Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПАСІОНАРНИЙ ВИКЛИК МИКОЛИ ГОБДИЧА




      Створені ним камерний хор „Київ” і фестиваль хорової музики „Золотоверхий Київ” стали визначними явищами культури наших днів
Вони самим фактом свого існування
порушують звичну обстановку, тому що не можуть жити
повсякденними турботами, без мети, яка їх приваблює.
Лев Гумільов
     Говорити сьогодні про Миколу Гобдича – значить говорити про ренесанс українського національного хорового мистецтва, яке маленькими струмками почало відроджуватися в роки „горбачовської перебудови” і набуло потужного розвою за часів нашої незалежності. Будучи високоосвіченим та глибоко національним митцем, Микола Гобдич добре розумів силу і значення хорового співу, його генетичну закоріненість у душі українця, давню історичну несправедливість щодо його існування з боку владоможців.
     Тому охоплюючи внутрішнім зором цю величезну хорову атлантиду, напівзатоплену каламутними водами всіляких режимів, – поглумлену, погвалтовану, знівечену, – він, упевнившись у своїх силах, як син цієї землі, якого своїм літеплом теж духовно випещував змалечку і до юності хоровий спів, не міг не взятися за його відродження. Тож на хвилі національного піднесення в усіх сферах життя суспільства наприкінці 1990-го, за півроку до проголошення державної незалежності, – на цьому не забуває закцентувати Микола Миколайович, – і виник хор „Київ”. І, здавалося б, без особливих зусиль стрімко увірвався в українське мистецьке життя, більше того, згодом опинившись на його вістрі.
     Мабуть варто замислитись над таким феноменом – протягом 16 років, тобто з часу появи хору, його виступи супроводжуються незмінним успіхом, завше – аншлаги. Кожен концерт „Києва” – щоразу нове художнє відкриття чи то забутого імені нашого геніального співвітчизника чи малознаної досі творчої іпостасі відомого сучасника.
     За ці роки хор провів близько тисячі концертів на сценах найбільших країн світу, співав у найпрестижніших залах, у великих соборах і маленьких церковицях, своїм високим мистецтвом завойовуючи щиру прихильність слухачів, і таким чином, утверджував Україну на мистецькій мапі світу. Роздумуючи про цю просвітницьку роботу „Києва” на Заході, як не пригадати тріумфальне концертне турне по країнах Європи й Америки Республіканської хорової капели у 1919 році під орудою славетного Олександра Кошиця. Тоді, у скрутний для молодої Української Народної Республіки час, її уряд на чолі із Симоном Петлюрою відправили колектив за кордон популяризувати національне мистецтво, і з цим завданням капела справляється блискуче.
     Говорячи про той же закордон, маємо щодо Гобдича і визнання його авторитету і той факт, що ось уже кілька років він – член журі відомого міжнародного фестивалю музики церковної у Хайнувці (Польща).
     Так от десь через чотири роки після створення „Києва” Микола Гобдич зрозумів, що самому, і цим прекрасним співака не підняти оту напівзатоплену хорову атлантиду, навіть якщо працюватимуть денно і нощно. Тоді вирішив організувати фестиваль, щоб разом з іншими подвижниками хорового мистецтва продовжити робити цю благородну справу спільно.
     І вже десять років поспіль, щовесни, собори, храми, сцени великі і малі столиці наповнюються хоровою музикою. Вона настільки заполонила серця киян, що вони вже не мислять наступних весен без цих хорових благовістів. „Золотоверхий Київ” – так називається тепер уже широкознаний фестиваль. І в цій назві теж приховується значущий смисл.
     Хіба можна забути, наприклад, сьомий хор-фест, присвячений геніальному композитору доби бароко Миколі Дилецькому. Коли п'ять хорів, звичайно ж із „Києвом”, за один вечір проспівали три літургії, чотири хорових концерти, причасний вірш „Тіло Христове” та „Воскресенський канон”. Або уже знамениті антифони у Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври, сотворені Миколою Гобдичем, якими виконувалися Літургії Миколи Леонтовича, Михайла Вербицького чи, як нинішнього року, Якова Яциневича...
