багато разів переписувалися і шліфувалися. Автор не шукав, більше того, боявся легкості в роботі. Літературний плуг вимагав міцних рук. Тепер вони можуть спочити.
    
Здоровега В. Свій плуг, своя борозна // Пам’ять століть. – 2004. - № 3-4. – С. 46-49.