Кажуть,  визнання  ослаблює  талант,  і деякі визначні художники в Японії починають нове життя  під  новим  іменем,  щоб  знову впиватись своїми силами. Для нас це звучить, як красива легенда.  У нас талановитий художник  весь  час  вибивається  аж до  сивин без небезпеки  вибитись,  бо  на фінішній лежать уже „те, кому положено”.
     Опанаса Заливаху,  вже  геть  вибіленого на дощах і вітрах  відлиги,  морозів і застоїв, „відкрили” аж  сьогодні.  Власне,  ще  на  початку 60-х   років знали, що це художник справжній, замовляли  йому  роботи, які  не проходили через прозорі очі всевидючих начальників, потай доручали йому ілюстрування книг, і навіть після повернення з таборів (де він теж залишався художником) давали йому тихенькі замовлення.
     Справжність змушена була ніби ховати своє лице...
     Опанас обдаровував своїми картинами знайомих, навіть не підозрюючи, що вони мають також мінову вартість. Тихо радів з візитів тих, що просилися до мансарди, обставленої картинами, і тихо жив своїм інтересним життям під байдужим, ліниво приплющеним оком доби. Дійсно:
                    Величі справжній не треба
                    Спиратись на  плечі нікчем.
                                          (В. Симоненко).
     Але справжні завжди спираються на плечі попередників. Опанас Заливаха належить до майстрів освічених, до тих, що вічно шукають опори, дороги і вершини. Він знає майстрів-попередників і сучасників, він має авторитети і друзів у літературному та науковому світі, він любить музику і філософію, він весь час експериментує, виробляє, збагачує свою мову і постійно тримає в очах ту вершину, що кидає світло на чоло, на полотно та будить вічний неспокій.
     Каталог його  виставки  в  Івано-Франківську відкривається, по суті, сповідальними словами:   „Митець   є   міфотворець,   що   проявляє себе в образній  тріаді – особистість,  національність, все людськість”. Тематично палітра його широка. Але шукає він не вшир, а вглиб. В поезії він нагадує, може, Василя Стуса (Опанас Заливаха став одним із перших лауреатів премії імені Василя Стуса), що в численних варіаціях розробляє одну болісну тему і прагне дійти в ній до самої суті. І звіряє „свій крок за словом Бога” – і  попри   смерть, і попри жах. І власне тут він виходить на все людськість – на ниву Великих.
     Чумацька тема не є магістральною у творчості художника Опанаса Заливахи. В багатій зелено-синій гамі його картин ця ідилічно-червоняста „Чумацька вечеря” при світлі ватри з'явилась посеред вічності, як сон про минуле в країні аріїв. Це ніби ясний пролог художника. Воли круторогі тримають сонце на голові і дивляться серйозно і задумливо в невідоме лице завтрашнього дня. Це добрий сонячний світ, який аж світиться німбами над чолами трьох чумаків (третім присів до них сам Опанас, і то так природно, що сумніву в автопортретності не виникає). Очі сакральних волів зворушливо-інтимно межують з очима художника в картині „Доля”. Якась у них спільна доля, і навіть сльоза у них спільна...
     Народившись на Слобожанщині, Опанас Заливаха чумакував уже дорогами XX віку: Далекий Схід і Ленінград, Київ і Мордовія... Аж поки не осів на підбитому галицькому крилі української землі. Може тому, що тут найбільш відчутна густота страждань і болю?
     На величному пірамідальному будинку кафедрального собору XVIII століття обідрано всі розп'яття. Зараз це Івано-Франківський художній музей. Несподіваним гостем у ньому була виставка малярства, графіки, різьблення і кераміки Опанаса Заливахи. З його наскрізь драматичними філософськими творами до собору ніби повернулось розп'яття. Пієта XX віку.
     Переглядаючи каталог – понад сто назв, –  тут можна було б виділити і мажорні назви – ритми, пісня, троїсті музики... Але насправді всі картини Заливахи – в єдиному філософському ключі: жодна з них не порушує урочистої величі собору. Ні легковажним усміхом, ні безоднею відчаю. Правда, жіночий силует на тлі червоного сонця чи то вихору в очах – вибивається із загальної  тональності,  як тривожний крик птаха і має назву „Розпука” (1972). Тут художник стає зойком свого безумного часу, і цей голосок теж можна витлумачити по-філософськи як застережливий крик Кассандри, що бачить попереду безодню.
     Картини О. Заливахи наче озвучені – задумливою піснею, молитвою, тихим риданням. „Калин”, „Ніч”, „Пісня” – це музика кольорів і ліній, гармонійне переплетення червоних хвиль між жіночими обличчями, перевтіленими в одну сумовиту мелодію, що творить острівок завороженого світу – пісню.
