Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

НАЦІОНАЛЬНА МОТИВАЦІЯ ФОРМИ



     Культурно-історичний статус Івана Остафійчука – сучасного львівського художника, що своїм серцем перехопив найтонші вібрації українського колективного „підсоння”, — закріплений десятиліттями впертих відстоювань власних національних почувань. На сьогодні стиль і форми, вироблені ним як у графіці, так і в малярстві, стали хрестоматійними взірцями генеральних ідей українського модернізму, що знайшли розвиток лише в окремих покликаних образотворців, „на прю з глобалізаційною метушнею кінця XX – початку XXI століття. Далеко не кожен з його покоління відчув у собі силу „на банкеті постмодернізму” не відступити від духовного вектора творчості, зберігаючи дієвий зв'язок з високою класикою. З „виявом національної живучості і нових, зв’язаних міцно з життям поглядів на світ, наскрізь сучасних по формі і духу” (сентенція художника-модерніста С. Гординського ще від 1930 року), Іван Остафійчук проорює свою борозну на ґрунті української духово-культурної ідентичності.
     Мистецтво цього непересічного автора в самій суті методу є комбінацією тих факторів, які визначали кореневу справжність (моральну, емоційну, інтелектуальну) та цілісність його сприйняття України. Виростав на етнографічному порубіжжі Гуцульщини і Покуття, де тривалий час зберігалися культурно-цивілізаційні релікти, описані ще Володимиром Шухевичем та Станіславом Вінцензом, навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (1957—1960). Продовження спеціалізованої освіти у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1960—1965), таким чином, стало для нього нагодою оволодіти фаховим, інструментарієм для своєї індивідуальної міфологізації лірико-побутових сторін життя на рідних теренах. Але вже скоро зрозумів, що таке бажання йшло врозріз із засадами радянської ідеології, для якої самобутність етнокультурних виявів видавалася небажаною і навіть ворожою щодо всяких політичних доктрин. Це не завадило Іванові Остафійчуку знайти відповідні стимули підтримувати націокультурний вектор творчості у молодій українській поезії, кіномистецтві. Знайомство із Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, читання книг Івана Дзюби, Івана Драча вивели молодого художника на таку тематику, яка вимагала відповідної пластично-образної шати. Можливість розбудовувати свою мову графіки дало мистецьке середовище Львова, центрами тяжіння в якому були гакі видатні постаті, як Роман Сельський, Карло Звіринський, Ярослава Музика, Леопольд Левицький. Відтак авторська концепція Остафійчука формувалася і через діалоги з ровесниками – пізніше знаними митцями Любомиром Медвідем, Іваном Марчуком, Зеновієм Флінтою, а також київськими художниками Георгієм Якутовичем, Георгієм Гавриленком та деякими іншими.
     Реальне життя доволі рано втрутилося у стратегію формування мистецької постави Івана Остафійчука. Разом з тим увесь цей опозиційний контекст став, хоч як це парадоксально, подарунком долі, оскільки давав змогу зосереджуватися на головних „больових точках” духовості. Зреалізовувались вони на широкій формальній платформі мистецтва, в офорті, літографії, ліногравюрі, через певні метафоричні коди української традиційності. Ще молодим художник відчув можливості конструювання словом „картин життя” Василем Стефаником, коли за допомогою „кількох штрихів” постає певна життєва сцена в динаміці психологічного стану. Подібними рисами наділені й деякі графічні композиції І. Остафійчука другої половини 1960-х років, хоч основні зусилля художника були скеровані до вироблення стильово вираженого пластичного знаменника — форми, здатної передати відповідну тему. А тематичний діапазон його праць раннього періоду був доволі широким — з-поміж усього це й ілюстрації до книг Лесі Українки, Івана Франка, Марка Черемшини, Марійки Підгірянки. Численні станкові розробки митця були позначені свободою „пересувань”, досвідом українського модернізму — заломленням ідей неостилів (необароко, неовізантинізм, неопримітивізм, експресіонізм, ар деко). Етапною працею кінця 1970-х років стає великий цикл монотипій за мотивами українських народних пісень — одна з вершин української графіки другої половини XX століття. Формальні якості цього монументального архітвору ввібрали у себе зміст і пафос усіх попередніх років наполегливих шукань митцем такої зображально-символьної мови графіки, яка б „винесла” з бездонного колодязя етносвідомості цілу мережу ціннісних ідентифікатів. Відтак аркуші цього циклу перейняті елегією українського епосу, історичними, морально-етичними ремінісценціями, „філософією серця”. Кожен з мотивів, хоч яку б фольклорну тему він інтерпретував, підлягає наскрізному настрою чистої туги й гармонії, питомим прикметам української ментальності. Через декілька років митець повернувся до цієї теми, створивши ще один ряд кольорових монотипій у ще більш збагаченій образно-виражальній редакції.
     Духова, поетична програма й мова графічних аркушів Івана Остафійчука, попри неприховану неприязнь до них ідеологічних служб УРСР, додали йому не лише загальноукраїнського, а й міжнародного мистецького авторитету. 1980 року митець отримав золоту медаль престижного бієнале графічного мистецтва у м. Брно (Чехословаччина), йому замовляють ілюстрації до книг (серед них — Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, Івана Драча). А вже у 1990-х роках митець „збирає” увесь свій життєвий та професійний досвід, щоб націлитися на нові масштабні задуми. Такими стали цикли й мініцикли графіки та малярства кінця 1990-х — початку 2000-х років „Моя Україна” (понад 60 графічних аркушів) „Час”, „Камінь”, „Коло”, „Рецидив”, „Подорож до Батурина”, „Бойківська сага”. Автономно і в цілості ці напрацювання Івана Остафійчука є якісно новим щаблем творчого занурення художника в джерела духово-культурної самобутності українців.
     Визначальною особливістю нових циклів творів І. Остафійчука є наявність у композиціях „метафоричних середовищ”, через які заломлюється автентика народного буття. Рецептори художника — досвідченого знавця традиціино-звичаєвої сфери та духово-світоглядних мотивацій — вихоплюють з тасьми подій найнасиченіші у поетико-філософській згущеності мотиви. В залежності від теми задіюються виражальні засоби — чи в конструктивній виразності, чи в експресії, чи в лінеарній „новелістичності”... Але Україна в образній редакції Івана Остафійчука далека від ефемерності чи суб'єктивізованої меланхолійності. Сьогодні цей художник — це ще більшою мірою історіософ й антрополог етнонаціональної екзистенції. Автобіографічна проективність циклів Остафійчука — це своєрідна трансформація його громадянських переживань. Ліричне й драматичне ще більше „вхопились” одне в друге, оголюючи переживаючу й думаючу натуру художника. Радість і туга, захват чи пересторога „вписані” у форму, пластику й колір. Жодної публіцистики! А попри те „Моя Україна”, як і інші цикли Івана Остафійчука 2000-х років, є хвилюючим документом часу. А робить їх таким документом високий художньо-естетичний коефіцієнт. Цією колекцією праць видатний митець вкотре зближується з іншими високими явищами духовості, засвідчуючи „національну живучість” художньої форми в епоху чергових перерозподілів сфер культурних впливів та неоцинізму.
     Роман ЯЦІВ

Яців Р. Національна мотивація форми / Роман Яців // Культура і життя. – 2007. – 21 берез. (№ 12). – С. 1.

Оновлено 06-12-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка