У Львові нещодавно гостювала письменниця з Бразилії Віра Вовк (Селянська). Відкрила зустріч з Вірою Вовк та Зоєю Лісовською, посестрою пані Віри, яка оформляла її книжки, а мешкає — у Женеві, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” Ірина Ключковська. Такі зустрічі відбуваються в рамках проекту “Відкриємо для України українську діаспору”. “Чого б не торкнулася пані Віра, — вступив у права ведучого зустрічі невгамовний поет-шістдесятник і громадський діяч Ігор Калинець, — це поезія”. Пан Ігор представив чотири томи творів Віри Вовк, які нещодавно побачили світ у Києві, зазначивши, що “кожна з тих книжок — то велике надбання нашої культури”. І справді: передмову до поетичного тому писала Михайлина Коцюбинська, до прозового — Валерій Шевчук, до театральних творів — Лариса Онишкевич з Америки, а до “Спогадів” — переднє слово із захопленою оцінкою творчості Віри Вовк — академік Іван Дзюба. Про значущість творчого доробку письменниці говорив Роман Лубківський.
     А через кілька днів ми зустрілися з Вірою Вовк у затишному приміщенні Інституту народознавства НАН України, щоб поговорити з нею — видатною письменницею і науковцем. До речі, її подвижницька праця відзначена такими літературними преміями: імені Івана Франка в Чикаго (1957, 1982, 1985, 1989) і в Києві (1990), премією Благовість (Київ, 2000), Тріумф (Чернігів, 2003), Сад божественних пісень імені Григорія Сковороди (Луцьк, 2003).
     Віра Вовк виявилася і не менш цікавою співбесідницею.
— В оповіданні “Мандарин” з Вашої найновішої книги — “Напис на скарбею” головний герой констатує: “Життя часто жорстоке й несправедливе”. Чи хотіли б Ви, якби була така нагода, ще раз перейти “своє поле”?
— Ні, дуже багато було трагічного. Смерть батька в Дрездені, при нальоті… Не хотіла б пережити це. Втеча з України у воєнні часи. Батько у списку був — серед тих, кого мали би розстріляти. Сказав радянський полковник батькові: “Докторе, втікайте. Бо вашу родину вивезуть на Сибір”. Не лишалося нічого іншого — тільки втікати. Ми опинились на Заході, в Німеччині, щоб не потрапити до рук комуністів. Мені було тринадцять літ. Навчалася в німецьких школах.
— Знали добре німецьку?
— Дещо знала зі львівської гімназії, де вчилася рік. Ця гімназія була під орудою “Рідної школи” — імені Кукурудз. У Кутах — всі школи польські. А опісля — німецька гімназія, німецький університет, Бразильський університет, інститут чужоземних мов.
— Як Ви потрапили до Бразилії?
— Ми не були ніколи в таборах для переміщених осіб…
— … які називалися “ді-пі”…
— Так. Ми жили приватно. Один бразильський священик вистарався квитки мені і мамі до Бразилії. Мама захопилася Бразилією — як-не-як екзотика, поїздка туди вважалася навіть нереальною. А я скінчила студії, і мені було “обоятно”, де жити. У Німеччині були погані обставини до праці. Ми не знали, куди подітися. Моя мама в Тюбінгені зробила докторат. А що нас чекає далі в Німеччині, — ми не знали. Там був єдиний німецький університет, якого не бомбардували. І всі ринули туди.
Але брали тільки тих, хто доповнював свої студії, хто десь перед тим вчився. А потім, по закінченні, мусив залишити місто для тих, хто прийде на їх місця, для нових студій. Дістатися початківцям туди було дуже трудно. Я мала щастя — через неочікуваний збіг обставин. Ми жили в домі ректора того університету. І він написав записку: “Прошу прийняти пані Віру Селянську”. А моє матуральне свідоцтво згоріло. Через рік прийшла копія з Дрездена матурального свідоцтва.
— Вашу книжку “Напис на скарбею” відкриває мотто: “Кохання і Смерть — два демони, витязі в кожній битві”. Чи кохання сильніше від смерті? Чи мали Ви таке кохання?
— Про моє кохання я не люблю говорити. Це є приватне життя. Я вважаю, що кохання — міцніше від смерті. А сама думка про кохання, то вже залежить від особи.
— Ви пишете у своїх спогадах, що Ваш дідусь при Вашому народженні сказав: “Це певно буде якась надзвичайна дитина, бо ці мірти цвітуть лише щодев’ять літ”. Чи Ви погоджуєтесь із висновком дідуся?
— Дідусь трошки перебільшив. Бо кожен дідусь думає, що онук чи онучка — це щось надзвичайне. І батьки — також. Я не думаю, що я — надзвичайна. Я — людська дитина, з землі, з крові і кості, з очима, які колись дуже добре бачили, з серцем і душею.
— Погоджуєтесь зі Сковородою і П.Юркевичем, що українська нація — кордоцентрична?
— Так, погоджуюсь!
— А згодні з тим, що мислення серцем нам багато біди принесло?
— А певно. Треба, щоб розум і серце зрівноважувалися.
— Ви чим більше живете — розумом чи серцем?
— Однаково в мене, більш-менш.
— У чому Вас переконав Новий Завіт?
— Це — закон любові, беззастережної любові. У цьому він найвищий — понад усі релігії. Я — греко-католичка, я дуже вірна своїй релігії, своєму обрядові, але я дуже толерантна до інших віросповідань і поважаю їх, якщо вони справді глибинні, переконливо діють на якусь людину. Якби не було моєї церкви, я пішла б до православної…
— Московського патріархату?
— Ні. До київського, чи до автокефальної церкви. Або й до мечеті чи й до божниці, якби не було де молитись.
— Чим для Вас є Прага, де Ваша мама познайомилася з майбутнім Вашим батьком, де “я майже вродилася”?
— Дуже гарне старовинне місто. Я люблю Прагу, але мало її знаю. Я там була ще малою дитиною. А опісля — в часі війни. І більше ніколи.
— Якій місцевості віддаєте перевагу — Бориславу, де були під опікою одної бабусі, чи Тюдову, що біля Кутів, де жила друга бабуся?
— Обом рівно. Дуже люблю Борислав, горби прикарпатські, з лісами, де погинуло багато моїх молодих друзів в УПА. Вакації, Ви тут кажете — канікули, проводила в домі моєї бабусі в Тюдові. Приїжджала, відразу скидала сандалі — і на вишню. Зоя — зі склянкою і водою, пензлем і фарбами мусила разом зі мною лізти на дерево, бо я любила там писати вірші.

ВІДСТУП ПЕРШИЙ, ПОЯСНЮВАЛЬНИЙ.
     Художниця Зоя Лісовська — посестра (так пані Віра називає Зою) Віри Вовк, мешкає нині у Швейцарії. Вони — подруги 11-12-річного віку. “її ілюстрації, — відзначив на презентації книжок Віри Вовк у Палаці Потоцьких у Львові мистецтвознавець Роман Яців, — співзвучні з поезією пані Віри. Можна з повною на те підставою говорити про високий внесок Зої Лісовської у світову мистецьку культуру. Художниця презентує в книжках, які оформляє, вищі класичні елітарні принципи культури. Зоя Лісовська народилася у Львові в родині Роберта Лісовського, учня Нарбута, що працював у режимі вільної експресивної необарокової лінії. Мати — Стефанія Туркевич — музикант”.
– Пані Віро! Чи і досі Вам сниться Черемош, бо ж, за Вашими словами, “ніде не можна найти кращого закутка під ясним сонцем”? Чи відвідуєте тепер ці місця?
