І. ДЗВОНАР

      Дзвін великий. Дзвонар маленький. Із несамовитою енергією він тягне незворушне било, щоб усі почули те, що пробудило цей спалах енергії, викликало необхідність сповістити громаду. Він б'є на сполох. І я фізично чую звук тривоги.
     Коли я думаю про художника Опанаса Заливаху, завжди приходить на пам'ять оця маленька постать дзвонаря. І великий дзвін. І я себе запитую: де тут художник? Чи той маленький дзвонар? Чи великий дзвін? А чи те незрушне било, без якого звук не з'явиться? І, нарешті, можливо, істина – в тому тривожно-напруженому колориті невеличкої картини, коли мистець мовою живопису здатен матеріалізувати звук, дати змогу відчути його неповторну тональність, – а тон робить музику.
     Отак я бачу Панасові твори. Вони майже завжди ніби не позбавлені сюжету а чи сюжетної канви – для шістдесятника річ природна; та ніколи він не обмежується цим. Художня культура й духовна субстанція його візій надто складні, щоб сам сюжет здатен був оповісти про його внутрішній світ, звитяжну налаштованість, збагнути таїну буттєвого рівня, Неба. Часом розпач від неможливости виразити цілісність світовідчування в розтятому, розкраяному світі понять XX століття сковує його. І тоді мистець, від природи щирий, повертається в лоно незаперечних, ясних істин народного буття, його історичного трагізму, і на полі одвічних змагань вибирає своє місце – завжди в авангарді, завжди там, де найважче, найнебезпечніше.
     Своєю долею Опанас Заливаха ствердив Ідеал мистця чести, бездоганної громадянської поведінки, коли діло й творчість перебувають у гармонійній єдності. Тому, гадаю, не зайве було написати слово Ідеал з великої літери, бо надто рідко трапляється, щоб спосіб, який ми вибираємо, вповні відповідав людській витривалості й творчій потузі.
     Художник щасливо уособив можливість спілкуватись із сучасником його мовою, тобто естетика XX століття пронизує світобачення Заливахи. Водночас він не забігає аж так далеко в суто формальних пошуках, щоб розтяти зв'язок часів. Мистець пам'ятає й про специфічно українські народницькі традиції, однак тактовно й негостро намагається подолати їх у поетиці постімпресіонізму. Пейзажі, міські дворики, будиночки провінційного Станіслава початку століття виникають у 60-х роках немовби в патині часу – синхронно з давниною. Але з огляду на колоніальні умови України, яка була найнадійнішою фортецею совєтського мистецтва, де ідеологічні схеми особливо плекалися, запізнілий на півстоліття постімпресіонізм Заливахи соцреалістичним конвоїрам видавався нечуваною зухвалістю.
     Додайте до цього громадянську позицію художника, його виразно національні устремління в творчості й особливо прагнення жити серцем – і конфлікт вимальовується в найгострішій, майже фатальній невідворотності. Приводом для переслідувань стала скандально відома історія з Шевченківським вітражем для Київського університету, проект якого створила група художників у складі Алли Горської, Людмили Семикіної, Галини Зубченко, Опанаса Заливахи. Про цей сюжет багато написано, і я писав – наводив архівні документи, що є яскравим свідченням нашого тоталітарного минулого. Тому, оминаючи саму історію, я побіжно зупинюся на пластичній ідеї вітража й наведу лише уривок з „Рішення Бюро Київського обласного правління СХУ від 13. IV. 1964р.”, який стосується тлумачення саме художньо-світоглядного вирішення твору (мовою оригіналу):
     „3. Витраж дает грубо искаженный архиизированный в духе средневековой иконы образ Т. Г. Шевченко, который ничего общего не имеет с образом великого революционера-демократа, горячо любимого советским народом и народами всего мира. В таком же иконописном духе выдержан в эскизе образ Катерины, который является ничем иным, как стилизованным изображением богоматери. Черты иконописности в образе Шевченко совмещаются с нарочитым огрублением его портретных черт и образа женщины, который должен символизироавть Украину.
     4.  Шевченковские слова, вырванные из контекста („Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово”...) и написанные церковно-славянской вязью (кириллицей), в соединении с иконописно трактованными образами, звучат идейно двусмысленно.
     5.  В образах витража нет и малейшей попытки показать Шевченко советского мировозрения. Образы, созданные художниками, нарочито уводят в далекое прошлое.
     В результате всего этого художники создали произведение, глубоко чуждое принципам социалистического реализма” (ЦДАЛМ України, ф. 581, оп. 2, од. зб. 127, арк. 43).
     Нічого красномовнішого за цей документ не вигадаєш, але дещо пояснити варто. Оскільки твір був приурочений до Шевченківського ювілею, то все робилося навздогін і спрощувалося. Скажімо, в самому задумі твір мав бути вітражем умовно за самою технологією. Це, власне, зорово-пластична імітація вітражу. Скло розмальовувалося зі зворотного боку „під вітраж” і монтувалося в дерев'яні квадрати оправи. В монументальному мистецтві, здавалося б, можливі будь-які умовності. Та коли зайшлося про гігантську постать охопленого гнівом Шевченка (на весь зріст) і покривджену Україну, що в образі жінки безпорадно горнулася до свого захисника-поета, то комуністичні можновладці відчули чужий, ворожий дух твору: Україна за ґратами.
