Відкриття малярства Опанаса Заливахи у кінці 1980-х було епохальним для мистецького життя України. Громадськість, закута у стереотип сюжетно-тематичного сприйняття творів мистецтва, відверто кажучи, була збентежена дещо незрозумілим впливом його естетики. Журналісти писали про „благодатний підсвідомий” вплив його напівабстрактних полотен та ще не означений критиками зв'язок з мистецькою багатовіковою спадщиною українців. Для більшості, все-таки, О. Заливаха був однією з постатей-символів „шістдесятництва”. Він був зручним персонажем у навкололітературних одах про нонконформізм у мистецтві та літературі. Середовище Василя Стуса, Івана Світличного, Алли Горської обростало все новими і новими легендами ... Врешті, з цих постатей зробили ікони і – залишили „висіти”. Вже на перших публічних виступах, теоретичних дискусіях мистець бив на сполох: „...ми загальмували у мистецтві на півстоліття”. Його завжди хвилювали формально-пластичні еволюційні зміни у європейському мистецтві. Намагався йти „в ногу” з кращими його досягненнями, обожнював і обожнює свободу в мистецтві.
     Мистець радо відвідував персональні виставки молодих художників у Івано-Франківську, Львові, Києві. Вітав сміливість, з якою вони „рвалися” до нових пошуків, але нагадував: „пам'ятайте – ВИ УКРАЇНЦІ”. Опанас Заливаха, на тоді, одним з перших повів мову про ментальні особливості українців у сприйнятті навколишнього світу та національний мистецький досвід. Пам'ятаю, як колись, на зустрічі зі студентами художнього факультету в Івано-Франківську, пояснював свою формальну платформу: „...я віддаю перевагу площинному трактуванню предметів, мені так зручніше. Це властиво українцям: у нашому мистецтві площинне зображення простежується ще від давніх часів...”. Колір для О. Заливахи – багато що символізує. Давнє українське малярство переважно трактує колір декоративно. Це – також одна із особливостей колективного світобачення, про яку згадав художник. Розповідав, як багато сучасного відкрив для себе у мистецтві писанки. Це казав для того, щоб пояснити студентам завдання справжнього мистецтва – акумулювати найкращі здобутки нації протягом багатьох віків. У місиві „перебудовної ейфорії” не всі надали тим словам значення. Галас минув... Сивоголовий Заливаха далі квапився творити українське мистецтво.
     Сьогодні Опанасу Івановичу 75. Національний музей у Львові вітав 22 листопада минулого року ювіляра з черговим тріумфом, тріумфом після чергової „вершини”, з якісно іншими творами, новими роздумами про старе. Серед творів, мальованих в останній рік, – монументальні, складні образи: миттєві, але влучні „філософські фрази у барв”, збірні символічні образи-постаті. Дві масштабні за розміром та змістом „Композиції” художник намалював одну за другою. Донедавна, творячи в несприятливих умовах, у майстерні з катастрофічно малою площею, мистець мріяв розгорнути задуми на великому полотні. Давалося взнаки покликання і хист – монументальне мистецтво. В нових, не ідеальних для цього умовах, спробував: одного полотна не вистачило. Опанас Заливаха, з його педантичністю у доборі мистецьких засобів, випрацюваною логікою пластичного вислову, не міг „загубитися” на більшій площі, як це часто буває з художниками при зміні формату. Відтворений на полотні образ потребував нового пластичного звучання. Так з'явився своєрідний диптих взаємодоповнюючих, і одночасно самодостатніх, творів: „Композиція 1”, „Композиція 2”. Символічний, а разом з тим сповнений розповідної реальності сюжет „Композиції 1” справляє враження образу сьогодення. Витягнуті жіночі постаті страдників за долю народу, вже знайомі з попередніх творів, протистоять змістово темній масі тоталітарних образів-символів. Це „протистояння” відображає ретроспективне тло нашої історії. Сюжет центральної частини композиції став зрозумілий авторові цих рядків, коли почув у розмові з Заливашиних уст: „Нам конче потрібно підвестися з колін”. Тоді збірний образ українця, що підводиться з колін, став поряд зі знищеним у 1964 році Шевченком, який розриває кайдани.
     Справжні мистці, як правило, промовляють тільки своїми образами. Опанас Заливаха завжди закликав до дії. Сьогодні він нагадав про не виконаний до кінця Тарасів „Заповіт”. Формально-пластичну довершеність полотна художник сам не вважає достатньою, проте думає, що висловився відверто. В „Композиції 2”, що є пізнішим твором, автор кардинально змінив образні акценти в напрямку логічного впорядкування символів. В цьому полотні образну вагу мають кожна барвна сентенція, найдрібніша амплітуда малярської форми і лінії. Дещо хаотичні жести „страдниць” набирають значущих символічних ознак; зав'язаний на сюжетній розповідності контраст правої та лівої частин композиції підсилюється контрастами кольору та форми. Образні міжпредметні зв'язки передані відповідними геометричними схемами та вузькими площинами колірної гармонії. Сюжетно спрощується центральна частина композиції, одночасно ускладнюючись новими символами. Нововведений символ – „кетяги червоної калини у піднятих догори руках матері” – звучить у змісті твору набагато масштабніше, аніж персонаж із шаблею.
     Експозиція самої ювілейної виставки репрезентувала переважно твори недавнього часу. Подиву гідним вважають витривалий мистецький поступ цього художника львів'яни. Вони відкривали для себе Заливаху, як і 10 років тому. 2000-м роком датований ряд менших за масштабом та образним звучанням творів, проте однаково промовистих і влучних, таких як: „Пієта” чи „На хуторі”. На відкритті виставки цікаво було спостерігати за реакцією глядача від споглядання композиції „Тримаймось!”, створеної цього ж року: „Як багато він розуміє з теперішнього становища українців!”. Тоді мимоволі розумієш, кого закликав „вставати з колін”, і ту фразу, яку любить промовляти мистець в кінці розмови майже про себе: „Ми ще в дорозі, в дорозі...”.
     
     Мисюга Б. Опанас Заливаха : „Ми в дорозі...” / Богдан Мисюга // Образотворче мистецтво. – 2001. - № 1. – С. 42-43.