     Ці хорові антифони – своєрідний золотий автограф Миколи Гобдича в сучасній культурі України.
     І, як правило, на фестивалях співаються твори, незнані чи майже незнані. Микола Миколайович разом з нашими відомими дослідниками шліфує їх, записує на компакт-диски, видає нотні збірки. За десять років „Золотоверхого Києва” видано понад 200 хорових партитур, вийшло із 16 записаних – 11CD.
     Коли багато хто скаржиться – і справедливо – на несприятливу для функціонування культури ситуацію, Микола Гобдич наполегливо, не покладаючи рук, робить ось таку неймовірну справу. Вдумаймося, за десять років на фестивалі представлено близько 300 творів національної композиторської школи, які виконали понад 40 хорів з різних регіонів.
     Саме завдячуючи Гобдичу чимало видатних українських композиторів прилучилися до творення духовної музики – Євген Станкович, Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик – імена, знані не тільки в Україні.
     Це друге крило хор-фесту – представлення громадськості нових творів сучасних маститих і молодих митців, тут дається їм путівка в життя. „Золотоверхий Київ” розбурхав музичну атмосферу країни. Почали виникати фестивалі хорової музики в інших містах, народжуватися нові колективи, з'являтися цікаві творчі концепції і програми.
     Микола Гобдич тільки радіє. Він любить конкуренцію, азарт творчої боротьби, бо вбачає в цьому джерело стимулів для руху вперед. І це правда. Але спробуйте-но перевершити хор „Київ”.
     На початку листопада мені, уже вкотре, пощастило зустрітися з Миколою Гобдичем і його колективом як учасником 17 міжнародного фестивалю „КиївМузикФест, 06”, в рамках якого відбувався вже третій хоровий фестиваль. Це, до речі, теж добрий наслідок діяльності „Золотоверхого Києва” – у форум сучасної академічної музики тільки недавно ввели хорове мистецтво.
     Спочатку у Національній філармонії, де „Київ” у переповненому Колонному залі виконував духовну музику Валентина Сильвестрова. Це було щось незбагненне. Надзвичайно тонка і водночас складна хорова партитура з глибокою філософією, знайшла адекватне втілення. Напружена тиша співтворчості панувала в залі. І потім, після закінчення співу, ота німа пауза – ніби кожен слухач ще випливає із світлої глибини зачудованого звучання на поверхню, – виплив, розкрив очі і злився з усіма в щедрих, схвильованих оплесках подяки хору й композитору.
     У перерві Микола Миколайович, ще розпашілий від диригування, в білій сорочці, вийшов у зал, пробрався крізь ряд до Валентина Сильвестрова, присів перед ним, а здавалось ніби став на коліна, і захоплено-обожнюючи щось розповідав, запитував.
     А через два дні – вже зустріч у Храмі Святого Василя Великого, що біля художньої академії. Храм ущерть заповнений. Відомі обличчя – М. Скорик, В. Сильвестров, Леся Дичко, В. Степурко, музикознавці, артисти, шанувальники.
     Настоятель святої обителі сказав, подія сьогодні особлива – це ніби і концерт, і богослужіння. Хор „Київ” виконував „Всенічну” – шедевр Артемія Веделя, написаний до свята Воскресіння Господнього. Близько години тривало це величне мистецьке дійство, заворожуюче своєю масштабністю і драматизмом. Це була справжня релігійна опера, зі складним лібрето, з глибинним, трепетним пафосом віри і каяття, віри і надії. Диригент як легкий, натхненний медіум, на очах творив, випещував, вилюблював цей веделівський витвір серця і духу. Микола Гобдич на мить припиняв диригування, відходив від хору, міцно переплівши пальці рук, вслухався у голоси, а тоді підходив, вливався у звучання, вивершуючи його гармонію, яка просвітлювала, кликала на сповідь, сягаючи якихось таємничих містичних висот.
     І після закінчення – знову та, сповнена благодаті й прозріння німа пауза. Розчулені слухачі не приховували захоплення й схвильованості.
     „Пекельна робота” – сказала відомий веделезнавець.
     „Неймовірне виконання” – відповіла інша.
     Після таких концертів завше думаєш: от чому усі пануючі в Україні режими століттями нищили цей спів, його творців і носіїв.
     Бо в цьому співі – наша національна душа, совість, свобода. Цей спів разом із національною вірою ніколи не давав народу знівелюватися, з'яничаритися, забути своє коріння, смисл призначення. Він формував духовну поставу як простого трудівника, так і національного героя.
     Постійно роздумує про це і сам Микола Миколайович. Ми зустрілися з ним в Інституті техніки та дизайну, де нині знаходиться офіс колективу напередодні ювілейного „Золотоверхого Києва”. Тому, звісно, мова йшла про нього, але в контексті всієї діяльності диригента.
     І був ще один, окрім інших, привід, – Миколі Гобдичу виповнилося 45.
     – Знаєте, – каже він, – сталося так, що майже зразу після народження хору ми потрапили за один рік на три міжнародні конкурси – музики церковної в Хайнувці (Польща), мадригалу в Ірландії та авангардної музики у Мюнхені – і скрізь виграли. Цим довели, що справжній хор може працювати в різних напрямках і не повинен зациклюватися на окремому історичному чи жанровому, а співати різну музику.
     На тих конкурсах дістали гарну пресу. Одержали запрошення на інші міжнародні форуми. Почалося напружене життя.
     Відтоді я мав багато концертів на Заході і мені здавалося, що зі своїм хором можу просвітити Європу нашими блискучими українськими програмами. Так тривало десь біля трьох років, аж поки не зрозумів просту річ – наші виступи, то крапля в океані – настільки безмежна і велика ота національна хорова атлантида. Церковна музика налічує тисячоліття, її неможливо передати одним колективом. Для цього необхідна робота цілої нації, всієї України. Тільки тоді, коли все заспіваємо, зможемо осягнути велич цієї спадщини.
     В країні на той час вже був 21 хоровий колектив, майже в усіх областях. Подумалось, маючи такий значний потенціал, чому б не використати його для вищезгаданої мети?!
     – ...Щоб, як ви казали, вся Україна заспівала?
     – Так, у переносному значенні, звісно. Це була моя максималістська, можливо, якась юнача мрія. Я визначив два головні завдання майбутнього фестивалю – консолідувати навколо себе насамперед авторитетних музикознавців-дослідників нашої національної хорової спадщини, щоб з їхньою допомогою, з наукових позицій підходити до вивчення творчості, її професіонального виконання, до записів творів на електронні носії, видання партитур видатних композиторів минулих епох. Цього вимагав контекст, нові можливості. Бо якщо більш уважно подивитися на історію української хорової музики, не можна не помітити як над нею жорстоко поглумилися.
     У XX столітті радянський тоталітарний режим багато зробив для того, щоб її взагалі знищити. Але завдячуючи подвижникам наше хорове мистецтво вижило.
     Якщо на початку минулого століття спостерігається розвиток хорової музики, то з приходом більшовиків, які, треба віддати їм належне, швидко зорієнтувалися у величезній впливовій сили масового співу, все пішло нанівець. Оті жовтенятські, піонерські хори, огляди художньої самодіяльності... А програми – з обов'язковими піснями – гімнами партії, робітничому класу, СРСР. Людей зумисне відштовхнули від серйозної хорової, церковної, духовної музики.
     Рудименти такої ситуації до певної міри є і сьогодні – по радіо, на телебаченні ігнорують музичну класику, заповнюючи ефір так званою попсою.
