„МЕНЕ ХОТІЛИ ЗРОБИТИ „ПРАВИЛЬНИМ”
Серед цьогорічних лауреатів Національної премії імені Шевченка – відомий український художник Іван Остафійчук
Він із тих, кого називають чоловіками з характером. Він усе життя обстоював свої принципи. Мав шанси на те, щоб заможно жити за океаном, – відмовився. Хотіли присвоїти почесне звання заслуженого художника України – теж принципово відмовився. А от від Шевченківської премії – ні. Таке мимоволі інтригує.
Напередодні вручення цієї премії наша кореспондентка завітала в гості до художника. На всіх стінах його помешкання – власні роботи та взірці народного мистецтва...
„З ТРЬОХ ТИСЯЧ РОБІТ ВІДЗНАЧИЛИ МОЇ”
– Про Шевченківську премію час від часу починаються різні розмови. Мовляв, не тим дають. Мовляв, втратила авторитет і таке інше. А чим для вас є ця премія?
– Я з іменем Шевченка був пов'язаний усе життя. Ще змалку для мене ідеї Шевченка, його життя — це приклад для власних вчинків. Тому саме Шевченківська премія для мене дуже дорога.
Може, для нас, художників, нагорода на міжнародній виставці й більше важить, бо таку премію визначають спеціалісти на фоні великого обширу художників. Але Шевченківська премія — це нагорода у своїй країні. Як на мене, вона має радше громадянський зміст. Значить, ти в цій країні за щось морально відповідаєш, робиш щось важливе.
– А яка із суто мистецьких нагород для вас найбільш пам'ятна?
– У мене є золота медаль з виставки у Брно (Чехія, 1980 рік). Це була дуже велика виставка, там експонувалося три тисячі робіт художників з усього світу. І якщо я там отримав золоту медаль, то це вже щось важить.
– Коли ви відчули, що хочеться малювати?
– Мабуть, коли мав три роки. Я побачив, як мій батько намалював коня. Я досі пам'ятаю, як мене вразило, що, виявляється, можна малюнком відобразити те, що бачиш очима. Відтоді для мене малюнок став символом чогось незвичайного...
– У шістдесяті роки передова художня молодь тяжіла до абстракціонізму. Ви ж навіть навчались у відомого українського абстракціоніста Карла Звіринського. Чому ж не пішли цим шляхом?
– Спочатку я теж почав захоплюватися абстракціонізмом. Але, коли познайомився з дисидентами, то мною заволоділа ідея українства, Я відчував, що треба щось таке робити, щоб воно піднімало українську ідею. Мене цікавили гуцульські легенди, я почав читати багато літератури. Може, це ще пов'язано з тим, що з дитячих років (я 1940 року народження) бачив партизанську боротьбу. Я спав разом із партизанами у хаті. Так що це наклало відбитки на дальше життя, творчість.
До того ж на мене весь час тиснули кадебісти. У такій ситуації почався спротив, і українська ідея стала ще солодшою. Мене навіть один функціонер спитав, навіщо я з себе мученика роблю. „Хочеш, щоб тебе розіп'яли”, — казав він. Це певною мірою було правдою. Митці натурою максималісти. Якщо їх тиснути, то вони починають протидіяти.
„У КАНАДІ Я МРІЯВ ПРО УКРАЇНУ”
– Ви певний час жили в Канаді. ІЦо стало поштовхом до виїзду?
– Ще з інститутських часів мене раз на місяць викликали в КДБ і по шість-вісім годин чистили мізки, щоб зробити „правильним”. А головне – добитися того, щоб я став сексотом. Це дуже тяжко було витримати, хоча я й виробив певний імунітет до цих розмов.
У мене в майстерні робили обшук, зривали підлогу, шукали передавальну апаратуру. Вважали, що я передаю за кордон інформацію, переховую іноземну літературу. Пропагандисти навіть на лекціях в університеті розповідали, що Остафійчук у себе влаштував націоналістичне кубло.
Певною мірою це так і було, але не з моєї волі. Наприклад, приїжджали з-за кордону гості, й тодішній голова спілки художників Емануїл Мисько приводив цих людей, бо я був активний, багато працював і було що показати. Таким чином нав'язувалися контакт. Часом справді привозили якусь літературу.
І навіть коли почалася перебудова, робота КДБ тривала. Я вже не витримував тиску. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. І ось 1987 року я спочатку переїхав до тодішньої Югославії, а тепер Хорватії. Пробув там десь рік, апотім виїхав до Канади, де й прожив чотири роки.
– Важко було прилаштуватися?
