Данилів Владислава
СОЛДАТИ-ПОБРАТИМИ
І ось остання куля пролетіла…
То бій був за Донецький аеропорт.
І скільки ж там солдатів полягло,
А скільки ще поранено, убито?
А скільки ще взяли в полон,
Не знає це ніхто…
І ось я бачу там солдата,
Він друга свого рятувать подавсь,
Хоч робить це вже із останніх сил –
то брат його, то побратим,
то вірний друг, товариш.
Як же його не врятувати?
І сльози ллються по щоках солдата.
Від болю? Ні, не від мого болю.
Про рану він забув за мить,
коли побачив, що друг той помирає –
в руках у смерті вже лежить…
Ні, він не помре!
А друг той стогне від тяжкої
рани і каже братові:
«Іди, рятуйся сам,
мені вже не зарадиш,
ніколи я собі вже не пробачу,
що залишив я рідну матір».
А інший друг в сльозах відповідає:
«Ну що ти, брате!
Чуєш, не поляжеш!
Ти житимеш! і ще побачиш матір.
Ось глянь, навколо наші побратими
лежать вже мертві.
А ми одні іще живі.
Я вірю – це вони нас утішають
і не дають тобі зі мною полягти!»
Вже сходить місяць
і зорі появляються прозорі…
Сонце сходить
І за мить… його немає.
І брат із братом теж вже помирають…
Вони до смерті вірними були,
до скону своїй неньці, Україні!
За неї вони двоє полягли.
