Пошук

Кирста Богдан

Народився 10 листопада 1998 р. навчається в НЗ «Прикарпатський Національний Університет імені Василя Стефаника», філологічний факультет, 2 курс, ПМЛ(со)-12. Поет, мрійник, мандрівник, пластун, романтик з Івано-Франківська, що їздить автостопом та читає свої вірші на вулицях різних міст України. Організатор літературних заходів у Івано-Франківську, співзасновник проекту «Бібліотечник» – неформальних літературно-акустичних посиденькох у бібліотеці. Виступає на літературних вечорах як у рідному місті, так і у Чернівцях, Львові, Тернополі, Києві,тощо. Учасник фестивалів , серед яких міжнародні «Porto Franko Gogol Fest», «Срібний Татош», польсько-український «Золота осінь», а також «Bereziv Bander Fest», «Обнова», «Тарас Бульба», «Холодний Яр», «Мовою Серця» та інші.

Ти болиш у мені. Проростаєш у тіло.

Ти Болиш у мені поміж стукотом серця.

Ти болиш відчайдушно, а не схмеліло.

Ти болиш у мені. І це не здається.

 

Ти болиш у мені обіцянками, зрадами.

Ти болиш у мені прапорами і гаслами.

Ти болиш у мені гулко Чорною Радою,

Спалахом вогнища, що не погасло і

 

криком болиш мені, криком в безодню,

криком кісток, що у землю приорані.

Болиш у мені ти і Яром Холодним,

І тінню хрестів між Карпатськими горами.

 

Ти болиш у мені Лемківщиною, Кримом,

Ти болиш у мені і Донецьком, і Холмом.

Ти болиш всеосяжно, болиш незборимо.

Саме тому пам’ятаю ще хто ми.

 

Саме тому всі слова, наче вістря-

Біль з роками точив їх у зброю.

Ти болиш у мені і любов’ю і злістю.

Я мщуся й живу завдяки цьому болю.

 

***

Рости, рідна, в мені, проростай.
Хай пагони твої здіймаються ввись.
Колись зернятком твоїм був. Нехай
будеш і ти – до мене тягнись.

Я плутав тебе з бур’яном і нищив,
та час розламався, от, я підріс.
Рости у мені, проростай все вище.
Пробач, що не помічав твоїх сліз,

що марно втрачав усі ці роки,
блукав по тобі, у собі незряче.
Мій шлях, як і твій, не був легким,
та от, я з тобою. Пробачиш?

Тепер відчуваю і біль твій, і втому.
Прошу, проростай у серце шалене.
Як і стрілецтву колись січовому,
як тим поетам, що були до мене,

 

як юнакам на станції Крути,
як козакам хоробрим й упертим -
дай і мені всю любов осягнути,
щоб жити для тебе й за тебе померти.

 

***

Хтось на небі
сидить і вигадує
імена нашим ранам.
От він тягне олівцем лінію вгору
чи то бою, чи болю,
ставить над нею крапку
(ми ж на це так чекали),
та замість кінця виходить “І”…

 

Далі пише «лов».
Може, ловить щось,
а, може, то про любов,
якої йому так бракує,
без якої й з’являються ці імена.

Натомість приходить злість,
тисне йому на руку і ламає олівця.
Папір кричить «ай» олівцевим голосом…
Болить? Не питай.
Кому ж не болить зараз?

Далі той, що на небі,
дописує «ськ», наче лається крізь зуби,
і йде собі кудись.

А на папері,
там, де зламався олівець, вже починає проступати кров.
Літери відтягують її до себе,
вбираються у неї,
важчають
і падають додолу,

щоб прорости у землі
разом із кров’ю,
щоб вирости у місто
із назвою “І-лов-ай-ськ”,
щоб прикликати, зрештою,
бійців
із кишеньками
у тілі
для куль.

 

***
ДЕРЕВА

Найважче, напевно, було деревам –

стільки побачити, стільки стерпіти.

Бачити, як держава древня

падає вниз, мов краплі на квіти.

 

Скільки бійців обійняти востаннє,

скільком зшелестіти передсмертну втому.

І душі придушені після повстання

із листям відправити в небо – ко’му?

 

Скільки перепадів влади стерпіли,

а скільки стерпіти ще доведеться?

Саме тому із них роблять стріли,

бо дерево б’є ударами серця.

 

Найважче, напевно, було деревам –

мати коріння, не маючи дому.

Саме тому у горлі дере нам,

в чужій країні згадавши хто ми.

 

***

РІЗДВО МОЄЇ ДУШІ…

Душа загубилась серед арт-обстрілів.

Ангели щодня відлітають до дому.

Їх зустрічає Ісус, який

має скоро показатись нам немовлям

і когось повертає на землю…

Бо незабаром же Різдво

й утрачені душі теж мають

його (і Його) зустріти.

А тим часом колядки переплелись у молитви.

Ті злилися із криком

та все це топиться в ехо вибухів.

І якийсь солдат ще помітить,

як на небі засіяє…

Але більше нічого не побачить,

бо то виявиться заряд із «Граду».

Та настане Різдво.

Возродиться Ісус у помираючому серці

І світлом своїм зіб’є

Чорні тіні з душ.

Й тікатиме зі зброєю нечиста сила.

Залишаться лишень сліди

Нікому не потрібної,

Нічого не «принесшої»,

Окрім страждань, війни.

 

***

Казка різдвяного ангела…

Не розпочалась.

Не той час, щоб писати.

Ангел змінив перо на автомат

І полетів до побратимів

Ламати крила в боротьбі зі злом,

Окропитись землею

Та кров’ю святою,

Стати схожим до чортів,

Але зберегти чисте серце.

Казка різдвяного ангела…

Могла б бути зовсім іншою.

Але не той час, щоб святкувати.

Ангел лежить у місцевій лікарні,

Отримує подарунки від смертних,

Розмовляє з Отцем частіше

І наслухає, що ж буде далі.

Але казка різдвяного ангела…

Таки написана –

Перо з його крила упало до поета.

Можливо, він теж мав піти,

Щоб боротися зі злом

Та стати ангелом…

Але хто ж тоді виконуватиме

Ангельську роботу на землі?

…Окроплюючись натхненням,

Спілкуючись зі святими та грішними,

Але зберігаючи чисте серце.

 

 

Коментарі виключені.