     Входження у мистецький світ Заливахи важке: це справді мистецтво XX віку – умовне, засимволізоване, багатовимірне. Воно наскрізь драматичне. Сюди,  як і в шевченківський, і в шіллерівський чи шексшрівськии світ, навідуватися для розваг і вражень нема сенсу. Великі бездонні очі в його картинах задивлені в таємницю часу. В них біль і пам'ять, якої не змиває летюча радість хвилин.
     Образ Гуцульської Мадонни чи не провідний в його творчості. Чи то варіації на тему „Пієти”, чи стоїчна ідилія „Є і будемо”, – в їхніх сумовитих очах світиться ясність, духовна певність свого призвання і свого безсмертя. На картині „Дорога” — теж мадонна, без сина. Синеньким струмочком через її чоло і серце пропливає артерія життя...
     Традиційна українська тема сім'ї органічна для Заливахи. Вона починається з картини „Закоріненість”, де двоє хлоп'ят виростають, як дерева з грунту, щоб засвідчити нездоланну силу рідної землі. Але „Одна” у нього теж животворить чарівний добрий світ сім'ї. Це знову дівчина, за якою стоїть увесь прадавній рідний світ. В її обличчі стільки самобутності і вірності собі, стільки надії, що жодні чужі сили не здатні підмінити його і вплинути на це зачароване лице краю. Тема повторюється. Знову вродлива мати з хлопчиком. Крізь неї пливе життя, розділяючи чоло на темне й світле. Але вона – вічний вицвіт свого краю, вічне джерело — „Криниця”. Потім цей хлопчик – уже з дідом, старим гуцулом („Старці”). Це теж дорога, якою дідо з лицем апостола і внук, як жива частка діда, вирушають у майбутнє. За ними – вчорашній світ села, і з ними лише те, що в серці і пам'яті. Але за них не страшно: такі – не впадуть.
     У холодних стінах собору картини Заливахи зупинились, як феномен епохи абсурду. Висока музика органа підживлює їх, як вітер з гір. Але чому саме собор явився їм в образі притулку, як ці картини добрались до нього? Адже ясно, що художник їх творив усупереч усім приписам соціалістичного реалізму і був просто смішним диваком в очах обачних реалістів, якими нині ніхто не цікавиться, навіть ті, що тихенько здирають прізвище Заливахи з афіш, розвішаних по місту...
     А люди йшли, старі й молоді, щоб оглянути принаймні те, що їм легше дається. Можливо, багатьом забагато умовності навіть в „Полонянці”, що торсом нагадує Архипенкові скульптури, не кажучи вже про сповнені динамікою барв і ліній картини „Ритми”, „Ніч”. Можна ще відшукати в пам'яті відповідники до скупого на барви полотна „Похмурий день”: на свіжих гілках пообрубуваних  дерев   густо   посідали   ворони   і   радять раду над німим світом, укритим снігом сірим. Та вже треба прийти більш підготевленим до картини, що причаїлась у подібній тональності, але несе зовсім інший зміст –  „Рух”. Тут наче в уламках дзеркал живі промовисті чоловічі й жіночі обличчя сповнені енергії й рішучості, очі оживлені думкою – наче змовники проти німотної сірості і монотонності життя.
     Привертає увагу загадкове полотно з однією лише постаттю привида, який іде на вас. Квадратовий, низькочолий, похмурий, з  лихоманкою в очах, він бреде по коліна крізь оази людського життя з якоюсь маячною загадковою ідеєю. І дивно: життя у багатоманітності барв і форм десь згорнулось і причаїлось, наче села 1933 року, а він один, безперешкодно, без радості і навіть без злості, натужно і понуро височить над часом. Десь ще жевріють, зеленіють осторонь оази землі, але вже ніби безнадійні, бо своїм поглядом і виглядом він гасить радість.
      Чарівний куточок виставки складають імпресіоністичні образи вечірніх вузьких міських вуличок і двориків з усамітненими постатями. Одна із них – на молитві біля дверей храму.
     В куточках собору стоять дерев'яні скульптури художника – стоять, наче там і були завжди. Справді, як каже приказка „з цього дерева можна різьбити святих”.
     Але найпомітніша частина вистави присвячена недавно відкритій болючій темі нашого часу: світ крізь грати. Це давня тема художника. Розкрита вона теж на різних рівнях складності. Найпростіший образ „Купе” – „столипінський” вагон, з якого в темно-зелених барвах цілий букет стрижених голів, очі горять спогадами про волю і жагою життя. Тут повторена теж назва „В дорозі”: один з моторошних ритуалів „пересадки етапу” на інший поїзд, коли всі в'язні присідають поруч з вівчарками, чекаючи на команду конвою.
     Привертають увагу дві схожі між собою картини: біля звичної бовваніючої червонястої вишки стоять „Мислителі”. Це темно-сірі зеківські силуети, наче нічні сови, палаючими очима пронизують темінь ночі, повної і непроглядної. Ніби згусток закованої енергії в атмосфері зупиненого часу.
     Особливою викінченістю вирізняється картина „Чай” – добре відомий ритуал пиття чаю в зоні: по колу. В Опанаса Заливахи тут наче зупинився і затих славний гуцульський танок – аркан під частоколом вишок і дротів. У цьому несусвітньому світі зеки створили мале замкнене коло тепла за круговою чашею. В цій радості спілкування – коло різних упізнаваних облич, і кожен думає про своє під стандартом уніформи і рутиною буднів зони. Очевидно, п'ятирічне засвоєння цього світу (як на традиційну гулагівську міру – „дитячий термін”) лягло художникові маревом сіро-зелених барв на душу і значною долею відкрило ракурс бачення життя – і у „малій зоні”, і у „великій зоні”.
     Автопортрети і портрети художника творчо розробляють цю тему. Часом глядач і не зразу схопить портретну схожість (цю перевагу Заливаха залишає за фотографами), але неодмінно схопить той слід горнила історії, через яке це обличчя пройшло. Отже, портрети Заливахи – це не профілі і маски, а радше долі в обличчях близьких для художника людей, зображених так, як він їх бачить і вгадує.
     Милує око в доробку Заливахи майже ідилічна світло-зелена, наскрізь музична картина більшого розміру – „Щедрість”.  Мати  і хлопчик у білому, поруч корова-годувальниця з телям. Місяць за горою посріблив весь цей сумирний згармонізований світ,  який стоїть і наче чекає...  лиха. І була б неприродною ідилія, якби не постать, яка мусила десь тут бути: сірий вовк з сусіднього пагорба наладився накрити одним стрибком все це сумирне щастя.
     Окремої розмови заслуговують і графіка, і легкі промовисті екслібриси   художника, і його артистична співпраця з  природою – різьблення по дереву, і по суті така ж кераміка, в якій митець прагне осягнути наші містичні начала, про що говорять самі назви: „Калина”, „Дана”, „Мамай”, „Ярило” ...
     Може, в цій співпраці з природою і є ключ до розуміння таланту художника, у якого жоден образ не зупинився в остаточнім викінченні. Його цікавить не так остаточна форма, як коріння, витоки становлення образу. Художник шукає в образі його першовитоків. Його сни про минуле тягнуться через ідею творця і сягають загадки доісторичного міфа, в якому ми закорінені аж по серце.
     В Опанаса Заливахи світ ще не досяг вимріяного ідеалізму. За ним тягнеться історія становлення. І, може, художник так любить химерні форми марення, бо то в ньому вгадується філогенетична основа. Можливо, в такому баченні і головне його розуміння оптимізму: то що може змінити в тисячолітній історії кілька детонуючих десятиліть? Справжнє мистецтво вгадує нас такими, якими мусили б себе знати, якби не забули свій слід на довгому шляху самозаперечень. Через усі полотна Опанаса Заливахи проходить неспокій. Його „Дзвонар” б'є в усі дзвони. Спокійні обличчя його гуцулів стоїчно дивляться, готові зустріти все. Глядач виходить з холодного приміщення собору у великому збудженні. Художник відкриває і нагадує, в якому світі ми живемо.
     В Опанаса Заливахи є відома картина в кількох варіантах – „Покрова”: смутна Богоматір великим білим покривалом у своїх добрих руках захищає голови малих світу сього — від лиха, від незримого нашестя, від насильства й мору страшного XX віку. Картина „Пам'ять” — це оплакування без сліз під мертвим оком конвою — сприймається як глухий антагонізм доби. Покрова Богоматері незримо присутня чи не на всіх картинах видатного нашого художника: вона є і в гідності лиця його гуцульських мадонн, суворих старців і задумливих дітей — вона благословляє цей стражденний край на життя всупереч всім силам смерті. В  темному культурному вакуумі десятиліть митець вийшов усамітнено від джерел рідної землі і йшов неухильно вгору, до осягнення нашої національної історії і наших святинь. Він витворив свій світ образів, захмарених насильством і просвітлених стражданням – світ під образом Покрови. І може, головна сила, на якій тримається і полум'янів той світ,— то є дух, що не підлягає тискові часу.
     
     Сверстюк Є. Мить на чумацькому шляху / Євген Сверстюк // Образотворче мистецтво. – 1990. – № 2. – С. 7-9.