     Кажуть, один із тодішніх міністрів культури СРСР Катерина Фурцева взагалі хотіла ліквідувати професійні хори, все перевести у самодіяльність.
     Відомо, твори української хорової спадщини написані на тексти Святого Письма, а тоді ходити в церкву заборонялося, не те, що співати Березовського, Веделя, Дилецького... Що й казати, навіть „Заповіт” Тараса Шевченка у 80-х роках заспівати у філармонії було проблемою.
     Тож коли католицька церковна музика інтенсивно розвивалася, з'являлися яскраві імена композиторів, той же Кшиштоф Пендерецький, то у нас все було загнано у підпілля.
     Останній духовний твір, написаний професійним композитором, „Милість спокою” Кирила Стеценка напередоні його смерті. Він працював священиком у Веприку і не міг не висвятити хвору на тиф жінку, котра просила про це. Композитор знав про смертельну небезпеку, але виконав прохання жінки, сам не уникнувши хвороби, від якої й помер. Своєю смертю. Наголошую на цьому тому, бо енкаведисти вже ходили за ним по п'ятах й от-от мали зробити чорну справу.
     А що сталося з нашими композиторами-романтиками?
     Миколу Леонтовича енкаведист розстріляв у власному домі.
     Олександр Кошиць, здійснивши фантастично-легендарний похід по країнах Європи й Америки не зміг повернутися в Україну, бо знав, що на нього чекає. Можна назвати ще чимало імен... До слова, на десятому хор-фесті представляємо компакт-диск і нотну збірку ще одного талановитого українського митця, хорового диригента й фольклориста Якова Яциневича – це перша спроба видання його церковних творів.
     Яка драматична доля в цієї людини! До Жовтневого перевороту він був тісно пов'язаний з церквою - після навчання в Софійській духовній школі та Київській духовній академії його призначають регентом кращого на той час у Києві хору Михайлівського собору. Щиро вітав він і брав активну участь у створенні Української Православної Автокефальної церкви, на честь якої написав свій найвидатніший твір „Літургію”.
     Його талант і творчість не були потрібні більшовицькій пролеткультурі. Яциневич змушений був перебиватися різними роботами по селах Київщини, згодом Східної України.
     Наприкінці життя опинився на Кавказі, а Адигейській автономній республіці. Помер сторожем колгоспного саду в Краснодарському краї. Його біографія ще чекає на дослідників.
     От вам трагічні сторінки нашої хорової спадщини в її персоналіях.
     Друге завдання фестивалю – згуртування сучасної української композиторської школи навколо ідеї створення нової духовної музики, яка в XX столітті професіоналами не писалася через названі причини.
     Народилася гарна ідея – представляти на фестивалі два творчі портрети композиторів – сучасного та з минулих епох. Це привернуло увагу наших митців, а коли ми провели п'ятий хор-фест, присвячений всеукраїнському конкурсу „Духовні псальми”, композитори взялися працювати в цьому напрямку. Можу навіть похвалитися, зараз про Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова – композиторів із світовою славою можна вже говорити і як про хорових митців. Приміром, раніше Валентин Сильвестров мав певне відношення до хорової музики. Але заперечував, що він хоровий композитор. На десятий хор-фест ми підготували його духовні твори „Літургійні пісне співи”, „Духовні пісні” та композиції на поетичні тексти, зокрема Тараса Шевченка. Нелегко було. Хорова музика Сильвестрова – абсолютно інший музичний світ, ніж ми знали досі. Буде 90 хвилин живої музики! Переконаний, це стане подією не лише для України.
     – Чим, на ваш погляд, характерна хорова творчість нинішніх вітчизняних композиторів ?