— Буваю. І дуже розчарована. Черемош малий зробився. Вирубано ліси, і річка зміліла. Колись річкою пливли дараби. Аж на Облазі було чути, коло хати моєї бабусі. А тепер Черемош сльозавить. Мабуть, плаче за тими лісами.
— У спогадах Ви пишете про свого діда, який “сповідав і причащав гуцулів, плекав троянди і писав книги…” Чи не від дідуся Ваш письменницький талант?
— Не знаю. Мабуть, від діда. Ніхто інший в роду нашому не писав.
— “Наша доля з ними (поляками. — Б.З.) — це доля повінчаних проти волі”, — стверджуєте Ви. Що б Ви хотіли додати до свого розуміння (відчуття) українсько-польських стосунків?
– Я бачила, як поляки поводилися з гуцулами. Пам’ятаю Зоїні і мої переживання. До бабусі приїхав молодий священик — отець Осип Дрібняк, хворий на легені, якого чи за вивішення українського синьо-жовтого прапора, чи за то, що щось “не те” на проповіді сказав, — покарали на скількись там років концтабором — здається, Березою Картузькою. То ж він перед тим, як опинитися в концтаборі, побув у бабусі — аби на свіжому повітрі дещо підкріпитися на здоров’ї. Ми плакали з Зоєю і бігли за ним з плачем. Я відчувала, що це — велика несправедливість. За таку провину — і так тяжко карати. Це не єдиний випадок. Батько мій, як знаєте, був лікарем. Поляки любили батька, бо він був добрий. А от мама в Кутах учительської посади не могла дістати. Батьки через те мусили завжди жити роздільно.
— Ви якось стверджували дуже цікаву тезу: “Життя коротке, я не можу розкидати великодушно часом і енергією тільки на фрагменти”. Як це зрозуміти? Чи й досі дотримуєтесь цього правила?
— Я дуже боюся залишити щось недокінченим. І дуже намагаюся сповнити всі свої задуми. Наприклад, почала писати новий роман — “Коляда на щедрий вечір”. Має бути виданий у львівському видавництві “БаК”. Думаю, це буде суміш прози і поезії.
— Котрий світ для Вас найважливіший — світ прози, світ поезії, світ перекладацтва чи світ драматичних творів?
— Поезія для мене найважливіша.
— А наука?
— Це — потрібна біда, я би так сказала. Я мусила якось заробляти гроші. Я ніколи себе не вважала великим науковцем. Я студентам так сказала: не знаю докладно, як це зробити, але йдіть ось у такому напрямку. Щодо перекладацтва. Я не є перекладачем з природи, але зрозуміла, що треба пропагувати українських письменників, українську книжку у Південній Америці.
— Із чого Ви починали?
— Три антології української літератури, від “Слово о полку Ігоревім” починаючи, до 40-х років минулого століття. Дві інші антології: поетична, з XX століття, у поєднанні з образотворчим мистецтвом України і Заходу, українців, що, переважно, не зі своєї волі опинилися поза межами Батьківщини. Щоби показати українське мистецтво в цілості, що Україна є одна, хоч географічно — українці в різних широтах опинилися. І це був своєрідний виклик.

ВІДСТУП ДРУГИЙ, ДЛЯ УТОЧНЕННЯ.
     Лариса М. Л. Залеська-Онишкевич у своїй статті “Різні світи Віри Вовк” (у Хрестоматії української літератури та літературної критики XX століття — “Українське слово”) писала: “В неї тепер (на 1994 рік. — Б.З.) вже близько 20 томів перекладів головно на португальську та німецьку мови; це включає дві хрестоматії й кілька антологій (дво- і тримовні) та окремі видання творів та праці про Сковороду, Шевченка, Лесю Українку, Коцюбинського, Франка та Стефаника. Так само вона має численні переклади українською мовою з таких мов: англійської, еспанської, німецької, португальської, французької, польської, італійської, македонської, церковнослов’янської та румунської… Крім творчости в повищезгаданих жанрах, Віра Вовк-Селянська є науковцем, професором поетики, німецької літератури та порівняльного літературознавства в кількох університетах Бразилії… Коли світ її поезії можна вважати світом її покликання, а світ казок та легенд її світом інших вимірів, світ перекладів — це світ її особистої відповідальности, а світ драматичної творчости — синтез усіх її світів”. І це — правда.