     Виключення зі Спілки художників... Через рік – ув'язнення. Далі - табори в Мордовії, поселення Потьма, поштовий індекс ЯВАС...
     
Зек
     Гадаю, що табори 60-х відіграли величезну роль у формуванні нового світобачення мистця. Заливаха геть втратив інтерес до декоративно-монументального мистецтва, де цензура особливо лютувала. Він більше не малює гарних жінок, у чиїх портретах поєднувалися риси народної парсуни з постімпресіоністичною колористичною стилістикою. Художник полишає милі й затишні міські пейзажі а lа Сезанн.
     На кін виходить зек (ув'язнена людина, табірник). Фарби стають тьмяними, сіро-землистий, брунатно-цегельиий колорит – панує. Фігуративні деформації набувають якісно нового значення – це вже експресіоністична поетика, часом згущена до символу в сюрреалістичній атмосфері. Скажімо, об'єктом експресивно перенасиченої загустої колористики може стати картина, що зображує... вічко в дверях камери. Такого „сюжету”, напевно, немає в малярстві жодного європейського народу.
     Кінорежисер Андрій Ящишин і оператор Світлана Нові безпомильно відчули можливість обіграти цю картину й розкрити мовою кіно зловісний сенс образу, що на очах перетворюється на розгорнуту метафору: життя кількох генерацій української інтелігенції проходило в розмаїтих формах ув'язнення. За ними пильнувало державно-партійне око, замикаючи у простір, який можна постійно спостерігати у вічко, – в камеру (фільм „Українці. Любо”).
     У Опанаса Заливахи – це ціла тема. Характерний мотив – грати. Квадрати ґрат, а з-поміж тих „сот” – ув'язнені, мов отара в оборі. З тьмяної сутіні лише очі горять вогнем людським – вони живі! Трагічний парадокс XX століття – цвіт національної інтелігенції опиняється за ґратами.
     Уярмлення в обмеженому просторі табору – ще одна картина, де обіграно табірний паркан. Він виглядає заламаною стіною в різних площинах. Сідає сонце, й відблиски його освітлюють ту чи ту площину паркану, сторожову вежу. Лише не освітлюють, не зігрівають мешканців цього пекла XX століття, що полишені долею на вимирання в сіро-холодному мороці.
     Це хворобливі, нав'язливі спогади, та куди від них дінешся, коли все життя „плямисте”, як писав поет? Перебування на кону абсурду, щоденного приневолення, розпачливого очікування біля моря погоди перетворювали, перетирали, перемелювали людські характери. Юнацькі мрії, світлі сподівання молодости, коли тільки-но відкривалися обрії життя, раптом, а чи поступово, згасали, й жалюгідне плямисте існування в тотальній несвободі, в суцільному таборі великої зони Союзу ставило екзистенційно гостру проблему вибору: або змиритися, знайти свою обивательську шпаринку, або „жити серцем” – йти на герць із Молохом комуністичної тиранії. Або – або!
     Художник свідомо обрав шлях боротьби. Та він насамперед мистець-мислитель. Отак було створено ще одну варіацію на тему великої зони, заґратованого простору... Між двох берегів униз тече ріка... Але придивімось ближче: інший образ, амбівалентний – кін, завісу якого частково розсунуто. І що там? Квадратики таких самих ґрат. І обличчя ув'язнених, що сповіщають світові трагедію України. Це очі й самого художника Опанаса Заливахи.
     
Шевченко
     Заливаха завжди тяжів до поєднання плину національної духовности із загальнолюдськими цінностями. Власне, весь тематичний блок, що пов'язаний із зеками, є традиційно гуманістичним. Несвобода шекспірівської фортеці Ельсінор, Шевченкового ув'язнення в Петропавлівській фортеці, фашистських таборів смерти Гітлера й Сталіна аж до ЯВАСу в Мордовії мають бути не лише зображені. Художники всіх часів прагнули виразити силу духу, завдяки чому принц Данський знаходить у собі сили відстояти свою людську гідність. І Анна Франк, і доктор Ян Корчак зі своїми дітьми, й поет Михайло Драй-Хмара, й режисер Лесь Курбас, і поет Василь Стус – усіх їх у час мученицької смерти тримали на силі Ідеал і Віра. Опанас Заливаха персоніфікує духовне Небо свого народу, втілюючи Ідеал і Віру в образах Пресвятої Богородиці, Ісуса Христа, Шевченка.
     До образу Шевченка мистець повертається вже на новому оберті творчості – не тематично-сюжетного осмислення, а міфологічно- символічного, точніше, монументально-іконописного. Це і портрет Тараса, композиційно й колористично витлумачений так, що мимоволі хочеться промовити перший рядок „Господньої молитви”. Поет увесь у молитві. У молитві за Україну. Над ним – Пресвята Богородиця в образі Київської Оранти. Її зведення до Неба неначе має прихистити духовного звитяжця України. Цей твір глибоко виношений, із суто особистісним ставленням до найсокровенніших відчувань поета, його мужньо прихованого болю, сакральних дум, та водночас увесь спрямований до сучасника.