     – Бачте, на рубежі тисячоліть в Україні відбулася хорова революція. Після ледь не столітнього застою вона повернула свої сакральні традиції. Нарешті маємо можливість доступу до хорової спадщини, повернення в свою тисячолітню історію. Це дуже важливо. Адже саме через опанування хорової класики можуть органічно розвиватися хори і це, до речі, доведено не тільки мною, але і конкурсами імені М. Леонтовича. Через чотири, роки, коли хор „Київ” професійно виріс і змужнів, ми зрозуміли, що треба йти далі, углиб століть, піднімати класику. Церковна музика відшліфована часом, написана на такі тексти, які нікого не залишають байдужими, вона може виховувати диригента, співака, критика, слухача. Що й ми бачимо на прикладі „Золотоверхого Києва”.
     Україна – єдина країна, яка має безперервний розвиток хорового мистецтва. Потужний наш конкурент – Росія, де були видатні композитори, серед них, до речі, чимало українців. У них – теж світового рівня конкурси, є Петербурзька, Московська консерваторії. Веду до того, що представникам нинішньої вітчизняної композиторської школи є у кого вчитися, на кого спертися Хтось сказав чудові слова, маючи на увазі українську хорову музику, – я знав, що світло культури піде зі Сходу, але не знав, що з Києва. Це світло несуть Станкович, Сильвестров, Леся Дичко, Скорик, Степурко, Ганна Гаврилець... За ними йдуть молодші.
     На жаль, невисокий матеріальний рівень життя ще не дає можливості суспільству піднятися до рівня цієї музики. Не усвідомила її значення і наша держава. А такими могутніми композиторами могла б пишатися будь-яка велика країна.
     Не варто чекати, доки хтось пальцем покаже – он які у вас талановиті митці. Треба ще за їхнього життя говорити про їх значущість, писати про них, популяризувати їхню творчість. Щоб не вийшло як з Березовським чи Веделем – до сих пір навіть портретів їх не маємо. Тож необхідно дивитися вперед, щоб через 50, 100 років про нас згадали з пошаною і вдячністю.
– Отже, перспективи „Золотоверхого Києва” втішні?
– Безперечно. Одного життя не вистачить, щоб все вивчити, записати.
     Але хочеться фестиваль зробити європейським, світовим, бо він уже має усі підстави для цього.
     Десять років показали – „Золотоверхий Київ”, за словами критиків, став творчою лабораторією і музичною академією і стартовим майданчиком для багатьох досвідчених і молодих митців, хорових колективів. Він визначає програму дій на рік, його наробки розходяться по республіці. Ми почали системне наукове вивчення давньоукраїнської духовної і церковної музики і таке ж її виконання. Хор тісно і плідно працює з видатними київськими мистецтвознавцями – Ніною Герасимовою-Персидською, Лідією Корній, Тетяною Гусарчук, Валентиною Кузик, Мстиславом Юрченком, молодими дослідниками.
     Компакт-диски із записами хору сьогодні знайти нелегко. Вони розійшлися, увійшли в сучасну хорову виконавську практику.
     Не кажу вже про слухачів. Переповнені концерти зали, собори, церкви під час виступу хорів, піднесена атмосфера...
     Ми не збираємо стадіони, але нас люблять ті, хто прагне піднятися над буденністю, зрозуміти смисл буття, і таких людей більшає, вони люблять хорову музику незрадливою любов'ю, це надихає.
     – Вочевидь, уже є концепція і наступного хор-фесту?
     – Так. Хочемо присвятити його генію хорової музики Артемію Веделю, 240 років від дня народження якого відзначатимемо в 2007 році. Його життя обірвалося на 41-му році, але трагедія митця тривала ще довго: твори митця було заборонено видавати і виконувати. Тільки через півстоліття після його смерті вийшла перша стисла біографія композитора, тільки через століття видано перші його твори. Це коротке відродження скоро змінилося майже столітнім офіційним замовчуванням, цього разу вже за радянських часів. Але музика Веделя продовжувала жити і виконуватися, народ зберіг її, бо вона народилася з великої любові до нього.
     Звучатиме 29 хорових концертів Артемія Лук'яновича, котрі виконають 5 хорів. Плануємо видати шість дисків із його музикою, нотну збірку на 500 сторінок.
