Жолоб Вікторія
ПЛАЧЕ РІДНА ЗЕМЛЯ
Плаче рідна земля, плаче вся Україна.
Що було того дня? – знає кожна людина.
Сльози ллють матері, тихо молячись вночі.
Повернути б синів і заглянути в очі.
В очі добрі, ясні, в душу ніжну, ласкаву,
Щоб почути від них тихим шепотом, мамо.
Та вони – на майдані тоді полягли,–
За волю Вкраїни життя віддали.
Ми чекаємо їх, їх святе воскресіння,
Голос добрий, дзвінкий, як струмка дзюркотіння.
Це герої, які просто так не вмирають,
В серці кожного з нас вони пісню співають.
Пісню не про війну, а про мир і надію,
На майдані ми всі залишили цю мрію,
Кров пролилася знов, кров проллється завтра,
Нащо нам хитрий біль, зараз всім не до жартів.
В далині у гаю, десь росте мирна квітка.
І її чарівну ми присвячуєм діткам,
Нам торкнутись б струну, нам зірвати б надію.
Треба жити в краю, де живе вічне диво.
Україно, живи, процвітай рідна нене,
Хай хоч раз мир у сад завітає до мене.
Хто ту квітку зірве, той один з тих героїв,
Україна живе для історій й народів!!!
НА КРИЛАХ В МАЙБУТТЯ
Мріє весна, шле задумливу казку,
Віттям добра пригортає блакить,
Наче просто вдягла золоту, дивну маску
Й хоче сонячне світло вмить засліпить.
І навіщо просити у природи любові?
Нащо кликати подих яблуневих садів?
Якщо душі людей розривають до крові.
І всі кличуть минулих, вже пройдених днів.
Сяйвом сонця зігрітись уже не під силу,
Неможливо вже слухати спів солов`їв,
Тільки хочеться вдаль полетіти на крилах,
Над весняним приливом й сузір`ям гаїв.
Нам давно вже набридло не бачити миру,
Та природна краса все ж дарує любов,
Може й справді вона принесе частку дива,
Тільки б цей подарунок хтось грішний знайшов.
Може всім повернутись у давнє минуле?
Може, там віднайдеться притулок для нас?
Але долі померлих навіки заснули.
І вже марне старатись вернути той час.
Треба жити й летіти до миру й надії,
Прогорнутись до щастя й долати печаль,
Жити в злагоді – це найчарівніші мрії.
Хай радіє й буяє прекрасний наш край!