     Портрет іконописного Шевченка уособлює образ вічности, до якої народ завжди звертатиметься у важких буднях зі своїми одвічними питаннями. Він шукатиме відповіді на вирішення фундаментальних проблем світобудови й віднайдення місця конкретної людини в театрі сучасного життя.
     
Богородиця. Україна
     Третьою фундаментальною точкою опертя в творчості й самому подвижницькому житті Опанаса Заливахи є релігійна свідомість, що наскрізно опромінює всі його відчування, думки, діла. Чи то портрети його друзів Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, чи то морок ув'язнення, чи Євангелійні сюжети, що їх так щедро художник зображує, ніколи не повторюючись, – на всьому печать святости й наївної таїни. Портрети майже без зовнішньої подібности, випромінюють внутрішній вогонь і непохитну твердість духу, тобто євангелізація віднаходить несподіваний канал тлумачення вічної теми. Так, якщо поснула юрба неготова до духовно розкутого життя, хтось має сплатити життям, аби розбудити це сонне, внутрішньо заґратоване царство.
     Окрім образно-метафоричних наближень і тлумачень Євангельських сюжетів у десятках милих святочних мініатюр, Опанас Заливаха написав і програмовий твір – „Пресвяту Богородицю”. Зовнішній абрис – Володимирська Богоматір: голова вкрита наміткою за традицією центральної України (для західних регіонів характерною є корона). І в сутності образу те ж саме: на західній іконі Богоматір – молода, красива жінка; традиція від Володимирської – драматизм, материнське відчування трагічної долі Дитятка Божого.
     Заливаха зробив різкий крок у бік ще густішого трагізму. В постаті Богородиці зображений неначе Плач, плач як жанр у традиції ляментів XVII –XVIII століть. Те, що поетичні душі квилили на Великій Руїні, на вербальному рівні виповідаючи біль і страждання на потреб видатного історичного чи то церковного діяча, сучасний художник спробував виразити в незвично складній метафоричній формі. Готично видовжена постать у стилі Ель Ґреко зображена на тлі деформованого хреста. Кутасто-кубічну деформацію задумано й виконано як образ новітньої руїни, коли тільки й залишається оплакати те, що полишилося за тобою, – віру – й рушити... Куди? В які світи? Напружений украй колір дещо пояснює: розпечене залізо зруйнованого тла світиться аж цегельно-брунатним і золотавим колоритом. За такого „температурного” режиму життя неможливе. Треба тікати. І знову – куди? В які світи? Так, віру зруйновано, та еманацію віри й життєвости оцієї трагічно запечаленої постаті, втілення віри художник передає як знак у золотавому колориті, що внутрішнім вогнем овиднює обличчя Богоматері.
     А обличчя Богоматері – дивовижна таїна, до якої я згодом повернуся.
     Тему трагедії жінки Заливаха розширює й згущує до метафорично-символічного образу. На картині „Мироносиці” – група жінок, чиї чоловіки – зеки. Постаті в хустках якось біблійно скупчилися на тлі бароково заламаних вертикалей, що віддалено нагадують апсиду Софії Київської. Та ба! Це табірний паркан і вежі конвоїрів. Вони викинуті з Храму. У великій зоні вони – відкинуті, знеславлені. Жони-мироносиці з'явилися біля табірних огорож, щоб своїм духовним „миропомазанням” скріпити волю чоловіків, донести велику правду про їхню боротьбу до цивілізованого всесвіту. І світ довідався про феномен Стуса, про поета Світличного, про боротьбу з тиранією десятків українських дисидентів. Тому в кожного на обличчі зачаєний біль і спокійна рішучість людей, що вийшли на прю із самою долею.
     Тепер варто повернутися до обличчя Богоматері. В умовах гонінь і острахів за саме життя Дитини Пресвята Богородиця неначе злилася зі своїм Сином. Художник так інтерпретував класичну іконописну позу „розчулення” Богоматері, що поєднав частину обличчя Матері з голівкою Сина, щоб сховати від світу Руїни Бога во плоті, якому ще тільки суджено розбити „камінний сон байдужого раба”. Та це ще буде завтра. А сьогодні...
     Коли це було?
     Пригадується вітраж у Київському університеті. В лівій частині триптиху була та сама іконописна композиція „розчулення” – та яка разюча різниця в потрактуванні хрестоматійного образу жінки з дитиною! Вчора – це оптимістична ілюстрація до слів Шевченка: „Нічого кращого не знаю, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм”. Так було 1964 року...
     Минали роки. Ув'язнення, табори перших арештів (1965р.) і 1972 року – нові репресії, нові поневіряння. Ілюзії, що отак просто можна „возвеличити малих отих рабів німих”, зникали. Натомість залишалося покластися на Боже провидіння й силу духу, що виплекав у душі художника Опанаса Заливахи Тарас Шевченко. Синтетичний період у творчості мистця, про який ішлося, саме і є поєднанням релігійної свідомости й національної ідеї.