— Як би Ви порадили виховувати в людях почуття національної відповідальності? Адже саме ця мотивація, на думку Лариси Залеської-Онишкевич, є вагомим чинником Вашої діяльності.
— Перш за все, треба мати відповідальність перед собою. Не витрачати час на меншовартісні справи. Треба багато читати, а не займатися поверховими речами. Більше думати про природу і книжку. Мандрувати, іти в гори. Спорт. Менше алкоголю. Наркотиків узагалі не вживати. Словом, втікати від легкого життя. Бо все легке — порожнє. Справжнє мистецтво є трудне.
— За яким принципом Ви добирали твори українських письменників для перекладу?
— Я мешкаю в Бразилії. Не мала часто під руками потрібних матеріалів. Я жила дуже обмежено матеріально. Тому перекладала те, що могла дістати. Вже пізніше перекладала Миколу Вінграновського, Ліду Палій, мою шкільну товаришку, дуже цікаву письменницю, Софію Майданську, Ірину Жиленко. Португальською також вийшли поезії Василя Симоненка, Івана Світличного, Василя Стуса. Перекладала я і Павла Тичину, і Богдана-Ігоря Антонича. Останній, над творами якого працювала, — Віктор Кордун.
— Коли Ви приїхали до Бразилії, — чим займалися?
— У гімназії — вчитель латинської мови і музики. Один рік. Через збіг обставин познайомилася з одним угорським жидом-вихрестом, і він мені поміг дістатися до католицького університету в Ріо-де-Жанейро, поговорив з ректором. Той зацікавився моєю докторською працею.
— А як вона звучить?
— “Епічна Марійська поезія Середньовіччя”. Поезія XI — XV сторіч, латинською і старонімецькою мовами. Посприяв мені здати докторський іспит у католицький університет. Я тоді ще добре португальської мови не знала, а треба було португальською захищати. Але я мала щастя: дозволили мені німецькою відповідати. Дістала працю в університеті св. Урсули, де минуло моїх ЗО років. Потім запросили мене до Державного університету Ріо-де-Жанейро. Там — ще 10 років. Викладала порівняльну і німецьку літератури.
— Як засвоювали португальську мову?
— Купила граматику. Мала колег. Знаю тепер її добре. Зробила велику антологію німецької поезії — від початків до сьогодні, 50 сторінок. Німецькою і португальською. Там я переклала 100 німецьких поетів португальською.
— В одному зі своїх творів Ви пишете: “Море — дорога і ціль, каравела — крила покликання. Мореплавець — носій ідеалів”. Ви — мореплавець? Ви і себе мали на увазі?
— Вмію плавати.
— Чи щасливий був би Реко-Реко (один з молодих аборигенів атолу) в Європі?
— Ні.
— Чому?
— Бо він — дитина свого народу.
— Ви під цим героєм мали на увазі і українців?
— Так. Ця книжка (йдеться про “Каравелу”. — Б.З.) — одіссея українського народу, ісход українців. Похресникові свому я її присвятила. Помер в сорок шість років.
— Що Ви мали на увазі, коли писали в “Каравелі” про те, що аборигенам бракувало лише трьох томів Бритійської енциклопедії — 14, 15 і 27-го.
— Що наука тільки — замало. Треба ще й інший вимір мати. Реко-Реко був під впливом науки. І тільки це він розумів. Тому й мусив померти.
— Чи маєте довір’я до людей?
— Маю. Навіть до ворожих. Бо між ними також є порадні. Я об’їхала літаком всі країни Південної Америки, усі столиці. Шофера питала, де є дешева господа, де жінка може сама жити, де є чисто. І шофер давав мені добру інформацію. У Болівії, здається, чи в Перу дала я 100 доларів шоферу, щоб він поміняв. У готелі мені сказали: “Що ви, він не вернеться… Ви його більше не побачите”. Побачила. Приходить і приносить решту… У Бразилії на базарі забула парасольку. І що ви думаєте? Біжить жінка за мною і подає ту парасолю.
— В оповіданні “Мадам Маркіза” читаємо: “Ношу на собі вантаж чужинки, але всі зусилля буття посвятила тій землі, яка народила мене й моїх предків, де я також залишилася чужинкою і якій я в основному не потрібна”. Чи й далі так відчуваєте — і там, і тут, в Україні?
— Де я зараз більше чужинка? Я — трохи такий вічний жид. Я, очевидно, до певної міри, всюди чужинка. Але я відчуваю рідність в Україні. Хоча я в Україні не потрібна.
— Чому?
— А що б сталося, якби мене не було? Я не є ключовою особою. Україна є для мене ключовою країною, а я — не є для неї ключовою.
— А що треба би зробити для того, щоб Ви стали ключовою?
— Я була б мусила дати Україні якийсь такий твір, який би з неї зробив важливу державу в Європі. Якби я, приміром, дістала премію Нобеля, — то я була б важлива.
— Скільки загалом книг Ви видали?
— Не знаю. Десь понад двадцять.
— Якщо порівняти ментальність українців і бразилійців, то…
— Подібні. Вони є великодушні, гостинні, вони мають багато мистецьких талантів. Люблять спів, танцюють. Маю дуже багато друзів-музикантів, малярів. Оце — спільне. А, крім того, безліч політичних партій, як і в Україні.
Дуже сварливі, як і українці. Вони не точні, як і українці. Я маю під тим оглядом німецьке виховання. Я є першою в класі, а за мною приходить перший студент. Відписую точно листи. Маю величезний порядок в домі. Я позбуваюся непотребу. Багато архів у Києві від мене дістав.
— Чи маєте кому передати свій заповіт? Чи, як герой оповідання “Заповіт” — мусите шукати?
— (Думає…) Крім того, що в книжках, — нема що передавати. Хіба молодь, з якою я працюю. Вони мені — найдорожчі. Щоб їм щось дісталося з мудрості життя.
— Ви казали, що “Бразилія вже дістала досить інформації про Україну”, маючи на увазі, зокрема, свої переклади українських авторів португальською. Які кола отримали цю інформацію? Наскільки широко кола поінформованості розійшлись колами у бразильському суспільстві?
— Особливо — в університетських колах. І — мистецьких. У Бразилії є дуже багато неграмотних, які не знають навіть імені Президента свого. Багато не знають, де та Україна.
— В одному зі своїх віршів Ви признаєтеся: “в чужому музеї я уламок трипільської вази”. Як той уламок відчуває себе в бразильському середовищі?
— Той уламок належить до трипільської вази. Відіграє свою роль. Своє призначення. Люди ставляться до мене дуже добре. Як науковець — мала повне визнання. Як з боку бразильців, так і з боку німців. Стала повним професором.
— Ви задоволені своїм походженням — пишете: “Я — ліплена з доброї бориславської глини”. Чим добра та глина?
— Вона просто добра. Прийняла прах прадідів моїх і моєї матері. Що два роки приїжджаю сюди… Як далі буде — все у волі Божій.
— Ви заповідаєте: “Моя душа стане дзвоном старої Бойківської дзвіниці”. Хто, як Ви вважаєте, мав би дзвонити у той дзвін?
— Ті, що прийдуть по мені.

Розмовляв Богдан ЗАЛІЗНЯК.

Вовк В. Ріка життя Віри Вовк : [інтерв’ю з письм. Вірою Вовк / розмовляв Богдан Залізняк] // За вільну Україну. – 2007. – 12 жовт.