     Свого часу ми записали на CD 8 шедеврів композитора, вперше видали каталог його творів в упорядкуванні Тетяни Гусарчук та редакції Андрія Кутасевича, які стали раритетами.
     – Миколо Миколайовичу, хор-фест „Золотоверхий Київ” починався з хору „Київ”, а як починався сам хор?
     – Нелегко. До того я працював п'ять років диригентом славнозвісної „Думки”. А прийшов туди, перемігши у конкурсі на заміщення посади хормейстера. Вчився тоді на 4 курсі Київської консерваторії.
     1989-90 роки були складними в моїй біографії. Народилася друга дитина, треба було матеріально дбати про родину. І я пішов із „Думки”.
     Разом з групою талановитих, амбітних музикантів вирішили створити хор, поставили перед собою великі завдання.
     Спершу не мали платні, приміщення, нот, костюмів. Притулив головний режисер „Театру на Подолі” Віктор Малахов. Сердечна йому дяка. Згодом підтримав тодішній начальник Головного управління культури Києва Михайло Чембержі, його вважаємо „хрещеним батьком” колективу. Потім Олександр Биструшкін багато допоміг, взагалі, київська влада.
     – Добру справу вони зробили, бо хор „Київ” – це мистецький престиж столиці.
     – Дякую. Працювати в такому колективі, як хор „Київ” – для мене велика честь. Я дуже дорожу довірою моїх колег, прекрасних співаків, професіоналів з великої літери. Реалізовувати з ними творчі задуми – це, не перебільшую, щастя.
     – Миколо Миколайовичу, ви часто й самі співаєте. Мабуть, зростали у співучій родині?
     – Завжди у духовних концертах співаю апостола. У нашій родині пісня була в пошані, а куди українцю від неї сховатися. Маю 7 братів і 2 сестри. Народився в селі Битків на Прикарпатті, звідси багато відомих людей вийшло. Самі ми – переселенці з Перемишлянського краю, з Польщі.
     Цікаво, жоден з братів і сестер не пішов у музику, всі зайняті нафтою й газом.
     Я закінчив музичну школу, згодом училище, рік вчився по класу акордеона. Щасливий випадок привів мене до хору, в якому співав до закінчення навчання. Знаєте, хор – це справді доля. На першому курсі консерваторії зустрів чудову дівчину, з'ясувалося, однодумця Людмилу Байду, яка тоді ж стала моєю дружиною. Подарувала двоє діток. Ірина вчиться в музичній академії в аспірантурі, Ярослава мріяв бачити диригентом симфонічного оркестру, а він, бачте, без комп'ютерів себе не мислить. Якщо чули про хор „Павана” – то це моя дружина ним керує.
     – Коли держава взяла курс на ліберальну ідеологію ви своєю діяльністю утверджуєте ідеологію національну. Скажіть, що спонукало вас організувати хор „Київ” – нині іменитий творчій колектив, фестиваль „Золотоверхий київ”?
     – О, це цікаво. Приїхав до Києва, між іншим вперше в житті, поступати в консерваторію. Піднімаюся, опускаюся на ескалаторі в метро. Поруч зі мною багато людей. Аз верху лунає пісня „Знову цвітуть каштани”. Всі слухають, кожен по-своєму, кожен – своє. Мене це так вразило. Адже стільки народу за день, тиждень, місяць прослухають оцю пісню. І загадав таке бажання – обов'язково зроблю щось таке, подібне, щоб люди слухали, щоб їм було добре на душі, як мені зараз. Щоб їхні душі хвилювалися, як і моя. Отаке було бажання у той перший, бентежний мій приїзд до золотоверхого Києва.
Андрій ЯРЕМЧУК
Яремчук А. Пасіонарний виклик Миколи Гобдича / Андрій Яремчук // Українська культура. - 2006. - № 10. - С. 19-21.

Оновлено 13-10-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка