Весна 1995 року принесла всім нам велику радість: Шевченківську премію отримав один із найоригінальніших наших художників, відомий громадсько-політичний діяч, що був репресований у 1965 році, Опанас Заливаха.
     А наприкінці минулого — на початку цього року в Тернопільському й Івано-Франківському краєзнавчих музеях одночасно відбувалися дві персональні виставки живопису та графіки цього визначного майстра. Приурочені вони були до 70-річчя від дня його народження.
     Перед тим тернопільський варіант виставки прожив цікаве життя на батьківщині художника у Харкові, а також — у Києві, Каневі й Хмельницькому. Нещодавно у квітні-травні львівські шанувальники творчості Опанаса Заливахи мали змогу оглянути велику виставку, складену з творів тернопільської та івано-франківської виставок, а також із робіт, що зберігаються у бездонних домашніх „фондах” майстра.
     Багатолюдними були зустрічі з художником, теплими словами наповнювалися статті про нього, радіо і телепередачі.
     Таке визнання митця стало можливим лише в умовах незалежності України. А до того було кількарічне поневіряння із забороною малювати в таборах Мордовії й довгі роки скніння на „волі”. Адже звільнення з табору не означало свободи. Ні особистої, ні творчої. Недремний нагляд таємної поліції за кожним його кроком, неможливість жити з мистецького фаху, виставляти свої твори на виставках, вільно висловлюватись, мати таку необхідну для художника пресу.
     Не могли його підтримати і колекціонери: надто мало їх було взагалі, а патріотично налаштованих ще менше. Діяв також страх. Правда, знаходились сміливі люди, котрі тихенько давали йому великі замовлення, навіть на ілюстрування книжок.
     Дарував свої твори приятелям та знайомим, котрі заходили до його робітні, влаштованій на стриху старенького будинку. Побувавши недавно там, я постійно думаю про неї. Мене вразило скупчення в одному місці десятків, сотень мистецьких творів найрізноманітніших жанрів і манер, автором яких є господар, а також й інші художники, я впивався свободою, розлитою у кожному предметі (є тут ще зібрання творів народного мистецтва).
     Все ж не кількість робіт О. Заливахи найбільше дивує. Головне — пошуки майстра, скеровані до коріння, до першооснов. Погодьтеся, що це неймовірно важко без участі у виставках, без широкого обговорення нових творів, зрештою без власного погляду на себе збоку. А відвідувало майстра у його „французькій” майстерні все-таки обмежене коло осіб, які могли б дати фахову оцінку творам.
     Могутнім підґрунтям модерного мистецького „я” Заливахи стали національні філософські погляди, професіоналізм, широка європейська ерудиція. Якраз він одним із перших вдався до відтворення й розвитку наших питомих національних мистецьких символів, котрі розгубились у мороці віків, яким ревно допомагали в цьому російські окупанти.
     Минали роки. Всі знали, що є такий художник Панас (так часто підписував він свої твори), а його нібито й не було. Пошепки говорили про мужність художника, який міг би випливти хоча б в якійсь мірі на поверхню суспільства, якби пішов на компроміс з владою, але він цього не робив. Більше того, художник одружився з рідною небогою Степана Бендери, дочкою його брата Василя, якого замучили фашисти є Освєнцімі, панею Дарією. Російськомовний, практично, а в минулому східняк і небога провідника ОУН! Ось де торжество української соборності та предмет особливої злоби кагебістів.
     Минали роки, ювілеї, а виставки творів О. Заливахи не було. І лише в грудні 1989 року коли імперія захиталась і вже можна було не чекати дозволу з Кремля, у Львові відкрилася перша персональна виставка, на якій було понад 100 робіт. Її мотто стали слова автора: „Митець є міфотворець, що проявляє себе в образній тріаді — особистість, національність, вселюдськість”. Це була перемога! Згодом виставку із захопленням оглянули у рідному вже тепер для художника Івано-Франківську.
     Особливо хвилювався під час виставки у Києві, який пам'ятав Заливану із 60-х років. Прийшли всі, окрім А. Горської, В. Марченка В. Стуса – побратимів, яких убив нелюдський більшовицький режим. Справжнім відкриттям була виставка для такого мистецького міста як Чернівці.
     Шкода, звичайно, що громадськість не здобулася на видання каталога виставки, але О. Заливаха зробив власноручно каталог, який є сам по собі   унікальною   мистецькою    пам'яткою.
     Говорити про творчість Опанаса Заливахи нелегко, але то справжня насолода.
     Значне місце у творчості О. Заливахи займає образ української, і, зокрема, гуцульської Мадонни (Є. Сверстюк вважає, що навіть провідне). Українська Мадонна, Мадонна гір — це свідома свого найвищого призначення Богоматір, котра є уособленням Добра і Вічності.
     Нікого не залишить байдужим трагічна висока постать Богородиці: конструкції навколо неї нагадують блоки гробниці Христа, Мати прощається із Сином. („Ма”). Тяжко відірвати очі від композиції „Тая Мати”. Зачаровані обличчя української Мадонни та її Сина оточують естетично досконалі кольорові пасма: у спокійний золотистий тон енергійно вмішується синя смуга.
     Звертаємо увагу на реалістичну композицію „Ми є і будемо»”, яка близька до творів раннього періоду. У майстерні автора (на задньому плані – його обличчя) – гуцульська Мадонна із Сином, яка немовби намальована на полотні, що стоїть на мольберті і водночас із тим вийшла поза його межі.
     Шляхи України, її народу до волі – вічна тема митця.
     „Доля” (1974) – це зболена жіноча постать у центрі, навколо неї багато менших постатей, що вириваються з мряки, наче освітлені свічками, котрі символізують нелегку історичну долю України.
     Природно, що впродовж усього творчого шляху   митця   йому   був   властивий   історизм.
     Образ скіфської баби, цієї невід'ємної ознаки українських степів, цікавить багатьох наших митців. Його торкнулася, наприклад, Ліна Костенко, до нього звернувся і О. Заливаха (1973). Щоб підкреслити монументальність давніх скульптур художник звертається до рельєфного зображення, вплітає до композиції старого ворона, обриси головки соняшника.
     Ненав'язливе й абсолютно природне звернення автора до князівської та козацької тематики. Досить ознайомитись з його князем, щоб переконатись, що ці твори високомистецькі. Спокійна сила, мудрість, турбота про безпеку рідної землі пронизують композицію.
     Умовна є композиція „Полонянка” (1980): оголений і обезглавлений жіночий торс разом із східними музичними інструментами передають глибину драми часів турецько-татарських нападів на Україну.
     „Берестечко” – це ніч української історії і розумінню цього служить колорит картини. Все ж загоряється горизонт, а це – надія і віра, що народ не скориться і стане на ворога з новою силою.
     Одним із перших сучасних художників О. Заливаха звернувся до героїчно-трагічної теми Крутів (1993) і вирішив її, можливо, найглибше, хоч засоби нібито вже знайомі: мати прикриває своєю свитою сина-юнака, який став на прю з ненависним ворогом. А ворог – більшовицький кат України хижо виглядає з кутка. Багато людяності в картині „Як упав же він з коня” (1977). Вкраїнського воїна, що упав, піднімає дівчина – його добрий ангел.   Тема вирішена узагальненими декоративними плямами.
     Образ Т. Шевченка – постійний об'єкт творчих пошуків майстра. І кожного разу він висловлює якусь нову грань Апостола України. Експресивна золотиста композиція: Шевченко з кобзами. Ловиш себе на гадці, що О. Заливаха міг би стати при бажанні одним із найкращих майстрів гобелену.
     Ось „Дзвонар” – поривчастий закличний будитель народу Шевченко з піднятими руками став на повний зріст на поруйнованій землі і б'є в усі  дзвони  „Вставай, Україно, вставай!”
     Тему знищеного більшовиками у 1964 році у Києві шевченківського університетського вітража О. Заливаха продовжив в композиції „Кайдани” (1990). З похмурих чорно-брунатних тонів вириваються рішучі неземні очі поета, руки його ламають грати.
     Один із найважливіших пластів його творчості – це філософське несприйняття теорії і практики комунізму. Досить уважно оглянути його „Привид комунізму”, щоб відчути огиду до фальшивої і злочинної машини комунізму. Тупа, ненаситна, погрузла в крові, але з печаттю приречення постать, а за нею – шлях, встелений її  жертвами – так  трактує  більшовиків  автор.
     Таємничі чорні постаті в масках – то найстрашніша сила в державі: то захисники її не людської імперської суті. Звертає на себе увагу іронічна назва твору „Школа філософів”. А ось моторошна композиція „Чиї сини”. Над кістяками в'язнів продовжує знущатись їх вбивця із червоною зіркою на кашкеті і звірячим рилом мерця. Отже, розплата близька. Банує мати... Волає земля... А ось синьо-зелене місиво людських тіл. Тіла, тіла, тіла... А зверху – червоне вічко („Допр 33-го”).
     Особливо виразна картина „В політбюро”. На тлі „исторических решений политбюро ЦК” – вимучені нужденні жінки з худими картоплинами в руках. Красномовний докір тим недотепам, котрі шкодують за „ситим” життям в Радянському Союзі.
     Не проминає Заливаха і трагедії західноукраїнського села – масових вивезень на Сибір. Розпач, ненависть, але не приреченість віють від композиції „За віщо!” (1985).
     Переживши тюремне лихоліття, а потім двадцять років нагляду охранки, О. Заливаха не міг не звернутися до теми „Світ крізь грати”. Це іронічне „Купе”-товарняк, що перевозить отих упосліджених людей, у яких, здається, залишилися лише очі, світло яких пробивається крізь темінь вагона.
     Не забувається композиція „На етапі” (1992). Біля величезних коліс потягу, що світяться червоним, збились в купку в'язні в однакових довгих балдахінах, ніби згусток людської маси, який ще може врятувати цих істот. Поруч – великий сторожовий пес імперії, що викликає огиду. Це, як каже Є. Сверстюк, один із моторошних ритуалів „пересадки етапу” на інший поїзд, коли всі в'язні присідають із вівчарками, чекаючи на команду конвою. „Етапи” (1974) – це густо переплетені тіла пострижених на голо в'язнів. В очах – біль, докір, але й надія.
     Дуже оригінальна композиція „Вічко камери”. У кривавому місиві дверцята з вічком, через які спілкувалися наглядачі з в'язнями. Все максимально приближене до натури. У вічку, правда – зеркальце та жовта радянська монета серпасто-молоткастим гербом доверху. Над тим усім – кривавий відбиток людської долоні. Дивний діапазон художника: від абстракції до натуралізму! І завжди то мистецтво.
     Ось із-за ґрат виглядають палаючі очі в'язнів, якими буквально наладована камера. Їх руки починають виривати грати. Грати ще міцні, але їм прийде кінець. Такий мотив композиції „Є і будемо” (1980). А перед тим була подібна композиція, але очі там не мають такої сили, вони ніби виглядають з того світу, а вікно з двох боків заступає багряна завіса („Московська завіса”, 1975). А ось щільний гурт в'язнів затиснутий тюремним частоколом і бараками. Над ними – очі наглядачів, що пильно стежать із умовних масок. А десь далеко за цим пеклом у куточку – вершок храму із хрестом в ореолі. Бо є ще Бог і є ще справедливість у світі. („Доведені”, 1988).
     Пригадую, як одного разу до моєї камери через заґратовану квартирку вікна раптом залетів горобчик. Скільки то було радості й надії. Але надія приходила і незримою, часто в химерних образах. Фізично це відчуваєш при огляді Заливахової  „Тіні  надії”   (1993).  Там  птах,  що б'ється об грати віконця, там химери у камері.
     Дещо іронічну назву дав О. Заливаха свої тюремній композиції „Мислителі” (1975). Три темні постаті в'язнів, які зійшлись в закуті червоного табору, розмовляють. З нічної імли виглядають їх мудрі, стражденні, але жваві очі. А чому не мислителі! Адже майже всі ті, що думали і не мовчали, потрапляли у ті часи за грати.
     Велике значення для в'язнів сумління мали знамениті табірні „чаї”, котрі зближували людей однієї долі, творили для зеків маленьку радість. А пили чай так, як гуцули п'ють оковиту: по колу. І. О. Заливаха малює оті чаї. Появляється навіть їхня нумерація. В даному виладку мова йтиме про „Чай №72”. Сидять за час зеки-однодумці. Їх зеленуваті постаті міцно закомпоновані в червоному колі. А навколо – табірні будівлі.
     Серед робіт цього циклу вирізняється „Пам'ять”. Радісний золотистосизий колорит картини котрастує з глибоко драматичним сюжетом. Українська мати несе на руках випростану жертву більшовицької вакханалії, за нею зловіщо стежить конвоїр. Підняті уверх руки – то нагадування про те, що жертва ця не перша, а голова в'язня, – що не остання.
     На початку 80-х років О. Заливаха звертається до показу долі тих, які нібито були на волі, а їхні рідні – у тюрмах. Ось три жінки – як одна особа (долі об'єднують),— чекають на бачення із рідними перед табірною стіною (обличчя аж чорні), а ось — ці ж жінки на час побачення на території табору (обличчя і одяг їхні дещо просвітлені, бо б'є світло із вишок). Одна із вартових будок табірних –  то жорстоке обличчя сторожа.
     Опанас Заливаха є автором цілої серії пopтретів його друзів – наших національних героїв-шістдесятників, а також автопортретів. Скільки мудрості, болю і твердості в цих обличчях. Ось В. Стус за тюремною огорожею, що в похмурих чорно-багряних тонах, ось Алла Горська обличчям розділеним навпіл: сіра половина печаттю смерті і брунатна, повна життя.
     Автопортрети... Їх чимало. Зображення автора також трапляються в різних композиції Нам особливо імпонує „Автопортрет з уявою”: художник серед давніх ікон (квінтесенція християнської духовності). Ще складніша композиція з автопортретом „Доля”. Напівлежачий з рукою на серці художник начебто перебуває в неопалимій купині, яку, проте, обсідає зловіще вороння.
     У композиції „Надія” модерністські форми поєднані, як це часто буває в О. Заливахи з його реалістичною концепцією. Умовно трактована струнка жіноча постать виривається на волю, знявши до неба руки. Жінка відкидає себе колишню, що блискуче передано кількома тінями, котрі падають долі. На задум майстра працюють всі аксесуари картини, хоч вони практично абстрактні. Вловлюється цвинтар жертв геноциду, обриси Чорнобильської АЕС, інші „чуда” розвиненого соціалізму.
     Чимало робіт О. Заливахи відзначаються глибоким філософським змістом. Так етнографічна на перший погляд „Чумацька вечеря” при уважному розгляді виступає як полотно філософське.   Вічність   давньої   країни   в очах волів та чумаків (один із них – автор картини), віра у добро – в сонцях, що над ними. І все це у тривожному вогнистому тоні. Одне слово, ватра на безконечному чумацькому шляху, повному труднощів і краси, як філософський симпозіум. Однаково розумно дивляться нам увічі і три чумаки і три воли, бо всі вони є учасниками симпозіуму. Учасниками симпозіуму є також химерні сонця і сонечка (деякі вмістилися на рогах і між рогами волів). А голови чумаків оточують німби. Гармонія нашої рідної землі та її людей з космосом.
     Ось перед нами „Скульптури” (1980): діти ліплять фігуру автора і вона наче б то оживає, стає реальним дядько Панас. Така собі філософська усмішка. „Пагіння” – то густі дерева з обрізаними пагінцями, що нагадують постаті людей. Не є, отже, несподіваним тут обличчя молодої красуні. Але ж в чому ж тоді сенс! Подумаймо разом. Стриманими кольоровими площинами через умовну півфігуру чоловіка, що опирається на книгу, вирішено композицію „Думка” (1990).
     Формальним переплетінням ліній (вони творять два обличчя, з яких одне із сльозиною) та сіроватою тональністю художник добивається відчуття смутку в роботі „Сум”. В центрі шляхетної сизої в кольорі абстрактної композиції „Брунька” (1990) вловлюємо прекрасні жіночі лінії. Отже, брунька – то життя. Оживають в його напівабстрактній однойменній картині соняхи (1980).
     У роздумах про праоснови українського мистецтва у Заливахи часто фігурує писанка з її глибинними символами і масштабністю мистецьких узагальнень. На цю тему він має цілий ряд композицій. Одна із них (1993) ніби розкладена на площини писанка, всередині якої ядро.
     Є у Заливахи й урбаністичні мотиви, наприклад, складна асоціативна картина „Тінь” (1991) – багатовимірні долі людини в сучасному місті. Колорит її все ж таки золотистий, світлий. А от „Місто” (1977) – теж складна тривожна червонява композиція з людських облич та міських вулиць.
     Приваблюють наш погляд декоративні абстрактні композиції О. Заливахи („Храмове”, „Дума”, „Ритми”). Вони ніби наповнені музикою.
     Було б навіть якось дивно, якби О. Заливаха не спробував своїх сил у живопису на склі – прекрасній напівзабутій техніці, про відродження якої мріяла велика художниця Ярослава Музика, творчість якої глибоко шанує О. Заливаха.
     У мене нема сумнівів, що за художніми якостями графіка О. Заливахи практично не поступається його живопису. Про це свідчать і давніші його ліногравюри й сучасні графічні серії, зокрема, на гулагівську тематику („Неспокій”, „Бесіда”, „Спогад”, „ІІІмон”). Виразність, несподіваний свіжий аспект композицій, вільне трактування простору, густота композиційна роблять О. Заливаху кращим нашим графіком. Це – справжній майстер форми і змісту. Якось окремо стоїть гуаш „Лан”, яка відображає голод українських селян серед золотистого повногрудого пшеничного колосся (1973).
     Надзвичайно виразна мала графіка: поштові листівки й екслібриси. Це переважно вітання з Різдвом, Новим Роком, Великодними святами. Богородиця з дитям, Оранта, колядники, писанки, запорожець з бандурою – ось мотиви майстра.
     Екслібриси О. Заливахи – це переважно маленькі мініатюри з найрізноманітнішими символами для Валерія Марченка, Вячеслава Чорновола, Сергія Білоконя, Івана Світличного, Богдана Гориня.
     Не можна обминути й скульптурний талант митця. В його дерев'яних різьбах буквально нуртує енергія. Образи оригінальні, часто несподівані („Буття”, „Нічне”).
     Близько до скульптури стоїть кераміка О. Заливахи. Сучасна пластична мова майстра не тільки не приховує, а ще й підкреслює народну основу його гончарства. У кераміці особливо відчутне звертання художника до нашої пракультури, до першоджерел, освячених серпанком народних вірувань: „Ярило”, „Дан”, „Мамай”.
     Творчість Опанаса Заливахи це не є суцільний ланцюг перемог, це – пошук. Проте його образотворче слово, безперечно, нове у мистецтві українському. На щастя, могутній талант О. Заливахи синтезувався з його політичною заангажованістю, полум'яним патріотизмом. Він ніколи не працює на задану кимось тему. Він творить мистецтво і, якщо обирає якийсь мотив, то він диктується його зболеною, але світлою душею і є, отже, чинником мистецьким.
     У роботах О. Заливахи завжди присутній Всевишній. Чарівні дохристиянські обряди і вірування не тільки не заперечують його присутності, а ще й підсилюють. Глибоко помиляються ті, що вбачають у Заливахи мало що не апостола Рунвіри. Опіка Господа і Богородиці долею нашого народу – це філософська проблема, котру щоденно ставить О. Заливаха. Особливо виразно вона звучить у „Покровах”. Знайомимось із золотистою Покровою, що розпростерта над дуже умовними людськими постатями (1992). Мати-Покровителька, що захищала княжат, що рятувала запорожців, що охороняла воїнів УНР і УПА, що благословила Народний Рух України і нашу незалежність.
     Покровою для нас є духовний світ Опанаса Заливахи – мистця, філософа й незламного борця за волю України, красу української душі.

Герета І. Опанас Заливаха сьогодні / Ігор Герета // Дзвін. – 1996. - № 8. – С. 152-155.