     ... Десь на початку 60-х років Михайло Горинь, Євген Сверстюк і я опинилися в тодішньому Ленінграді. Звичайно, пішли до Шевченкової майстерні в Академії художеств. Розглядали чавунні гвинтові сходи до горішнього приміщення, де жив Тарас Григорович. І я не раз намагався собі уявити Панаса Заливаху, вихованця й випускника цієї Академії, якому судилася доля Шевченка – лише самої любови до України. Любов до України покликала творчість глибоку, самобутню. І в громадянській позиції національного художника, і в творчих засадах Панас Заливаха завжди й послідовно залишався самим собою. І, пам'ятаю, повернувшися з малої зони таборів у велику – Союзу, він, неначе ми розсталися вчора, заговорив про Гегелеве „Життя Ісуса Христа”, і коли пішов наш дорогий гість, то моя Оксана згадала Шевченка, який, повернувшись із Кос-Арала, писав, що в ньому не змінилася жодна риса „внутрішнього образу”.
     Певно, лише обрані так відчувають свою внутрішню спорідненість з титаном духу. Та я переконаний, що така спорідненість Панасові далася власним прометеїзмом. Важка вона, ця доля – належати цілій нації.
     
II. ҐОТИЧНІСТЬ ДУШІ, КОНСТРУКТИВІЗМ ДУМКИ, АБО КАРТИНКИ З ВИСТАВКИ
     Несуєтна вдача Опанаса Заливахи, його заглибленість у себе, відрізаність від світу, постійна згага до пізнання культури, тяжіння до гуманітарної науки, філософії зокрема, створили передумови для постійних розмислів на суто професійному терені.
     Від 70-х років художник входить у свій новий період – умовно назву його ґотично-конструктивістським. Виставки до 75-річчя у Львові й Києві в найпрестижніших залах засвідчили, що Заливаха естетично цілком змінився й тематично так само. Майже так само...
     Передусім констатація: художник полишив зону суцільного відчуження, зону нищення людини, так звану „малу зону”. Полишив як мистець, тобто змінилося образно-пластичне бачення світу, змінилася культура писання – саме естетика; полишила „малу зону” й людина. Більше не існує політв'язня-мистця, літописця українського лихоліття. Та, як на мене, найбільше диво, що Заливаха не повернувся й у наш суєтний світ, в гарячу сучасність з її мерзотними випаровуваннями, з обсервацією суцільної духовної заглади й матеріальної макабричної ситуації, коли нахабна заможність, виклично-агресивний штиб влади ігнорують бідність широких верств, ув Україні сущих. Ситуація, що перетворила Україну на „велику зону”. Знову!
     У „велику зону” Опанас Заливаха не повернувся.
     Він, нарешті, ввійшов у світ мистецької свободи, у світ європейської культури, ввійшов як вільний громадянин світу, зберігаючи, однак, свою духовну ідентичність, свій гостро національний профіль, набувши мистецької вишуканости.
     Оці констатації поки що полишаю без коментарів і безпосередньо переходжу до творчости, до виставки робіт.
     Знову-таки умовно поділяю всі його роботи на дві групи: перша – фігуративні полотна, друга – конструктивістсько-кубістичні. У фігуративній, власне, лише одна робота (дуже гарна!) репрезентує минуле й промовисто називається – „Табір”.
     З неї й почнемо. Офіцери грають у більярд – погодьтеся, це несподіваний ракурс у самому сюжеті безвідносно до назви. Однак це лише початок відкриття вже тепер, здавалося, відомої табірної теми. Друге – композиція: облич гравців немає. Така кафківська деперсоналізація – істотний світоглядний елемент: а яке має значення в безособовій системі-машині обличчя? Блондин, брюнет, рудько... І колір обличчя... І колір очей... Йдеться про „гвинтика”, мітичного „робота” отої мітичної, та водночас реальної системи, режиму.
     ... У центрі – могутня статура ідола без голови, що крейдою начищає кінчик кия – блискуча деталь відсторонености, повного відчуження, утілення брехтівської теорії entfremdung. Його партнер тим часом заганяє кулю в лузу. Лузи чомусь переповнені, мов бараки – зеками. І, здається, здогадуюсь, чому: той бевзь, який заганяє кульку в лузу, виявився таки вмілим „гравцем” – кулька роздвоїлася, „роз-ко-ло-ла- ся”...
     На задньому плані бовваніє маленька фігурка солдатика, неначе розгубленого й німотного, оте хрестоматійне – „народ німотствує” (О. Пушкін). Жодного педалювання, надриву, публіцистичного викриття. Зрячий побачить, відчує, збагне. А сліпий... Про сліпих буде далі...
     Маленька за розміром картина... Згадка про загадку режиму...
     Конструктивістські роботи також цілком несподівані.
     Загальником стала єдність національного світовідчування з поетикою бароко, котре, гадаю, справедливо означено як національний стиль. Але Опанас Заливаха запропонував для пізнання природи національної духовности іншу мистецько-культурну парадигму – готику. Це несподівано, бо в українському мистецтві, архітектурі не було раннього середньовіччя – само собою, романської культури. А візантійська – обов'язково пристосовувалася до місцевих умов (якщо архітектура), звідкіля питоме вкраплення в християнську культуру поганського ареалу, вкорінених традицій. Тому так поширена в Україні барокова поетика – як найбільш притаманна національному характеру, бо попередні в чистому вигляді не сприймались як свої, власні культури. Чому ж Заливаха не пішов національною колією, а звернувся до поетики середньовіччя? Ба більше, до стилю, що був опанований європейським католицизмом?
     Можна тільки гадати, і я висловлю лише гіпотезу. Заливаха – мистець напрочуд духовного складу, постійних розмислів над проблематикою екзистенційного вибору, буттєвого осягання істини в розмаїтих розгалуженнях: від локальної, трансцендентної непізнаности душі до глобальних – усесвіту, історико-психологічних зсувів у межах культур континентів. Його духова „плазма” має постійно елеваційний характер вивищення висоти. А готика якраз передбачає таку вертикаль, злет духа. Готика – це торжество внутрішнього над зовнішнім. Ґотика – це здиблення застояної духової енергії Землі й кидок її, спрямування її в Небо. Саме ці процеси, як на мене, нуртуються в художникові Опанасові Заливасі.
     І ось що ми бачимо.
     Перший типологічний ряд – суто абстрактні картини.
     Другий – так само нефігуративні полотна мають певні знаки поєднаности з людиною. (Окремий мотив – знаковости, символіки у творчости Заливахи – заторкну далі).
     Що між цими двома типологічними рядами спільного?
     Конструктивістськи задана розбудова композиції твору з обов'язковим дотриманням вертикальної елеваційности. Різниця елементарна, що тільки підкреслює концептуально-образну установку: в одному випадку рівнолінійна вертикальна тяга несе на собі помітний уплив абстрактно-кубістичної культури; в іншому – вертикаль „м'яка”, у вигляді хвилястих смуг, і саме крізь межі цих смуг проглядають то фрагменти жіночих голів, то лише очі – й то не попарно, а як варіації на тему Божого ока.
     Говорячи про концептуально-образну установку, варто згадати, що й портрет, скажімо, мій, так само композиційно закроєний на засаді активно діючого вертикально-елеваційного зображення тла. Не хочу тут торкатися ні портретної несхожости, ні сутнісної невідповідности моєї, направду, скромної, чужої всякій патетиці особи з динамічно розбудованим тлом у стилі християнського есхатологізму, але тяга художника до реалізації своєї духовної енергетики за рахунок символів і знаків очевидна. Зокрема, багатьом роботам Заливахи притаманне зображення в розмаїтих формах хреста як символа, як знаку духовної причетности автора до чітко визначеної Христової віри, не просто віри, а й душевного дотику до Абсолюту. Звідси – його чин. Звідси – його настановна мораль, аксіологічні орієнтири як мистця і як людини. Це той щасливий випадок, коли мистець і людина перебувають у гармонійній єдності, що на сьогоднішній день – рідкість. І до цього аспекту його особистости ми ще повернемося.
     Кілька слів про колорит його творів у новому періоді. Глибока сіро-брунатно-червоняста гама характерна для творів останніх п'яти років. Часом сіра співпрацює зі складним колоритом блакиті. Часом з'являється яскраво-червоний „квадрат”. Тонально всі роботи Заливахи життєдайні, шляхетні. Його хвиляста вертикальна динаміка догори, неначе своєрідний орган у готичному соборі, самим колористичним „звуком” умовно підносить людину над екзистенційною тванню і відкриває заховані, притлумлені можливості жити активно. Жити душею.
     Вживаю слово „умовно” спеціально, щоб підкреслити лише тенденцію, бо справжній мистець не задає собі наперед визначеної схеми. Зокрема, існують і „змішані” горизонтально-вертикальні. На одній, на жаль, не представленій на виставці, хочу зупинитися в силу вдалої назви твору – „Буття”. (Зазвичай, назви творів, як на мене, невдалі й не враховують специфіки абстрактних робіт). Отже, „Буття”. Здавалося б, цілком горизонтальна композиція. Принаймні, звичні „хвилі” мають чітко горизонтальний характер. Але! Постать жінки – центральна частина картини – підкреслено вертикально-готична, а її зачіска неначе нагадує баню собору. І, само собою, стрункі тополі, й на обрії бані церков, і бандури, і смуги полів спрямовані вгору. „Буття” – це молитва за рай ув Україні, що природно існує в уяві художника, та цілком нездійсненний в реальності.
     Чому? Причина проста до розпачливости – це Україна XIX ст., „неначе просто рай”, як у пісні „Стоїть гора високая”... Так може статися, що Бог молитви героїні „Буття” не почує. Але від того молитва не втрачає ані своєї щирости, ані глибини осягання буття. І тут закладені, гадаю, філософська хисткість позиції мистця й крицева сила моральних засад, психологічна установка Опанаса Заливахи докопатися до фундаментальних чинників самого підмурівку світобудови й буття в Україні.
     
III. АРТИСТ? МИСЛИТЕЛЬ? А ЧИ НЕ ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА ПЕРЕМАГАЄ?

Внутрішня людина перемагає
     Опанас Заливаха – наш друг від 1963 року...
     ... Алла Горська просила прийти: „Панас Заливаха приїхав. Тільки нічого не кажи про Василя”. Йшлося про передсмертний стан Симоненка.
     На столі в Алли були грубо покраяні огірки, помідори, сало. Стояла пляшка горілки. Пили мовчки. Врешті Панас запитав: „Невже немає надії? – і так дитинно-довірливо дивився на мене. – Алла казала, що ви допіру повернулися з Черкас...”
     Щось говорив, ухиляючись від прямого запитання. Панас уважно дивився – гіпнотизував. Я замовк.
– Вип'ємо за одужання Василя...

***
     Коли зустрічаюся з Панасом Заливахою, завжди вражають його тиха вдача й бажання слухати іншого. Він напрочуд небагатослівний. Скромний. Дуже скромний. Зовсім не подібний на художника. Нема в ньому загадки, таємничої родзинки. Нема пози. І майстерня його прозаїчна.
     Та от дивишся на твори...
     Інтелектуальна могутність. А ще – відверта емоційність. Їх ноти аж такі високі, що не вміщуються в земному падолі й сягають неба. У художника щільно пов'язані Земля і Небо. Він вірив, що за кожним зеком – Боже око, а ще Покрова Богородиці. Глухі, брунатно-сірі, тьмяні тони його картин – наче сутність доби, в якій опинився художник, як тріска в бурхливому потоці ріки часу. Заливаха не схотів бути тріскою. Заливаха напнув вітрило й повернув свій човен проти течії. „Він творить ходу” (Василь Симоненко), він творить „свою долю безхитрісно й просто: „Проти рожна перти, проти хвиль плисти” (Іван Франко).
     Якщо подивитися на долю не цитатами класиків, які стали ритуальними і вживання яких, на жаль, не збіглося з учинками багатьох Панасових колег, то побачимо:
     1. Його цілковиту послідовність у творчості (Заливаха брав найдіяльнішу участь як співавтор Алли Горської, Галі Зубченко, Людмили Семикіної у створенні Шевченківського вітража в Київському університеті).
     2. Заливаху цілий рік потому жорстоко й агресивно переслідували, робили труси (тихий Станіславів надавався для цькування).
     3.  1965 року – арешт і 5 років таборів суворого режиму.
     4. Усі 70-ті – перша половина 80-тих років – переслідування, безробіття врешті, „робота” оформлювана вітрин крамниць...
     Жодні екстремальні обставини Опанаса Івановича не зігнули. Він усе тихо пережив. Жив душею. Жив серцем. Одружився з Дариною з роду Лемиків, тобто пов'язав свою долю з нащадками легендарної постаті УПА.
     І працював, творив, творив...
     Були самобутні художні оформлення книжок Юрія Шереха-Шевельова, Євгена Сверстюка. Була серія портретів Алли Горської, Івана Світличного, Василя Стуса, Івана Русина, Ірини Жиленко, Романа Корогодського. Була та й залишається тема, яку умовно можу назвати „Зеки” – це пам'ять про табірне побратимство. Уже згадував про поєднання Землі і Неба. Полотна Заливахи і запитували, й відповідали: хто може прихистити Світличного, Литвина, Тихого? У чиїй опіці перебувають Алла Горська, Василь Симоненко, Олена Антонів, Славко Чорновіл, Ярослав Лесів, Зіновій Красівський?
     На ці питання Панас Заливаха відповів як християнський філософ.
     І ось, на останній виставці в Київському музеї образотворчого мистецтва, майстер запропонував нефігуративний живопис. Його бачення світу вже давно потребує естетики невимовної складности, емоційного пережитої поза сюжетом, інтелектуального осмислення екзистенційного животіння цілої нації й намацування шляхів ісходу. І цю висоту Панас Заливаха подолав.
     ... Десь наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. мої друзі поверталися з таборів після перших арештів (літа 1965 p.). Всі розповідали про табори, конфлікти, ґебістів, друзів, нових друзів... Панас прийшов до нас і цілий день розповідав про Еммануїла Канта, якого в таборі студіював, про Кафку, якого я йому надіслав і який виявився Панасові близьким якоюсь гранню таланту. Бо наш мистець – тихий філософ й водночас духовна фортеця, духовна криця.
     Чи знають в Івано-Франківську про перебування в одному часовому просторі з ними тихої людини, яка завтра уславить їхнє місто?
     Одну людину, яка усвідомлює велич Панаса Заливахи в Станіславові, я знаю – це Юрко Андрухович, мистець іншої генерації. І ця естафета – симптоматична й оптимістична.
     ... У драматичну ніч 7 березня 1964 року, коли закінчували вітраж у Київському університеті, ми не розмовляли: Опанас майстрував, стоячи високо на драбині. Працювати залишилися на всю ніч. Вранці мала дивитися приймальна комісія. Вранці побачив розбитий вітраж, гору скла... Втрачено стояли бліда Алла Горська й нервово усміхнений Віктор Зарецький. Спитав, де Опанас. Алла коротко сказала: „Пішов спати”...
СНИ ОПАНАСА ЗАЛИВАХИ: В ЛИСТАХ І НАЯВУ
     Виспівана у сотнях народних пісень, у поезіях великих поетів і віршах невеликих, малих і непоетів, виспівана генієм народу та його заробітчанами на красі – такою постала Україна. Сон!
     Містами й селами довгими десятиліттями йшли люди, українці, козаки, кобзарі, провідники нації й під спів Великодніх дзвонів співали „Святий Боже, Святий кріпкий. Святий безсмертний, помилуй нас”. Приєднувалися члени творчих Спілок УРСР, вчені гуманітарних інститутів АН УРСР, танцювальні й хорові колективи УРСР, члени ЦК КПУ, РМ УРСР і КДБ УРСР і врочистою ходою рухалися Дніпровими водами до Чернечої гори. На високому правому березі амфітеатром повсідалася вся людність України й спеціально запрошені прогресивні представники української діяспори й пролетарі всіх країн (їх була купка). Гучномовці запрошували йти Дніпром, але хідці не наважувалися... Пароплави, буксири, баржі вмить „повтікали” на суцільну косу лівого берега.
     Звучали почергово „Мы смело в бой пойдем”, „Поховайте та вставайте”, „І на оновленій землі”, „Вічний революціонер” ... Час від часу весь амфітеатр правого берега вставав. Із Дніпра долинало: „Співаймо разом!”, „Тісніше єднаймося в лави непереможної!..”.
     І тут ложа Клубу творчої молоді на правому березі побачила – о диво! „О прекрасний час, неповторний час!”: отой „хресний” хід почав поступово занурюватись у воду під спів хору янголів (Небо!) „Ой, Дніпро, Дніпро!..”.
     Що тут почалося!!!
     Ложа КТМ схопилася на ноги й скандувала „...не буде супостата, а буде...”. Десь із іншого кутка лунало „Син Божий народився!”.
     Що глибше занурювався парад-алле, то лютіше сновигали слуги диявола. Я й не спам'ятався, як Опанаса запроторили в ЯВАС. Це така мила місцинка в Мордовії, де оленям краще, ніж українським інтелігентам, – концтабір... Аллочка побивалася над тими рідними зеками. Аллочка раділа, що надіслав Опанасові Івановичу (так небіжчиця його називала – ніжно любила О. І., шанувала) прегарнющий альбом із Чехословаччини – „Кафка жив у Празі”.
     Це – не вся правда. Кафка постійно живе в Україні.
     Опанас розповів сон, як у нього відірвалася щелепа. Кров лила ручаєм і з'єдналася з кров'ю Алли Горської, в яку вгатили сокирою. І то не раз...
     І то вже не сон – явина!
     ... А оті бевзі занурилися вже по пояс. Їх кинулися рятувати. „А в повітрі флот... він республіку підносить”, а отій файній параді зарадити – зась! І всі космічні кораблі – слабо!
     Із того страшного погрому не повернулося чимало хлопців. Не повернувся Василь Стус... Повернувся з тяжкою недугою Іван Світличний. І помер. Певно, відтоді постійно плаче праве око Опанаса Заливахи.
     І ми плакали. І, здавалося, – вся Україна. Як ховали, кричали: „Слава героям!”. І тисячі голосів відповідали тричі: „Слава”.
     ... А оті бевзі занурилися по горло. І навіть всюдисуще КГБ вже не могло допомогти. „І наша армія червона”.
     Бо сотні тисяч голосів вигукували „Слава!” і „Ганьба!”. І то так дружно! Навіть не вірилося, що КТМ (Клуб творчої молоді) зі своїми кількома десятками відчайдухів отак дивовижно помножився.
     РУХ змітав па своєму шляху, здавалося, все...
     Здавалося... Бо Дніпро не поглинув отих головастиків. Навпаки! Дніпро, як і коні, не винний. Усі плавзасоби, що викинуті були на мілину лівого берега Дніпра, лівим маршем кинулися рятувати своїх. І порятували! Бевзі перекинулися якщо не в рухівців, то в затятих патріотів, і до „Поховайте та вставайте” додалася улюблена „Ще не вмерла”, й масово пошили собі синьо-жовті шари-вари, й на лобі – наколка-тризуб...
     Усе перемішалося... Вчорашні жуки-гнойовики стали олігархами й володарюють держвласністю як своєю, бо вона – їхня: фокус називається – „приватизація”. Опанас закликає мене то очолити... СБУ (КҐБ), бо дуже я добре, бач, досліджую... щось там; то подати Слово (обов'язково з Великої Літери) на радіо, щоб пробудити охлос (з маленької літери), який у всьому винний. Тільки не думайте лихого про Опанаса! Це – не самодіяльність чи наївність. Такі умоглядні висновки він зробив, й то не уві сні, а таки наяву – отак розуміє Канта, Гегеля, Ортегу-і-Гассета, Ніцше, Сковороду...
     Я їх усіх поважаю, як і Опанас, але що накажете робити, як Дніпром на власних супермодерних яхтах нині рухається ціла флотилія на ювілейну регату „Наша пісня, наша слава не вмре, не загине”, що присвячена 10-м роковинам Незалежности? Їхня пісня... Їхня слава... А лівим і правим берегами чвалають безробітні, соціально упосліджені люди. Чи то охлос? І де поділася наша пісня?!
     Що робити? Хто винний? „Дай ответ – не дает ответа”, – Гоголь не знає.
     Нема відповіді у снах.
     Явина показує віртуальний комфорт держдостойників усіх держустанов, які на тих самих комфортабельних яхтах...
     Слава? Ганьба? „Критика критичного розуму”? „Отак говорив Заратустра”?, „Народ і маса”? Таких запитань – греблю гати...
     Я здогадуюся, хто винен, „но чтоб никто не догадался, что эта песня о тебе”, Олігарху Олігарховичу, і „о твоем Конструкторе” – мовчу... „Мовчу – води не сколочу”. Хай пливуть до Чернечої гори зі своїми поп-моделями і фотомодельками постмодерної доби. А раптом Дніпро перетвориться на Лету... І регата перетвориться на Музей фауни та флори Неньки-України, вірними синами якої були експонати.
     „Народ німотствує”... Опанас закликає розбудити цей охлос. Людську начинку яхти дослідити й вивести „на чистії води, на яснії зорі”... Я – навпаки: хай достоту загнивають і... перетворюються природним шляхом. А спання, німота – це також природний процес і риса обережного народу. Історичні уроки ним засвоєні на генетичному рівні. Лише на генетичному. На жаль!
     Отже, як стало зрозумілим, у нас триває дискусія. У снах...

     А от як усе це виглядає в явині. Варто було б створити гідний таланту Опанаса Заливахи альбом. Ми побачили б красуню-українку, чий портрет на обкладинці часопису „Мистецтво” нас замиловував 1965 року, коли вже художник сидів у таборі ЯВАС. Ця красуня – направду красуня (чи не найкращий портрет Опанасів) – мене вже 35 років інтригує. Алла Горська жорстко сказала:  
     –  Її підіслали, й вона продала Опанаса Івановича...
     У різні часи в листах делікатно й по-батярському грайливо ворушив мотив мани як наслання. „Дай ответ – не дает ответа”, – і Гоголь знає відповідь, і Художник Заливаха знає: готика душі – це, повторюю, торжество внутрішнього над зовнішнім. Красуня, українська міні-Мата Гарі , зникла в річці Забуття.
     Натомість відкрився світ краси внутрішньої. Творчість мистця – намагання пізнати ядро сковородинівської мудрости й „відкрити себе”. Саме Опанас і мені допоміг побачити зовнішнє й повернутися до себе. У 70 – 80-х роках ми залишились у „великій зоні”. Природно, листувалися. Якось написав, що не дозволяють друкуватися, ставити фільми за моїми сценаріями, бо я – не член Спілки. Заливаха відписав, що великі французькі художники й поети працювали всупереч тому, що були суспільством відкинуті, упосліджені, зустрічалися в кав'ярні, й кав'ярня була їхньою Спілкою... В той лист Опанас уклав кілька світлин своїх пейзажів. А сам він тоді працював у рекламі: філософ розцяцьковував вітрини магазинів. Мені дорога пам'ять листування отого періоду. І пейзажі драматично покручених дерев. І особливо спостереження щодо кав'ярні...
     З ніжністю й хвилюванням згадую Опанасів переказ: 100 крб. на рахунок Товариства „Меморіал”, як тільки воно було утворене. Це десь 1989 рік. Я повідомлення про переказ зберігаю.
     Ми пережили цікаву добу піднесення Хвилі духової розкутости. Художник на її запит відгукнувся суто індивідуально. Пуант від розуміння незалежности й свободи мистця (кав'ярні Парижа), від несприйняття голої публіцистики, від рівня образотворчої культури (Академія, Ленінград), філософських розмислів над природою людини, суспільства (його постійна лектура – Кант, Гегель, Ніцше, Бердяєв, Ортеґа-і-Ґассет, Камю, Сартр), що нагромаджувалися в духовному просторі Заливахи; стався стрибок, сумаційний вибух нефігуративно-абстрактної естетики, що й було репрезентовано на ювілейній виставці.
     У листах 90-х років, особливо кінця століття (багато десятків), ця робота „внутрішньої людини” (Г. Сковорода) прослуховується слабо. Бурхливо ословлюється „зовнішня людина”. Мені феномен зрозумілий: Опанас не може перетворитися на Сковороду, втекти від світу (темперамент не той); світ табірних вражень майже вичерпано; сучасність – позачасся.
     І знову: що робити?
     У творчості Заливаха знайшов відповідь – „внутрішня людина” перемогла.
     У житті – ні. Звідси – „марення стятої голови” (Г. Сковорода): „Романе, тримай хвоста бубликом!”, „Не давай спати клятому охлосові”, заклики створити нову програму на радіо тощо. І неадекватна оцінка моїх писань. І дитяча наївність. І гра великої дитини, котру переповнюють емоції: коли Опанас повернувся з Лондона, де демонструвалася виставка його творів, він надіслав листа, у конверті були 50 фунтів стерлінгів і захоплені слова на адресу королеви Великої Британії, яка зображена на банкноті. Захоплений Опанас „забув”, що сорок (!) картин залишилися в Лондоні, й Дарка Заливаха ламала собі голову, як повернути їх додому. І ті бідні фунти, можливо, допомогли б...
     А ще відчуваю, відчуватиму любов, дружнє плече, що підставили мої друзі з Івано-Франківська, коли мене покинула Оксана...
     Вдячний долі - маю таких друзів.

Корогодський Р. Опанас Заливаха / Роман Корогодський // Сучасність. – 2005. - № 6. – С. 125-133.