– Ні. У мене все складалося непогано. Я досить скоро став громадянином Канади. Окрім того, отримав грант від тамтешнього міністерства культури. Я мав багато виставок у Канаді й Сполучених Штатах. Там мені була відкрита дорога, я міг реалізувати все, що хотів. Але це все було не для мене, бо я мріяв про Україну. Я малював на теми, за які в Україні ніхто не брався. Наприклад, маю серію робіт про події ГКЧП. Мене хвилювали всі події, які відбувалися тут, в Україні...
Тож 1992 року я повернувся додому.
„ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ”
– В юності багато хто про себе цікаво заявляє. Але реалізовуються далеко не всі. Від чого це залежить?
– Мені здається, що це великою мірою залежить від внутрішньої енергії людини. Я весь час був захоплений енергійними, потужними людьми. Наприклад, досі пам'ятаю, як колись у горах познайомився з кінорежисером Сергієм Параджановим. Я був захоплений цією мобільною й потужною людиною.
– Звідки енергію черпаєте?
– Це в комплексі. Коли бачиш надзвичайну природу і вкотре захоплюєшся надзвичайністю зробленого творцем. А ще допомагає читання літератури, відвідування виставок, музеїв, концертів. Тоді відчуваєш, що духовне життя потрібне, і це також дає натхнення.
– Ви працюєте, коли настрій приходить, чи цє не має значення?
– Я хотів би працювати весь час, але, на жаль, відвертають різні життєві справи. Коли весь час працюєш, тоді краще виходить. А після перерви важче увійти в творчий ритм, треба настроюватися.
– Хатинку в Карпатах маєте?
– Я коли приїхав з Канади, зробив виставки у Львові та Києві. І у мене склалося враження, що тут мистецтво непотрібне. Тож я кинувся будувати хату в Карпатах. Я там багато чого сам робив. Тож я туди їду навесні — на ціле літо.
– І все ж таки, чому ви не маєте почесних звань?
– Я відмовився. Раніше це не було можливим, бо я був „буржуазним націоналістом”.
Мені навіть майстерні не давали, я мусив усе виборювати. А коли приїхав із Канади, то мені почали говорити, що треба подавати документи на присвоєння звання заслуженого художника. Я сказав, що відмовляюся від радянських звань. Я й тепер їх не визнаю!
Він із тих, кого називають чоловіками з характером. Він усе життя обстоював свої принципи. Мав шанси на те, щоб заможно жити за океаном, – відмовився. Хотіли присвоїти почесне звання заслуженого художника України – теж принципово відмовився. А от від Шевченківської премії – ні. Таке мимоволі інтригує.
Напередодні вручення цієї премії наша кореспондентка завітала в гості до художника. На всіх стінах його помешкання – власні роботи та взірці народного мистецтва...
„З ТРЬОХ ТИСЯЧ РОБІТ ВІДЗНАЧИЛИ МОЇ”
– Про Шевченківську премію час від часу починаються різні розмови. Мовляв, не тим дають. Мовляв, втратила авторитет і таке інше. А чим для вас є ця премія?
– Я з іменем Шевченка був пов'язаний усе життя. Ще змалку для мене ідеї Шевченка, його життя — це приклад для власних вчинків. Тому саме Шевченківська премія для мене дуже дорога.
Може, для нас, художників, нагорода на міжнародній виставці й більше важить, бо таку премію визначають спеціалісти на фоні великого обширу художників. Але Шевченківська премія — це нагорода у своїй країні. Як на мене, вона має радше громадянський зміст. Значить, ти в цій країні за щось морально відповідаєш, робиш щось важливе.
– А яка із суто мистецьких нагород для вас найбільш пам'ятна?
– У мене є золота медаль з виставки у Брно (Чехія, 1980 рік). Це була дуже велика виставка, там експонувалося три тисячі робіт художників з усього світу. І якщо я там отримав золоту медаль, то це вже щось важить.
– Коли ви відчули, що хочеться малювати?
– Мабуть, коли мав три роки. Я побачив, як мій батько намалював коня. Я досі пам'ятаю, як мене вразило, що, виявляється, можна малюнком відобразити те, що бачиш очима. Відтоді для мене малюнок став символом чогось незвичайного...
– У шістдесяті роки передова художня молодь тяжіла до абстракціонізму. Ви ж навіть навчались у відомого українського абстракціоніста Карла Звіринського. Чому ж не пішли цим шляхом?
– Спочатку я теж почав захоплюватися абстракціонізмом. Але, коли познайомився з дисидентами, то мною заволоділа ідея українства, Я відчував, що треба щось таке робити, щоб воно піднімало українську ідею. Мене цікавили гуцульські легенди, я почав читати багато літератури. Може, це ще пов'язано з тим, що з дитячих років (я 1940 року народження) бачив партизанську боротьбу. Я спав разом із партизанами у хаті. Так що це наклало відбитки на дальше життя, творчість.
До того ж на мене весь час тиснули кадебісти. У такій ситуації почався спротив, і українська ідея стала ще солодшою. Мене навіть один функціонер спитав, навіщо я з себе мученика роблю. „Хочеш, щоб тебе розіп'яли”, — казав він. Це певною мірою було правдою. Митці натурою максималісти. Якщо їх тиснути, то вони починають протидіяти.
„У КАНАДІ Я МРІЯВ ПРО УКРАЇНУ”
– Ви певний час жили в Канаді. ІЦо стало поштовхом до виїзду?
– Ще з інститутських часів мене раз на місяць викликали в КДБ і по шість-вісім годин чистили мізки, щоб зробити „правильним”. А головне – добитися того, щоб я став сексотом. Це дуже тяжко було витримати, хоча я й виробив певний імунітет до цих розмов.
У мене в майстерні робили обшук, зривали підлогу, шукали передавальну апаратуру. Вважали, що я передаю за кордон інформацію, переховую іноземну літературу. Пропагандисти навіть на лекціях в університеті розповідали, що Остафійчук у себе влаштував націоналістичне кубло.
Певною мірою це так і було, але не з моєї волі. Наприклад, приїжджали з-за кордону гості, й тодішній голова спілки художників Емануїл Мисько приводив цих людей, бо я був активний, багато працював і було що показати. Таким чином нав'язувалися контакт. Часом справді привозили якусь літературу.
І навіть коли почалася перебудова, робота КДБ тривала. Я вже не витримував тиску. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. І ось 1987 року я спочатку переїхав до тодішньої Югославії, а тепер Хорватії. Пробув там десь рік, апотім виїхав до Канади, де й прожив чотири роки.
– Важко було прилаштуватися?
– Ні. У мене все складалося непогано. Я досить скоро став громадянином Канади. Окрім того, отримав грант від тамтешнього міністерства культури. Я мав багато виставок у Канаді й Сполучених Штатах. Там мені була відкрита дорога, я міг реалізувати все, що хотів. Але це все було не для мене, бо я мріяв про Україну. Я малював на теми, за які в Україні ніхто не брався. Наприклад, маю серію робіт про події ГКЧП. Мене хвилювали всі події, які відбувалися тут, в Україні...
Тож 1992 року я повернувся додому.
„ПОЗНАЙОМИВСЯ ІЗ СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ”
– В юності багато хто про себе цікаво заявляє. Але реалізовуються далеко не всі. Від чого це залежить?
– Мені здається, що це великою мірою залежить від внутрішньої енергії людини. Я весь час був захоплений енергійними, потужними людьми. Наприклад, досі пам'ятаю, як колись у горах познайомився з кінорежисером Сергієм Параджановим. Я був захоплений цією мобільною й потужною людиною.
– Звідки енергію черпаєте?
– Це в комплексі. Коли бачиш надзвичайну природу і вкотре захоплюєшся надзвичайністю зробленого творцем. А ще допомагає читання літератури, відвідування виставок, музеїв, концертів. Тоді відчуваєш, що духовне життя потрібне, і це також дає натхнення.
– Ви працюєте, коли настрій приходить, чи цє не має значення?
– Я хотів би працювати весь час, але, на жаль, відвертають різні життєві справи. Коли весь час працюєш, тоді краще виходить. А після перерви важче увійти в творчий ритм, треба настроюватися.
– Хатинку в Карпатах маєте?
– Я коли приїхав з Канади, зробив виставки у Львові та Києві. І у мене склалося враження, що тут мистецтво непотрібне. Тож я кинувся будувати хату в Карпатах. Я там багато чого сам робив. Тож я туди їду навесні — на ціле літо.
– І все ж таки, чому ви не маєте почесних звань?
– Я відмовився. Раніше це не було можливим, бо я був „буржуазним націоналістом”.
Мені навіть майстерні не давали, я мусив усе виборювати. А коли приїхав із Канади, то мені почали говорити, що треба подавати документи на присвоєння звання заслуженого художника. Я сказав, що відмовляюся від радянських звань. Я й тепер їх не визнаю!
Тетяна ШЕВЧЕНКО
Остафійчук І. „Мене хотіли зробити правильним” : Серед цьогорічних лауреатів Національної премії імені Шевченка – відомий український художник Іван Остафійчук : [інтерв’ю з худож. Іваном Остафійчуком / розмовляла Тетяна Шевченко] // Експрес. – 2007. – 3-4 берез. (№ 32). – С. 12.
